Структура парламенту Франції

Структура французького парламенту.

Парламент складається з двох палат: нижньої (Національних зборів) і верхньої (Сенату). Пасивне виборче право для обрання до Національних зборів надається з 23 років, до Сенату – з 35 років. На всіх виборах існує виборча застава. За офіційною версією, внесення застави пояснюється необхідністю покрити витрати на виборчу кампанію хоча б частково і певною мірою перешкодити особам, що висувають свою кандидатуру не для обрання, а з іншою метою.

Порядок виборів до парламенту Франції.

Національні збори обираються строком на 5 років загальним прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою: у першому турі для обрання потрібно одержати абсолютну більшість голосів (від округу обирається один депутат). Якщо через тиждень ніхто не одержав такої більшості, то тоді проводиться другий тур. До нього допускаються кандидати, що набрали в першому турі як мінімум 12,5 % голосів від кількості виборців, внесених у списки. Для обрання в другому турі достатньо одержати відносну більшість голосів. В умовах багатопартійності в першому турі заміщується незначна частина місць. Основна боротьба розгортається в другому турі. Можливість блокування партій визначає тактику в другому турі. Партії, зблокувавшись, висувають одного кандидата, як правило, знімаючи інших.

Верхня палата – Сенат – формується інакше. На думку засновників П'ятої республіки, особливі умови формування Сенату мають створювати йому інше політичне "обличчя, ніж у Національних зборів. Ця палата створюється в основному триступеневими виборами. Сенатори обираються на 9 років у колегіях у кожному з департаментів. Палата оновлюється на 1/3 щороку, що приводить до зменшення впливу виборчого корпусу на склад Сенату і не дає йому можливості різко змінювати політичний курс.

Вибори сенаторів проходять у головному місті департаменту і проводяться за двома системами. Пропорційна застосовується в департаментах, що обирають 5 і більше членів палати. Таких департаментів 13, а кількість сенаторів від них – 69. У решті департаментів застосовується двотурова мажоритарна система. Встановлення різних систем має політичну мету. Пропорційне представництво від великих індустріальних департаментів дає змогу населенню, не пов'язаному з робітничим класом, бути представленим у колегії вибірників і потім претендувати на місця в Сенаті. Мажоритарна система в інших департаментах не забезпечує належного представництва міського населення, що залишається там у меншості.

Компетенція парламенту Франції.

Функції французького парламенту мало чим відрізняються від функцій центральних представницьких органів інших зарубіжних країн; вони поділяються на законодавчі, економічні, контрольні, судові та зовнішньополітичні.

Парламент збирається на одну сесію на рік: вона відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Крім того, він збирається за повним правом під час надзвичайного становища і після переобрання Національних зборів, якщо другий четвер після виборів не припадає на звичну (чергову) сесію. Надзвичайні сесії парламенту скликаються з певним порядком денним або на вимогу прем'єр-міністра чи більшості членів Національних зборів. Кожного разу відкриття і закриття таких сесій здійснюється декретом президента республіки.

Для керівництва роботою кожна палата створює бюро. Крім голови палати, що відіграє значну роль у нижній і, особливо, у верхній палаті, до бюро входять віце-голови, секретарі та квестори. Голова Сенату в разі вакантності поста президента республіки тимчасово виконує його обов'язки; кожен голова призначає в Конституційну раду по три члени; голова Зборів головує в Конгресі, коли йому для ратифікації передано поправки до Конституції. З головами повинен консультуватися президент, коли має намір ввести надзвичайне становище. Голови мають право вирішувати питання про неприйнятність пропонованих законів і поправок, коли уряд заявляє, що сфера цих актів є регламентною. Обидва голови забезпечують порядок і роботу палат. їм належить право призову до збройних сил.

Правове становище членів парламенту не відрізняється помітно від виборних представників в інших країнах. Парламентарії розглядаються як представники всієї нації і виконують свої функції на основі представницького, а не імперативного мандата. У Франції немає права відкликання парламентарія. Рядовий виборець може стежити за діяльністю свого депутата за звітами у засобах масової інформації. Обов'язковість публічного засідання, надання місць представникам засобів масової інформації, ведення спеціального протоколу, фіксація виступу кожного депутата і сенатора та публікація матеріалів парламентських обговорень, друкування списку депутатів і сенаторів за кожним голосуванням із зазначенням характеру голосування кожного з них до певної міри дають інформацію про поведінку депутатів.

Французький закон прагне забезпечити незалежність парламентаріїв і самої представницької установи від посягань виконавчої влади. До таких заходів належать правила про несумісність посад. Закон дозволяє бути членами парламенту особам, посади яких вказані в його положеннях, але ці особи повинні відмовитися від посади протягом певного часу в разі обрання. Ці положення мають не лише забезпечити незалежність парламентарія, а й надати йому можливість присвятити себе парламентській діяльності. Особиста незалежність парламентарія включає імунітет, що складається з невідповідальності та недоторканності, і надання парламентарію матеріальних можливостей для забезпечення своїх занять. Невідповідальність передбачає неможливість переслідування парламентарія за висловлені думки або голосування. Мета недоторканності – перешкодити переслідуванню члена парламенту і тиску на нього.

Стаття 34 Конституції встановлює перелік питань, з яких парламент може законодавствувати. Усі сфери, що залишаються за межами згаданих у цій статті, віднесено до відання уряду. Суперечки про належність тієї або іншої сфери регулювання вирішуються Конституційною радою. Крім визначеного кола питань, за яким парламент може здійснювати законодавчу діяльність, його повноваження в цій сфері також обмежуються можливістю для президента республіки діяти "через голову" парламенту під час проведення референдуму, а також делегування парламентом своїх повноважень уряду а певних питань.

Парламент має право змінювати чинну Конституцію. Незважаючи на те, що економічні повноваження парламенту включають перш за все ухвалення економічних планів розвитку народного господарства, контроль за їх реалізацією, прийняття фінансових законів і законів про виконання бюджету, парламент справляє слабкий вплив на державний бюджет. Основну роль у його прийнятті відіграє уряд.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентаріям. Президент республіки формально права такої ініціативи не має. Відповідно до ст. 40 Конституції законопроекти не є прийнятними, якщо наслідком їх прийняття було б скорочення доходів або створення чи збільшення витрат держави. Ця вимога помітно звужує можливості парламентаріїв.

Уряду належить право вимагати від палати єдиного голосування за всім обговорюваним текстом або його частиною з урахуванням лише поправок уряду. Така процедура називається "блокованим голосуванням". Ця процедура дає можливість уряду в будь-який час перервати дискусію.

Щоб уникнути "човника", Конституція 1958 р. передбачила процедуру подолання опору Сенату, але лише тоді, коли цього хоче уряд. "Якщо в результаті розбіжності між палатами законопроект не було прийнято після двох читань у кожній палаті або якщо уряд зажадає його термінового обговорення, то після одного читання в кожній палаті прем'єр-міністр має право скликати засідання змішаної паритетної комісії, уповноваженої продовжити акт, що стосується положень, за якими залишаються розбіжності". Для прискорення проходження проекту прем'єр-міністр може, таким чином, зажадати запровадження термінової процедури.

Після прийняття законопроекту парламентом він передається президентові для промульгації. Глава держави може, однак, зажадати від парламенту нового розгляду закону або деяких його частин. У такому розгляді не може бути відмовлено. Закон контрасигнується прем'єр-міністром і відповідним міністром та публікується.

Делегування повноважень уряду здійснюється за двох умов: за наявності в уряду програми і в разі отримання повноважень парламенту. Передання повноважень обмежене певним терміном. У разі дотримання цих умов уряд може шляхом видання ордонансів вживати заходів, які звичайно входять до сфери законодавчого регулювання.

Французький парламент застосовує практично всі відомі форми контролю діяльності уряду; виняток становить інтерпеляція. Хоча ст. 156 регламенту Національних зборів згадує про неї, проте це право парламентаріїв має відповідати тим самим правилам, що й резолюція осуду. Усі форми контролю можна поділити на дві великі групи: 1) що не містять прямих санкцій стосовно уряду, крім публічного розголосу; 2) що містять таку санкцію, яка веде до політичної відповідальності уряду. Перша група здійснюється в обох палатах парламенту, друга – лише Національними зборами.

З контрольними повноваженнями парламенту пов'язані право петицій і діяльність парламентського посередника. Право петицій полягає в тому, що різного роду звернення направляються головам палат. Петиції також можуть передаватися парламентаріям, які роблять на полях напис і підписують його.

Політична відповідальність уряду означає, що депутати Національних зборів можуть примусити уряд піти у відставку або шляхом прийняття резолюції осуду, або відмовивши в довірі про яку запитував уряд. Лише збори можуть вирішувати питання про політичну відповідальність.

Французький парламент характеризує значна обмеженість У користуванні вотумом довіри і резолюцією осуду. Питання про довіру – двобічна зброя, оскільки і уряд, і Національні збори в результаті негативного голосування можуть опинитися не при справах.

Питання про довіру у зв'язку з прийняттям законопроекту – відкритий тиск уряду на Національні збори, аби примусити його прийняти бажаний проект. Дебати в такому разі відкладаються на 24 години, щоб дати можливість депутатам внести резолюцію осуду, яка приймається із суворим дотриманням правил, чим вирішується питання про довіру. Поставивши питання про довіру відповідно до третього абзацу ст. 49 Конституції, уряд неначе викликає Збори проти себе, але на несприятливих умовах.

Найгрізніша зброя Зборів – резолюція осуду – є сильно обмеженою низкою процесуальних застережень на користь уряду. По-перше, право внесення такої резолюції надане не окремому парламентарію, а лише групі депутатів. По-друге, резолюція може голосуватися лише через 48 годин після внесення. По-третє, для прийняття резолюції потрібна абсолютна більшість голосів членів Національних зборів. Останнє обмеження – заборона авторам резолюції вносити аналогічну протягом тієї самої сесії, звичайної або надзвичайної (чергової або позачергової). Заборона не поширюється на випадки, коли депутати вносять резолюцію осуду у відповідь на питання про довіру. Внаслідок цього, якщо опозиція мае у своєму розпорядженні в Національних зборах 200 місць, вона в період сесії може вносити 3–4 резолюції осуду.

Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до двох: оголошення війни та введення облогового або надзвичайного стану в країні і ратифікація міжнародних договорів.

Виконавча влада Франції.

Уряд Франції – колегіальний орган, що складається з прем'єр-міністра і міністрів. Відповідно до Конституції функціонують Рада міністрів – збори міністрів під головуванням президента республіки – і Кабінет міністрів – збори міністрів під головуванням прем'єр-міністра. Саме Рада міністрів здійснює повноваження, що належать за Конституцією уряду.

Уряд призначається так: Президент республіки підбирає кандидатуру і призначає прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр підбирає міністрів і представляє їх президенту, який їх призначає. У виборі кандидата на пост прем'єр-міністра президент користується значною свободою. Це його особисте право. Важливо лише, щоб під час голосування в Національних зборах не було відмовлено в довірі прем'єр-міністру. Іншими словами, президент повинен враховувати розстановку партійних сил у нижній палаті парламенту.

Усі акти, які виходять від Ради міністрів, підписуються президентом республіки. Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів в окремих випадках і лише за спеціальним уловноваженням президента та за певним порядком денним. Позиція прем'єр-міністра, як і президента, на практиці є неоднозначною і його роль в управлінні залежить від партійного складу Національних зборів.

Повноваження уряду поділяються на здійснювані ним колегіально і на здійснювані особисто прем'єр-міністром. У першому випадку вони перебувають під прямою дією президента республіки. Нововведенням стало заснування інституту несумісності посади члена уряду з парламентським мандатом, з якою-небудь посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяльністю. Конституцією та органічним законодавством не забороняється суміщу вати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера, члена і навіть голови генеральної і регіональної ради. Непоєднання міністерської посади і парламентського мандата привело до посилення незалежності виконавчої влади і підпорядкування міністрів прямому контролю глави держави, особливо, коли президент і більшість місць у Національних зборах належать до одного партійного угруповання.

Особлива роль в уряді належить прем'єр-міністру. Він координує роботу міністерств, контролює її, дає вказівки про складання найважливіших актів. Він головує в міжміністерських комітетах; може головувати і в Раді міністрів. Прем'єр-міністр несе відповідальність за національну оборону. Ці повноваження повинні, однак, розглядатися в сукупності з дуже важливими правами президента. Повноваження прем'єр-міністра у призначенні військових і цивільних урядовців мають залишковий і делегований характер. Вельми важливою є діяльність прем'єр-міністра у галузі управління. Він "забезпечує виконання законів", здійснює регламентарну владу і видає Декрети, що не розглядаються в Раді міністрів. Ці декрети не менш високого рівня, ніж ті, які приймаються в Раді міністрів, видаються прем'єр-міністром з контрасигнацією відповідного міністра.

Прем'єр-міністр користується значними правами стосовно парламенту, деякі з них він здійснює особисто, інші у співпраці з президентом. Прем'єр може пропонувати президенту скликати парламент, коли той не засідає. Прем'єр-міністр має право законодавчої ініціативи, особисто бере участь у підготовці законопроектів, може брати участь у роботі парламентських комісій і в палатах, у будь-який час він повинен бути там вислуханий.

Прем'єр-міністру належить право скликати змішані паритетні комісії у разі виникнення розбіжностей між парламентськими палатами стосовно якого-небудь законопроекту; він може просити президента, щоб той запропонував парламенту повторно розглянути законопроект; йому належить право ставити в Національних зборах питання про довіру. Прем'єр-міністр має особисте право передавати в Конституційну раду законопроект з вимогою визнати його неконституційним і вимагати винести ухвалу про розмежування законодавчої і регламентарної влади. Останнім правом він широко користується.

Судова влада Франції.

Судова система Франції (фр. Organisation juridictionnelle en France) складається з трьох рівнів судів: суд першої інстанції (районний, районний у місті, міський та міськрайонний суд, що має право винести судове рішення у справі), апеляційний суд і касаційний суд. Існують спеціалізовані суди, які входять у трирівневу систему (наприклад, оскарження рішень спеціалізованих судів здійснюється у звичайних апеляційних і в касаційних судах).

Цивільні суди першої інстанції розділені на кілька видів за типом спорів:

комерційні спори;

спори з соціальних питань;

земельні спори.

Кримінальні справи розглядаються судами в наступному порядку. Є дві категорії кримінального судочинства. Різниця між ними не завжди чітка, тому й викликає багато питань до кримінального судочинства у Франції. Суд з розслідування — це суд, який має повноваження з розслідування злочинів або проведення різних слідчих дій: допит свідків, сторін у справі, проведення обшуків, арешт підозрюваного тощо Суд першої інстанції має ті ж повноваження, але основна його функція полягає у вирішенні питань винуватості чи невинуватості особи, а також у винесенні вироку. Тільки кримінальні суди мають повноваження розглядати кримінальні справи, але й і у рамках кримінальних справ вони можуть розглядати цивільно-правові наслідки злочинів.

Перший рівень судової системи Франції

На першому рівні судової системи Франції знаходяться наступні суди:

Суд останньої інстанції (Tribunal de grande instance);

Суд першої інстанції (Tribunal d'instance / Tribunal de première instance).

Зазначені суди мають у своєму складі цивільні і кримінальні підрозділи (останні іменуються поліцейським трибуналом).

У кримінальному судочинстві:

Поліцейський Суд / трибунал (tribunal de police);

Кримінальний Суд (tribunal correctionnel);

Суд присяжних (Cour d'assises).

Поряд із судами загальної юрисдикції у Франції існує досить велика кількість судів, які можна назвати спеціалізованими. Вони діють у сфері як цивільного, так і кримінального права. Це так звані трибунали. У більшості цивільних судів діють не судді-професіонали, а судді, обрані чи призначені зі сфер, в яких виникають суперечки, тобто ті, які більш глибоко розуміють суть питання.

Спеціалізовані юрисдикції міцно пов'язані з судами загальної юрисдикції — єдиної для всієї системи оскарження. Як правило, це апеляційний суд.

До спеціальної юрисдикції відносяться вже згадувані суди: з трудових спорів, різні суди в кримінальній галузі (наприклад, у справах неповнолітніх), морські, військові, адміністративні). До цієї ж групи відносять і суди, пов’язаних з торговельними спорами, так звані торгові суди.

Вони складаються з суддів — фахівців в галузі торгівлі, що обираються комерсантами з числа осіб, що займаються комерційною діяльністю не менше п'яти років. Зазвичай торговельні суди створюються в містах за необхідністю і називаються ім'ям цього міста. Вони складаються з трьох суддів-консулів і обираються на два-три роки. За даними на 2001 рік діяло 227 судів, в кожному суді в середньому по 10 — 12 суддей. Компетенція цих судів охоплює три види спорів: ті, які виникають із зобов'язань, з угод між підприємцями, купцями і банкірами; між членами товариств; справи, пов'язані з ліквідацією підприємств та інші. Суди виступають в якості першої та другої інстанції, якщо сума позову не перевищує 13 тисяч франків.

Цивільні справи і кримінальні злочини розглядаються, залежно від їх важливості, судами великої інстанції, малої інстанції (певна частина справ), виправними судами (правопорушення) і поліцейськими судами (адміністративні порушення). Усі суди складаються з професійних суддів. Спори з торговельних угод розглядаються торговими судами. Трудові спори розглядаються конфліктними радами (радами прюдомів), які діють як вищий виборний орган. Кримінальні справи розглядаються в суді присяжних. Ці суди складаються з голови, двох асесорів — професійних суддів — і дев'яти присяжних — звичайних громадян, обраних жеребкуванням з виборчих списків.

Другий рівень судової системи Франції

Другим рівнем судової системи Франції є апеляційний суд.

В даний час у Франції існує 35 апеляційних судів, у тому числі 5 апеляційних судів поза територією самої Франції (наприклад, на Таїті, в місті Папеете, у Французькій Полінезії), і 2 вищих апеляційних суда. Кожен суд має юрисдикцію щодо кількох департаментів (від 2 до 4).

Вищий рівень судової системи Франції

Вища судова інстанція Франції — Касаційний суд (La Cour de cassation). Він розглядає скарги та постанови апеляційних судів (у Франції 27 апеляційних судів), які переглядають вироки і рішення судів попередньої інстанції. Останні діляться, у свою чергу, на суди з цивільних і кримінальних справ.

Сучасна структура Касаційного суду виглядає так: три палати у цивільних справах, одна — з торговельних і адміністративних, одна — з соціальних спорів, і одна — з кримінальних справ.

Касаційний суд — це Верховний суд країни і заморських територій Франції. Він був створений у 1790 році і залишається хіба що «посередником» між народом та державою, маючи на меті охорону закону від невиправданих тлумачень та інших «зазіхань». Незважаючи на свою назву, цей суд не розглядається як інстанція, головною метою якої є перевірка рішень нижчих судів. Його завдання — забезпечити дотримання закону цими судами. Тому можна сказати, що Касаційний суд розглядає питання права. Підставами для його діяльності є порушення закону, перевищення влади, помилка в компетенції, недотримання форми рішення, суперечливість рішення. Престиж і роль Касаційного суду значна. До його складу входять перший голова і шість голів палат.

Пленум Касаційного суду вирішує питання принципового характеру. Справи на Пленумі передаються невмотивованими визначеннями першого голови суду або постановою палати, а також на вимогу генерального прокурора.

Закон передбачає два випадки, при яких «питання принципового характеру» набуває особливого значення: по-перше, при розходженні думок суддів, що розглядали подібні справи, і, по-друге, коли після скасування в касаційному порядку вироку рішення суду попередньої інстанції, повторює скасоване рішення.

Касаційний суд може не передавати справу на новий розгляд і припинити провадження, якщо скасування оскарженої постанови не тягне за собою необхідності знову розглядати справу по суті.

Хоча Касаційний суд має виняткову компетенцію і, на думку французьких юристів, не може розглядатися як третя інстанція, число справ, що потрапляють в його сферу, дуже велике, причому й зараз воно досить швидко зростає.