Місцеве самоврядування в Російській Федерації

Місцеве самоврядування в Російській Федерації

Відповідно до Конституції РФ (п. 2 ст. 3), народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування - це спосіб організації та здійснення влади на місцях. Місцеве самоврядування забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю. Згідно з Конституцією РФ (ст. 12) орган місцевого самоуправління не входить до системи органів державної влади. Місцеве самоврядування здійснюється громадянами шляхом референдуму, виборів та інших форм прямого волевиявлення. До місцевого самоврядування належать міські і сільські поселення, частини цих поселень (райони міст, мікрорайонів, квартали, вулиці тощо). Представницькі органи (Дума, муніципальний комітет, збори представників тощо) складаються з депутатів, обраних на основі загального, рівного та прямого виборчого права при таємному голосуванні, глави муніципальних утворень (глава адміністрації, староста і т. п.) обираються або призначаються. Органи місцевого самоврядування самостійно управляють муніципальною власністю, формують, затверджують і виконують місцевий бюджет, установлюють місцеві податки та збори, здійснюють охорону громадського порядку, а також вирішують інші питання місцевого значення.

Поняття і суть конституційного права як галузі національного права зарубіжної країни

КП – провідна основоположна галузь права в зарубіжних країнах, що становить систему правових норм, які регулюють основи устрою суспільства, держави і статусу людини.

Розглядають КП кожної окремої держави, як правило, КП регулює: 1. = основи державного устрою 2. = гарантування найважливіших прав людини і громадянина. Але обсяг предмета констит.правового регулювання у кожній країні різний, і назва цієї провідної галузі права в різних країнах різна:

«Констит. право»- в країнах де стверджується конституціоналізм, та прийняті конституції.«Державне право» - там де немає конституцій.

Враховуючи, що у більшості країн є конституції чи закріплені формально основні принципи конституціоналізму ця провідна галузь права називається Конституційним правом.

КП в кожній країні — це ос­новоположна, фундаментальна галузь усієї національної сис­теми права - сукупність конст.-правових норм, що - закріплю­ють економічну, політичну й соціальну основи держави; пра­ва та обов'язки громадян (підданих);. форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компе­тенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів дер­жавної влади й управління; виборче право і виборчу систе­му.

Дані норми установлюються органами вищої державної влади, виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств, закріплюються в системі консти­туційних актів і спираються на примусову силу держави.

Співвідношення понять «конституційне право» та «державне право» в зарубіжних країнах.

Терміни «конституційне право» і «державне право» часто вважаються синонімами. Вибір терміну зазвичай диктується національною традицією вживання слів. Так, англо-саксонська і романська правові системи традиційно користуються терміном «конституційне право», тоді як для германської системи характерним є вживання терміну «державне право». При детальнішому розгляді питання можна, однак, помітити, що відмінність термінології відображає сутнісну різницю між відповідними поняттями. Так, у Великобританії, США, Франції на початку XIX століття встановився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влад. В Німеччині це відбулось пізніше. Варто звернути увагу, що сьогодні і в Німеччині почав вживатися термін «конституційне право», хоча й в більш вузькому значенні. Для позначення навчальної дисципліни в німецьких юридичних вузах часто використовуються терміни «публічне право» чи «державне право в широкому змісті», які охоплюють і адміністративне право і деякі інші галузі права. Державне ж право у вузькому змісті – аналог конституційного права – розглядається як основоположна галузь публічного права.

Сьогодні лише порівняно невелика група країн користується терміном «державне право», більшість ж позначає основоположну галузь свого права терміном «конституційне право» незалежно від того, існує там в дійсності конституційний лад.

Поняття та предмет конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право зарубіжних країн як наука - система теоретичних матеріалів, що узагальнює зарубіжний досвід розвитку науки КП та дослі­джує національне КП кожної держави, як основну галузь правової системи.

Предметом КПЗК (як навчальної дисципліни ) -вивчення основ діючих конституцій зарубіжних країн та основ їх КП з точки зору:

загального погляду -узагальнюються найбільш характерні риси кон­ституцій усіх зарубіжних держав враховуючи схо­жість за змістом окремих інститутів права світової системи; особливого = аналізуються особливості відповідних національних констит. сис­тем, специфіка інститутів кон­ст.права, правового статусу особи, політичної систе­ми тощо

Предмет і метод правового регулювання в конституційному праві зарубіжних країн

КП – провідна основоположна галузь права в зарубіжних країнах. Окрему галузь права виділяють за допомогою предмету та методу. поняття яких в різних країнах і різних вчених різне. Предмет змінюється в залежності від етапів зміни К або положень К. Предмет КП – система суспільних відносини, що регулюються даною галуззю. = суспільні відносини, які утворюють основу устрою суспільства і держави та безпосередньо пов’язані із: = здійсненням публічної, в основному державної, влади, та = відносини між людиною, суспільством і державою, та =основоположні відносини, що визначають устрій держави і її функціонування.

Відносини можна розділити на 3 групи,що:= безпосередньо пов’язані з економічною і політичною організацією суспільства= виникають у процесі становлення і функціонування публічних, державних інститутів і відображають територіальну організацію держави (організацію і діяльність державного механізму, політико- і адміністративно-територіальний устрій держави)= характеризують основи взаємозв’язків держави і особи.

Метод правового регулювання – сукупність прийомів і способів правового впливу на суспільні відносини. У конституційному праві засновуються на владно-імперативних (авторитарних) засадах.

Методи: проголошення, підтвердження, зобов’язання, заборони, дозволу, конкретизації. Одна і таж ж норма може поєднувати декілька елементів. Наприклад: поєднання дозвільного і зобов’язуючого елементів у випадках встановлення компетенції органів.

 

Принципи конституційного права зарубіжних країн

Принципи КП = закріплені в джерелах галузі керівні ідеї, відповідно до яких повинні здійснюватися конституційно-правове регулювання і практика реалізації положень КП.

Виділяють:

1. Загальні – складають основу системи і надають їй єдину спрямованість.

У конституціях ЗК принципи як правило формуються в перших частинах або розділах та декларуються конституціями (народне представництво, розподіл влад, рівноправність, не відчуження прав). Вони не формулюють конкретних прав і обов’язків, і не завжди забезпечені правовими санкціями.

2. Спеціальні – мають значення лише для окремих конституційно-правових інститутів і норм, мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності (судовий захист конст. прав, несумісність депутатського мандату з деякими видами діяльності, недоторканість суддів тощо). Мають важливе значення тому діякі правознавці виділяють їх в самостійний елемент системи КП. Але вони є лише = особливим різновидом конституційно-правових норм та інститутів

 

Поняття суспільного ладу.

За своїм змістом суспільний лад будь-якої країни є системою політичних, економічних, соціальних, духовних та ін­ших відносин життєдіяльності суспільства, які передбачені й гарантовані конституцією та іншими законами. Його структура складається з чотирьох основних субсистем, які самі являють собою системи суспільних відносин у відповідних сферах життя суспільства. Такими субсистемами є: а) економічні відносини; б) соціальні відносини (у вузькому розумінні цього слова); в) духовно-культурні відносини; г) політичні відносини.

Правовий статус інститутів суспільного ладу і відносин, що складаються на основі їх функціонування, регулюються нормами державного права. Слід зауважити, що норми конституцій зарубіжних держав закріплюють не суспільний лад у цілому, а лише його основи, основоположні принципи (наприклад, недоторканність інституту приватної власності, неприпустимість мо­нополізму в економіці, політичний плюралізм тощо). Тому і норми конституцій, що регулюють основи суспільного ладу, розосе­реджені по різних їх розділах і главах. конституції зарубіжних країн зазвичай ґрунтовніше регулюють політичні суспільні відносини, ніж економічні, соціальні та духовно-культурні.

У будь-якій країні на суспільний лад постійно чинить вплив держава, політика якої визначається характером владних політичних сил, тобто суб'єктивним чинником. Цим і пояснюються відмінності у суспільному ладі зарубіжних країн, які мають більш-менш схожі умови життя суспільства.

Як складовий елемент до суспільної системи входить економічна система, яка охоплює і власне виробництво (його форми), і ті суспільні відносини, що складаються на його основі, тобто економічні. Економічні відносини - це відносини власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Конституції зарубіжних держав, зазвичай, закріплюють лише основи економічної системи, а норми Інших галузей права кожної конкретної країни вже детальніше регулюють правовий статус і принципи взаємовідносин між Інститутами цієї системи.

 

Теорія розподілу влади.

Виникнення самої теорії розподілу влад (її називають і теорією, і доктриною, і принципом) необхідно пов’язати з боротьбою буржуазії, яка на ранньому етапі виражала інтереси широких прошарків населення, проти феодального абсолютизму. Передбачалось, що законодавча влада буде вручена органу народного представництва – парламенту, виконавча – главі державі. Судова влада повинна була здійснюватися незалежними судами. Теоретичне обгрунтування цієї теорії небезпідставно пов’язують з іменем англійського автора Дж.Локка, Ш.-Л.Монтеск’є. Поділ влади є функціональною ознакою правової держави. Це обумовлено необхідністю поділу повноважень, тим, що державі властива агресивність, та системою стримувань і противаг.

Необхідність поділу повноважень пояснюється тим, що надмірна концентрація повноважень в руках одного органу чи особи неможлива. Система стримувань і противаг є гарантом проти узурпації влади будь-якою з гілок державної влади і водночас утворює певний механізм їхньої взаємодії, що сприяє взаємному інформуванню та стримуванню, пошуку прийнятних варіантів у ході підготовки урядових і законодавчих заходів. На систему стримувань і противаг впливають зовнішні чинники, розподіл повноважень, поділ функцій держави, різні терміни функціонування різних державних органів та особливі повноваження судової влади. До зовнішніх чинників належать інші держави, політичні партії, рухи тощо. Розподіл повноважень на користь якоїсь однієї з влад - законодавчої (представницької) чи виконавчої (адміністративної) - руйнує всю систему стримувань і противаг.

Поділ функцій держави також суттєво впливає на систему стримувань і противаг. Так, Конгрес США приймає закони, які не повинні суперечити Конституції (за винятком так званих «поправок до конституції»). Якщо ж вони їй суперечать, то Президент США має право їх не підписувати. Тоді відповідний білль не стає законом. Якщо ж Президент підписав його, то Верховний Суд США може його відмінити як антиконституційний. Крім того, відповідні законодавчі акти мають бути затверджені конгресами окремих штатів. Це заважає узурпації влади Конгресом США.

Поділ влади в парламентських формах правління умовно можна назвати німецькою системою, а в умовах президентської - американською системою поділу влади.

 

Референдум і плебісцит.

Референдум — це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Таке голосування може мати загальний або локаль­ний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми). Інститут референдуму має свою історію. Він був відомий у державно-політичному житті Стародавнього Риму, де відповідні заходи мали назву плебісцитів. За нових часів референдум був уперше проведений 1780 р. у північноамериканському штаті Массачусетс, а починаючи з середини XIX ст. цей інститут був сприйнятий у більшості штатів США і в Швейцарії. Конституційна регламентація референ­думів доповнюється спеціальними законами, які деталізують порядок їх проведення. Іноді відповідні заходи здійснюються на основі спеціальних урядових або парламентських рішень (Греція, Норвегія). Конституції і за­кони встановлюють певне коло суб’єктів референдної ініціативи. У різних країнах до них віднесені глава держави або парламент. Іноді ці суб’єкти мають взаємодіяти. Наприклад, у Польщі референдум можуть признача­ти нижня палата парламенту або президент за згодою верхньої палати. За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають конституційними, законодавчими і з питань по­точної політики. Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питания про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'яз­ковий референдум.З юридичної точки зору різниці між обов'язковим референду­мом і плебісцитом немає. У обох випадках за підсумками голосування настають обов'язкові для органів влади правові наслідки. Рішення мають вирішальний характер і не підлягають затвердженню будь-яким органом

Виборчі цензи

У сучасних зарубіжних країнах загальне виборче право обмежується цілим рядом цензів (вимог до потенційного виборця). загальні вимоги - регламентують активне виборче право - право голосувати, і додаткові вимоги - пред'являються до кандидатів на виборні посади. Віковий ценз - це встановлене законом вимога, згідно з яким право брати участь у виборах надається лише після досягнення певного віку. Ценз осілості являє собою встановлюється державою вимогу, згідно з яким виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають в тій чи іншій місцевості протягом певного часу. Для одержання активного виборчого права на парламентських виборах потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі (США - 1 міс., ФРН - 3 міс., У Франції - 6 міс., В Канаді - 12 міс.). У ряді країн ценз осілості не деталізується і зводиться до загального вимогу мати постійне проживання. У деяких країнах ценз осілості виражений в непрямій формі. Спочатку виборче право зарубіжних країн було чисто "чоловічим" і зовсім не поширювалося на жінок. Ценз статі довгі роки був одним з найбільш міцних і стійких обмежень виборчого права. У 1893 році цей ценз був скасований в Новій Зеландії, потім протягом подальших десятиліть, а особливо після другої світової війни, він загинув у більшості країн.. Надання пасивного виборчого права пов'язане з цілим рядом більш жорстких обмежень. Громадянин, зареєстрований як виборця, для отримання пасивного виборчого права повинен задовольняти ряду інших вимог. Перш за все для кандидатів на виборні посади повсюдно встановлюється більш високий віковий ценз. При наданні пасивного виборчого права значно частіше застосовується ценз осілості і має він зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів пред'являється ряд додаткових вимог: забороняється займати певні посади, кандидати повинні сповідувати певну релігію і т. д. Більшість кандидатів - це зазвичай професійні політики, бізнесмени, адвокати і т. д., що користуються підтримкою політичних партій.

Виконавча влада

Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом). Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів. Член парламенту не може бути одночасно членом уряду.

Повноваження:

- призначає на вищі державні посади

- проведення референдуму

- суб’єкт законодавчої ініціативи

- забезпечує соціальний, економічний, культурний розвиток країни

Колективна відповідальність перед нижньою палатою.

Судова влада

Конституційна рада - вищий орган, який здійснює контроль над дотриманням Конституції. До ради входять 9 членів, які призначаються на 9 років (їхній мандат не відновлюється), і всі колишні президенти республіки довічно. Конституційна рада оновлюється на третину кожні З роки. Троє членів ради призначаються президентом, троє - головою Національних зборів. Конституційна рада здійснює контроль за виборами президента, депутатів і сенаторів, стежить за правильністю проведення референдумів і оголошує їх результати. Запити до цього органу можуть надсилати президент, прем'єр-міністр, голови обох палат парламенту, а також група депутатів або сенаторів, що налічує не менше 60 осіб. Рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають. Вони обов'язкові для всіх органів державної влади, адміністративних і судових органів.

Судова влада складається з 4 гілок:

1) Громадські суди (дрібні суперечки, вирішуються непрофесійними суддями – медіаторами, що призначаються місцевими радами)

2) Суди загальної юрисдикції (цивільні і кримінальні справи)

3) Спеціальні суди (неповнолітні, війскові, комерція, торгівля; Високої палати правосуддя (розгляд справ вищих посадових осіб), Суд правосуддя республіки - для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій, судить президента)

4) Адміністративні суди

 

Виконавча влада Франції.

Уряд Франції – колегіальний орган, що складається з прем'єр-міністра і міністрів. Відповідно до Конституції функціонують Рада міністрів – збори міністрів під головуванням президента республіки – і Кабінет міністрів – збори міністрів під головуванням прем'єр-міністра. Саме Рада міністрів здійснює повноваження, що належать за Конституцією уряду.

Уряд призначається так: Президент республіки підбирає кандидатуру і призначає прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр підбирає міністрів і представляє їх президенту, який їх призначає. У виборі кандидата на пост прем'єр-міністра президент користується значною свободою. Це його особисте право. Важливо лише, щоб під час голосування в Національних зборах не було відмовлено в довірі прем'єр-міністру. Іншими словами, президент повинен враховувати розстановку партійних сил у нижній палаті парламенту.

Усі акти, які виходять від Ради міністрів, підписуються президентом республіки. Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів в окремих випадках і лише за спеціальним уловноваженням президента та за певним порядком денним. Позиція прем'єр-міністра, як і президента, на практиці є неоднозначною і його роль в управлінні залежить від партійного складу Національних зборів.

Повноваження уряду поділяються на здійснювані ним колегіально і на здійснювані особисто прем'єр-міністром. У першому випадку вони перебувають під прямою дією президента республіки. Нововведенням стало заснування інституту несумісності посади члена уряду з парламентським мандатом, з якою-небудь посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяльністю. Конституцією та органічним законодавством не забороняється суміщу вати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера, члена і навіть голови генеральної і регіональної ради. Непоєднання міністерської посади і парламентського мандата привело до посилення незалежності виконавчої влади і підпорядкування міністрів прямому контролю глави держави, особливо, коли президент і більшість місць у Національних зборах належать до одного партійного угруповання.

Особлива роль в уряді належить прем'єр-міністру. Він координує роботу міністерств, контролює її, дає вказівки про складання найважливіших актів. Він головує в міжміністерських комітетах; може головувати і в Раді міністрів. Прем'єр-міністр несе відповідальність за національну оборону. Ці повноваження повинні, однак, розглядатися в сукупності з дуже важливими правами президента. Повноваження прем'єр-міністра у призначенні військових і цивільних урядовців мають залишковий і делегований характер. Вельми важливою є діяльність прем'єр-міністра у галузі управління. Він "забезпечує виконання законів", здійснює регламентарну владу і видає Декрети, що не розглядаються в Раді міністрів. Ці декрети не менш високого рівня, ніж ті, які приймаються в Раді міністрів, видаються прем'єр-міністром з контрасигнацією відповідного міністра.

Прем'єр-міністр користується значними правами стосовно парламенту, деякі з них він здійснює особисто, інші у співпраці з президентом. Прем'єр може пропонувати президенту скликати парламент, коли той не засідає. Прем'єр-міністр має право законодавчої ініціативи, особисто бере участь у підготовці законопроектів, може брати участь у роботі парламентських комісій і в палатах, у будь-який час він повинен бути там вислуханий.

Прем'єр-міністру належить право скликати змішані паритетні комісії у разі виникнення розбіжностей між парламентськими палатами стосовно якого-небудь законопроекту; він може просити президента, щоб той запропонував парламенту повторно розглянути законопроект; йому належить право ставити в Національних зборах питання про довіру. Прем'єр-міністр має особисте право передавати в Конституційну раду законопроект з вимогою визнати його неконституційним і вимагати винести ухвалу про розмежування законодавчої і регламентарної влади. Останнім правом він широко користується.

Судова влада Франції.

Судова система Франції (фр. Organisation juridictionnelle en France) складається з трьох рівнів судів: суд першої інстанції (районний, районний у місті, міський та міськрайонний суд, що має право винести судове рішення у справі), апеляційний суд і касаційний суд. Існують спеціалізовані суди, які входять у трирівневу систему (наприклад, оскарження рішень спеціалізованих судів здійснюється у звичайних апеляційних і в касаційних судах).

Цивільні суди першої інстанції розділені на кілька видів за типом спорів:

комерційні спори;

спори з соціальних питань;

земельні спори.

Кримінальні справи розглядаються судами в наступному порядку. Є дві категорії кримінального судочинства. Різниця між ними не завжди чітка, тому й викликає багато питань до кримінального судочинства у Франції. Суд з розслідування — це суд, який має повноваження з розслідування злочинів або проведення різних слідчих дій: допит свідків, сторін у справі, проведення обшуків, арешт підозрюваного тощо Суд першої інстанції має ті ж повноваження, але основна його функція полягає у вирішенні питань винуватості чи невинуватості особи, а також у винесенні вироку. Тільки кримінальні суди мають повноваження розглядати кримінальні справи, але й і у рамках кримінальних справ вони можуть розглядати цивільно-правові наслідки злочинів.

Перший рівень судової системи Франції

На першому рівні судової системи Франції знаходяться наступні суди:

Суд останньої інстанції (Tribunal de grande instance);

Суд першої інстанції (Tribunal d'instance / Tribunal de première instance).

Зазначені суди мають у своєму складі цивільні і кримінальні підрозділи (останні іменуються поліцейським трибуналом).

У кримінальному судочинстві:

Поліцейський Суд / трибунал (tribunal de police);

Кримінальний Суд (tribunal correctionnel);

Суд присяжних (Cour d'assises).

Поряд із судами загальної юрисдикції у Франції існує досить велика кількість судів, які можна назвати спеціалізованими. Вони діють у сфері як цивільного, так і кримінального права. Це так звані трибунали. У більшості цивільних судів діють не судді-професіонали, а судді, обрані чи призначені зі сфер, в яких виникають суперечки, тобто ті, які більш глибоко розуміють суть питання.

Спеціалізовані юрисдикції міцно пов'язані з судами загальної юрисдикції — єдиної для всієї системи оскарження. Як правило, це апеляційний суд.

До спеціальної юрисдикції відносяться вже згадувані суди: з трудових спорів, різні суди в кримінальній галузі (наприклад, у справах неповнолітніх), морські, військові, адміністративні). До цієї ж групи відносять і суди, пов’язаних з торговельними спорами, так звані торгові суди.

Вони складаються з суддів — фахівців в галузі торгівлі, що обираються комерсантами з числа осіб, що займаються комерційною діяльністю не менше п'яти років. Зазвичай торговельні суди створюються в містах за необхідністю і називаються ім'ям цього міста. Вони складаються з трьох суддів-консулів і обираються на два-три роки. За даними на 2001 рік діяло 227 судів, в кожному суді в середньому по 10 — 12 суддей. Компетенція цих судів охоплює три види спорів: ті, які виникають із зобов'язань, з угод між підприємцями, купцями і банкірами; між членами товариств; справи, пов'язані з ліквідацією підприємств та інші. Суди виступають в якості першої та другої інстанції, якщо сума позову не перевищує 13 тисяч франків.

Цивільні справи і кримінальні злочини розглядаються, залежно від їх важливості, судами великої інстанції, малої інстанції (певна частина справ), виправними судами (правопорушення) і поліцейськими судами (адміністративні порушення). Усі суди складаються з професійних суддів. Спори з торговельних угод розглядаються торговими судами. Трудові спори розглядаються конфліктними радами (радами прюдомів), які діють як вищий виборний орган. Кримінальні справи розглядаються в суді присяжних. Ці суди складаються з голови, двох асесорів — професійних суддів — і дев'яти присяжних — звичайних громадян, обраних жеребкуванням з виборчих списків.

Другий рівень судової системи Франції

Другим рівнем судової системи Франції є апеляційний суд.

В даний час у Франції існує 35 апеляційних судів, у тому числі 5 апеляційних судів поза територією самої Франції (наприклад, на Таїті, в місті Папеете, у Французькій Полінезії), і 2 вищих апеляційних суда. Кожен суд має юрисдикцію щодо кількох департаментів (від 2 до 4).

Вищий рівень судової системи Франції

Вища судова інстанція Франції — Касаційний суд (La Cour de cassation). Він розглядає скарги та постанови апеляційних судів (у Франції 27 апеляційних судів), які переглядають вироки і рішення судів попередньої інстанції. Останні діляться, у свою чергу, на суди з цивільних і кримінальних справ.

Сучасна структура Касаційного суду виглядає так: три палати у цивільних справах, одна — з торговельних і адміністративних, одна — з соціальних спорів, і одна — з кримінальних справ.

Касаційний суд — це Верховний суд країни і заморських територій Франції. Він був створений у 1790 році і залишається хіба що «посередником» між народом та державою, маючи на меті охорону закону від невиправданих тлумачень та інших «зазіхань». Незважаючи на свою назву, цей суд не розглядається як інстанція, головною метою якої є перевірка рішень нижчих судів. Його завдання — забезпечити дотримання закону цими судами. Тому можна сказати, що Касаційний суд розглядає питання права. Підставами для його діяльності є порушення закону, перевищення влади, помилка в компетенції, недотримання форми рішення, суперечливість рішення. Престиж і роль Касаційного суду значна. До його складу входять перший голова і шість голів палат.

Пленум Касаційного суду вирішує питання принципового характеру. Справи на Пленумі передаються невмотивованими визначеннями першого голови суду або постановою палати, а також на вимогу генерального прокурора.

Закон передбачає два випадки, при яких «питання принципового характеру» набуває особливого значення: по-перше, при розходженні думок суддів, що розглядали подібні справи, і, по-друге, коли після скасування в касаційному порядку вироку рішення суду попередньої інстанції, повторює скасоване рішення.

Касаційний суд може не передавати справу на новий розгляд і припинити провадження, якщо скасування оскарженої постанови не тягне за собою необхідності знову розглядати справу по суті.

Хоча Касаційний суд має виняткову компетенцію і, на думку французьких юристів, не може розглядатися як третя інстанція, число справ, що потрапляють в його сферу, дуже велике, причому й зараз воно досить швидко зростає.

Виконавча влада Німеччини.

Виконавчу владу в ФРН здійснюють Канцлер, Уряд і Президент.

Федеральний Уряд ФРН складається з Федерального канцлера і федеральних міністрів.

Уряд формується після обрання депутатів Бундестагу, які у свою чергу обирають Канцлера, що приймає безпосередню роль у формуванні кабінету міністрів. Міністри призначаються Президентом за пропозиції Канцлера.

Уряд перебуває у прямій залежності від Бундестагу і несе перед ним відповідальність: Бундестаг може винести вотум недовіри Уряду в особі Канцлера, що в кінцевому підсумку призводить до відставки Канцлера та Уряду.

З іншого боку, Канцлер може поставити питання про довіру Бундестагу і у випадку якщо не отримає більшості голосів, Президент може розпустити Бундестаг, а Уряд достроково йде у відставку. Крім цього, Бундестаг може бути розпущений Президентом, якщо на заключному турі виборів Бундестаг не затверджує кандидатуру на посаду Канцлера, висунуту Президентом.

Система органів виконавчої влади триступінчата:

-Міністерства, наділені політичними функціями;

-Відомства середньої ланки, що мають функції нагляду;

-Відомства нижчої ланки, що здійснюють суто виконавчі функції. Міністри призначаються Президентом за пропозицією Канцлера. Міністри діють самостійно в межах своєї компетенції і несуть за це відповідальність перед Канцлером, яких може їх звільнити.

Канцлер

Канцлер займає особливе положення в системі органів виконавчої влади, саме тому ФРН часто називають «канцлерською» республікою. Фактично Канцлер є главою виконавчої влади, тому що він очолює Уряд, формує його склад, а також має право звільняти міністрів. Президент же займають посередницьку роль між Канцлером і Урядом, так як без схвалення Президента Канцлер не має права призначати міністрів. Найбільш істотне повноваження Президента полягає в тому, що він висуває кандидатуру на посаду Канцлера Бундестагу Насправді, це право є формальним. Президент перебуває у стійкому зв'язку з партією, яка перемогла на виборах. Саме тому він висуває кандидатуру на посаду глави Уряду і Канцлером стає лідер партії, що перемогла. Голосування по даній кандидатурі може проходити в три тури. Якщо кандидат отримає абсолютну більшість голосів членів Бундестагу, то Президент призначає його на посаду Канцлера.

Уряд місцевого рівня

Землі Федеративної Республіки мають порівняну автономію та значну незалежну владу. Кожна земля має регіональний законодавчий орган (Landtag), який працює за таким же принципом, що і Бундестаг на федеральному рівні.

Губернатор (міністр-президент) кожної землі являється лідером найбільшої партії (чи коаліції партій) в законодавчій асамблеї (Landtag), та формує уряд.

Місцевий уряд Німеччини має значну владу та є відповідальним за проведення більшої частини національної політики.

Важливою характеристикою федералізму, що пересікається, в Німеччині є те, що та політика, яку розробляє Бундестаг, часто дуже послідовно впроваджується урядами земель.

Регіональний уряд є більш активним, ніж національний щодо планування та дотримування економічної політики, через що вони мають більшу автономію в урегулюванні промислової політики.

 

Виконавча влада Італії.

Уряд - найбільш активний орган виконавчої влади, включає голову Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передба­чено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й організація міністерств установлюються законом.

Уряд призначаєть­ся Президентом республіки після консультацій з лідерами пар­тійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлю­ються одночасно і щодо програми уряду і щодо його складу. Го­лова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індиві­дуально - за дії своїх відомств.

За Конституцією Італії 1947 р. засновано кілька допоміжних і контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноважен­ня. До числа їх належать Національна рада економіки та праці. Державна рада і Рахункова палата.

Національна рада економіки та праці формується на корпора­тивній основі з представників «груп інтересів» (профспілок, підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій тощо) і експертів. Рада є консультативним органом парламенту й уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право законодавчої ініціативи.

Державна рада - консультативний юридичний орган і одно­часно вищий орган адміністративної юстиції.

Рахункова палата здійснює попередній контроль законності фінансових актів уряду і контроль за виконанням державного бюджету. Про проведення контролю має право доповідати безпо­середньо парламенту.

 

Магістратура

Магістрати - судді та прокурори підпорядковані загальним правилам проходження суддівської кар'єри й розрізняються включно за функціями, які вони виконують.

В Італії магістрати поділяються на три категорії:

n магістрати трибуналів

n апеляційні магістрати

n касаційні магістрати.

Конституційний суд був уперше в історії країни заснований Основним законом 1947 р.

Суд включає 15 суддів, що обираються на дев'ять років, і діє як єдина колегія. Судді призначаються парламентом на спільно­му засіданні палат, Президентом республіки і Вищою магістрату­рою, загальною та адміністративною. Найважливіше повноваження Суду - контроль за конституцій-ністю законів і актів, що мають силу закону. Такий контроль може бути попереднім і наступним.

Крім того, Конституційний суд розглядає суперечки про ком­петенцію (ст. 134), що можуть виникнути між парламентом і уря­дом, главою держави і парламентом, органами судової влади та урядом, а також між державою й областями, або між областями.

138. Обласна автономія і місцеве самоврядування в Італії В адміністративно-територіальному відношенні Італія поділяється на області (їх 20), провінції й комуни. Автономна область -це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції якого входять сфери, що до видання Конституції 1947 р. належали до ведення центральних органів влади.

Усі області розділені на дві категорії - звичайні (15) та спеціальні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх конституційними нормами, то статус других неоднаковий. Він регулюється спеціальними конституційними законами.

Повноваження областей включають організацію своїх органів, свої відомства, установлення меж комун, регулювання питань суспільної добродійності, санітарної й лікарняної допомоги. У їхньому веденні знаходяться містобудування, туризм і готельн