Загальна характеристика Конституції Італії.

Конституція Італії була прийнята на урочистому засі­данні Установчих зборів 22 грудня 1947 р. Італійська Конституція - це багатоплановий, ретельно і деталь­но пророблений політико-юридичний документ. Вона не має ок­ремої преамбули.

Конституція складається з вступного розділу «Основні прин­ципи», двох головних частин - «Права й обов'язки громадян» і «Устрій республіки» - і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд мож­ливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твер­дість Конституції додатково підсилюють й особливі повноважен­ня Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих пар­ламентом законів.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стат­тя 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загально­визнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним ра­дам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади об­ластей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особ­ливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між дер­жавою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її тери­торії, у Римі, розташований Ватикан - релігійний і адміністра­тивний центр католицької церкви, а римський первосвященик - Папа - за традицією є римським єпископом.

Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укла­дені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що га­рантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою

церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими уго­дами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольсь­ка римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з переглянутого тек­сту Конкордата.

 

Статус глави держави в Італії.

Президент Італійської Республіки - Глава держави, представник національної єдності і гарант конституції Італії. Обирається на спільному засіданні палат Парламенту Італії. Має термін повноважень - 7 років. Після відставки президенти Італії отримують посаду довічного сенатора та почесну посаду Почесного президента Італійської Республіки. Може бути громадянин Італійської Республіки не молодше 50-ти років і володіє цивільними і політичними правами.

До компетенції глави держави ставляться наступні питання: Може направляти палатам послання, Призначає вибори палат Парламенту і визначає день їх першого засідання, Санкціонує уявлення палатам урядові законопроекти, Підписує закони, видає декрети, які мають силу закону, і постанови, Призначає народний референдум у випадках, передбачених конституцією. Призначає у випадках, зазначених законом, посадових осіб держави. Президент є: Головою Верховної ради оборони, Командуючим Збройними силами, Головою Вищої ради магістратури.

 

Повноваження парламенту Італії.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61-82 Конституції регу­люють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві «парла­ментами». Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республі­ки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магі­стратури тощо), оскільки Сенат — удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за при­належністю до своїх партійних фракцій.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолют­ною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному по­рядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії на вимогу їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збираєть­ся на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.

Керівні органи палат - бюро. Кожний з цих органів включає голову палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів,причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні фракції. Бюро обирається на п'ять років, тобто на термін легісла­тури палат.

Він законодавствує, причо­му може робити це з будь-якого питання; в Італії не існує регла-ментарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Зако­нодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам, Національній раді економіки та праці, а також групам ви­борців не менш як 50 тис. осіб. Виборці, проте, не можуть вноси­ти проекти в галузях, зарезервованих за урядом (бюджет, рати­фікація міжнародних договорів тощо).

Уряд несе колективну відповідальність перед будь-якою палатою парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю за діяльністю уряду, як усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідування.

У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує дого­вори з іншими державами, оголошує про війну. У судовій галузі

парламент має такі повноваження: призначає третину членів Кон­ституційного суду, третину членів Вищої ради магістратури, ви­рішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про передачу до суду Прези­дента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.

 

Виконавча влада Італії.

Уряд - найбільш активний орган виконавчої влади, включає голову Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передба­чено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й організація міністерств установлюються законом.

Уряд призначаєть­ся Президентом республіки після консультацій з лідерами пар­тійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлю­ються одночасно і щодо програми уряду і щодо його складу. Го­лова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індиві­дуально - за дії своїх відомств.

За Конституцією Італії 1947 р. засновано кілька допоміжних і контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноважен­ня. До числа їх належать Національна рада економіки та праці. Державна рада і Рахункова палата.

Національна рада економіки та праці формується на корпора­тивній основі з представників «груп інтересів» (профспілок, підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій тощо) і експертів. Рада є консультативним органом парламенту й уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право законодавчої ініціативи.

Державна рада - консультативний юридичний орган і одно­часно вищий орган адміністративної юстиції.

Рахункова палата здійснює попередній контроль законності фінансових актів уряду і контроль за виконанням державного бюджету. Про проведення контролю має право доповідати безпо­середньо парламенту.