Загальна характеристика Конституції Франції

Конституція Франції 1958 р. була підготована і прийнята в умовах гострої політичної кризи (заколот у Алжирі, неефективність парламентаризму, який встановлювався за Конституцією 1946 p., багаторазова зміна уряду, загроза війни у країнах). Проект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади.

Делегуючи уряду повноваження з розробки проекту нової Конституції, парламент висловив ряд обов'язкових умов, що визначають як порядок розроблення проекту, так і основні риси Конституції: парламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування має залишатися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи регулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Делегований спосіб створення конституції не відповідав французьким традиціям підготовки Основного закону, оскільки всі конституції Республіки розроблялися парламентськими установами.

Проект Конституції був обговорений і схвалений у Консультативному комітеті й Раді міністрів, на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p., вона “сформувала” 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П'ятої республіки - другий етап.

Стаття 91 цієї Конституції надала Урядові право протягом чотиримісячного строку з моменту промульгації цього акта вживати всіх заходів законодавчого характеру, необхідних для застосування Конституції і функціонування державної влади. Використовуючи це перехідне конституційне положення, уряд за період до 4 лютого 1959 р. прийняв 296 ордонансів, що створили нормативну базу для існування П'ятої республіки і встановлення нового конституційного режиму.

Структура Конституції. Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від конституцій багатьох інших зарубіжних країн у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства (крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це підтверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові частини чинної Конституції і включила їх до переліку законів, відповідність яким інших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки “Свобода, рівність і братерство” і проголосила принцип Республіки “Правління народу, із волі народу і для народу” (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається, насамперед, тим, що глава держави (Президент) обирається без участі парламенту, а Прем'єр-міністр призначається Президентом без згоди парламенту (ознаки президентської республіки). Водночас уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ст. 89).

За формою територіально-політичного устрою Франція є складною унітарною державою (Корсика - політична автономія, Нова Каледонія - асоційована держава).

Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за відповідністю конституційних норм нормам міжнародного права. Примат міжнародного права над внутрішнім законодавством зумовлений вимогою взаємності: “Договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосування такого договору або угоди іншою стороною” (ст. 55). Відповідно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський Союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конституцію Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифікації парламентом Маастрихтських угод.

Конституція 1958 р., в останній редакції достатньою мірою пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно розвивається в Європі. Так, згідно зі ст. 88і Конституція Франції на засадах взаємності добровільно передає у відання європейських співтовариств (нині - Європейський Союз) відповідну компетенцію.

За Європейським економічним і фінансовим союзом визнане право встановлення режиму загальних меж (ст. 88).

Конституція, базуючись на принципі взаємності, надає виборче право громадянам інших держав Європейського Союзу на виборах до своїх муніципальних органів (ст. 88).

Специфічною рисою французької Конституції є те, що, крім зазначених актів, до неї входять й “основні принципи, визнані законами Республіки”, до яких відсилає преамбула Конституції 1946 р. Наприклад, Закон “Про свободу асоціації” від 1 липня 1901 р. не є конституційним, а принцип свободи асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна рада у своєму рішенні від 16 липня 1971 р. Такі принципи містяться й у деяких законах перших трьох республік і можуть бути в законах, що застосовуються у П'ятій республіці. Визнання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а й від Конституційної ради інтерпретатора норм Основного закону.

Однією з характерних рис Конституції 1958 р. є закріплення домінуючого становища виконавчої влади в загальній системі державних органів. Це виявляється у зосередженні влади в руках Президента й уряду.

Процес концентрації політичної влади у виконавчих органах змінив статус парламенту. Вони мають широкі можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках діють і “через його голову”, як, наприклад, при проведенні референдумів на підставі ст. 11 Конституції. Парламент втратив значну частину своїх законодавчих повноважень. Він може “законодавствувати” лише у сферах, визначених ст. 34 Конституції. Усі інші питання регла-ментарної влади регулюються актами виконавчих органів.

Конституція 1958 р. значною мірою розширила сферу застосування одного з головних інститутів безпосередньої демократії -референдуму. Конституція 1958 р. належить до розряду “жорстких”, її зміни проходять дві стадії. Перша стадія зміни Конституції - це внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою перегляду Конституції можуть виступати Президент Республіки за пропозицією уряду (хоча найчастіше він фактично діє самостійно) і члени парламенту. Проте останні при цьому повинні заручитися підтримкою уряду і нерідко не можуть реалізувати своє право законодавчої ініціативи через протидію його.

Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути прийняті в ідентичній редакції двома палатами простою більшістю голосів на роздільних засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він затверджується на референдумі або за рішенням Президента Конгресом, що іменується в цьому випадку Конституційним (спільним засіданням палат парламенту) більшістю у 3/5 загальної кількості голосів. На першій стадії законопроект обговорюється і в нього вносяться поправки. На другій стадії (незалежно від того, референдум це чи конгрес) можна лише голосувати “за”, “проти” або утриматися. Проте для ратифікації в Конгресі потрібно, щоб автором законопроекту був уряд, а не члени парламенту. Процедуру ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок, коли проведення референдуму недоцільне.

Практика застосування різних процедур перегляду Конституції характеризується виникненням своєрідного інституту відкладального перегляду. Сутність його полягає в тому, що проект або пропозиція закону про перегляд Конституції можуть бути схвалені більшістю кожної з палат парламенту, але це не зобов'язує Президента Республіки застосувати наступну процедуру. На практиці це призвело до того, що деякі проекти конституційного перегляду пройшли стадію схвалення в палатах (у тому числі й такий важливий, як зміни строку повноважень Президента), але не були подані на схвалення ні на референдум, ні до Конгресу. Конституційний закон про скорочення строку повноважень Президента Республіки був прийнятий референдумом тільки 24 вересня 2000 р. (це була найбільша зміна Конституції за останні десятиліття).

Конституція 1958 р. до середини 1996 р. зазнала дев'ять переглядів, деякі з яких мали технічний характер, а деякі кардинально впливали на її зміст.

Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з 1962 р. нового порядку обрання Президента Республіки та уточнення цього порядку (1974 p.), зміна статей 2, 54 і 74 та включення до Конституції нового розділу “Про Європейський Союз” (1992 p.), а також ряд змін щодо організації і діяльності парламенту Конституційної ради, парламентської недоторканності, кримінальної відповідальності членів уряду тощо. Конституційним законом від 4 серпня 1995 р. було скасовано розділ XIII Конституції “Про співтовариство”.

Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і порядок діяльності державних органів, а також певною мірою — в міжнародно-правовий статус Французької Республіки. Проте вони не торкнулися головних принципів демократії, організації і діяльності державних інститутів, а лише відбили тенденцію до деякого підвищення ролі парламенту й авторитету уряду як колегіального органу.

Конституційний контроль у Франції відрізняється великою своєрідністю і не повною мірою збігається з двома загальноприйнятими основними моделями конституційного контролю (див. Загальну частину даного навчального посібника). Конституційність актів державних органів розглядається різними органами: парламентських - Конституційною радою, органів виконавчої влади - Державною радою.

Конституційна рада складається з дев'ятьох членів, повноваження яких тривають дев'ять років і не підлягають поновленню (статті 56 і 57 Конституції). По три члени Конституційної ради призначаються Президентом Республіки, головою Національних зборів і головою Сенату. Крім цього основного складу до Конституційної ради входять усі екс-президенти Республіки. Члени Конституційної ради не можуть бути членами уряду і парламенту, а також економічної і соціальної рад. Поновлюється Конституційна рада кожні три роки на 1/3. Замість члена, який вибув достроково, призначається новий на решту строку. Голова Конституційної ради призначається Президентом Республіки з числа всіх членів Конституційної ради, проте дотепер голови завжди призначалися з числа “президентських” членів.

Конституційна рада може констатувати обов'язкову відставку свого члена, що порушив принцип несумісності функцій або втратив здатність здійснювати свої громадянські й політичні права.

На Конституційну раду покладено функцію обов'язкового попереднього контролю за конституційністю органічних законів і регламентів палат парламенту, а також факультативного попереднього контролю за конституційністю звичайних законів (статті 58-62 Конституції).

Право запиту про конституційність законів до їх промульгації належить Президентові Республіки, Прем'єр-міністру, голові Національних зборів, голові Сенату, а також групам депутатів або сенаторів кількістю 60 чоловік (ст. 61).

До обов'язків Конституційної ради входить контроль за відповідністю міжнародних договорів Основному закону. Якщо міжнародна угода визнається такою, що не відповідає Конституції, то вона не може бути ратифікована до відповідної зміни Конституції.

Специфіка Конституційної ради Франції полягає в різноманітності її компетенцій, що стосуються Президента і парламенту. Так, Рада розглядає скарги на законність обрання членів обох палат парламенту, а також питання виборності й несумісності посад, що виникають стосовно членів парламенту. Регламенти палат та їхні зміни до застосування передаються в Раду, яка виносить рішення про їх відповідність Конституції.

Ще ширшу компетенцію Рада має з питань обрання Президента. Зокрема, вона бере участь у підготовці виборів Президента, у проведенні операцій щодо виборів і в оголошенні їх результатів, стежить за законністю висування кандидатів у президенти, складає і публікує їх список, через своїх комісарів спостерігає за проведенням голосування і підрахунком результатів голосування, а також констатує необхідність тимчасового заміщення президентської посади у випадку смерті президента.

Президент консультується з Радою з питань введення надзвичайного стану, яка розглядає вжиті Президентом у цей період заходи.

Конституційна рада спостерігає за проведенням референдуму і повідомляє його результати.

Виконуючи численні функції, пов'язані з обранням президента і членів парламенту, а також проведенням референдуму, Конституційна рада виконує своєрідну роль виборного суду і центрального виборного органу.

На Конституційну раду покладено обов'язки щодо вирішення спорів про розподіл компетенції між законодавчою й виконавчою владою.

Справи в Конституційній раді розглядаються письмово на закритих засіданнях. Рішення мотивуються і публікуються у “Жур-наль офіс'єл”. Приймаються вони в місячний строк, а в термінових випадках - у восьмиденний. Усі рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають і є обов'язковими для публічної влади, усіх адміністративних і судових органів. Крім Конституційної ради, що здійснює контроль за актами законодавчих органів, контроль за конституційністю актів виконавчої влади здійснює інший орган - Державна рада, що призначається Президентом і дає висновки про відповідність актів уряду закону, а також оцінює конституційність актів регламентарної влади. Державна рада очолює систему судів адміністративної юстиції і розглядає скарги на їх рішення.