Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону.

Чинність КК України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв‘язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов‘язків. Зокрема., громадяни України згідно КУ зобов‘язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов‘язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ “Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). Громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1 ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). На таких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і “перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно ст.1-27 ЗУ “Про громадянство”.

Ч.3 ст.5 КК, яка передбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнуто за кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.

Згідно з Мінською конвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом‘якшуючі та обтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ). Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв‘язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватись на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України. Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. про видачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірним державам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а” ч.1 ст.6).

§ 11. Чинність кримінального закону в часі (принципи, поняття часу вчинення злочину, зворотня сила).

Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (ст.6 КК). Закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує покарання, має зворотню силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотньої сили не має (ст.58 КУ). Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк – до закінчення такого строку. Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст.94 КУ: “Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості ВР України та газета “Голос України”.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом‘якшення або посилення покарання здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотню силу – діяння, вчинене особою до набрання цим законом сили, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч.2 ст.54 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку ст.405-1 КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі п.1 ч.1 ст.55 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотню силу має і закон, який пом‘якшує покарання. Пом‘якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і до додаткових покарань, а також і до поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом‘якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч.3 ст.54 КК у порядку ст.405-1 КПК. При цьому ч.3 ст.54 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за “старим” законом, із санкцією нововиданого закону: а) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за “старим” законом; б) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону передбачає більш м‘який вид покарання.

Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності законом, що встановлює караність діяння або посилює покарання, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину.

§ 12. Поняття злочину та його ознаки.

Злочин як протигромадське діяння характеризується цілою низкою властивих йому ознак. Окремі з них є основними (обов'язковими), при відсутності яких діяння не може бути визнано злочином, інші - факультативними (необов'язковими). Основні ознаки, у свою чергу, поділяються на двох груп: а) ті, котрі відрізняють злочин від інших соціальних діянь, і б) ті, котрі відрізняють один злочин від іншого.

Загальними ознаками кожного злочину є суспільна небезпека, протиправність, винність і караність діяння. Сукупністю цих ознак злочин відрізняється від всіх інших правопорушень, у тому числі адміністративних і дисциплінарних проступків.

Найбільш важливим із усіх названих ознак є суспільна небезпека діяння, що виявляється в зазіханні на суспільний чи державний лад, систему господарства, власність, особу, політичні, трудові, майнові й інші права громадян і правопорядок. Діяння, що не являють собою суспільної небезпеки, вже в силу цього не є злочином (ст.7 КК). Ознака суспільної небезпеки притаманна не тільки злочинам, але і деяким іншим правопорушенням. Однак ступінь суспільної небезпеки останніх набагато менш значна. Злочини відрізняються від інших правопорушень, насамперед, підвищеною суспільною небезпекою зробленого діяння.

Другою загальною ознакою кожного злочину є протиправність діяння. Протиправність найтіснішим образом зв'язана із суспільною небезпекою, будучи, власне кажучи, її юридичним вираженням. Злочином визнається тільки таке суспільне діяння, що передбачене в кримінальному праві.

Третьою ознакою злочину є винність, що виражається в чи намірі необережності особи, що скоїла суспільно небезпечне і протиправне діяння. Особа, що скоїла таке діяння при відсутності провини, кримінальній відповідальності і покаранню не підлягає, а саме діяння не може розглядатися в цьому випадку як злочин. Так називане об'єктивне зобов'язання, тобто визнання злочинним і кримінально карним діяння особи, що не бажала, не передбачала і по обставинах справи не могла передбачати настання небезпечних наслідків, чужо принципам кримінального права і правосуддя.

Четвертим із загальних ознак злочину є його караність. Оскільки особа зробила суспільно небезпечне, протиправне і винне діяння, воно підлягає кримінальному покаранню (ст.2 УПК). У силу конкретних обставин (ст.50, 51 КК) особа, що скоїла злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання. Але це не правило, а виключення, що допускається кримінальним законом лише тоді, коли діяння винного чи він сам особисто, чи розслідування судового розгляду утратили свою суспільну небезпеку, а також стосовно зробленого вперше малозначним злочинам.

Крім цих загальних ознак злочину, що відрізняють його від інших правопорушень, слідчий (особа, що проводить дізнання) зобов'язаний установити й інші передбачені законом ознаки, що характеризують дане діяння як злочин і відрізняють його від суміжних чи близьких по характері злочинів. Сукупність таких ознак іменується в науці кримінального права, у кримінально-процесуальному законодавстві, у слідчій і судовій практиці складом злочину.

 

§ 13. Відмінність злочинів від інших правопорушень.

Розрізняються злочини і правопорушення, перш за все, за ступенем їх суспільної небезпечності. Проте сам по собі ступінь суспільної небезпечності діяння не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності за конкретні діяння. Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежовування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди. Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян стає злочином лише тоді, коли завдано значної шкоди потерпілому (ч.1 ст.145 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії по знищенню майна не містять за об‘єктом посягання інших ознак, наприклад хуліганства (ст.206 КК).

Найчастіше виникає питання про відмежовування злочинів від адміністративних правопорушень. Критеріями розмежовування злочинів і адміністративних правопорушень є: 1) розмір заподіяної шкоди; 2) вартість предмета правопорушення; 3) наслідки правопорушення; 4) повторність вчинених дій; 5) ступінь суспільної небезпечності вчинених дій. При розмежування злочинів та інших правопорушень за ступенем їх суспільно небезпечності досить часто необхідно визначити зміст так званих оціночних ознак складу злочину, які використовуються законодавцем, і вживаються, в основному, або як ознаки діяння, або з як ознаки наслідків: “злісне” ухилення від сплати встановлених коштів на утримання дітей (аліментів) (ст.114 КК); “грубе” порушення громадського порядку, “явна” неповага до суспільства (ст.206 КК); “істотна” шкода державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам і інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб (ст.165 КК); “тяжкі”, “інші тяжкі” наслідки (ст.157, 158 КК) тощо. Визначення змісту оціночних ознак створює певні труднощі при вирішенні питання про ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, а відтак, і питання про визнання їх злочинами чи іншими правопорушеннями. Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самі дії передбачена як адміністративна так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому не визначені. Зокрема, ст.13 ЗУ “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30.10.1996р. передбачає адміністративну відповідальність громадян та посадових осіб за здійснення операцій по випуску в обіг або розміщення незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, а ч.1 ст.148-8 КК – кримінальну відповідальність за випуск (емісію) громадянином або посадовою особою суб‘єкта підприємницької діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому порядку, тобто за одні й ті самі дії особа може бути притягнена або до адміністративної, або до кримінальної відповідальності.

 

§ 14. Класифікація злочинів.

Законодавча класифікація злочинів – віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об‘єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за суб‘єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпеки. Об‘єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини КК і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності. Усі злочини в Особливій частині КК поділені на групи (глави, розділи) за об‘єктом посягань, що важливо для визначення підслідності, підсудності, обумовлює ефективність боротьби зі злочинністю на певних етапах розвитку суспільства.

Найперше всі злочини слід поділити на дві групи: умисні та необережні. Згідно ст.25 КК вид виправно-трудової колонії, в якій призначається відбування покарання у вигляді позбавлення волі, значною мірою залежить від того, за умисний чи необережний злочин засуджена особа. У ст.25 виділено вид колоній-поселень для осіб, що чинили злочини з необережності, в них призначається відбувати покарання всім чоловікам і жінкам, які вперше засуджуються до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, незалежно від тяжкості такого злочину та розміру призначеного покарання. Тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин вчинено нею. У КК називаються окремі групи умисних злочинів залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Ст.7 дає вичерпний перелік злочинів, віднесених до тяжких. Визнання особи винною у вчинені такого злочину впливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання тощо. Показником суспільної небезпечності злочину є, як правило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі.

Крім категорії тяжких в КК називаються особливо тяжкі злочини (ст.24, 25) та злочини, що не являються великої суспільної небезпеки (ст.10, 51). Переліку діянь, віднесених до останніх КК не містить. Лише стосовно звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням до адміністративної відповідальності на підставі ст.51 КК передбачено, що таке звільнення допускається лише в справах про злочини, за які законом передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше більш м‘яке покарання. Проте віднесення цього положення на інші види звільнення від кримінально ї відповідальності на підставі ст.51 (передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, застосування примусових заходів виховного характеру, передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу) було б неправильним. Дати формалізований перелік злочинів, що не являють великої суспільної небезпеки, неможливо та й недоцільно, оскільки такі злочини – це не конкретний вид, а оцінка ступеня суспільної небезпечності кожного окремого злочину. Аналіз ст.24, 25 КК, де йдеться про особливо тяжкі злочини, та ст.7-1 КК дозволяє зробити висновок, що до таких належать: а) умисні злочини, передбачені ст.7-1 КК; б) ті, за які законом передбачене максимальне покарання.

У теорії кримінального права злочини поділяються на 4 групи: 1)невеликої тяжкості; 2)середньої тяжкості; 3) тяжкі; 4) особливо тяжкі.

 

§ 15. Кримінальна відповідальність (поняття, момент виникнення та припинення, форми реалізації).

Кримінальна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, або така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (ч.1 ст.3 КК). Ознаки кримінальної відповідальності: 1) це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин; 2) офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця може здійснюватись лише судом в обвинувальному вироку (ч.1 ст.62 КУ, ч.2 ст.3 КК); 3) кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця, іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчинені злочину і тим самим її осуду з боку держави, але у більшості таких випадків такий осуд поєднується із застосування конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченому кримінальним законом.

Зміст кримінальної відповідальності: 1) обов‘язок відповісти за вчинення забороненого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру; 2) реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу; 3) ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкції; 4) сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин. З наведених точок зору більш слушною видається 2).

Кримінальна відповідальність виникає із моменту вступу обвинувального вироку, яким засуджується особа, що вчинила злочин, у законну силу. Припиняється з моменту виконання всіх тих обов‘язків (і відповідно здійснення всіх прав), що становлять основний зміст таких відносин; цим моментом має бути, очевидно, той, з якого особа визнається такою, що не має судимості.

Форми кримінальної відповідальності: 1) покарання; 2) звільнення від покарання; 3) умовне незастосування покарання.

Кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин, пов‘язаних із вчиненням злочину, яка завжди полягає у державному осуді злочинця, що здійснюється судом в обвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу.

§ 16. Поняття складу злочину та його значення.

Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу. Візьмемо, приміром, такий порівняно розповсюджений злочин, як крадіжка особистого майна громадян (ст.140 КК). Ознаками крадіжки є: а) викрадення особистого майна громадян, тобто зазіхання на чужу власність; б) таємний характер викрадення; в) здійснення викрадення навмисно, при наявності корисливого мотиву і мети заволодіти чужим майном і розпорядитися їм як своїм власної; г) здійснення розкрадання особою, яка досягла 14-літнього віку і здатною усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками (осудною). Для визнання крадіжки, зробленої при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.140 КК), необхідна, крім того, один з наступних ознак: а) заподіяння значного збитку потерпілому; б) здійснення крадіжки за попередньою змовою групою осіб; в) здійснення крадіжки повторно. Обов'язкові ознаки крадіжки, названі вище, є необхідними елементами складу цього злочину. Вони відрізняють крадіжку від інших злочинів, у тому числі і від злочинів проти особистої власності громадян. Так, крадіжка відрізняється від грабежу (ст.141 КК), у першу чергу за ознакою таємності викрадення чужого майна. Крадіжка особистого майна громадян відрізняється від крадіжки державного чи колективного майна (ст.81 КК) за ознакою приналежності майна, що викрадається, в окремих громадян, або ж у держави чи громадській організації. Всі інші ознаки крадіжки (здійснення її чи удень уночі, здійснення її в чи селі в місті, у чи застосуванням без застосування технічних засобів і т.д.) на склад злочину не впливають. Однак у процесі попереднього розслідування необхідно виявити, досліджувати ці ознаки, тому що без них картина зробленого злочину була б неповної, не відбивала б усього злочину, подій, що відбувалися при його здійсненні.

 

§ 17. Елементи та ознаки складу злочину.

Орієнтована сукупність елементів для створення юридичного складу злочину.

Складові частини юридичного складу злочину	Елементи юридичного складу злочину
Об‘єкт	Безпосередній об‘єкт Предмет злочину Потерпілий від злочину
Об‘єктивна сторона	Діяння (дія чи бездіяльність) Наслідки Спосіб вчинення злочину Час вчинення злочину Обстановка (ситуація вчинення злочину) Знаряддя вчинення злочину Засоби вчинення злочину
Суб‘єкт	Вік Осудність Спеціальний суб‘єкт
Суб‘єктивна сторона	Вина Мотив Мета Емоційний стан

Загальна структура, специфічна конструкція та конкретний зміст юридичного складу злочину крадіжки (таємного викрадення індивідуального майна громадян.

Загальна структура (складові частини)	Специфічна конструкція (обов‘язкові елементи та зв‘язки між ними)	Конкретний зміст (обов‘язкові ознаки)
Об‘єкт	Безпосередній об‘єкт	Відносини індивідуальної (приватної) власності
Предмет	Майно, що належить іншій особі на праві приватної власності, а також інше майно, яке прирівняне у правовому плані до приватного майна
Об‘єктивна сторона	Діяння	Протиправне безоплатне обернення приватного майна на свою користь чи користь інших осіб
Наслідки	Пряма дійсна майнова шкода, спричинена власникові майна
Причинний зв‘язок	Діяння є причиною настання наслідків
Спосіб	Таємний
Суб‘єкт	Вік	14 років (ч.2 ст.10 КК)
Осудність	Особа здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними (ст.12 КК)
Суб‘єктивна сторона	Вина	Прямий умисел – зміст умислу: особа усвідомлює, що незаконно і безоплатно обертає “чуже” приватне майно на свою користь чи користь іншої особи, передбачає, що своїми діями спричинить пряму дійсну майнову шкоду власникові майна, і бажає спричинити таку шкоду
Мотив	Корисливий – прагнення одержати за рахунок майна, що викрадається, матеріальну вигоду для себе чи інших осіб
Мета	Бажання розпорядитися майном, що викрадається, як своїм власним

§ 18. Види складів злочинів.

Класифікація юридичних складів злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки: 1) основний склад злочину – фіксує різновид злочину певного виду без пом‘якшуючих і без обтяжуючих обставин; 2) кваліфікований (особливо кваліфікований) склад злочину – фіксує різновид злочину певного виду з обтяжуючими (особливо обтяжуючими) обставинами (ч.4 ст.117, ч.2 ст.166 КК тощо); кілька альтернативних обтяжуючих обставин, передбачених у диспозиції однієї і тієї ж самої частини (пункту) статті Особливої частини кримінального закону, утворюють один кваліфікований склад злочину; 3) привілейований склад злочину – фіксує різновид злочину певного виду з пом‘якшуючими обставинами (ст.95,96,97,103,104 КК).

Класифікація юридичних складів за особливостями конструкції їх об‘єктивної сторони:

Матеріальний склад злочину - передбачає наслідки як обов‘язковий елемент його об‘єктивної сторони (причинний зв‘язок між діяннями та наслідками). Напр.: вбивства (ст.93-98 КК), тілесні ушкодження (ст.101-106 КК). Наслідки: реальні (ч.3 ст.77, ч.2 ст.77-1) та альтернативні (ч.1 ст.218, ч.1 ст.219).

Формальний склад злочину – не передбачає наслідки як обов‘язковий елемент об‘єктивної сторони. Напр.: шпигунство (ч.1 ст.57),. Одержання хабара (ч.1 ст.168).

Усічений склад злочину – момент закінчення злочину пов‘язується в вчиненням діяння, що за своїм загальним кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю. Типовим прикладом усіченого складу злочину є юридичний склад розбою. Він відрізняється від складів крадіжки чи грабежу тим, що переносить момент закінчення злочину з фактичного заволодіння майном на напад із метою такого заволодіння, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров‘я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ч.1 ст.140, ч.1 ст.141, ч.1 ст.142 КК). Отже тут закінченим злочином визнається діяння, яке за своїми загальними кримінально-правовими ознаками (ч.2 ст.17 КК) є, по суті, замахом на злочин.

Формально-матеріальний склад злочину – передбачає наслідки як альтернативу іншим елементам чи ознакам, у результаті чого в одній своїй частині даний склад злочину є матеріальним, а в іншій -–формальним. Напр.: згвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом, або таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої (ч.4 ст.117): якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу згвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить – згвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом чи згвалтування малолітньої – цей склад розглядається як формальний.

Класифікація за моментом закінчення злочину: у матеріальному складі – це час настання передбачених у ньому наслідків, у формальному – час вчинення діяння, у формально-матеріальному – можливі обидва варіанти.

Класифікація юридичних складів за способом їх описання в кримінальному законі:

1) простий склад злочину – склад, “специфічна” частина якого містить описання єдиного за своїм змістом діяння, що вчиняється в межах однієї і тієї ж самої форми вини. Напр.: крадіжка (ст.140), вбивство з необережності (ст.98), халатність (ст.167).

2) складний склад злочину – склад, “специфічна” частина якого містить описання одного ускладненого чи кількох різних за змістом альтернативних діянь, що можуть вчинятися з різними формами вини, різними способами або призводити до кількох наслідків. Напр.: вимагательство (ст.144), умисне знищення або пошкодження державного або колективного майна (ст.89), виготовлення, придбання, зберігання або збуту отруйних і сильнодіючих речовин (ст.229).

§ 19. Кваліфікація злочинів (поняття та значення).

Кваліфікувати злочин – це значить виявити основні ознаки зробленого злочину (чи готується до здійснення) суспільно небезпечного діяння й установити їхня відповідність конкретному складу злочину, передбаченій конкретною статтею КК.

У практиці кримінально-правової боротьби зі злочинністю нерідко зустрічається недооцінка слідчими й особами, що проводять дізнання правильної кваліфікації злочинів, а тим часом правильна кваліфікація є однієї з найважливіших гарантій законності в попередньому розслідуванні.

У силу своїх службових обов'язків працівники міліції покликані реагувати не тільки на злочини, але і на адміністративні правопорушення й інші антигромадські вчинки, тобто на діяння, суспільна небезпека яких набагато менше небезпеки злочинів. Ступінь суспільної небезпеки діяння залежить від цілого ряду об'єктивних обставин. По кожнім складі злочину, розслідуваному працівниками чи міліції слідчими, необхідно відрізняти основні ознаки складу від факультативних ознак. Встановлення в розслідуваному діянні ознак складу злочину, передбаченого відповідної статтею КК, і є кваліфікацією злочину. Правильна кваліфікація злочину, що складає у встановленні повної відповідності зробленого суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, передбаченого в карному законі, має дуже важливе значення для виконання вимог законності при відправленні правосуддя. У відповідності зі ст.3 КК кримінальній відповідальності і покаранню підлягає тільки особа, винна в здійсненні злочину, тобто яка навмисне по чи з необережності скоїла передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Це означає, що для визнання особи винною і притягнення її на цій підставі до кримінальної відповідальності і до осуду необхідно установити, що в зробленому нею діянні маються всі ознаки складу того чи іншого злочину. Відсутність складу злочину виключає визнання особи винною у здійсненні злочину і її кримінальну відповідальність.

Правильна кваліфікація злочину – необхідна умова проведення в життя основних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Відповідна до закону кваліфікація злочинів безпосередньо зв'язана з установленим Конституцією правом обвинувачуваного на захист, оскільки є гарантією від необґрунтованого притягнення до відповідальності за більш тяжкий злочин і застосування необґрунтовано суворого покарання. Ціль кваліфікації полягає в тому, щоб визначити, яке саме злочин скоєно, указати конкретну юридичну підставу для притягнення винного до кримінальної відповідальності і для призначення йому, у необхідному випадку, міри покарання, що відповідає скоєному діянню. Правильна кваліфікація злочину дає можливість суду продумано і вірно, з урахуванням ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину і самої особистості винного індивідуалізувати, у межах санкції відповідної статті КК, вид і розмір кримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного за скоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.

Навпаки, неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтовано м'яке чи необґрунтовано тяжке покарання винного. А це – серйозна перешкода в боротьбі зі злочинністю, тому що неправильне застосування судом покарання не тільки ставить під погрозу можливість виправлення і перевиховання винного, але і негативно позначається на інших особах, перешкоджаючи попередженню злочинів. Не відповідному закону кваліфікація злочинів завжди приводить до неправильного представлення про злочинність у даному населеному пункті й у цілому в країні. Перекручування дійсного стану злочинності в країні може негативно позначитися на організації боротьби зі злочинністю і навіть на розвитку кримінального законодавства.

Унаслідок неправильної кваліфікації злочину може виникнути ряд негативних правових наслідків:

1. Кваліфікацією злочину визначається підслідність і підсудність справи, тому неправильна кваліфікація в ряді випадків веде до передачі від органів дізнання до слідчого чи органа навпаки, а також від одного слідчого органа до іншого і т.д., що затягує терміни розслідування і відбивається на якості наслідку.

2. Від кваліфікації злочину в процесі дізнання і попереднього наслідку в чималому ступені залежить характер запобіжних заходів і інших засобів процесуального примуса, застосовуваних до обвинувачуваного (підозрюваному). Неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтоване взяття обвинувачуваного під варту, накладення арешту на його майно, відсторонення від займаної посади. Це має також і наслідки зворотного порядку: якщо тяжкий злочин кваліфікується як злочин, що не представляє підвищеної небезпеки, то до злочинця застосовуються м'які запобіжні заходи, нажите злочинним шляхом майно залишається в його розпорядженні, нерідко він до суду працює на тій же посаді й у результаті може продовжувати свою злочинну діяльність.

3. Від кваліфікації злочину, що міститься у вироку суду, безпосередньо залежить не тільки вид і розмір кримінального покарання, але й умови відбування засудженим покарання в місці позбавлення волі. Виходячи з кваліфікації злочину, суд визначає режим місць висновку для засудженого.

4. Таке важливе питання, як умовно-дострокове звільнення засудженого, зважується адміністрацією місць позбавлення волі і судом у залежності від кваліфікації злочину. Необґрунтовано сувора кваліфікація злочину приводить до того, що ув'язнений, незважаючи на гарне поводження і всі ознаки виправлення, не може бути представлений до умовно-дострокового звільнення. Навпаки, через неправильну кваліфікацію злочину в змісті його необґрунтованої м'якості може бути вже по відбуванні половини терміну позбавлення волі пред'явлений до умовно-дострокового звільнення ув'язнений, що фактично зробив тяжкий злочин і не підлягаючому умовно-достроковому звільненню.

5. У прямого зв'язку з кваліфікацією злочину знаходиться рішення вищими органами державної влади питання про застосування до ув'язнених амністій, що повідомляються з нагоди ювілейних чи свят у зв'язку з іншими важливими подіями. Результатом неправильної кваліфікації злочини може бути застосування амністії до осіб, що цього зовсім не заслуговують і, навпаки, незастосування її до ув‘язнених, що не представляють підвищеної суспільної небезпеки.

 

§ 20. Поняття об‘єкта злочину та його структура.

Об‘єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.

Структура об‘єкта злочину та функціональне значення його компонентів:

§ 21. Класифікація об‘єктів злочинів.

У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об‘єкта злочину, “вертикальна” класифікація об‘єктів включає три рівні: загальний об‘єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).

Загальним об‘єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносин не може бути об‘єктом як елементом складу злочину. По суті цей об‘єкт кримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об‘єкта злочину. Тому достатньо включати до класифікації об‘єктів злочину два види – родовий та безпосередній.

 

§ 22. Родовий та видовий об‘єкти злочинів (поняття, значення).

Під родовим об‘єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об‘єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об‘єднання окремих складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. За таким принципом побудована, по суті, вся система Особливої частини, за винятком двох глав: 7 – посадові злочини, і 11 – військові злочини, конструкція яких враховує, насамперед, суб‘єкт злочину. Значення родового об‘єкта полягає і в тому, що його встановлення сприяє в ряді випадків більш точному з‘ясуванню змісту ознак складу конкретного злочину і, в кінцевому підсумку, правильній кваліфікації злочинного діяння. Так, у теорії кримінального права і судовій практиці не було єдиної думки щодо кваліфікації дій посадових осіб, винних у порушенні правил техніки безпеки, що призвели до смерті потерпілих, які були сторонніми по відношенню до підприємства, де стався такий випадок. Зокрема, ряд науковців і юристів-практиків вважали, що такі дії можна кваліфікувати за ст.135. Але це не зовсім правильно. Родовим об‘єктом злочину, передбаченому ст.135, є трудові права громадян. Трудові права осіб, які постраждали внаслідок поруше