Виникнення і формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у хіх – хх ст.

Виникнення і формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у ХІХ – ХХ ст.

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

термін "міжнародне гуманітарне право" з'явився досить недавно, у другій половині XX ст. V правовій літературі та міжнародних документах і досі широко використовують його "попередників" "закони та звичаї ведення війни", "право війни" та "право збройних конфліктів".Уперше термін "міжнародне гуманітарне право" запропонував відомий швейцарський юрист Ж. Пікте, який набув широкого вжитку в юридичній літературі, а згодом його було використано у назві Дипломатичної конференції "Про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів 1974-1977 рр. У консультативному висновку Міжнародного суду ООН "Про законність погроз чи застосування ядерної зброї" 1996 р. сказано: система норм, які раніше називалися "законами та звичаями війни", надалі стала йменуватися "міжнародним гуманітарним правом".

Основною відмінністю міжнародного гуманітарного права від права війни є те, що перше не вирішує питання про законність війни, для галузі це не принципово. Воно покликане захистити всіх жертв війни, тобто осіб, що не беруть або перестали брати участь у збройному конфлікті.

Ідея Єдиної Європи та її реалізація в історичному аспекті.

Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що спричинюють воєнні конфлікти, прихильники "єдиної Європи" висловлювались за необхідність утворення наднаціонального об'єднання, яке керувалося б, в першу чергу, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Серед перших відомих політичних проектів об'єднання європейських держав виділяється розроблений на початку XIV план "Повернення святої землі". Проект проголошував ідею поновлення на релігійній основі втраченої єдності європейських народів і передбачав утворення церковного собору та арбітражного трибуналу, які мали підтримувати мирне співіснування між християнськими держ та вести спільну боротьбу проти мусульман.

У 18 квітня 1951 р., Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля й сталі (ЄСВС). Європейський Союз створений згідно з Договором про ЄС (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р.базується на трьох засадах: 1) Європейське співтовариство (ЄОВС, ЄЕС, Євратом) з доповненнями та формами співробітництва, 2) спільна зовнішня політика і політика у сфері міжнародної безпеки;

3) співробітництво у внутрішній та правовій політиці.

Міжнародне право і процеси глобалізації

Поява ж міжнарод права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності.
Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування. сновні ознаки міжнародного права:
— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;
— ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;
— реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Процес глобалізації істотно вплинув на зміну конфігурації й суті міжетнічних і міжрелігійних відносин. Світ стає дедалі більш взаємопроникним, у ряді країн Європи означилися лінії конфліктної взаємодії між спільнотами з різними релігійними, національними і культурними традиціями. Проявами цього стали настрої національної упередженості та релігійної нетерпимості. Разом із тим глобальний трансформаційний процес породжує і засоби до упередження і нейтралізації подібних дестабілізуючих явищ, зокрема, пропонує демократичні процедури захисту релігійних і національних прав, а також утверджує систему цінностей, серед яких важливе місце належить культурному і релігійному плюралізму.

Кримінальний кодекс Наполеона 1810 року.

Диктатура, установлена у Франції Наполеоном, була революційною диктатурою. Уряд, що керував створенням і прийняттям кодексу 1810 р., був тим буржуазним урядом, «що задушив французьку революцію і зберіг тільки ті результати революції, що були вигідні великій буржуазії». Кодекс 1810 р. — це гострий політичний акт, у якому молода і ще повна сил буржуазія, упоєна своєю перемогою, із усією відвертістю заявляє про свій намір найсуворішими заходами насильства захищати від усяких зазіхань приватну власність.
Творці кодексу 1810 р. — представники інтересів великої буржуазії. Даючи оцінку кодексу 1810 р., не можна перебільшувати прогресивну роль, що він один час виконував як у Франції, так і за її межами. В Франції його прогресивна роль позначилася в тому, що він був одним зі знарядь остаточної поразки феодалізму. За границями Франції кодекс 1810 р. протягом багатьох років служив зразком антифеодального кримінального права, одним із засобів боротьби з феодалізмом. Він ніс із собою кримінальне право, що допомагало руйнувати сильні ще в багатьох країнах, особливо в Німеччині, залишки феодалізму. Хоча він значною мірою вводився насильно, супроводжуючи наполеонівським перемогам і будучи для Наполеона одним з засобів закріплення свого впливу, кодекс 1810 р. представляв собою більш передову систему права, чим кодекси «освіченого патріархального деспотизму», що панували на всьому континенті Європи, або чим феодальне англійське звичаєве право.

35. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта. (1799 – 1804) Консульство заклало в основу державного устрою принцип бюрократичного централізму, армія, церква, поліція, бюрократія стали головними ричагами диктатури Наполеона. Наполеон ліквідував більшість демократичних відносин. Найбільшим досягненням здійсненим в роки консульства було створення апарату централізованої центральної державної влади. Наполеон відстоював поділ на департаменти, але ліквідувавши місцеві. замість виборних посад і зборів в кожному департаменті назначався перфект, який назначав муніципальні ради. Перфекти підкорялися міністру закордонних справ. Міністерство внутрішніх справ було створено в 1800р. В роки Консульства була створена система народної освіти, яка існує і нині. На чолі всієї системи стало відомство під назвою "Університет" завідував вищою і середньою школою. Вищі школи готувати техніків, інженерів, нотаріусів, судових, адміні, фін чиновників. Період консульства став часом гучних перемог Франції залишками контрреволюції держав Європи, що не хотіли ніяких революційних змін. 12 липня 1806 року утворено Рейнський союз з 16 пов'язаних з Францією держав.

Наполеон наштовхувався на опір населення, почали формуватися національні рухи. Іноземне панування відродило чуття національної відрубності в державах-сателітах, почали виникати ідеї національного визволення. Після падіння Наполеона частина запроваджених ним реформ збереглася, − поділ Італії, об'єднані в союз німецькі держави, не кажучи про кодекс. Завдяки цьому утворилося залежне від Росії, але з власною назвою, Королівство Польщі.

Виникнення і формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у ХІХ – ХХ ст.

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

термін "міжнародне гуманітарне право" з'явився досить недавно, у другій половині XX ст. V правовій літературі та міжнародних документах і досі широко використовують його "попередників" "закони та звичаї ведення війни", "право війни" та "право збройних конфліктів".Уперше термін "міжнародне гуманітарне право" запропонував відомий швейцарський юрист Ж. Пікте, який набув широкого вжитку в юридичній літературі, а згодом його було використано у назві Дипломатичної конференції "Про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів 1974-1977 рр. У консультативному висновку Міжнародного суду ООН "Про законність погроз чи застосування ядерної зброї" 1996 р. сказано: система норм, які раніше називалися "законами та звичаями війни", надалі стала йменуватися "міжнародним гуманітарним правом".

Основною відмінністю міжнародного гуманітарного права від права війни є те, що перше не вирішує питання про законність війни, для галузі це не принципово. Воно покликане захистити всіх жертв війни, тобто осіб, що не беруть або перестали брати участь у збройному конфлікті.