Регіональні міжнародні організації

Важливою особливістю сучасного міжнародного пра­ва є регіоналізація міжнародних відносин, що дозволяє більш ефективно вирішувати насущні проблеми дер­жав, розташованих у певних географічних регіонах пла­нети. Тому представляється необхідним розглянути основні аспекти діяльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних регіональних міжна­родних організацій.

Ліга арабських держав (ЛАД)

— Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7 жовтня 1944 року Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансіорданії, Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформу­льовані основні цілі та принципи, на яких повинна була бути побудована майбутня Ліга.

22 березня 1945 року в Каїрі відбулася загально-арабська конференція, у якій взяли участь сім арабсь­ких держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет), і в той же день відбулося підпи­сання Пакту Л АД представниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5 травня 1945 року). Пакт ЛАД набрав сили 10 травня

т

1945 року. В даний час число учасників Пакту — біль­ше двадцяти.

Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1) може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча в ЛАД вхо­дять, наприклад, Джібуті і Сомалі, що не є арабськими державами).

Цілями Ліги є;

— забезпечення більш тісних відносин між держа­
вами — членами Ліги;

— координація їхніх політичних дій;

— забезпечення їхньої незалежності і суверенітету.

Співробітництво членами ЛАД здійснюється в та­ких сферах: економічні і фінансові проблеми; транс­порт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми.

Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представ­лені всі учасники Пакту. Рішення, прийняті Радою од­ноголосно, обов'язкові для всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються.

У разі агресії або загрози агресії проти держави-члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада обо­рони і Постійна військова комісія надають консульта­тивну допомогу Раді. Рада також вправі розглядати спори між державами ЛАД.

Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД.

З 1964 р. а рамках ЛАД діє Конференція глав дер­жав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання.

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Тимчасове місцезнаходження Генерального секрета­ріату ЛАД у Тунісі.

Організація американських держав Організація американських держав (ОАД) — міжуря­дова регіональна організація, яка створена в 1948 році і

включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамери­канського договору про взаємну оборону 1947 року,

Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У 1962 році під тиском США було неправомірно припинене членство Куби в організації.

Після заснування в 1971 році інституту спостеріга­чів при ОАД своїх постійних спостерігачів акредитува­ли Бельгія, Гайана, Канада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ні­дерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього ЗО).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

— підтримці миру і безпеки на континенті;

— мирному врегулюванні спорів між державами-чле­
нами;

— спільному опорі агресії;

— сприянні рішенню політичних, економічних і пра­
вових проблем американських країн;

— об'єднанні зусиль із метою економічного, соціаль­
ного, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що зби­рається на щорічні сесії для розгляду проблем най­більш важливого характеру.

Постійною радою ОАД скликається консультативна нарада міністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постій­на рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються безпосередньо Генераль­ній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи — між­американський юридичний комітет і міжамерикансь­ка комісія з прав людини.

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат (який до 1970 року на­зивався Панамериканським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конфе­ренції та функціонують спеціалізовані установи: Пан­американська організація охорони здоров'я, Міжаме­риканський інститут сільськогосподарських наук,

Міжамериканський інститут дитини, Панамериканський інститут географії й історії, Міжамериканський інсти­тут із проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у Вашингтоні (США).

Організація африканської єдності

Організація африканської єдності (ОАЄ) — міжуря­дова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддіс-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних дер­жав Африки на основі Хартії африканської єдності в 1963 році з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, захисту їхнього суверенітету, те­риторіальної цілісності і незалежності і заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації може бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Число членів ОАЄ в даний час — 51 держава.

Вищим органом ОАЄ є Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, що скликається щорічно і складається з глав держав і урядів або з належним чином акреди­тованих представників. Кожна держава на конферен­ції має один голос. Рішення конференції приймаються більшістю в дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складається з міністрів закор­донних справ або інших міністрів, призначених держа-вами-учасницями. У обов'язки Ради, що скликається на чергові сесії двічі в рік, входить робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолює Генеральний секре­тар, який обирається на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діє Панафриканський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діє регіональний механізм із вирі­шення спорів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісії з економічних і соціальних питань, комітет звільнення та ін.) спрямо­вана на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991 році держави-члени ОАЄ підписали Договір про утворення африканського економічного співтова­риства (поки не набрав сили).

Місцеперебування штаб-квартири ОАЄ — Аддіс-Абе­ба (Ефіопія).

Організація Ісламська конференція (ОІК) Формально Організація Ісламська конференція (Іс­ламський конгрес) була створена ще в 1954 році, проте її реальна діяльність почалася з 1969 року, коли була скликана Конференція країн-учасниць ОІК на вищому рівні для активізації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постій­но діючий орган ОІК — Секретаріат на чолі з Генераль­ним секретарем — знаходиться тимчасово («до повного визволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія). ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972 році. Членами ОІК є понад 50 держав. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК у якості спостерігачів. Цілі ОІК:

— сприяння зміцненню мусульманських держав;

— охорона святих місць;

— підтримка боротьби палестинського народу;

— співробітництво в економічній, соціальній і куль­
турній галузях. і

ОІК була створена на синтезі ортодоксальних прин­ципів ісламу, а також визнання принципів Статуту 001. Вона має представника в статусі постійного спостеріга­ча при ООН.

Органи ОІК:

Конференція глав держав і урядів, що скликається в міру необхідності;

Конференція міністрів закордонних справ, що скли­кається один раз у рік;

Секретаріат;

Комісії з політичних, економічних, соціальних та ін­ших питань.

Асоціація держав Південно-Східної Азії Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була створена в 1967 році на підставі Бангкокської

декларації (Таїланд), доповненої в 1976 році Договором про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії, і Декларації згоди.

В даний час членами АСЕАН є Врувей, Індонезія, Лаос, Малайзія, Мьянма (Бірма), Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа (буде прийнята після вирішення вну­трішніх питань).

У 1996 р. АСЕАН прийняла рішення включити Ро­сію і Китай у число своїх повноправних партнерів. По­стійними партнерами АСЕАН є також США, Австралія, Японія, Південна Корея, Канада, Нова Зеландія і Євро­пейський Союз. У цих країнах відкриті представницт­ва АСЕАН.

Цілі АСЕАН:

— створення в районі регіону миру, свободи і нейт­
ралітету;

— сприяння співробітництву держав в економічній,
соціальній і культурній сферах;

— встановлення в рамках АСЕАН зони вільної тор­
гівлі;

— взаємодія з іншими регіональними організаціями.
Вищий орган АСЕАН — Конференція глав держав і

урядів, що скликається раз у три роки. У рамках орга­нізації щорічно проводяться зустрічі міністрів закор­донних справ. Зустрічі інших міністрів проводяться в міру необхідності.

Поточну роботу між конференціями і зустрічами здій­снює Постійний комітет.

Секретаріат АСЕАН очолює Генеральний секретар, що обирається на три роки.

Місцеперебування Секретаріату — Джакарта (Індонезія).

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) Організація країн-експортерів нафти створена в 1960 році і діє на підставі Статуту, прийнятого в 1965 році її державами-членами. На частку ОПЕК припадає більше третини світового видобутку нафти, організація встано­влює єдині продажні ціни на нафту, у такий спосіб вона суттєво впливає на світову торгівлю нафтою.

Членами ОПЕК можуть стати тільки країни, що у значних розмірах експортують сиру нафту. В даний час в ОПЕК входять 12 держав.

Вищим органом ОПЕК є Конференція держав-чле-нів, що скликається два рази на рік.

Виконавчий орган ОПЕК — Рада керуючих. У неї входять керуючі, що призначаються державами-члена­ми і затверджуються Конференцією.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для за­безпечення стабільності нафтових ринків, координації політики в галузі цін і енергетики.

Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призначається Конференцією на три року. Місцепере­бування штаб-квартири ОПЕК у Відні (Австрія).

Найбільш високий ступінь інтеграції спостерігаєть­ся в рамках європейських регіональних структур полі­тичного, економічного, гуманітарного та військово-по­літичного співробітництва. Україна, зробивши у своєму подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку акцент на «європейський ви­бір», активно бере участь у діяльності європейських інтеграційних структур, являючись державою-членом Ради Європи й Організації з безпеки і співробітництва в Європі, здійснюючи активне співробітництво з Євро­пейським Союзом і НАТО. Тому вважається доціль­ним розглянути правовий статус, основні напрямки ді­яльності й організаційну структуру цих організацій.

Рада Європи

Рада Європи (РЄ) стала першою європейською між­урядовою організацією, створеною після Другої світо­вої війни. Організація діє на підставі Статуту, прийня­того в 1949 році.

Членами Ради Європи є 41 держава, у тому числі з листопада 1995 року й Україна.

Цілі Ради Європи:

— забезпечення більш тісних зв'язків між держава­
ми Європи;

— сприяння перетворенню Європи в демократичний
простір;

 

 

 

— захист прав людини;

— координація діяльності Ради з іншими європей­
ськими державами.

Діяльність РЄ сконцентрована на таких основних про­блемах: а) правове забезпечення прав людини; б) спри­яння усвідомленню і розвитку європейської культур­ної самобутності; в) пошук спільних рішень соціаль­них проблем (національні меншини, ксенофобія, нетер­пимість, захист навколишнього середовища, СНІД, нар­команія і т.д.); г) розвиток політичного партнерства з новими демократичними країнами Європи.

У рамках РЄ прийнято понад 200 міжнародних кон­венцій з цих та інших актуальних питань, що є автори­тетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав лю­дини й основних свобод 1950 року, Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 року, Рамкова конвен­ція про захист національних меншин 1995 року та ін.).

Держава, що висловила бажання вступити в Раду Єв­ропи, повинна відповідати таким умовам:

— правовий устрій та інститути повинні відповідати
принципам демократії;

— народні представники повинні обиратися шляхом
вільних, рівних і загальних виборів.

При розгляді кандидатур на вступ в організацію вра­ховуються також наявність у державі форм плюраліс­тичної демократії, гарантії здійснення свободи виражен­ня думки, захист національних меншин, дотримання ос­новних принципів міжнародного права.

Обов'язковою умовою вступу в РЄ є підписання Єв­ропейської конвенції з захисту прав людини й основ­них свобод 1950 року і наступне визнання всієї сукуп­ності її контрольних механізмів.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея, Конгрес мі­сцевої та регіональної влади Європи, Комітет міністрів, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

Парламентська асамблея складається з депутатів і їхніх заступників, які обираються з числа членів наці­ональних парламентів. Кількість представників від

кожної країни (від 2 до 18) залежить від чисельності населення.

Парламентська асамблея збирається на сесії 4 рази в рік. У асамблеї є п'ять фракцій (ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська на­родна партія, соціалісти, фракція за єдиний європейсь­кий лівий блок). Рада асамблеї складається з голови і його 17 заступників.

Асамблея розглядає питання, що стоять на порядку денному, формулює рекомендації, організує конференції, колоквіуми і відкриті парламентські слухання, обирає генерального секретаря і його заступників, керівника апарата асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини.

У січні 1994 року рішенням Комітету міністрів РЄ був створений Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений із Постійної конференції місце­вої влади Європи, що представляла більше 130 тисяч громад (комун) і тисячі регіонів із метою їх участі в європейському будівництві і функціонувало під егідою ЄЄ в якості консультативного органу з 1957 року. Кон­грес є одним із трьох основних органів РЄ, він склада­ється з 236 представників і 236 їхніх заступників, у число яких входять обрані представники місцевої і ре­гіональної влади держав Європи й офіційні особи, без­посередньо відповідальні за діяльність на цих рівнях

влади.

Комітет міністрів є вищим органом РЄ і складаєть­ся з міністрів закордонних справ держав-членів і засі­дає 2 рази в рік. Комітет визначає програму роботи РЄ, приймає бюджет РЄ, призначає членів Європейської ко­місії з прав людини. Рішення Комітету міністрів при­ймаються або у формі рекомендацій, або у формі конвен­цій, що підлягають ратифікації.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки і т.д.) скликаються в міру необхідності і вирішують питання.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який оби­рається Парламентською Асамблеєю на 5 років.

Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страс­бурзі (Франція).

Організація з безпеки і співробітництва в Європі

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спочатку діяла як міжнародна конференція — Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Відповідно до рішення Будапештської наради в 1994 році Нарада трансформувалася в організацію, що почала свою діяльність із 1 січня 1995 року.

Першим документом, що поклав початок загальноєв­ропейському процесу міжнародних розрядки і співробіт­ництва, був Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі, підписаний у 1975 році в Гельсінкі гла­вами держав і урядів 33 європейських держав, США і Канади. Цей документ містив програму співробітництва в галузі розрядки процесу міжнародної напруженості.

Положення Заключного акта були розвинуті і допо­внені Стокгольмським підсумковим документом 1986 року, Віденським підсумковим документом 1989 року, Документом Копенгагенської наради 1990 року, Паризь­кою хартією для нової Європи 1990 року, Празьким документом про подальший розвиток інститутів і струк­тур НБСЄ 1992 року, Документом Московської наради 1993 року й інших документів, що регулюють «людсь­кий вимір» загальноєвропейського процесу багатосто­роннього міждержавного співробітництва.

Наради представників держав, що проводилися все частіше, об'єктивно поставили на порядок денний необ­хідність створення постійно діючих органів для забез­печення їхньої діяльності. В міру необхідності створю­валися органи ОБСЄ й одночасно приймалися докумен­ти, що регулюють їхню діяльність.

Сьогодні у ОБСЄ налічується більше 50 членів, при­чому багато хто з них не є європейськими державами (наприклад, середньоазіатські держави — республіки колишнього СРСР). Україна разом із республіками ко­лишнього СРСР у 1993 році підписала Заключний акт НБСЄ, ставши, таким чином, повноправним учасником Наради, а потім і ОБСЄ.

Характерною рисою ОБСЄ є відсутність традиційно­го установчого документа міжнародних організацій — статуту.

Цілями ОБСЄ оголошені:

— забезпечення миру і безпеки в Європі;

— підтримка розрядки міжнародної напруженості;

— забезпечення дотримання прав людини;

— дотримання у відносинах між країнами принци­
пів міжнародного права.

Структура ОБСЄ досить складна. Головним органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Нарада визначає пріоритети й основні напрямки діяльності ОБСЄ.

Органами ОБСЄ є: Контрольні конференції; Рада мі­ністрів закордонних справ; Комітет вищих посадових осіб; Верховний комітет у справах національних мен­шин; Бюро по демократичних інститутах і правам лю­дини; Секретаріат ОБСЄ; Парламентська асамблея; Арбітражний і світовий суд ОБСЄ; Світова комісія ОБСЄ по мирному врегулюванню спорів й інші органи.

Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, підняті на зустрічах Ради міністрів і на зустрічах на вищому рівні держав-членів ОБСЄ; розробляє і сприяє реалізації механізмів з попередження і розв'язання конфліктів та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав-членів ОБСЄ, є центральним органом проведен­ня регулярних політичних консультацій у рамках про­цесу загальноєвропейського співробітництва. її засідан­ня проводяться регулярно, не рідше одного разу в рік. Рада розглядає питання, що стосуються ОБСЄ, і приймає відповідні рішення. Вона підготовлює зустрічі глав дер­жав і урядів держав-членів ОБСЄ і виконує покладені на них задачі і прийняті рішення.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслу­говування засідань Ради. Секретаріат складається з чо­тирьох департаментів і адміністративно-технічного пе­рсоналу. Секретаріат очолює генеральний секретар, що призначається Радою міністрів на 3 роки. Місце розта­шування Секретаріату в Празі (Чехія).

Вважається, що в процесі свого становлення і розвит­ку організаційна структура буде постійно удосконалю­ватися. Свідченням цього є прийняття в грудні 1999 року

рішення про створення в рамках ОБСЄ обмеженого вій­ськового контингенту для надання допомоги у разі ви­никнення надзвичайних ситуацій на території держав — членів організації (катастрофи, епідемії, природні катаклізми і т.д.).

Європейський Союз

Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Єв­ропейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створе­ного в 1951 році, Європейського співтовариства з атом­ної енергії, створеного в 1957 році, і Європейського еко­номічного співтовариства, утвореного в 1957 році в ре­зультаті об'єднання в 1957 році цих раніше самостій­них організацій. Донедавна це об'єднання називалося Європейськими співтовариствами.

У 1965 році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європей­ський акт 1986 року оформив передачу ЄС повнова­жень в галузі охорони навколишнього середовища, куль­тури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціаль­ної політики, єдиного митного простору. Угода 1990 року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн — членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

Маастрихтські угоди 1992 року (набрали чинності в 1993 році) завершили процес юридичного оформлення механізму Співтовариств, передбачивши створення до кінця XX сторіччя тісного політичного і валютно-еко­номічного союзу країн ЄС. Договір про Європейський Союз доповнений 17 протоколами і 33 заявами з різ­них аспектів домовленостей, у яких враховані резуль­тати референдуму в Данії, а також протоколом і уго­дою про соціальну політику, що передбачають створен­ня єдиного соціального простору. Договором уведене єдине громадянство ЄС.

Початковими учасниками ЄС були Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН. У 1973 році до ЄС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспанія і Португалія, у 1995 році — Швеція, Австрія і Фінляндія. В даний

час у ЄС входять 15 держав, але в рамках «хвилі роз­ширення» організації ведуться переговори з рядом єв­ропейських держав про вступ у ЄС. У першу чергу членами ЄС стануть Польща, Угорщина, Чехія, Естонія. Україна співробітничає з ЄС на підставі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Євро­пейськими Співтовариствами і їхніми державами-чле­нами, ратифікованої нашою країною 10 листопада 1994 року. Цілями цього партнерства є: забезпечення рамок для політичного діалогу між сторонами; сприяння торгівлі, інвестиціям; зміцнення політичних і економі­чних свобод; підтримка зусиль України у зміцненні де­мократії, розвиткові та завершенню переходу до ринко­вої економіки; забезпечення відповідних рамок для поступової інтеграції між Україною і більш широкою зоною співробітництва в Європі; створення необхідних умов для заснування в майбутньому зони вільної тор­гівлі між Україною і Співтовариством, що охоплює в основному всю торгівлю товарами між ними, а також умов для реалізації свободи створення компаній, транс-граничної торгівлі послугами і руху капіталу.

Стратегічною метою зовнішньої політики України в перші роки XXI сторіччя назване набуття повноправ­ного членства в ЄС. Цілями ЄС є:

— утворення тісного союзу народів Європи, сприян­
ня збалансованому і тривалому економічному прогресу,
особливо за допомогою:

а) створення простору без внутрішніх кордонів;

б) посилення економічної і соціальної взаємодії;

в) утворення економічного і валютного союзу і
створення в перспективі єдиної валюти;

— завердження власної ідентичності в міжнародній
сфері, особливо шляхом проведення спільної зовніш­
ньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспек­
тиві і спільної оборонної політики;

— розвиток співробітництва в сфері юстиції і внут­
рішніх справ;

— збереження і збільшення спільного європейсько­го надбання («aeguis communautaire»).

Інтерес представляє питання про юридичну природу самого Європейського Союзу. Тут є декілька точок зору. Відповідно до однієї з них, ЄС являє собою федеративне державоподібне утворення країн, що добровільно об'єд­налися. Відповідно до іншої точки зору, ЄС, хоча і має ряд особливостей, є міжнародною організацією, а її право — це міжнародне право. Треті автори думають, що ЄС — це міжнародна організація з елементами конфедерації.

Друга точка зору нами вважається більш правиль­ною, і от чому. Держави, що ввійшли в ЄС, не втратили свого суверенітету, у тому числі й в галузі національної законотворчості. Водночас не можна не враховувати і того, що ЄС був делегований надзвичайно широкий об­сяг правомочностей, що робить його схожим як на фе­деративну державу, так і конфедеративний союз. Так, право ЄС має пряма дія на території країн-учасниць і пріоритет перед національним правом, включаючи пріо­ритет постанов ЄС перед більш пізніми національними законами.

У той же час цілі ЄС дещо ширші, ніж у звичайних міжнародних організацій. У їхньому числі не тільки створення політичного і торгово-економічного союзу країн — членів Союзу, забезпечення вільного руху то­варів і послуг, а також міграції робочої сили в рамках ЄС, але і введення єдиної валюти (на початку травня 1998 року лідери Союзу прийняли рішення про пере­хід на єдину валюту — «євро», що була введена з 1 січня 1999 року), фактичне скасування внутрішніх меж країн Союзу, спільна зовнішня політика і політика в галузі міжнародної безпеки та ін.

Право Європейського Союзу складається з двох ве­ликих груп норм:

— внутрішнє право Союзу як міжнародної організації;

— право Союзу, що регулює конкретні види політич­
ної, економічної, соціальної і культурної діяльності дер­
жав ЄС.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, Євро­пейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейсь­кий парламент, Європейський суд.

Європейську Раду складають глави держав і урядів держав — членів ЄС і Голова Європейської комісії, їхні заступники (міністри закордонних справ) і члени Ко­місії. Рада засідає два рази на рік.

Європарламент складається з депутатів, які обира­ються в країнах-учасницях за допомогою прямих вибо­рів на п'ять років. Європарламент контролює Європей­ську комісію і Раду, розробляє право ЄС і бюджет Сою­зу. Ординарні щомісячні Сесії Європарламенту прохо­дять у Страсбурзі (Франція), а надзвичайні сесії — у Брюсселі (Бельгія), де працюють комітети Європарла­менту. Секретаріат Європарламенту розташований у Люксембурзі.

Рада Європейського Союзу складається з міністрів держав-членів (у залежності від аналізованого питан­ня). Представництво в Раді, коли потрібна кваліфікова­на більшість голосів, неоднакове. Так, наприклад, Ні­меччина має 10 голосів, Ірландія — 3, а Люксембург — 2 голоси. Місцезнаходження Ради — Брюссель.

Європейська комісія складається з 20 членів і голо­ви, призначуваного урядами держав-членів ЄС за зго­дою Європарламенту. Комісія спостерігає за дотриман­ням рішень норм і рішень ЄС і організує їхнє практич­не виконання. Штаб-квартира Комісії розташована в Брюсселі.

Європейський суд складається з 15 судів і 9 генераль­них прокурорів, що призначаються за спільною згодою на 6 років. Суд вирішує спори між державами ЄС, між органами ЄС і державами-членами, між органами ЄС, між ЄС і юридичними і фізичними особами, готує експертні висновки.

З 1 січня 1996 р. у ЄС скасовані всі мита на внутрі-шньоєвропейських кордонах на усі види товарів, а сто­совно держав, що не входять у ЄС, провадиться єдина митна політика.

 

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) створена у відповідності зі ст. 9 Північноатлантичного договору від 4 квітня 1949 року. Підписавши Брюссель­ський договір у березні 1948 року, п'ять держав Захід­ної Європи, як-от: Бельгія, Люксембург, Голландія, Ве­ликобританія і Франція, — засвідчили своє рішуче ба­жання створити спільну систему захисту і таким чи­ном підсилити взаємні контакти, щоб протидіяти ідео­логічній, політичній і військовій загрозі своєї безпеки. Потім пройшли переговори між США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, за­снованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Країни — члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у даному процесі. Результатом переговорів стало підписання в квітні 1949 року Вашингтонського договору, що засну­вав спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєдна­лися Греція і Туреччина. У 1955 році в Альянс вступи­ла Федеративна Республіка Німеччина. У 1982 році його членом стала Іспанія. У 1999 році відбулося розши­рення НАТО на Схід — у нього вступили Угорщина, Польща і Чехія.

Таким чином, у НАТО в даний час входять 19 дер­жав. Проте міра їхньої інтеграції в Північноатлантич­ний альянс різноманітна. Наприклад, Ісландія, що не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військо­ву структуру. Проте вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування, Іспанія не бере участь в інтегрованій командній структурі НАТО, проте вона є повноправним членом Північноатлантич­ної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборон­ного планування і Військового комітету. Франція в 1966 році вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

У відповідності зі статтею 10 Північноатлантичного договору Альянс залишається відкритим для майбут­нього вступу інших європейських держав, що готові вті­лювати в життя його принципи і сприяти безпеці Пів­нічноатлантичного регіону.

Північноатлантичний альянс був створений на осно­ві договору між державами, кожна з яких добровільно приєдналася до нього після завершення публічних об­говорень у своїй країні і відповідній парламентській процедурі. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів Альянсу і їхні міжнародні обов'язки відповідно до Статуту Організації Об"єднаних Націй. Він ставить за обов'язок кожній державі взяти на себе ризик і відповідальність, пов'язані з загальною безпе­кою, і одночасно дає можливість кожному члену Альян­су користуватися перевагами спільної безпеки. Дого­вір також зобов'язує держав-учасниць не приєднувати­ся ні до яких міжнародних зобов'язань, що йому супе­речать.

Створений у відповідності зі статтею 51 Статуту Ор­ганізації Об'єднаних Націй, що підтверджує невід'ємне право на індивідуальну або колективну оборону, Аль­янс є союзом вільних держав, що спирається на взаємні гарантії і стабільні взаємовідносини з іншими держа­вами.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) передбачає таку структуру, що дає можливість досяг­нення поставленої мети. Це — міжурядова організація, у якій усі держави-члени зберігають суверенітет і не­залежність. Вона є форумом, де держави-члени консу­льтуються з будь-яких виникаючих питань і затверд­жують рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця організація має необхід­ні органи, що забезпечують консультації і співробітни­цтво між її членами в політичній, військовій, економіч­ній, науковій та інших невоєнних галузях.

Першочергове завдання НАТО — захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими за­собами, відповідно до принципів Статуту Організації Об'­єднаних Націй. Базуючись на ідеалах демократії, прав

людини і верховенства права, Альянс від моменту за­снування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і міцного миру в Європі. Ця його стратегічна мета залишається незмінною.

У відповідності зі статтею 4 Північноатлантичного договору НАТО служить трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що торкаються життєво важливих інтересів його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпеку. НАТО зберігає стратегічну рівновагу у всій Європі. Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мир­ними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили яким-небудь за­собом, несумісним із цілями ООН.

Відповідно до статті 5 Північноатлантичного дого­вору збройний напад проти однієї або декількох країн НАТО в Європі або Північній Америці буде розгляда­тися як напад проти всіх таких країн. Процес політич­них змін у Європі (розпуск Організації Варшавського Договору, об'єднання Німеччини, розпад соціалістичної системи і СРСР і т.д.) обумовив необхідність розробки нової стратегічної концепції. Елементи цієї концепції закріплені в Лондонській декларації «Північноатлан­тичний альянс у процесі змін» (1990 рік), Римської де­кларації про мир і співробітництво 1991 року, Новій стратегічній концепції альянсу 1991 року, Заяві Ради НАТО в Брюсселі «Партнерство в ім'я миру» (1994 рік). Україна активно бере участь у даній програмі.

Зокрема, Римська декларація Сесії Ради НАТО про мир і співробітництво 1991 року пропонує міністрам закордонних справ Болгарії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Польщі, Румунії і Росії про­водити щорічні зустрічі з Північноатлантичною радою і комітетами НАТО, включаючи політичний і економіч­ний комітети.

Документ, прийнятий главами держав і урядів НАТО 11 січня 1994 року, стосується процедури заснування

 

програми «Партнерство в ім'я миру». Ця програма здій­снюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО і його партнерами в ім'я миру. На основі прихильності цілям «Партнерства в ім'я миру» члени НАТО будуть розвивати разом з іншими державами процес плануван­ня і досліджень з метою закладання основи для вияв­лення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути на­дані ними для міжнародного бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави — чле­ни Організації мають намір сприяти військовій і полі­тичній координації в штаб-квартирі НАТО з метою за­безпечення керівництва і управління відповідною дія­льністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО буде проводити консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його тери­торіальній цілісності, політичній незалежності або без­пеці.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар.

Військова структура НАТО складається з Військо­вих комітетів, Постійного військового комітету і Між­народного військового штабу.

Основні принципи співробітництва України з НАТО закріплені в Хартії про особливе партнерство між Укра­їною і НАТО, підписаній в Мадриді (Іспанія) 9 липня 1997 року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТО будуть будувати свої відносини на за­гальній схильності принципам і зобов'язанням, відпо­відно до міжнародного права і міжнародних механіз­мів, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт і наступні документи ОБСЄ.

Відповідно до цього Україна і НАТО підтверджують свої зобов'язання:

— визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероздільної, що кожна країна не може будувати свою

безпеку за рахунок безпеки іншої країни, і що кожна країна не може розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу;

— утримуватися від погрози силою або використан­
ня сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не
сумісним із принципами Статуту ООН або Гельсінського
Заключного акта, яким керуються країни-учасниці;

— визнавати невід'ємне право всіх держав вільно
обирати і застосовувати власні засоби забезпечення без­
пеки, а також право свободи вибору або зміни своїх за­
собів забезпечення безпеки, включаючи