Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Пів­нічним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північ­ний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія под­ілена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних сек-

торів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що во­лодіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні дія­ти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦБК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбе­режжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в ме­жах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова арх­іпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжна­родним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку от­римати на це дозвіл канадської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морсь­кого права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибе­режні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із за­побігання, скорочення і збереження під контролем заб­руднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних ко­раблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Припо­лярні держави встановлюють дозвільний порядок ве­дення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює ста­тус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відпов­ідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітари­зованою і нейтралізованною територією, що знаходить­ся під суверенітетом Норвегії. Договором також пе­редбачається вільний доступ на острови і води архіпе­лагу громадян усіх держав-учасниць договору для про­ведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними держа­вами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Ка­нада) декларації, була створена нова регіональна міжна­родна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

— здійснення співробітництва, координації і взає­
модії арктичних держав при активній участі корін­
них народів Півночі й інших жителів Арктики із
загальноарктичних питань;

— контроль і координація виконання екологіч­
них програм;

— розробка, координація і контроль за виконан­
ням програм стійкого розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й
освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою.
Неарктичні держави можуть брати участь у діяль­
ності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна,
що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і
наукова держава, повинна використовувати потенційні
можливості цієї організації з метою створення нового

правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташова­ний навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60° південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російсь­ких судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашинг­тонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма дер­жавами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкри­тий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запро­шена приєднатися до Договору за згодою всіх договір­них сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснюва­ти викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персо­налу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна ви­користовуватися міжнародним співтовариством у мир­них цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі те­риторіальні претензії держав в Антарктиці «заморо­жувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра кон­тиненту містять великі мінеральні багатства. На пре­тензіях особливо наполягають Великобританія, Фран-

ція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зелан­дія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знай­дений досить оригінальний: держави-учасниці Дого­вору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарк­тики — Протокол про охорону навколишнього середо­вища, що став практично складовою частиною Догово­ру про Антарктику. Ним фактично заморожується (за­бороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геолого­розвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, тер­міном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дос­лідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фа­радей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

Література:

1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые
и геополитические проблемы. — М., 1997.

2. Барсегов Ю.Г. Территория в международном пра­
ве. — М., 1958.

3. Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития
режима. — М., 1989.

4. Гуреев С.А., Тарасова И.М. Международное реч­
ное право. — М., 1993.

5. Клименко Б.М. Государственная территория. —
М., 1974.

6. Клименко Б.М. Мирное решение территориаль­
ных споров. — М., 1982.

7. Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современ­
ность. Международно-правовой аспект. — Харьков, 1992.

 

Розділ 13

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

Право зовнішніх зносин

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює вза­ємовідносини між своїми суб'єктами — державами, між­народними організаціями й іншими міжнародними ін­ституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Про­те для цього їм необхідно бути належним чином пред­ставленими управомоченими на це органами або особа­ми, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держа­ви, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зноси­нах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх еко­номічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у ши­рокому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на те­риторії держави: її органів і посадових осіб, усіх її фі-

зичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій ін­дивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної дер­жави, взята в сукупності всіх держав, в основному фор­мує в широкому розумінні систему міжнародних відно­син. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна ви­значити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особ­ливих державних органів зв'язку і відносини між дер­жавами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійс­нюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладають­ся з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закор­донних органів зовнішніх зносин. Предметом його ре­гулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське пра­во. Державами укладена також значна кількість дво­сторонніх договорів, що стосуються юридичного стату­су і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зно­син. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загаль­ного міжнародного права, норми універсальних і лока­льних міжнародних договорів, що також регулюють ши­роке коло питань представництва держав у міжнарод-

 

ному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загально­го міжнародного права, що складається із системи юри­дичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офі­ційних органів, що виступають у міжнародному спілку­ванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійс­нення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфе­ри дії органів зовнішніх зносин:

1) дипломатичну — на рівні традиційних каналів
(міністерство закордонних справ — посольства і мі­
сії за кордоном);

2) консульську сферу;

3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних
місій;

4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності
з представництва держав у їхніх відносинах із між­
народними організаціями.

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упоряд­кованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнарод­ного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набра­ла сили з 1964 року), Віденська конвенція про консуль­ські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 груд­ня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що ко­ристуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набра­ли сили з 1977 року) і Віденська конвенція про пред­ставництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня

1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів мож­на визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: диплома­тичного права; консульського права; права спеціаль­них місій; так званого дипломатичного права міжнарод­них організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти само­стійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіцій­них відносин з іншими державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тіль­ки про можливість діяти відповідно до власного волеви­явлення, але і про захист такої можливості за допомо­гою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи од­ним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елемен­тів. До них насамперед належить так зване право посоль­ства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжна­родне спілкування). Розрізняють активне право посоль­ства — право держави спрямовувати своїх дипломати­чних і консульських представників у закордонні дер­жави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держа­ви визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установле­ні дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкри­ли свої посольства в Україні, посли 41 країни світу вико­нують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісниц-

 

твом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у між­народному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у між­народні органи ad hoc. При розширювальному тлума­ченні права держав на участь у міжнародному спілку­ванні сюди ж можна віднести: право на участь у ство­ренні норм міжнародного права; право на участь у за­гальних міжнародних договорах; право на виклад офі­ційної позиції кожної держави з тих або інших пи­тань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних за­явах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.