Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних від­носин є ріст числа та значення міжнародних організа-

500.

цій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних орга­нізацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним пред­ставництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних органі­заціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це до­пускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єк­тивного права на представництво в міжнародних відно­синах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнарод­ної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З дер­жавою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного пред­ставництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при між­народній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, на­далі вже не потрібно погоджувати це питання з держа­вою перебування в кожному окремому випадку відкрит­тя нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при між­народній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвен­ції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характе­ру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при між­народних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначе­ної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що по­
силає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і
організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рам­
ках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяль­
ності і повідомлення про неї уряду держави, що
посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у дія­льності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відно­
шенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів орга­нізації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції по­стійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійно­го представництва вони носять більш обмежений хара­ктер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що по­
силає, і охороні її інтересів стосовно організації, а
також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяль­
ності і повідомленні про неї уряду держави, що по­
силає;

в) сприянні співробітництву з організацією і ве­
денні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних пред­ставництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі спе­цифікою діяльності міжнародних організацій і наявні­стю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— ор-

ганізація — держава, що приймає) у процесі здійснен­ня такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості про­цедури призначення і припинення функцій членів пер­соналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітни­ків постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебу­вання (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представниц­тва, членів дипломатичного, адміністративно-технічно­го й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордон­них справ або іншого компетентного органу. Особливі­стю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю органі­зації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представниц­тва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представниц­тва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

Припинення функцій персоналу постійного предста­вництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою,
що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням по­
стійного представництва.

У зв'язку з тим, що персонал постійного представниц­тва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу

persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілея­ми та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і поста­нови держави перебування. У разі «серйозного й очевид­ного» порушення кримінального законодавства держа­ви, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, при­пиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й оче­видного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбаче­ні в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаці­ями універсального характеру 1975 року.

13. Спеціальні місії

Під спеціальною місією в міжнародному праві розу­міється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання кон­кретних завдань, визначених за згодою між даними дер­жавами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іме­нувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатич­них органів в окремім випадку або з конкретного при­воду). В даний час спеціальні місії широко використо­вуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих докумен­тів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похорон­них заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів між­народних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віден­ською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через диплома­тичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаєм­ною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або кон­сульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може за своїм розсудом при­значити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про

чисельність і склад спеціальної місії і, зокрема, повідо­мивши імена і посади осіб, яких воно має намір призна­чити.

Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисель­ність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї від­мови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декіль­кох представників держави, що посилає, із числа кот­рих ця держава може призначити главу місії. У спеці­альну місію може також входити дипломатичний, адмі­ністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дип­ломатичного представництва або консульської уста­нови, що знаходиться в державі, що приймає, включа­ються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатич­ного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Гро­мадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10).

У відповідності зі статтею 11 Конвенції про спеціаль­ні місії 1969 року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно якого є до­мовленість, сповіщається:

— про склад спеціальної місії і про будь-які наступ­
ні його зміни;

— про прибуття й остаточний від'їзд членів місії і
про припинення їхніх функцій у місії;

 

— про прибуття й остаточний від'їзд будь-якої осо­
би, яка супроводжує члена місії;

— про призначення глави спеціальної місії;

— про місцезнаходження помешкань, що займають­
ся спеціальною місією, і особистих помешкань, що ко­
ристуються недоторканністю.

Держава, що приймає, може в будь-який час, не буду­чи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, повинна відпо­відно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерст­вом закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спе­
ціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те,
що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії при­пиненою.

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеці­альних місій, що існують у момент розірвання відносин (статті 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що поси­лає, такого не призначила, один із представників дер­жави, що посилає, зазначений останнім, уповноваже-

ний діяти від імені спеціальної місії і вести листуван­ня з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імуні­тетами, що признаються за ними міжнародним пра­вом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюва­тися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому приві­леї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатич­ним.

Література:

1. Блищенко И.П. Дипломатическое право. — М.,
1990.

2. Демин Ю.Г. Статус дипломатических представи­
тельств и их персонала. — М., 1995.

3. Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

4. Курс международного права. В 7 т. Т. 4. Отрасли
международного права. — М., 1991.

5. Сандровский К.К. Специальные дипломатические
миссии. Международно-правовые вопросы. — К., 1977.

6. Сандровский К.К. Дипломатическое право. — К.,
1981.

7. Сандровский К.К. Право внешних сношений. —
К., 1986.

8. Сатоу Э. Руководство по дипломатической прак­
тике. — М., 1961.

9. Фельтхэм Р. Дж. Настольная книга диплома­
та. — Минск, 2000.

Розділ 14

МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

Поняття і просторова дія