Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела

Дипломатичне і консульське право — це галузь між­народного публічного права, що складається з принци­пів і норм, що регламентують і регулюють офіційні від­носини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів

зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі по­в'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародно­му публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представ­ники в ході переговорів почали вирішувати долю поло­нених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визнача­ли режим і діяльність посла як тимчасового представ­ника суверена. Вже в Древній Індії в першому тисячо­річчі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбувають­ся мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступ­ництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призве­ли до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що упов­новажувалися відати зовнішніми зносинами і забезпе­чувалися відповідними грамотами (дипломами) — здво­єними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і станов­лення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були гро­мадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом про-

 

 

ксенії почався процес формування початкових звичай­них норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і кон­сульського права внесла цивілізація Древнього Рима. Тут було вироблене поняття святості посольства і дого­ворів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республіканському Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в ди­пломатичній практиці Рима різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). По­сли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особли­вий апарат, що займався зовнішніми зносинами і підлег­лий імператору. Посли призначалися вже імператором.

У Древньому Римі виник консульський інститут па­тронату, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інсти­тут привілеїв та імунітетів послів, головним елемен­том якого виступала особиста недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існува­ли в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлювалися і між дуже віддаленими одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв'язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталіс­тичного засобу виробництва виникає інститут постійно­го посольства й укладаються норми посольського пра­ва, затверджується принцип повного вилучення дипло-

матичного представника з карної, цивільної й адмініст­ративної юрисдикції держави перебування.

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і кон­сульське право складалося перевалено зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був при­йнятий перший багатосторонній договір із дипломатич­ного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листо­пада 1818 року, на Аахенському конгресі, відповідним протоколом, у нього були внесені зміни, що, проте, у ди­пломатичній практиці не прижились, у той час як осно­вні положення Віденського протоколу 1815 року зго­дом стали загальновизнаними нормами дипломатич­ного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консуль­ські зносини 1963 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукуп­ність встановлюваних у результаті угоди і забезпечува­них суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулю­ють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміц­нення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних відно­син є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консуль­ські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї вхо­дить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої дер­жави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, тор­гових, консульських), у регламентах і постановах між-

 

народних конференцій і організацій, що регулюють ди­пломатичні, консульські й інші відносини дипломатич­ного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і кон­сульського права є те, що в неї, поряд із такими джере­лами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного пра­ва випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвен­ції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зно­сини 1963 року містить аналогічне положення.

Сучасний етап кодификації дипломатичного і кон­сульського права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що пілягали кодификації, назвала питання про диплома­тичні і консульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конфе­ренції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена ко-дификація звичайних норм консульського права, резуль­татом якої стало прийняття в 1963 році у Відні Конвен­ції про консульські зносини. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були про­довжені. У 1975 році у Відні була укладена конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжна­родними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рам­ках світового співтовариства зазначених конвенцій уні­версального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють пи-

тання дипломатичного і консульського права: Гавансь­ка конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також укладений ряд бага­тосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статич­ною галуззю міжнародного публічного права, воно ди­намічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких нале­жить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел диплома­тичного і консульського права, що прийняті держава­ми в рамках внутрішньодержавного права. Є такі дже­рела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як» наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва Украї­ни за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних дер­жав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях

 

1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі ди­пломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутріш­ньодержавна діяльність держав з регламентації дипло­матичних і консульських відносин повинна відповіда­ти таким основним принципам і нормам:

— закріпленим у Конституції і законах держави
(в галузі адміністративного, цивільного, карного, морсь­
кого права і т.п.);

— міжнародного публічного і міжнародного приват­
ного права;

— дипломатичного і консульського права;

— а також міжнародно-правовій практиці держав.

4. Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво — це орган зовніш­ніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатич­них зносин із нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представницт­во є родовим поняттям, що визначає різні види закор­донних органів зовнішніх зносин держави, які здійсню­ють дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв: по­сольства і місії. Суттєвих розходжень між посольства­ми і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обмі­ну дипломатичними представництвами на рівні по­сольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представ­ництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Вже відзначалося, що дипломатичні відносини вста­новлюються на підставі угоди між відповідними дер-

жавами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатич­них представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу дер­жаву, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.