Міжнародно-правова регламентація умов космічної діяльності

Космічна діяльність держав безупинно розширюєть­ся в міру розвитку науково-технічних можливостей

дослідження і використання космічного простору, що породжує нові потреби в міжнародно-правовому регу­люванні такої діяльності, і, з урахуванням відповідних зобов'язань держав у регулюванні їхнім національним правом.

З огляду на інтенсивний розвиток науково-техніч­ної революції прогнозоване переселення людей на інші космічні тіла, проблема використання міжнародного ко­смічного простору і його міжнародно-правової регла­ментації актуалізується.

У процесі інтенсивної діяльності з освоєння косміч­ного простору усе частіше зіштовхуються інтереси дер­жав, що об'єктивно утруднює міжнародно-правове регу­лювання різних аспектів використання міжнародного ко­смічного простору. Проте в даний час дер'жавами вироб­лені основні шляхи і напрямки космічної діяльності, що або знайшли своє адекватне нормативне закріплення в міжнародних договорах багатостороннього характеру, або робота з міжнародної регламентації таких напрямків уже ведеться. До таких видів діяльності належать:

— безпосереднє телевізійне віщання з космічних су­
путників;

— дистанційне зондування землі з використанням
супутників;

— геостаціонарна орбіта;

— використання в космосі ядерних джерел енергії;

— вивчення проблем охорони біосфери Землі;

— міжнародний контракт із використанням косміч­
них засобів;

— медичні та біологічні дослідження і спостере­
ження;

— вивчення ресурсів інших планет із метою вивчен­
ня можливостей їхньої експлуатації;

— космічна метеорологія та ін.

У той же час слід зазначити, що ряд положень бага­тьох міжнародних угод потребує певного роз'яснення і конкретизації. Так, наприклад, цього вимагає ряд поло­жень Договору про принципи космічної діяльності.

Відповідно до цього міжнародного акту держава, у ре­гістр якої записаний об'єкт, запущений у космічний прос-

 

тір, зберігає юрисдикцію (владні правомочності) стосов­но таких об'єктів, включаючи їхній екіпаж, під час пере­бування в космічному просторі. Тому реєстрація косміч­них об'єктів набуває дуже суттєвого значення.

З урахуванням цього була розроблена й укладена Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року. Конвенція встановлює:

а) термін «держава, що запускає» означає: держа­
ва, що здійснює або організує запуск космічного об'­
єкта, і держава, із території котрої або з установок
якої здійснюється запуск космічного об'єкта;

б) термін «космічний об»єкт» включає складові
частини космічного об'єкта, а також засоби доставки
його і його частини;

в) термін «держава реєстрації» означає державу,
що запускає, у регістр якої занесений космічний об'­
єкт у відповідності зі статтею II Конвенції.
Відповідно до цієї статті, коли «космічний об'єкт за­
пускається на орбіту навколо Землі або далі в косміч­
ний простір», держава, що запускає, реєструє цей космі­
чний об'єкт шляхом запису у свій відповідний регістр
і інформує Генерального секретаря ООН про ведення
такого регістра.

Генеральний секретар ООН, у свою чергу, веде ре­гістр, у який заноситься інформація, надана державою, що запускає.

Слід враховувати, що зазначені положення поширю­ються також на будь-яку міжурядову організацію, що здійснює космічну діяльність із дотриманням відповід­них положень Конвенції, встановлених у її статті VII.

Угода про діяльність держав на Місяці й інших небес­них тілах 1979 року містить важливі положення, що сто­суються принципів космічної діяльності держав відпо­відно до Договору 1967 року. Угода оголошує небесні тіла та їхні природні ресурси «спільною спадщиною людства» і передбачає необхідність установити спеціаль­ний режим експлуатації природних ресурсів Місяця й інших небесних тіл, коли «буде очевидним, що така екс­плуатація стане можливою найближчим часом».

У даній угоді також передбачено, що поверхня або надра Місяця, а також ділянки його поверхні або надр чи природні ресурси там, де вони знаходяться, не мо­жуть бути власністю якоїсь держави, міжнародної між­урядової або неурядової організації або неурядової уста­нови або будь-якої фізичної особи. Розміщення на по­верхні Місяця або в її надрах персоналу, космічних апаратів, устаткування, установок, станцій і споруд, вклю­чаючи конструкції, нерозривно пов'язані з його поверх­нею або надрами, не створює права власності на поверх­ню або надра Місяця або його ділянки.

У той же час Угода передбачає, що держави мають пра­во при проведенні наукових досліджень збирати на Міся­ці й інших небесних тілах зразки мінеральних та інших речовин і вивозити їх відтіля. Такі зразки залишаються в розпорядженні тих держав, що забезпечили їхній збір, і можуть використовуватися ними для наукових цілей. Але бажаним є надання таких зразків у розпорядження ін­ших заінтересованих держав і міжнародного наукового співтовариства для проведення наукових досліджень.

Дозволяється також використання мінеральних та інших речовин Місяця й інших небесних тіл для під­тримки життєдіяльності експедицій.

Угода вимагає від держав уживати заходів для запо­бігання внесення несприятливих змін у навколишнє при­родне середовище Землі, як внаслідок доставки позазем­ної речовини, так і яким-небудь іншим шляхом.

Цій же меті слугують положення Конвенції про за­борону воєнного або будь-якого іншого ворожого ви­користання засобів впливу на природне середовище 1977 року, що забороняють застосування будь-яких науково-технічних засобів, у тому числі і космічних, для впливу на погоду і клімат Землі, якщо такі засоби можуть викликати довгострокові руйнівні або згубні для природи наслідки.

Відповідно до Договору про принципи 1967 року дер­жава, у регістр якої занесений об'єкт, запущений у ко­смічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль над таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єк­та під час їхнього перебування в космічному просторі, у

 

тому числі і на небесному тілі. Це означає, зокрема, що юрисдикція держави запуску поширюється на екіпаж запущеного об'єкта незалежно від громадянської приналежності його членів.

Угода про врятування космонавтів, повернення кос­монавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір 1968 року передбачає обов'язок кожної її сторо­ни, що одержує відомості або виявляє, що екіпаж косміч­ного корабля потерпів аварію, або знаходиться в стані лиха, чи здійснює вимушену або ненавмисну посадку на території, що знаходиться під її юрисдикцією, у відкри­тому морі або в будь-якому іншому місці, що не знахо­диться під юрисдикцією якоїсь держави, негайно спові­щає про це владу, що здійснила запуск, або негайно спові­щає про це для загального відома, а також інформує про це Генерального секретаря ООН для тих же цілей.

Якщо екіпаж космічного корабля приземлився на територію даної сторони Угоди, вона негайно вживе всіх можливих заходів для його рятування і надання йому всієї необхідної допомоги. Екіпаж корабля повинний бути також у безпеці і негайно повернутий представни­кам влади, що здійснили запуск.

Якщо кожна сторона Угоди, яка одержує відомості або виявляє, що космічний об'єкт або його складові частини повернулися на Землю на територію, що зна­ходиться під її юрисдикцією або у відкритому морі, або в будь-якому іншому місці, вона інформує про це владу, що здійснила запуск, і Генерального секретаря ООН.

Кожна сторона, у межах юрисдикції якої виявлений космічний об'єкт або його складові частини, на прохан­ня влади, що здійснила запуск, і з її допомогою, якщо її попросять, вживає таких заходів, які вона вважає прак­тично здійсненними для рятування цього об'єкта або його складових частин.

Конвенція про міжнародну відповідальність за збит­ки, завдані космічними об'єктами, 1972 року встанов­лює, що держава, яка запускає, несе абсолютну відпові­дальність за виплату компенсації за збитки, завдані її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряно­му судну в польоті.

Якщо в будь-якому місці, крім поверхні Землі, кос­мічному об'єкту однієї держави, що запускає, або осо­бам чи майну на борту такого космічного об'єкта за­вдана шкода космічним об'єктом іншої держави, що запускає, то остання відповідає тільки в тому випадку, коли шкода завдана з її провини або з вини осіб, за яких вона відповідає.

Термін «шкода» у такому випадку означає позбав­лення життя, тілесне ушкодження або інше ушкоджен­ня здоров'я чи знищення або ушкодження майна дер­жав чи фізичних або юридичних осіб або майна міжна­родних міжурядових організацій.

Термін «космічний об»єкт» охоплює складові части­ни космічного об'єкта, засоби його доставки, а також його частини.

Це лише деякі істотні положення відповідних загаль­них міжнародних договорів, що регулюють космічну ді­яльність, але з них уже стає ясним, наскільки складним і багатогранним є об'єкт правового регулювання між­народного космічного права.

Слід зазначити, що як і раніше гострою і невиріше-ною є проблема договірного встановлення кордону між повітряним і космічним просторами.

Суттєві розбіжності існують між державами з при­воду умов безпосереднього телевізійного віщання через супутники для населення держав, котрих це стосується, зокрема про умови захисту їхніх народів від спроб ви­користовувати таке віщання з метою втручання у вну­трішні справи держав, загострення взаємовідносин між ними. Дуже суттєві проблеми залишаються не до кін­ця вирішеними стосовно до правових принципів дистан­ційного зондування Землі з космосу, схваленого Гене­ральною Асамблеєю ООН у 1986 році, коли мова йде про таке зондування території іноземних держав. Ці принципи цілком не вирішують проблем заінтересова­них іноземних держав, що стосуються невикористання даних про їхні природні ресурси всупереч їхнім закон­ним правам і інтересам.

У 1975-1976.роках виникла дуже гостра проблема, що стосується правового регулювання умов викорис-

 

тання геостаціонарної орбіти, у зв'язку з тим, що група держав заявила про свої особливі права, аж до здійс­нення свого суверенітету, стосовно ділянок геостаціо­нарної орбіти, розташованих над їхніми територіями. Такі претензії екваторіальних країн були відкинені іншими державами, але в договірному порядку питан­ня про геостаціонарну орбіту не урегульоване дотепер. Слід мати на увазі, що вище були позначені лише деякі проблеми, що потребують суттєвих колективних зусиль і багатостороннього співробітництва всіх дер­жав із метою їхнього врегулювання на справедливій і взаємоприйнятній основі. Проте виникнення нових проблем очевидно, тому що активний розвиток науко­во-технічних можливостей в освоєнні і використанні космічного простору об'єктивно потребує адекватного їм міжнародно-правового регулювання космічної дія­льності.

Література:

1. Бордунов В.Д., Котов А.И., Малеев Ю.Н. Право­
вое регулирование международных полетов гражданс­
ких воздушных судов. — М., 1988.

2. Верещагин А.Н. Международное воздушное пра­
во. — М., 1966.

3. Жуков Г.П. Космическое право. — М., 1966.

4. Колосов Ю.М., Сташевский С.Г. Борьба за мир­
ный космос: правовые вопросы. — М., 1984.

5. Малеев Ю.Н. Международное воздушное право.
Вопросы теории и практики, — М., 1986.

6. Международное космическое право/Отв. ред.
А.С. Пирадов. — М., 1985.

7. Международное космическое право /Отв. ред.
Г.П. Жуков и Ю.М. Колосов. — М., 1999.

Розділ 17

МІЖНАРОДНЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Охорона навколишнього природного середовища на­лежить до глобальних проблем виживання людської цивілізації. Тому навколишнє природне середовище виступає важливим об'єктом міжнародно-правового ре­гулювання.

Під екологічним правом розуміють сукупність прин­ципів і норм, що регулюють діяльність держав із запо­бігання й усунення шкоди різноманітного виду і з різ­номанітних джерел, що наноситься національним сис­темам навколишнього природного середовища окреми • держав і системам навколишнього природного середо­вища, що знаходяться за межами національної юрис­дикції.

Основними об'єктами міжнародно-правової охоро­ни навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища.

Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відхо­ди, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транс­портні засоби, діяльність людини (правомірна і непра­вомірна).

Існують наступні групи об'єктів міжнародно-право­вої охорони навколишнього природного середовища:

I. Все планетарне середовище (екосистема) Землі:

— Світовий океан і його природні ресурси;

— атмосферне повітря;

— навколоземний космічний простір;

— окремі представники тваринного і рослинного
світу;

— унікальні природні комплекси;

— частина прісноводних ресурсів, генетичний фонд
Землі (чорнозем).

II. Національні природні ресурси, що знаходяться під
юрисдикцією держави. У визначенні їхнього правового
статусу основну роль грають норми внутрішнього права.
Нарівні з цим у окремих об'єктах збільшується число
міжнародних договорів, що стосуються їхньої охорони.

ПІ. Міжнародні природні ресурси, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції або які у про­цесі свого розвитку (природного циклу) виявляються на території інших держав.

Правовий режим охорони і використання цих ре­сурсів визначається нормами міжнародного права.

Ресурси діляться на дві групи:

1. Універсальні, які знаходяться в спільному корис­
туванні всіх держав (наприклад, відкрите море, косміч­
ний простір, Антарктика, морське дно за межами наці­
ональної юрисдикції).

2. Багатонаціональні (що розділяються), котрі на­
лежать двом або більше країнам чи використовуються
ними (наприклад, водні ресурси багатонаціональних рік,
популяції тварин, що мігрують, прикордонні природні
комплекси).

Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи:

— міжнародні договори і

— міжнародні порядки.
Види міжнародних договорів:
а) універсальні:

— Конвенція про забруднення морів викиданням від­
ходів та інших матеріалів 1972 року;

 

— Конвенція про запобігання забруднення із суден
1973 року;

— Конвенція про міжнародну торгівлю видами ди­
кої флори та фауни, що перебувають під загрозою зник­
нення, 1973 року;

— Конвенція про заборону воєнного або будь-якого
іншого ворожого використання засобів впливу на при­
родне середовище 1977 року;

— Конвенція про трансграничне забруднення повіт­
ря на далекі відстані 1979 року;

— Конвенція ООН з морського права 1982 року;
б) регіональні:

— Конвенція про захист фауни та флори в Європі
1979 року;

— Конвенція про захист Середземного моря від заб­
руднення 1976 року

— та інші.

Основні принципи міжнародного екологічного права:

— міжнародне природно-охоронне співробітництво
держав та інших суб'єктів міжнародного права;

— незавдавання шкоди навколишньому природно­
му середовищу;

— оцінювання трансграничних екологічних наслід­
ків планованої діяльності;

— навколишнє природне середовище поза держав­ним кордоном є спільним надбанням усього людства;

— міжнародна відповідальність за екологічну шкоду;

— свобода дослідження і використання навколиш­
нього природного середовища та його компонентів;

— раціональне використання навколишнього при­
родного середовища;

— та інші.

В умовах науково-технічної революції, що продов­жується, збільшення реальної загрози надзвичайних подій техногенного характеру зростає значення міжна­родного співробітництва в цій сфері. Велику роль у такому співробітництві грає укладання міжнародних договорів профільного характеру. Так, наприклад, до міжнародних конвенцій з екологічної безпеки належать:

 

 

а) Конвенція про заборону воєнного або будь-якого ін­
шого ворожого впливу на природне середовище 1977 року,
що зобов'язує:

— не удаватися до воєнного або будь-якого іншого
ворожого використання засобів впливу на навколишнє
природне середовище шляхом навмисної зміни дина­
міки стану, структури Землі, включаючи її біоту, літо­
сферу, гідросферу, атмосферу або космос;

— не допомагати, не заохочувати і не спонукати су­
б'єктів міжнародного права до здійснення воєнного або
іншого ворожого використання засобів впливу на на­
вколишнє природне середовище;

— використовувати засоби впливу на навколишнє
природне середовище в мирних цілях;

— приймати будь-які законні заходи для заборони і
запобігання будь-якої діяльності, що суперечить здійс­
ненню заходів екологічної безпеки;

б) Конвенція про трансграничне забруднення повіт­
ря 1979 року, що зобов'язує:

— охороняти людину і навколишнє природне сере­
довище від забруднення повітря, обмежувати, скорочу­
вати і запобігати забрудненню повітря від джерел, що
знаходяться на державній території;

— за допомогою обміну інформацією, консультацій і
моніторингу (постійного спостереження) розробити стра­
тегію боротьби з викидами забруднювачів повітря;

— розробляти найкращі системи регулювання якос­
ті повітря, заходи для боротьби з його забрудненням.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони навко­лишнього природного середовища може бути глобаль­ним, регіональним, субрегіональним і міждержавним.

У 1972 році в рамках ООН розроблена Програма із захисту навколишнього природного середовища (ЮНЕП), що має штаб-квартиру в Найробі (Кенія). Ця програма являє собою спеціальний міжнародний механізм з ко­ординації співробітництва держав в галузі охорони на­вколишнього природного середовища. У структуру ЮНЕП входять Рада управляючих, Секретаріат і Фонд навколишнього середовища.

Очолюють ЮНЕП директор і Рада управляючих, що складається з представників 58 країн. Основними фун­кціями Ради є:

— сприяння міжнародному співробітництву в галу­
зі навколишнього середовища і надання в міру необ­
хідності рекомендацій щодо проведеної з цією метою
політики;

— здійснення загального керівництва і координації
програм в галузі навколишнього середовища, викону­
ваних організаціями ООН;

— підготовка оглядів стану навколишнього середови­
ща і визначення шляхів міжнародного співробітництва;

— здійснення постійного спостереження (моніторин­
гу) за впливом національної і міжнародної політики
на стан навколишнього середовища і природоохорон­
них заходів для країн, що розвиваються;

— підготовка огляду заходів, передбачених Фондом
навколишнього середовища, і т.д.

ЮНЕП діє в сесійному порядку. Сесія збирається що­річно, у її підготовці беруть участь виконавчий дирек­тор і секретаріат.

Виконавчий директор очолює канцелярію, у яку вхо­дять: відділ оцінювання навколишнього природного середовища; відділ управління в галузі охорони нав­колишнього природного середовища; відділ із проблем опустинювання; сектор природоохоронної освіти; сек­тор доповідей про стан навколишнього природного се­редовища.

Під керівництвом секретаріату діють: бюро з пи­тань програми; відділ зовнішніх зносин і планування політики; бюро зв'язку в Нью-Йорку і Женеві; служба інформації, регіональні представництва.

У питаннях діяльності Фонду навколишнього при­родного середовища важливу роль відіграє бюро з пи­тань Фонду навколишнього природного середовища й адміністрації. У нього входить адміністративний від­діл і помічник виконавчого директора.

До найважливіших напрямків природоохоронної ді­яльності ЮНЕП належать:

 

— охорона окремих природних об'єктів (захист мор­
ського середовища, охорона грунтів і прісних вод);

— боротьба з різноманітними видами шкідливого
впливу (боротьба з опустинюванням, забрудненням);

— раціональне використання природних ресурсів;

— створення світової довідкової служби зі спостере­
ження за станом навколишнього середовища (моніто­
ринг);

— вивчення екологічних особливостей розвитку на­
селених пунктів;

— розроблення міжнародно-правової основи приро­
доохоронної ДІЯЛЬНОСТІ І Т.Д.

За підтримкою й активною участю ЮНЕГІ були роз­роблені і прийняті Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року, Кувейтська регіональ­на конвенція про захист морського середовища від за­бруднення 1978 року, Боннська конвенція про збереження таких, що мігрують, видів диких тварин 1979 року та інші.

Дуже актуальними й ефективними є міжнародні фо­руми, організовані під егідою ООН і присвячені про­блемам охорони навколишнього природного середови­ща. Одним із таких представницьких міжнародних форумів стала Конференція про охорону навколиш­нього природного середовища і розвиток, що пройшла в 1992 році в Ріо-де-Жанейро. Найважливішим резуль­татом конференції стало прийняття Декларації.

Принципи, закріплені в «Декларації Ріо»:

— дотримання прав людини в галузі охорони навко­
лишнього природного середовища;

— співробітництво держав в галузі охорони навко­
лишнього природного середовища;

— стійкого розвитку людського суспільства;

— миру і мирного розв'язання екологічних спорів.

У цьому ж документі знову були закріплені прин­ципи співробітництва держав в галузі охорони навко­лишнього природного середовища:

(а) захист навколишнього природного середови­ща — складова частина процесу мирного розвитку;

(б) прийняття державами ефективних законів в
галузі охорони навколишнього природного середо­
вища з установленням відповідальності суб'єктів за
забруднення навколишнього природного середовища;

(в) попередження фактів переміщення в інші дер­
жави забруднювачів, що завдають шкоду навколиш­
ньому природному середовищу і людині;

(г) взаємна інформація про заходи, що можуть мати
негативні трансграничні наслідки для навколишнього
природного середовища;

(д) глобальне партнерство держав із метою збере­
ження екосистеми Землі;

(е) оцінювання екологічних наслідків, що припус­
каються, у проспективній діяльності;

(ж) повага міжнародного права і забезпечення за­
хисту навколишнього природного середовища в пе­
ріод збройних конфліктів.

Крім універсальних міжнародних організацій, проб­лемами охорони навколишнього природного середови­ща займаються багато регіональних організацій зага­льної і спеціальної компетенції.

Так, Маастрихтський договір про Європейський союз (ЄС) закріплює природоохоронні цілі цієї організації — сприяти на міжнародному рівні заходам, що належать до регіональних і загальносвітових проблем навколиш­нього середовища. Додатками до Маастрихтського дого­вору є три декларації з екологічної тематики: директи­ви про шкідливі викиди; про вплив заходів ЄС на охоро­ну навколишнього середовища; про захист тварин.

У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Євро­пейське агентство з питань навколишнього середовища і Європейська мережа інформації і спостереження за навколишнім середовищем. Основним завданням цього Агентства є надання ЄС і державам-членам об'єктив­ної інформації з метою розроблення та реалізації дію­чої- й ефективної політики стосовно навколишнього се­редовища. Агентство складає щоквартальні звіти про якість, інтенсивность і характер впливу на навколишнє середовище, розробляє єдині оцінні критерії, дані про

 

стан середовища. Пріоритетними об'єктами спостере­ження в діяльності Агентства є: повітря, його якість і викиди в атмосферу; вода, її якість і агенти, що забруд­нюють водні ресурси; грунт, його стан, флора, фауна, біото-ки та їх стан; землекористування і природні ресурси; утилізація і повторне використання відходів, безвідхід­ні технології; шумове забруднення; хімічні речовини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, і т.д. Інші регіональні організації (ОБСЄ, РЄ, СНД) приді­ляють усе більше уваги проблемам екологічної безпе­ки. Так, у рамках ОБСЄ в Софії в 1989 році була прове­дена Нарада із захисту навколишнього середовища. У рекомендаціях Наради, що були пізніше прийняті Па­ризькою зустріччю на вищому рівні (1990 рік), підкре­слювалася важливість співробітництва держав у нау­ково-технічному, адміністративному, правовому й освіт­ньому аспектах захисту навколишнього середовища.

До регіональних організацій спеціальної компетен­ції можна віднести Комісію для країн південної части­ни Тихого океану, що була створена в 1947 році. її ос­новним завданням є сприяння поліпшенню економіч­них, соціальних і культурних умов, а також охороні навколишнього середовища за допомогою взаємних консультацій урядів держав регіону.

Прикладом міжнародного субрегіонального співро­бітництва держав у сфері природоохоронної діяльності може служити Програма із захисту Чорного моря, роз­роблена у рамках створеної в червні 1992 року Органі­зації Чорноморського економічного співробітництва.

Велику роль у захисті навколишнього природного середовища відіграють міжнародні неурядові організа­ції (Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Грі-нпіс, Міжнародний інститут з навколишнього середо­вища і розвитку, Міжнародна рада із природоохоронно­го права, Міжнародний екологічний суд та ін.). їхня діяльність активізується й набуває на міжнародній аре­ні усе більш діючого характеру, забезпечуючи суспіль­ну підтримку і контроль міжнародної громадськості в

питаннях екологічної безпеки. Міжнародна практика в останні роки дає приклади позитивної взаємодії дер­жав і міжнародних міжурядових організацій із цими суспільними структурами в екологічній сфері.

Література:

1. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана
окружающей среды. — М., 1982.

2. Курс международного права. В 7 т. Т. 5. — М.,
1992.

3. Сперанская Л.В., Третьякова К.В. Международ­
ное право окружающей среды. — М., 1995.

4. Тимошенко А.С. Формирование и развитие между­
народного права окружающей среды. — М., 1986.

5. Чичварин В.А. Охрана окружающей природной
среды и международные отношения. — М., 1970.

 

 

Розділ 18

МИРНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

Поняття міжнародного спору

Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, бе­руть на себе зобов'язання здійснювати свою міжнарод­ну діяльність відповідно до основних принципів між­народного права. Одним із таких принципів є обов'я­зок держав вирішувати свої «міжнародні спори мир­ними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» (п. З статті 2 Статуту ООН).

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфлік­тів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраї­лю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних кра­їн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в гро­мадянську війну в Югославії, а також збройні конфлік­ти в Закавказзі, Молдові і Чечні.

Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнарод­ного миру і безпеки. Сукупність цих механізмів нази­вається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним прин­ципам міжнародного права, спрямовані на забезпечен-

ня миру і застосування державами колективних захо­дів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці. До міжнародно-правових способів забезпечення між­народної безпеки належать:

— мирні способи вирішення спорів;

— загальна і регіональна безпека (колективна без­
пека);

— роззброювання;

— заходи для ослаблення напруженості і припинення
гонки озброєнь;

— заходи для запобігання ядерній війні;

— неприєднання та нейтралітет;

— заходи для припинення актів агресії (самообо­
рона);

— дії міжнародних організацій;

— нейтралізація і демілітаризація територій (лікві­
дація військових баз);

— створення зон миру в різних районах земної кулі;

— заходи для зміцнення довіри між державами.
Незважаючи на наявний широкий перелік способів

підтримки міжнародного миру і безпеки, у міжнарод­ному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:

— ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його роз­
витку може загрожувати міжнародному миру і безпеці
(наприклад, ситуація з Іраком);

— спір, тобто ситуацію, коли сторони пред'явили одна
одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспа­
нією з приводу Гібралтару). У спорі завжди є учасники,
у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з
предметом спору. При цьому держави свої претензії
обґрунтовують законними інтересами і нормами між­
народного права.

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (на­приклад, претензії Японії на російські острови півден-

 

ної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання фак­ту або норми права, тобто конфлікту інтересів між дво­ма суб'єктами міжнародного права.

Використання термінів «ситуація» і «спір» є право­мірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Стату­ту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення спо­рів» (статті 33-38) і Глави VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» (статті 39-51) — багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів:

1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці;

2) ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжна­родного права держави зобов'язані свої спори вирішу­вати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів ви­рішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнарод­них договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжна­родного права.

Основними джерелами цього інституту є: — Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

— Переглянутий загальний акт про мирне вирішен­
ня міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

— Статут ООН;

— Статути регіональних міжнародних організацій;

— Декларація про принципи міжнародного права
1970 року;

 

— Заключний акт НБСЄ 1975 року;

— Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ
1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

— міжнародні порядки.

При виникненні конфлікту звичайно держави вико­ристовують міжнародні засоби вирішення спорів, вихо­дячи з визначених підстав:

— субординаційної, коли дії суб'єкта спору підпо­
рядковані нормі внутрішнього права (застосовується пе­
реважно усередині держави);

— координаційної, коли для держави є обов'язковим
лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце
в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному
праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити пози­
цію держави у відношенні предмета спору. Можна тіль­
ки презюмувати її сумлінність у відношенні предмета
спору.