Правовий статус біженців і переміщених осіб

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відно­шенням до релігії або громадянства, приналежностю до певної соціальної групи або політичними переко­наннями змушений покинути територію держави, гро­мадянином якої він є (або на території якої він пост­ійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань.

До даної категорії осіб не належать так звані «еко­номічні біженці», що покидають свою країну в пошу­ках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжна­родних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації пра­вового статусу біженців, але і до створення міжнарод­них структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управл­іння Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під термі­ном «біженець» мається на увазі особа, яка розглядала­ся як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прий­нятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відпо­відно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширю­валася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року.

Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнарод­ну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні органі­зації, неурядові організації і структури держав, що зай­маються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових вит­рат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоко­лу 1967 року вживають зусиль у справедливому і про­порційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами за­хисту біженців, із метою запобігання виникненню но­вих потоків біженців, безпосередньо з державами,

 

міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організація­ми. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би ство­рений самими державами на основі міжнародної уго­ди. Таку організацію слід було б наділити більш широ­кими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКО-СОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов'язкові для всіх зацікавлених сторін. Документи, що прийма­ються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м'якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро праг­нуть допомогти біженцям і переселеним особам.

У рамках світового співтовариства, а також у резуль­таті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосу­ються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють
правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція
про статус біженців 1951 року, Протокол, що
стосується статусу біженців 1967 року, Статут Уп­
равління Верховного комісара ООН у справах бі­
женців 1950 року, Конституція Міжнародної ор­
ганізації по міграції 1989 року);

б) регіональні міжнародні договори і конвенції,
що регулюють правовий захист біженців у певному
регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти
проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейсь-
ка конвенція 1989 року, Угода про допомогу біжен­
цям і вимушеним переселенцям 1993 року, Карта-
хенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в) міжнародні договори, що регулюють визначений
комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька уго­
да про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасу­
вання віз для біженців 1959 року, Європейська угода

про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відпові­дальну за розгляд заяв про надання притулку, пода­них в одній із держав — членів Європейських співто­вариств 1990 року й ін.);

г) міжнародні договори, дії яких було поширено
на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право
1952 року, Конвенція МОП про рівноправність гро­
мадян країни й іноземців і осіб без громадянства в
галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про за­хист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Кон­венція про незастосовність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська кон­венція 1990 року й ін.);

д) міжнародні договори загального характеру, що
стосуються біженців (Загальна декларація прав лю­
дини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно
відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про
морське право 1982 року, Конвенція про пошук і ря­
тування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і
політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соці­
альні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Га­ванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року);

ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий ста­тус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Авст­рією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Аф-

ганістаном і Пакистаном про добровільне повернен­ня біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізня­ються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і на­ціональне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визна­чених держав. Проблема біженців є дуже актуальною і для України. У зв'язку з цим Верховна Рада України 24 грудня 1993 року прийняла Закон України «Про біженців», у якому визначений статус біженця і регла­ментована процедура одержання статусу біженця в Україні. Наявність статусу біженця дозволяє цій кате­горії осіб одержувати певну допомогу (грошові випла­ти і пенсії, одержання освіти, охорона здоров'я, відправ­лення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від дер­жави, що надала такий статус.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР на постра­дянському просторі налічуються сотні тисяч біженців, що стали жертвами етнічних і релігійних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії. Тому держави СНД повинні активізувати і розширювати своє співробітництво в справі рішення проблем біженців як на двосторонньому, так і багатос­торонньому рівні. На жаль, таке співробітництво в рам­ках структур Співдружності здійснюється вкрай неза­довільно, незважаючи на те, що по цьому питанню в рамках СНД у 1993 році була підписана Угода про до­помогу біженцям і вимушеним переселенцям, що на­брала сили з 1994 року (Україна в ньому не бере участь). Переміщені особи — це люди, що були насильно ви­везені в ході Другої світової війни фашистською Німеч­чиною і її союзниками з окупованих ними територій

для використання на різноманітних роботах. Після за­кінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння по­верненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовуєть­ся в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відно­шенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що та­кож називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про виму­шених переселенців». Проблеми біженців є дуже акту­альними і для інших регіонів світу, зокрема, для Афри­канського континенту, де в результаті політичній не­стабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблема­ми біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, що займаються проблемами біженців, по­винна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

Право притулку

Надання притулку є традиційним інститутом між­народного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Фран­ція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї бать­ківщини за справу свободи».

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві дер­жав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і осо­бам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Ана­логічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.і статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процеду­ра ж одержання цього права регламентується поточ­ним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І, Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі пере­слідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і прин­ципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резо­люції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 груд­ня 1967 року, у Декларації про територіальний приту­лок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притул­ку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до пев­ної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і за-

конного там перебування. Особа, яка одержала приту­лок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

— по-перше, час перебування такої особи в дер­
жаві, що надала йому притулок, не обмежений;

— по-друге, особа, яка одержала притулок, не може
бути вислана з держави, що надала їй притулок;

— по-третє, особа, яка одержала притулок, не може
бути видана як своїй патримоніальній державі, так і
будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загаль­ної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що приту­лок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або га­небному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на при­тулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноне­нависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від пересліду­вань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можли­вості, але в межах дипломатичного представництва, кон­сульської установи або на іноземному військовому ко­раблі, що знаходяться на території іншої держави.

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дип­ломатичного представництва або консульської устано­ви, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави пе­ребування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини 1961 року встановле­на заборона на використання дипломатичного представ­ництва з метою, не сумісною із його офіційними функ­ціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Ла­тинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дип­ломатичного притулку і розробили процедуру його на­дання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притул­ку посольством СІЛА католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угор­щини — посольством Югославії.

Література:

1. Бояре Ю.Р. Вопросы гражданства в международ­
ном праве. — М., 1986.

2. Броунли Я. Международное право. В 2-х книгах. —
Кн. 2.—М., 1977.

3. Курс международного права. В 7 т. Т.З. — М.,
1990.

4. Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В.
Иностранные граждане (правовое положение). — М.,
1992.

5. Тимченко Л.Д. Международное право. — Харьков,
1999.

6. Тодыка Ю.Н. Конституционно-правовой статус ино­
странцев и беженцев в Украине. — Харьков, 1998.

7. Черкес М.Ю. Міжнародне право. — Київ, 2001.

Розділ 12 ТЕРИТОРІЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види територій

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосують­ся території.

У широкому значенні слова, під територією в міжна­родному праві розуміються різноманітні простори зем­ної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших про­сторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної тери­торії) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» ви­користовуються в якості критерію для юридичної кла­сифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим стату­сом території слід розуміти її базисну правову харак­теристику, визначення її основної приналежності відпо­відно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у

 

міжнародному праві й у законодавстві держав специ­фічних рис і характеристик певної території, що в су­купності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову ка­тегорію, можуть відрізнятися специфічними особливо­стями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові ре­жими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних про­сторів — відкрите море, морське дно за межами націо­нальної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжна­родних каналів і відкритого моря.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічо­го спільного з поняттям території в її природному зна­ченні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, сере­довище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжна­родного і національного права, що стосуються природо­користування.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких тери­торій небагато: відкрите море; міжнародний район

морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; косміч­ний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій тери­торії, що знаходиться в загальному користуванні дер­жав, діють загальновизнані принципи і норми міжна­родного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна роз­ділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони
і континентальний шельф прибережних держав, що
не входять до складу державної території прибереж­
них держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що пере­
криваються територіальними водами прибережних
держав, і міжнародні канали, що входять до складу
територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особ­ливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього вста­новлення). Виділення таких територій носить суто фун­кціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночас­но: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські остро­ви, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші не­бесні тіла та ін.

2. Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень дер­жавної території. Але найбільш вдалою вважається

наступна: державною територією, відповідно до міжна­родного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіаль­не верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюєть­ся двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку — вона визначає просторову межу дер­жавної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її над­ра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (мор­ської) економічної зони є об'єктами права власності Ук­раїнського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбаче­не право народу на володіння, користування і розпо­рядження як самою територією, так і всіма її природ­ними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробіт­ництва держав на принципі взаємної вигоди і міжна­родного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного сере­довища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден на­род ні в якому разі не може бути позбавлений належ­них йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави прямо зв'яза­не з державним суверенітетом і виступає в якості од­ного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Кон­ституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, те­риторіальне верховенство розуміється як територіаль­ний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію сто­совно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знахо­дяться на території держави, визначається і регулюєть­ся винятково її законами, і держава вправі не допуска­ти на своїй території діяльності будь-якої іншої дер­жави або організації.

Територіальний суверенітет це дуже складне і комп­лексне поняття, що має системостворюючі характерис­тики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

— право народу на самовизначення, тобто право
кожного народу вільно установлювати свій політич­
ний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій пол­
ітичний, економічний і культурний розвиток без будь-
якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права і Міжна­
родного пакту про економічні, соціальні і культурні
права 1966 року);

— визнання того, що будь-які територіальні зміни
статусу державної території або її частини як у бік
збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна дер­
жавних кордонів повинні провадитися винятково у
відповідності з прямим волевиявленням народу, зго­
дою держави і міжнародного права без будь-якого
втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з
обов'язковим наступним завердженням будь-яких
територіальних змін вищим законодавчим органом
держави. Будь-які територіальні спори повинні вирі­
шуватися винятково мирними способами шляхом пе­
реговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і
чинними міжнародними угодами;

— право держави на прийняття законів і правил,
що регулюють режим державної території й окре­
мих її складових частин, питання громадянства, місця
проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й
інших прав і свобод людини;

 

— виняткову й абсолютну владу держави в ме­
жах державної території, що виключає владу будь-
якої іншої держави, якщо інше не встановлено спец­
іальною міжнародною угодою. Це означає, що на те­
риторії держави виключається будь-яка діяльність
публічної влади іншої держави і що вища влада дер­
жави здійснюється системою державних органів у
законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій
сферах;

— невтручання у внутрішні справи держави з боку
інших держав, міжнародних організацій, іноземних
фізичних і юридичних осіб;

— визнання недоторканності державної території,
що виключає будь-які дії інших держав проти тери­
торіальної цілісності, політичної незалежності або
єдності будь-якої держави, застосування сили або
погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в
порушення міжнародного права;

— наявність невід'ємного права держави всіма на­
явними законними способами захищати недотор­
канність своєї території і державних кордонів, пол­
ітичну незалежність і цілісність своєї держави, а та­
кож життя, майно, честь і гідність громадян, майнові
та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

— право держави на застосування всіх законних
способів владного примусу для дотримання законів
і правил як до власних фізичних і юридичних осіб,
так і до іноземців, що знаходяться на її території,
якщо інше не встановлено чинними міжнародними
угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою
стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знахо­
дяться в межах її території;

— виключне право територіального суверена на
надання дозволу із використання державної тери­
торії і її природних ресурсів іноземними фізичними
і юридичними особами і здійснення безпосереднього
контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно
позбавляти державу в належній їй території відпов­
ідних природних ресурсів і змінювати державні

кордони. Земля і державні надра не можуть викори­стовуватися іншими державами або їхніми представ­никами в промислових цілях без згоди територіаль­ного суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної дер­жави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрис­дикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держа­ви може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межа­ми державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допус­кається міжнародними угодами і міжнародними поряд­ками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та винят­кової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забо­роняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного заб­руднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширювати­ся на територію іншої держави, та ін.

Державна територія складається із сухопутної, вод­ної і повітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в ме­жах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження.

Водна територія держави містить у собі водні про­стори, що знаходяться на сухопутній території й остро­вах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

 

 

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території докладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія вклю­чає всю сушу, незалежно від місця розташування її ок­ремих складових частин. Будинки і споруди, що спира­ються на грунт або проникають усередину його, розгля­даються як приналежність території, і усе, що відбу­вається на них або в них, відбувається в межах держав­ної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, ото­чений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч.і статті 121). За винятком скель, не при­датних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави мо­жуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на про­ходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (на­приклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'яз­ку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розта­шований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав — частина території однієї держави, оточе­на зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В да­ний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія роз­ташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопут­ною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпе­чення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важли­вих питань існування території і її населення), що зви-. чайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого мож­ливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Бал­тійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної тери­торії держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяю­чи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні тери­торії кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є вик­лючною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на

 

надра, є недійсними. Народ України здійснює право влас­ності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стат­тя 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що знахо­дяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресур­си, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна во­дойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий режим підзем­них вод визначається також і Водним кодексом Ук­раїни 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територ­іального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю ото­чені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Араль­ське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва бере­ги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна под­воєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відно­сить:

1) морські води, розташовані в бік берега від пря­мих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

 

2) води портів України, обмежені лінією, що про­
ходить через постійні портові споруди, що найбіль­
ше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів,
береги яких повністю належать Україні, до прямої
лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з
боку моря вперше утворюються один або декілька
проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує
24 морських милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток,
що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина
вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких нале­
жать Україні (стаття 6).