Види міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного пра­ва:

цілі — розуміються як цілі, що реалізуються в рам­ках нормативної системи міжнародного права. Голов­ною соціально-політичною метою міжнародної норма­тивної системи є підтримка існуючої системи міжнарод­них відносин;

принципи — під ними розуміють загальні, імператив­ні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва. Це соціально обумовлені, узагальне­ні норми, ідеї, що відбивають характерні риси норматив­ної системи і її головного змісту. З урахуванням зна­чення виконуваних функцій вони користуються вищим авторитетом;

норми — це загальнообов'язкові правила поведін­ки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких забезпе­чується примусовими заходами міжнародно-правового характеру. У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а) основні — регулюючі найважливіші суспільні
відносини між суб'єктами міжнародного права;

б) підпорядковані — які конкретизують і допов­
нюють основні норми.

Підпорядковані норми, у свою чергу, діляться на два

види:

піднорми основних норм — наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, до власності і кораблів у просторах, що знаходяться під винятковою юрисдикцією територіального суверена;

вторинні норми — вони не містяться ні в якій кон­кретній нормі, а є продуктом взаємодії двох або біль­шого числа норм (дипломатичний імунітет).

II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні — норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних дого­ворах;

звичаєві — норми, що виникли в результаті кілька­разового і тривалого застосування суб'єктами міжна­родного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

277. За сферою дії:

а) універсальні — регулюючі відносини між усі­
ма державами-членами світового співтовариства (на­
приклад, норми, що містяться в Статуті Організації
Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б) партикулярні, що у свою чергу, діляться на:
регіональні — закріплені в угодах між державами

визначених географічних регіонів (наприклад, норми, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі /НБСЄ, нині — О (Організація) БСЄ/ від 1 серпня 1975 року);

субрегіональні (локальні) — ті, що містяться в уго­дах, котрі укладаються групою держав усередині гео­графічного регіону (наприклад, в рамках зони Чорно­морського економічного співробітництва /ЧЕС/).

IV. За юридичною силою:

імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права (Jus cogens);

диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить ос­новна маса універсальних і партикулярних норм.

V. За змістом правил поведінки:

матеріальні — містять у собі права й обов'язки сто­рін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;

процесуальні — це норми, що регламентують діяль­ність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. Сюди ж можна

ЗО

віднести норми, що визначають співвідношення норма­тивних приписань, їхню дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідаль­ності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання:

регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій; охоронні — вони виконують функцію захисту міжна­родного правопорядку від порушень, установлюють за­ходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

В останні роки в міжнародному праві одержав до­сить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування не тільки немає єднос­ті думок, але найчастіше саме застосування цього по­няття зазнає критики.

Проте, на думку 1.1. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першім випадку мова йде про особливий вид міжнародно-пра­вових норм, що, на відміну від «твердого права», не по­роджують чітких прав і обов'язків, а дають лише загаль­ну установку, котрій проте суб'єкти зобов'язані сліду­вати. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «приймати необхідних захо­дів» і т.п. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за сво­єю юридичною чинністю признаються багатьма юрис­тами в якості міжнародно-правових норм.

У іншому аспекті термін «м'яке право» застосову­ється для позначення і закріплення неправових між­народних норм, що містяться в неправових актах, резо­люціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких докумен­тах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м'якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, виконують те, що з тих або інших причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника

«твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, обкочуючи на практиці нові правила по­ведінки суб'єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід зазначити значну роль міжнародних норм «м'якого права» особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, котрі з їхньою допомогою здійс­нюють правове регулювання, що виходить за рамки їх­ньої компетенції, тим самим розширюючи межі пра­вового регулювання міжнародних відносин і впливаю­чи на прогресивний розвиток міжнародного права.

У багатьох наукових і публіцистичних роботах до­сить часто вживається стосовно різноманітних галузей міжнародного права термін «міжнародне законодавст­во». Представляється, що його використання є некорект­ним не тільки з позицій загальної теорії права, що розу­міє під законодавством систему нормативно-правових актів певної держави, але і з позицій сутності самого міжнародного права — у такому випадку не можна буде вести мову про держави як суверенні суб'єкти міжнарод­ного права, що здійснюють територіальне верховенство. Водночас, здається, буде виправданим застосування такого терміна до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторон­ніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».

Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значен­нях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матері­альні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формаль-

ні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні нор­ми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко­му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати фо­рму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжна­родного права не містить вичерпного переліку його дже­рела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучас­ного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнарод­ного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціа­
льні, що встановлюють правила, точно визнані дер­
жавами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної прак­
тики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізова­
ними націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш кваліфі­
кованих фахівців із публічного права різних націй у
якості допоміжного засобу для визначення право­
вих норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допо­міжні.