Поняття шкоди, її види та способи відшкодування.

Поняття шкоди, її види та способи відшкодування.

Відшкодування моральної шкоди у договірних зобов’язаннях.

Відшкодування шкоди, завданої малолітніми і неповнолітніми.

Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг.

Особливості відшкодування шкоди за участю органів прокуратури.

 

1. Поняття шкоди, її види та способи відшкодування.

Визначення шкоди чинне законодавство не містить. І.С. Канзафарова пояснює шкоду як родове поняття негативних наслідків правопорушення.[1] Але таке визначення не дозволяє чітко розмежувати шкоду і збитки. Д.В. Боброва під шкодою розуміє зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом.[2] В.П. Грибанов шкодою вважає всяке зменшення особистого чи майнового блага. З усіма цими визначеннями можна погодитись. Отже, пропонуємо під шкодою розуміти негативні наслідки правопорушення, всяке зменшення особистих чи майнових благ. Але якщо втрати стосуються таких благ, які не підпадають під особисті і не охоплюються поняттям майнові, маємо проблему куди ці втрати включити. Якраз таку ситуацію маємо внаслідок екологічних правопорушень.

Тому має рацію М.В. Краснова, пропонуючи послуговуватись терміном компенсація шкоди (законодавчо нині не закріплений), розуміючи під цим поняттям спеціальну форму відповідальності у сфері екології, яка дозволяє ширше трактувати шкоду в екології та варіанти її залагодження.[3] Адже компенсація передбачає застосування відновлювальних заходів, інших замінних дій, спрямованих на виправлення ситуації, усунення ризиків на майбутнє, мінімізацію шкідливого впливу навіть від правомірного природокористування, що відшкодуванням шкоди не охоплюється. Отже, предметом компенсації є шкода в ширшому, ніж цивілістичне, розумінні, але не збитки. Не завжди шкода в екології може бути відшкодована, але вона може бути компенсована. Знищення об’єкта, наприклад, рідкісних тварин, ділянки лісу, унеможливлює відшкодування такої шкоди. Але певні форми компенсації все ж матимуть позитивний характер, як от виділення коштів для насадження нового лісу і його насадження (хоча новий ліс виросте за років 40), або вкладення коштів для поліпшення охорони інших рідкісних тварин чи проведення для їх збереження додаткових заходів. Компенсація екологічної шкоди базується на принципі „забруднювач платить”. Вона в ряді випадків здійснюється не лише в приватних інтересах, але і в публічних, а в передбачених законом випадках компенсаційні заходи здійснює держава.

Компенсація як спеціальний термін застосовується у вітчизняному праві і в інших значеннях, тому на це слід зважати. Не вдаючись у наукові дискусії, будемо застосовувати сучасний підхід законодавця і цивілістичної науки, за яким відшкодування шкоди ототожнюється з компенсацією шкоди.

Також потрібно зауважити, що як випливає із ЦК України, зокрема ст.22, ст.23 ЦК, законодавець розрізняє майнову і моральну шкоду. Такий поділ утвердився і в цивілістичній літературі. Моральна шкода пов’язана з втратами особистих благ, а майнова – з втратами матеріального, економічного характеру. Позитивним є те, що зміст поняття „моральна шкода” розкрито у ст. 23 ЦК України.

Під збитками відповідно до ст.22 ЦК роз уміються втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Слід сказати, що у визначенні збитків законодавець не послідовний і по різному їх визначає у ЦК України та ГК України, на що неодноразово зверталась увага фахівців[4]. І в попередній лекції ми аналізували цю проблему.

І збитки, і шкода як умова відповідальності – це негативні наслідки причинної, протиправної, винної (як правило) дії чи бездіяльності. Якщо збитки спричинені особою самій собі – такі збитки не можуть бути умовою відповідальності. Умовою відповідальності є збитки, завдані одним суб’єктом іншому, тобто внаслідок неправомірної поведінки. Це, так звані, збитки правового характеру. Вони відмінні від збитків економічного характеру, які виникають не обов’язково внаслідок правопорушень.

Більш проблемним є питання співвідношення шкоди і збитків.

У літературі поширена думка, що збитком визнається грошова оцінка шкоди, і цей „еквівалент” шкоди відшкодовується у разі відмови кредитора (потерпілого) від відшкодування в натурі або неможливості чи недоцільності відшкодування в натурі. Грошовою оцінкою шкоди визнають збитки В.О. Тархов[5], І.Б Новицький, Л.О. Лунц[6], М.С. Малеїн[7]. Варто погодитись з думкою М.І. Брагінського та В.В. Вітрянського, що таке розуміння збитків може застосовуватись до ситуацій, у яких кредитор втрачає майно внаслідок невиконання боржником договірного зобов’язання. Т.С. Ківалова також висловила думку, що доцільно вести мову про відшкодування збитків у разі, коли йдеться про поновлення окремих втрат у майновій сфері.[8] Проте поняттям „збитки” не охоплюються випадки, коли порушенням не спричинено зменшення майна суб’єкта, але позбавлено його можливості отримувати доходи, на які він розраховував.[9] Цей аспект змісту збитків відтворено і в працях В.П. Грибанова.[10]

Проти визначення збитків як грошової оцінки шкоди виступав О.С. Іоффе, мотивуючи свій підхід до вирішення даного питання тим, що не в усіх випадках невиконання зобов’язання завдається шкода майну суб’єкта, але прибуток він може втратити. Тому О.С. Іоффе пропонував вважати збитки самостійним поняттям по відношенню до шкоди.[11] Але, на жаль, законодавець не розділяє чітко шкоду і збитки, хоча в окремих статтях ЦК спостерігається їх розмежування (ст. 276 ЦК, ст. 280 ЦК, ст. 308 ЦК, ст. 1212 ЦК та ін.). А із ст. 22 ЦК можна зробити висновок, що збитки розглядаються законодавцем як складова частина поняття „шкода ” і як спосіб її відшкодування.

Отже, основна відмінність шкоди від збитків за ЦК полягає у віднесенні до шкоди інших втрат і моральної шкоди, які не охоплюються поняттям збитків, а також у можливості відшкодування шкоди в натурі та в інший спосіб. Шкода може бути відшкодована заміною пошкодженої речі на таку ж або рівноцінну (за згодою потерпілого), виконанням певних послуг, робіт, здійсненням ремонту речі і ін.

Додаток 3

КОЛЕГІЇ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
12.01.2006
(витяг)

У квітні 2003 р. Д. і Г. звернулися до суду з позовом до Онуфріївського будинку-інтернату для престарілих геріатричного профілю (далі - будинок-інтернат) про відшкодування шкоди в сумі 9 тис. 920 грн за невиконання договірних зобов'язань, пов'язаних з тимчасовим обробітком землі. На обґрунтування позовних вимог зазначили, що 4 квітня 2002 р. між ними та колишнім директором будинку-інтернату була укладена усна домовленість про обробіток 8 гектарів землі, яка була закріплена за будинком-інтернатом, але не використовувалася за цільовим призначенням й була в занедбаному
стані. Згодом між сторонами було укладено письмовий договір про тимчасовий обробіток землі, нагляд і виконання робіт з вирощування врожаю та його збір. Усі ці роботи були виконані й посівний матеріал був придбаний за рахунок Д. і Г. Згідно з договором відповідач повинен був передати їм за виконання робіт 90% зібраного врожаю, однак цього не зробив, самостійно зібрав урожай і жодного розрахунку з позивачами не провів. Онуфріївський районний суд рішенням від 14 серпня 2003 р., яке залишив без зміни Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 11 листопада 2003 р., позовні вимоги Д. і Г. задовольнив частково: постановив стягнути з Онуфріївського геріатричного пансіонату (далі - пансіонат), правонаступника будинку-інтернату, на користь позивачів по 2 тис. 667 грн. 87 коп. кожному з вирахуванням передбачених законодавством податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджету. Пансіонат звернувся до Верховного Суду України із асаційною скаргою, в якій просив скасувати постановлені судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зокрема статей 202-1, 203 ЦПК 1963 р. і ст. 50 Закону від 7 лютого 1991 р. N 697-XII "Про власність". Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов частково на підставі статей 41-44, 128, 148 ЦК 1963 р. та ст. 50 зазначеного Закону, місцевий суд виходив з того, що між юридичною та фізичними особами був укладений договір про тимчасовий обробіток землі площею 8 гектарів для вирощування соняшнику, а тому зобов'язав відповідача виконати умови договору - сплатити 90% вартості зібраного врожаю. Погоджуючись із таким рішенням, апеляційний суд послався на ст. 161 ЦК 1963 р. про загальні умови виконання
зобов'язань.
Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна з таких підстав. Згідно зі ст. 2 ЦК 1963 р. земельні відносини регулюються земельним законодавством. Відповідно до статей 125, 126 ЗК право на використання земельної ділянки, крім власника чи постійного землекористувача, яке посвідчене державним актом, може виникнути в інших осіб після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Використання земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Відносини, пов'язані з орендою землі, зокрема щодо набуття та здійснення права на оренду, згідно з п. 6 ст. 93 ЗК регулюються законами, передусім Законом від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV "Про оренду землі". Районний суд, керуючись нормами цивільного права, на порушення статей 202-1, 203 ЦПК 1963 р. не перевірив доводів представника відповідача про те, що відповідно до укладеного договору позивачі не мали права використовувати земельну ділянку, надану в користування відповідачу, та у зв'язку з цим у них не могло виникнути право на стягнення 90% вартості зібраного врожаю. Суд апеляційної інстанції не усунув зазначених порушень законодавства і, не дотримавши вимог ч. 2 ст. 313 ЦПК 1963 р., відхиляючи апеляційну скаргу, не зазначив конкретні факти й обставини, що спростовують доводи про зловживання і порушення норм земельного права при оформленні наданого позивачами договору. Оскільки зазначені порушення процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК 1963 р., касаційну скаргу будинку-інтернату задовольнила: рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2003 р. та ухвалу Апеляційного суду цієї області від 11 листопада 2003 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Додаток 4 СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
08.12.2005
(Витяг)

У грудні 2001 р. позивачі - родина Д. - звернулися до суду на підставі статей 440-1, 450 ЦК 1963 р. із позовом до відкритого акціонерного товариства "Ей-І-ЕС Рівнеенерго" (далі - ВАТ) про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки: 142 тис. 511 грн. матеріальної шкоди, 150 тис. грн. моральної шкоди та понесених у зв'язку з розглядом справи витрат. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачі зазначали, що 26 липня 2001 р. внаслідок подачі відповідачем електроенергії з параметрами поза межами безпечного користування у с. Переброди Дубровицького району Рівненської області згорів належний їм житловий будинок і практично все домашнє майно та особисті речі членів сім'ї. У зв'язку з цим їм було заподіяно значну матеріальну шкоду та моральні страждання. Крім того, позивачі вказували, що пожежа виникла в той час, коли бригада Дубровицького РЕМ проводила ремонтні роботи на електролінії на території сільської ради. Під час чергового вмикання електроенергії та подачі її споживачам с. Переброди з параметрами поза межами безпечного користування загорівся не тільки будинок позивачів, але й вийшли з ладу електропобутові прилади у багатьох інших жителів села. Під час розгляду справи розмір позовних вимог у частині стягнення моральної шкоди позивачі зменшили до 100 тис. грн. Дубровицький районний суд рішенням від 7 серпня 2003 р. позов задовольнив: постановив стягнути з відповідача на користь позивачів 145 тис. 210 грн. матеріальної шкоди, 100 тис. грн. моральної шкоди, 740 грн. судових витрат, а також 1 тис. 700 грн. державного мита в дохід держави.
Рішенням від 21 січня 2004 р. апеляційний суд Рівненської області рішення місцевого суду в частині відшкодування моральної шкоди скасував, у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовив. З відповідача стягнуто 1 тис. 452 грн. державного мита в дохід держави. У решті рішення суду першої інстанції залишив без зміни. У касаційній скарзі ВАТ порушувало питання про скасування постановлених судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зокрема: статей 2, 8, 11, 15, 60, 104, 160, 205, 208, 301, 314 ЦПК ст. 450 ЦК 1963 р., ст. 41 Конституції України та ст. 13 Закону від 7 лютого 1991 р. N 697-XII "Про власність". Позивачі у касаційній скарзі порушили питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції й залишення без зміни рішення суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судом
норм матеріального права, зокрема ст. 440-1 ЦК 1963 р. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга ВАТ підлягає задоволенню, а касаційна скарга позивачів - частковому задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення про стягнення збитків, завданих утратою
будинку, та компенсацію моральної шкоди, місцевий суд виходив із того, що причиною пожежі була подача відповідачем електричної енергії з параметрами поза межами безпечного користування нею, тобто була наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, а тому енергопостачальна організація повинна нести відповідальність згідно зі статтями 450 і 440-1 ЦК 1963 р. Погодившись із підставами компенсації шкоди у зв'язку з утратою будинку, апеляційна інстанція, скасовуючи рішення місцевого суду в частині відшкодування моральної шкоди й постановляючи рішення про відмову в задоволенні цих вимог, виходила з того, що вини відповідача в її спричиненні немає. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна. Суди встановили, що сторони перебувають у договірних відносинах і відносини між ними регулюються Правилами користування електричною енергією для населення (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. N 1357
При вирішенні позову про відшкодування шкоди (збитків), пов'язаної з невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань між споживачем та енергопостачальником, необхідно керуватися Законом від 16 жовтня 1997 р. N 575/97-ВР "Про електроенергетику" (далі - Закон), в якому передбачено право споживачів електричної енергії на ідшкодування
збитків, заподіяних внаслідок порушення його прав, згідно з законодавством.
Захист прав споживачів електричної енергії, а також механізм реалізації захисту цих прав регулюється зазначеним Законом, Законом від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" та іншими нормативно-правовими актами (ст. 25 Закону N 575/97-ВР. Споживач енергії зобов'язаний використовувати енергію лише на підставі договору з енергопостачальником, додержуватися вимог нормативно-технічних документів та договору про постачання енергії. Споживач сам забезпечує безпечну експлуатацію своїх енергетичних установок та їх належний технічний стан і несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та правил користування електричною енергією (ст. 26 Закону N 575/97-ВР. Тому шкода, завдана порушенням
договірних зобов'язань, може відшкодовуватися за зазначеними
нормами позадоговірних відносин тільки у випадках, передбачених
законом. А при розгляді цієї справи суду слід було керуватися саме
цим законодавством, а не статтями 450 і 440-1 ЦК 1963 р. За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Зважаючи на викладене та керуючись статтями 336, 338 ЦПК колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ВАТ задовольнила, а касаційну скаргу позивачів Д. задовольнила частково: рішення Дубровицького районного суду від 7 серпня 2003 р. та рішення апеляційного суду Рівненської області від 21 січня 2004 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Додаток 5 СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
01.09.2005 (Витяг)

П. звернулася до суду із заявою до держави Україна про відшкодування матеріальної та моральної шкоди з Державного бюджету України, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що їй як приватному підприємцю та громадянці заподіяно шкоду внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів працівниками міліції. Євпаторійський міський суд ухвалою від 10 грудня 2002 р. заяву П. задовольнив: постановив стягнути з Державного бюджету на її користь 2 тис. 95 грн. на відшкодування матеріальної та 175 тис. 400 грн. моральної шкоди.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим ухвалою від 14 квітня 2003 р. ухвалу місцевого суду в частині компенсації моральної шкоди залишила без зміни, а в частині відшкодування матеріальної шкоди - скасувала й у цій частині заяву залишила без розгляду. У касаційному поданні заступник прокурора Автономної Республіки Крим порушив питання про скасування ухвали суду першої та апеляційної інстанцій, пославшись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам, безпідставність застосування положень Закону від 1 грудня 1994 р. N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" у зв'язку з невстановленням обставин справи та на інші порушення процесуального законодавства.
У письмових запереченнях на касаційне подання П. просила відхилити подання, пославшись на його необґрунтованість. Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційне подання підлягає задоволенню частково з таких підстав. Суд першої інстанції встановив, що заявниці було заподіяно матеріальну та моральну шкоду в зазначеному розмірі внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів працівниками міліції. Апеляційна інстанція, погоджуючись із висновком місцевого суду, зазначила, що вимоги про відшкодування матеріальної шкоди розглядаються в позовному порядку і тому підлягають залишенню без розгляду.
Проте з висновками судів про заподіяння шкоди незаконним проведенням оперативно-розшукових заходів працівниками міліції погодитися не можна, оскільки на порушення статей 62, 202, 202-1, 203 ЦПК 1963 р. суди дійшли їх без усебічного, повного й об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності. Правова основа діяльності міліції врегульована Конституцією України, законами від 20 грудня 1990 р. N 565-XII "Про міліцію" (далі - Закон N 565-XII), від 18 лютого 1992 р. N 2135-XII "Про оперативно-розшукову діяльність" та іншими нормативними актами. Основні обов'язки і права міліції сформульовані в статтях 10 і 11 Закону N 565-XII. Відповідно до цих норм працівник міліції на території України, незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі
безпосереднього виявлення таких зобов'язаний вжити заходів до запобігання правопорушенням і їх припинення, встановлення і затримання осіб, які вчинили ці дії, і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.
Міліції для виконання покладених на неї обов'язків надається
право, зокрема: проводити огляд службових приміщень і територій з метою перевірки додержання правил продажу товарів і надання послуг населенню; вимагати від службових осіб підприємств відомості та пояснення за фактами порушення законодавства; витребувати і за необхідності вилучити документи, зразки сировини й продукції; опечатувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей та товарно-матеріальних цінностей.
При здійсненні заходів із запобігання, виявлення і розкриття злочинів у сфері податкового законодавства права, передбачені цими нормами, надаються виключно органом податкової міліції у межах їх компетенції. З матеріалів розглянутої та адміністративної справи П., матеріалів перевірки відділу податкової міліції Євпаторійської державної податкової інспекції стосовно П., матеріалів перевірки дій працівників міліції прокуратурою м. Євпаторії, рапорту працівника міліції Д. та протоколу огляду і вилучення від 16 серпня 2002 р., складеного трьома працівниками міліції з участю понятих, убачається, що 16 серпня 2002 р. працівники міліції на
підставі Закону N 565-XII та ст. 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. N 510 провели в м. Євпаторії огляд і перевірку роботи бару, який належить П. За результатами перевірки складено протокол про факти перевищення на 573 грн. надходжень у касу від зафіксованої касовим апаратом суми 40 грн. та виявлення 66 наповнених півлітрових пляшок з етикетками "Пшенична горілка" ВАТ "Балтійський ЗПТ" і марками акцизного збору низької якості поліграфії та з повторенням номерів. Зазначені гроші та пляшки горілки було вилучено. Матеріали перевірки з рапортом старшого оперуповноваженого ГУ УМВС України в Полтавській області Д. про збут фальсифікованої
горілки передані 17 серпня 2002 р. для реєстрації та проведення
перевірки й вирішення питання про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, відповідальність за який передбачена ч. 1 ст. 204 КК, відділу внутрішніх справ м. Євпаторії ГУ УМВС України в Автономній Республіці Крим. Згідно з висновком лабораторії ВАТ "Євпаторійський пивобезалкогольний завод" від 19 серпня 2002 р. вміст пляшки, вилученої 16 серпня 2002 р. у П., не відповідає ГОСТу 12712-80, тому горілка не може реалізовуватися в торгівлі.
У вересні 2002 р. прокурор м. Євпаторії направив матеріали справи до Євпаторійського міжрайонного головного відділу податкової міліції для прийняття рішення в порядку, передбаченому ст. 97 КПК. П. ні до адміністративної, ні до кримінальної відповідальності притягнута не була, оскільки постановою Залізничного районного суду м. Сімферополя від 15 жовтня 2002 р. провадження про притягнення до адміністративної відповідальності закрито, у порушенні кримінальної справи органом податкової міліції відмовлено. Даних про порушення оперативно-розшукової справи для проведення розшукових заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, немає. Як місцевий суд, так і суд апеляційної інстанції належним чином зазначених доказів не дослідили й оцінки їм не дали. Зі змісту цих доказів не вбачається, що стосовно П. проводилися оперативно-розшукові заходи.
Згідно із Законом N 266/94-ВР відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові тільки внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України. Якщо шкода спричинена в результаті інших діянь службових осіб міліції, то її відшкодування можливе на загальних підставах. Апеляційна інстанція на ці обставини не звернула уваги, без достатніх підстав погодилася з тим, що проводилися оперативно-розшукові заходи, і не перевірила наявність або відсутність у справі обставин, що мають значення для правильного її вирішення. Суд також не перевірив відповідність дій працівників міліції приписам законодавства, якими врегульовано їхню діяльність. Враховуючи наведене та керуючись статтями 336, 338 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Автономної Республіки Крим задовольнила частково: ухвалу Євпаторійського міського суду від 10 грудня 2002 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 14 квітня 2003 р. скасувала і направила справу на новий розгляд у суд першої інстанції.

 

Додаток 6

 

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Поняття шкоди, її види та способи відшкодування.