Поняття та сторони в зобов’язання

Зобов'язання передусім є цивільними правовідносинами. Відповідно до ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі елементи: суб'єкти, об'єкт і зміст. Суб'єктами зобов'язання є його сторони: управомочена сторона - кредитор і зобов'язана сторона -боржник. У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший - виключно як боржник. Наприклад, у договорі позики позикодавець є виключно кредитором, а позичальник - виключно боржником. Однак у переважній більшості випадків кожний із суб'єктів зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником. Так, відповідно до ч. З ст. 510 ЦК якщо кожна із сторін зобов'язання має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Наприклад, у договорі купівлі-продажу обидва продавець і покупець виступають і кредиторами, і боржниками одночасно.

Сторонами у зобов'язанні можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи приватного та публічного права, тобто всі учасники цивільних відносин, зазначені в ст. 2 ЦК. Разом з тим норми актів цивільного законодавства можуть містити певні обмеження щодо суб'єктного складу окремих видів зобов'язань. Вказане головним чином стосується зобов'язань, які виникають на підставі договору. Це означає, що особи мають відповідати вказаним у законі вимогам для того, щоб виступити стороною у певному виді зобов'язання. Так, у законі може міститися пряма вказівка на те, що відповідною стороною зобов'язання є тільки фізична особа (замовник за договором побутового підряду або за договором перевезення пасажирів, від чужу вач майна за договором довічного утримання, відчужувач у спадковому договорі тощо). У багатьох зобов'язаннях, що стосуються окремих сфер діяльності, однією із сторін може бути тільки юридична особа, створена у визначеній організаційно-правовій формі (банк або інша фінансова установа у кредитному договорі, у договорі банківського вкладу, у договорі банківського рахунку). Право бути однією або обома сторонами у зобов'язанні в законодавстві іноді надається тільки суб'єктам підприємницької діяльності (договір роздрібної купівлі-продажу, поставки, прокату, побутового підряду, окремих видів зберігання, факторингу, комерційної концесії тощо) або пов'язується з одержанням ліцензії на здійснення певного виду діяльності (договір будівельного підряду, перевезення тощо).

На відміну від речового правовідношення, об'єктом якого є річ, юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Іншими словами, об'єктом зобов'язання є дія, здійснення якої (або утримання від якої) кредитор має право вимагати від боржника. При цьому першочергового значення набуває саме активна поведінка боржника, покладення на боржника обов'язку щодо здійснення ним відповідних дій. Пасивна поведінка боржника (утримання від вчинення певних дій) зазвичай виступає лише доповненням або наслідком його активної поведінки і вважається такою, що не може бути самостійним юридичним об'єктом зобов'язання.

У зобов'язанні виділяють окрім юридичного матеріальний об'єкт. Ним виступає певне матеріальне благо, з приводу якого суб'єкти вступають у зобов'язальні правовідносини і яке становить безпосередній інтерес для управомоченої сторони.

У зобов'язанні може бути декілька юридичних і матеріальних об'єктів. Якщо обидва суб'єкти виступають у зобов'язанні одночасно як кредитор і боржник, то в ньому буде два юридичні об'єкти - дії кожного суб'єкта, здійснення яких (або утримання від яких) вправі вимагати від нього інший суб'єкт зобов'язання. У ряді зобов'язань при наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт (насамперед у безоплатних зобов'язаннях). Однак здебільшого у зобов'язаннях з двома юридичними об'єктами є два матеріальні об'єкти. Наприклад, у договорі найму двом юридичним об'єктам (передача наймодавцем майна наймачу та передача наймачем оплати за користування цим майном наймодавцю) відповідають два матеріальні об'єкти - майно, яке надається у користування, і гроші, що передаються як плата за користування цим майном.

Зміст зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, включає суб'єктивне право і відповідний йому обов'язок. Суб'єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов'язанні (кредитору), називають правом вимоги, а відповідний йому обов'язок зобов'язаної сторони (боржника) - боргом. Отже, зміст зобов'язання становлять права та обов'язки його сторін.

Термін "зобов'язання" застосовується в юридичній літературі та законодавстві як для позначення зобов'язального правовідношення в цілому, так і для позначення окремо обов'язку боржника (боргу). Проте такий підхід важко визнати коректним, оскільки поняття "зобов'язання" та "обов'язок" не є тотожними. По-перше, обов'язок боржника, поряд із правом кредитора, є лише однією зі складових змісту зобов'язання як правовідношення. По-друге, зобов'язання як правовідношення та як обов'язок боржника здебільше виникають неодночасно. Наприклад, зобов'язальне правовідношення з договору виникає від моменту укладення договору, у той час як виникнення певного обов'язку у боржника може пов'язуватися з настанням встановленого терміну виконання зобов'язання.

Термін "зобов'язання" нерідко використовується також для позначення явищ, які відрізняються за своєю сутністю від поняття зобов'язання в цивільному праві. Так, цей термін застосовується до податкових та адміністративних правовідносин. Такий підхід видається невиправданим. Зобов'язання слід відмежовувати від інших суміжних понять, що існують в інших галузях права або законодавства. При цьому слід враховувати його майновий зміст, а також особливості зв'язку між його сторонами. Сутність зобов'язання в першу чергу полягає у праві вимоги кредитора і тільки потім у відповідному обов'язку боржника. Тобто вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язання набуває саме надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. В інших галузях права у суміжних із зобов'язанням явищах, навпаки, під акцентом перебуває обов'язок однієї зі сторін у правовідносинах, тому для останніх більш прийнятним видається застосування терміна "обов'язок", а не зобов'язання.

Різноманітність та широка сфера застосування зобов'язань зумовлює необхідність їх класифікації. Класифікацією зобов'язань є їх поділ на типи, підтипи, види та інші класифікаційні утворення залежно від певних критеріїв. Здійснення класифікації дає можливість визначити загальні положення щодо того чи іншого виду зобов'язань, основні риси та суттєві ознаки зобов'язання, а отже, і його місце в системі зобов'язань, що значно спрощує кваліфікацію конкретного зобов'язання в правозастосовній діяльності.

Для побудови системи зобов'язань у науці цивільного права використовують багатоступінчастий принцип. Спочатку виокремлюють тип як родове поняття, складовими елементами якого виступають менші за обсягом класифікаційні утворення підтипи, види, підвиди тощо. Для поділу зобов'язань використовують різні класифікаційні критерії.

Залежно від підстави виникнення зобов'язання поділяють на договірні та недоговірні. Договірне зобов'язання виникає на підставі договору, який представляє спільну волю його сторін на досягнення правового результату майнового або немайнового характеру (наприклад, зобов'язання з договору купівлі-продажу, ренти, страхування тощо). Недоговірне зобов'язання виникає на підставі правомірних односторонніх дій (правочинів чи юридичних вчинків) або неправомірних дій особи, за якими наслідки настають незалежно або всупереч її волі (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди, з публічної обіцянки винагороди тощо). На відміну від договірних зобов'язань, зміст яких визначається сторонами на власний розсуд (ст. 6 ЦК), зміст недоговірних зобов'язань визначений імперативними приписами закону і не може бути змінений сторонами зобов'язання.

У ЦК здійснено поділ зобов'язань на групи залежно від їх юридичної направленості: а) зобов'язання щодо передачі майна у власність; б) зобов'язання щодо передачі майна у користування; в) зобов'язання щодо виконання робіт; г) зобов'язання щодо надання послуг; ґ) зобов'язання щодо розпорядження правами інтелектуальної власності; д) зобов'язання, що виникають з багатосторонніх правочинів, тощо. Основне значення цієї законодавчо закріпленої класифікації полягає в розташуванні нормативного матеріалу в послідовності, найзручнішій для практичного застосування. Залежно від виконуваної функції зобов'язання поділяють на регулятивні та охоронні. До регулятивних належать всі види договірних та окремі види недоговірних зобов'язань (глави 78-80 ЦК). До охоронних зобов'язань належать інші види недоговірних зобов'язань (глави 81-83 ЦК).

Залежно від концентрації прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання останні поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні). В односторонніх зобов'язаннях одна сторона має тільки права і виступає виключно як кредитор, а інша-тільки обов'язки і виступає виключно як боржник. Прикладом одностороннього зобов'язання може бути зобов'язання із заподіяння шкоди, в якому потерпілий виступає кредитором, а заподіювач шкоди-боржником. У двосторонніх зобов'язаннях кожний із суб'єктів має і права, і обов'язки і виступає одночасно і кредитором, і божником (ч. З ст. 510 ЦК). Двосторонні зобов'язання ще йменують взаємними, оскільки в них завжди присутня взаємність дій сторін, тобто взаємність виконання. Іноді такі дії є тісно пов'язаними і виконання однієї зі сторін перебуває у залежності від виконання іншої сторони. Наприклад, у зобов'язанні з договору підряду підрядник не може приступити до виконання роботи, якщо замовник не виконав свого обов'язку щодо надання матеріалів (якщо робота виконується з матеріалів останнього).

Залежно від характеру поведінки боржника виділяють зобов'язання з позитивним та негативним змістом. У зобов'язаннях з позитивним змістом боржник зобов'язаний до вчинення певної активної дії. У зобов'язаннях з негативним змістом обов'язок боржника полягає, навпаки, в утриманні від певних дій. Слід зауважити, що поділ зобов'язань на зазначені види є досить умовним, оскільки існування зобов'язань з самостійним негативним змістом є нетиповим для цивільного обороту. Зазвичай обов'язок боржника утримуватися від певних дій є поєднаним з іншими його обов'язками, що передбачають активну поведінку.

Залежно від цільового призначення зобов'язання поділяють на основні та додаткові (акцесорні). Додаткові зобов'язання призначені для забезпечення виконання основного зобов'язання. Вони є спеціальними забезпечувальними засобами, які застосовуються лише до тих зобов'язань, для яких їх спеціально встановлено законом або домовленістю сторін. Забезпечення виконання зобов'язання стимулює боржника до належного виконання ним основного зобов'язання, оскільки в іншому випадку на нього буде покладено додаткові майнові обтяження. До додаткових зобов'язань належать зобов'язання щодо неустойки, поруки, завдатку, застави, притримання (ч. 1 ст. 546 ЦК). Додаткові зобов'язання мають допоміжний і залежний характер. їх юридична доля залежить від основного зобов'язання. Насамперед це означає, що дійсність та існування додаткового зобов'язання визначається дійсністю та існуванням основного зобов'язання, а не навпаки. За загальним правилом недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення (ч. 2 ст. 548 ЦК). І навпаки, недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання (ч. З ст. 548 ЦК). У разі припинення основного зобов'язання припиняється і додаткове зобов'язання. Виняток становить лише зобов'язання, що виникає між гарантом та кредитором. Згідно зі ст. 562 ЦК таке зобов'язання не залежить від основного зобов'язання, яке забезпечується гарантією.

Залежно від визначеності предмета виконання виділяють однооб'єктні та альтернативні зобов'язання. В однооб'єктних зобов'язаннях предмет виконання становить цілком визначена дія - передати річ, надати певну послугу тощо. Іноді боржнику надається можливість вибору однієї з кількох дій, а також можливість вибору щодо передачі одного з кількох предметів, передбачених договором або законом. У такому випадку йдеться про виконання альтернативного зобов'язання (ст. 539 ЦК). Наприклад, комісіонер за договором комісії може за своїм вибором набути для комітента один з двох видів товарів, які будуть у продажу.

Альтернативні зобов'язання необхідно відрізняти від факультативних. На відміну від перших у факультативних зобов'язаннях предмет виконання чітко визначений, однак боржник вправі його замінити при настанні певного юридичного факту. Наприклад, сторони заздалегідь можуть визначити, що річ, яка первісно є предметом зобов'язання і піддягає передачі боржником кредитору, у разі її випадкового знищення може бути замінена на інший предмет виконання - визначену грошову суму. При цьому отримувати згоду кредитора на це при настанні юридичного факту вже не потрібно.

У законодавстві встановлено спеціальні правила стосовно грошових зобов'язань (п. 4 ч. 1 ст. 532, статті 533-536,625 ЦК).

Окремий вид становлять зобов'язання особистого характеру. До них належать зобов'язання, які є нерозривно пов'язаними з особою боржника або кредитора. У зобов'язаннях, які є нерозривно пов'язаними з особою боржника, виконання обов'язку боржника не може бути покладено на іншу особу. Боржник має виконати свій обов'язок особисто (ч. 1 ст. 528 ЦК). Наприклад, нерозривно пов'язаним з особою боржника є зобов'язання щодо створення ним літературного чи художнього твору. Відповідний обов'язок не може бути виконаний іншою особою, оскільки кредитор заінтересований у результаті інтелектуальної діяльності саме боржника. Прикладом зобов'язання, що є нерозривно пов'язаним з особою кредитора, є зобов'язання про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; зобов'язання щодо утримання; зобов'язання, які виникли внаслідок порушення особистих немайнових прав особи. За зобов'язанням особистого характеру не допускається правонаступництво. Тому воно припиняється смертю тієї зі сторін, з особою якої є нерозривно пов'язаним (ст. 608 ЦК).

Гострий дискусійних характер має питання про допустимість існування зобов'язань немайнового характеру. Щодо нього в науці цивільного права склалося дві основні позиції. Переважна більшість авторів обґрунтовує виключно майновий характер зобов'язальних правовідносин, оскільки останні опосередковують переміщення матеріальних благ в економічній формі товару від однієї особи до іншої. Деякі вчені вважають допустимим існування в силу відсутності заборон зобов'язань немайнового характеру. Остання позиція видається більш слушною з урахуванням сучасних реалій, коли відбувається зміна поглядів на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному обороті. У чинному цивільному законодавстві також не виключається можливість існування зобов'язань немайнового характеру. Наприклад, набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття (ст. 1305 ЦК).

 

Виконання зобов’язань

Виконання зобов'язання - це здійснення боржником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор на підставі зобов'язання, що існує між ними.

Вимоги до виконання зобов'язань визначають, насамперед, принципи - закріплені в законі основоположні засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у цих правовідносинах.

У літературі називають різні принципи виконання зобов'язань. Найчастіше згадують принцип належного виконання зобов'язань. Крім того, вказують на існування принципу співпраці, який передбачає, що сторони мають не тільки виконувати зобов'язання належним чином і реально, але й створювати контрагенту найбільш сприятливі умови і надавати допомогу в цьому'. Називають також принцип економічності, який передбачає взаємне врахування економічних інтересів контрагентів, та принцип реального виконання зобов'язання, суть якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника обов'язку виконання зобов'язання в натурі (ст.ст. 552, 622 ЦК). Деякі автори вказують також на принцип стабільності зобов'язань, посилаючись при цьому на норми ЦК, що передбачають неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язань і односторонньої зміни їх умов2.

Однак усі названі принципи навряд чи варто виокремлювати. Зокрема, реальне виконання зобов'язання охоплюється поняттям виконання зобов'язання належним чином. Що стосується принципу економічності, то в умовах переходу до ринкових відносин "економічність" є поняттям відносним, оскільки кожен з їх учасників, як правило, сам визначає, що йому вигідно, а економічні інтереси сторін часто протилежні. Стабільність договірних зобов'язань - це швидше не принцип їх виконання, а певна тенденція розвитку договірних відносин.

Таким чином, можна зробити висновок, що визначальним є принцип виконання зобов'язання належним чином, який містить низку вимог щодо його реалізації. Орієнтири визначення загальних умов належного виконання зобов'язань встановлюють ст.ст. 526-545 ЦК, аналіз котрих дозволяє зробити висновок, що зобов'язання мають виконуватися:

1) щодо належного предмету зобов'язання;

2) належними сторонами;

3) у належний строк;

4) у належному місці;

5) належним способом (і з належним оформленням). Предмет виконання - це певні матеріальні або духовні блага, в зв'язку зі створенням або передачею яких було встановлене зобов'язання. У предметі виконання виражаються найбільш істотні обов'язки боржника з належного виконання договірного зобов'язання. Це пов'язано з тим, що від належного виконання зобов'язання щодо його предмета залежить питання набуття кредитором саме тих благ, заради яких він вступив у договірні відносини. Розрізняють виконання зобов'язання залежно від властивостей речей, що є їх предметом, виконання грошових зобов'язань, а також виконання альтернативних і факультативних зобов'язань. Якщо кредитору повинна бути передана індивідуально-визначена річ, то зобов'язання може бути виконане тільки шляхом надання саме цієї речі. Якщо зобов'язання є родового характеру, то воно вважається належно виконаним при передачі боржником відповідної кількості предметів цього роду. Загальним правилом є виконання зобов'язання повністю (у повному обсязі). Тому кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Згідно зі ст.ст. 524, 533 ЦК грошові зобов'язання мають бути виражені у вітчизняній валюті, тобто в гривнях. Виняток з цього правила допускається тільки у випадках, прямо передбачених законодавством.

Проте оскільки суб'єкти зобов'язань мають можливість визначення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті, виникає потреба коригування цін на момент виникнення зобов'язання і на момент його виконання. У зв'язку з цим ч. 2 ст. 533 ЦК містить спеціальне правило, за яким якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями на території України, за загальним правилом забороняється (ст. 533 ЦК, Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"). Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, крім випадків прямо передбачених законодавством.

Сума, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов'язанням, пропорційно збільшується у разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Це положення стосується, зокрема, випадків виплат фізичній особі сум відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, витрат за договором довічного утримання (догляду) тощо. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду (ч. 2 ст. 535 ЦК). При цьому згідно зі ст. 653 ЦК сторони не вправі будуть вимагати повернення того, що було виконане ними за грошовим зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлене договором.

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грішми встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК). Слід розрізняти "проценти як плату за користування чужими грошима" і "проценти за прострочку" виконання зобов'язання (пеню), котрі є формою цивільно-правової відповідальності. Та чи інша кваліфікація "процентів" має істотне практичне значення: несплата (прострочення сплати) боргу тягне за собою можливість стягнення з боржника неустойки (штрафу, пені) за порушення зобов'язання, тоді як штрафні санкції за несплату або прострочення сплати майнових санкцій не застосовуються. Підставами визначення правової природи "процентів" у кожному конкретному випадку є договір або прямий припис закону.

Окремим випадком виконання грошового зобов'язання є розрахунки у разі недостатності суми для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі. У цьому разі сплачена сума погашає вимоги кредитора у такій черговості: І) відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) сплачуються проценти і неустойка; 3) сплачується основна сума боргу. Втім, договором сторін може бути встановлена інша черговість розрахунків.

Залежно від предмету виконання, зобов'язання можуть бути конкретно визначеними, альтернативними або факультативними.

Конкретно визначені зобов'язання стосуються певного блага, "предмету", який має бути наданим боржником кредитору.

Під альтернативними зобов'язаннями маються на увазі такі зобов'язання, за якими боржник повинен здійснити одну з двох або декількох дій. Наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути передбачено, що продавець передасть покупцеві одну з двох рівноцінних речей, які є у нього для продажу; за зобов'язаннями із завдання моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди) зобов'язана відшкодувати її грішми, іншим майном або в іншій спосіб (ст. 23 ЦК). Боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Альтернативне зобов'язання слід відрізняти від факультативного, за яким боржник зобов'язується до здійснення певної дії вчинити замість цієї дії іншу, також вказану у зобов'язанні, дію.

З цими питаннями пов'язана так звана заміна виконання, яка на відміну від факультативного зобов'язання має місце тоді, коли за відсутності такої умови в самому зобов'язанні кредитор замість дії, яку зобов'язаний був здійснити боржник, приймає іншу дію як сурогат виконання. При цьому заміна виконання допускається тільки за згодою кредитора, а зобов'язання вважається виконаним у момент, коли кредитор прийняв заміну виконання. Належними мають бути суб'єкти виконання. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. При цьому кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків (наприклад, вчинення дій особою, що діяла без повноважень або з перевищенням повноважень) непред'явлення такої вимоги (ст. 527 ЦК).

Виконання обов'язку може бути покладене боржником на іншу особу ("передоручення виконання"), якщо з умов договору, положень актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Якщо особа, на яку боржник поклав обов'язок виконання зобов'язання (представник), не виконала або неналежним чином виконала його, цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

Загальним правилом є виконання зобов'язання іншою особою зі згоди (зазвичай, на прохання) боржника. Проте закон передбачає випадок, коли інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника. Згідно з ч. З ст. 528 ЦК таке допускається у разі виникнення небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні.

Має особливості виконання договорів у зобов'язаннях з декількома кредиторами або декількома боржниками (так звана множинність осіб). Цьому питанню присвячені ст.ст. 540-544 ЦК.

За загальним правилом зобов'язання з множинністю осіб є частковими

Іншими словами, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частині, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання. Суть їх полягає в тому, що кредитор (або будь-який з солідарних кредиторів за їх множинності) вправі вимагати виконання зобов'язання від будь-якого з солідарних боржників чи від усіх них спільно (або від боржника - за активної множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце у часткових зобов'язаннях, але й повністю.

У разі солідарної вимоги кредиторів кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним зі солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Виконання боржником свого обов'язку одному зі солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частині, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частині, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частини, яка припадає на нього (ст. 544 ЦК). Належне виконання означає також виконання у встановлений строк (термін). Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання (певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення), то воно підлягає виконанню у цей строк. Якщо у зобов'язанні встановлений термін його виконання (певний момент у часі, із настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення), то воно підлягає виконанню у цей термін. Зобов'язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо договором не встановлений строк його виконання, або якщо він визначений лише моментом "до запитання ", то згідно з ч. 2 ст. 530 ЦК кредитор має право вимагати виконання, а боржник - виконати зобов'язання в будь-який час. Однак з метою охорони інтересів боржника, для якого вимога кредитора про негайне виконання зобов'язання може виявитися складною, закон надає боржнику право виконати зобов'язання у 7-денний строк від дня вимоги про виконання. Цей пільговий термін не застосовується в тих випадках, коли негайне виконання випливає зі суті встановлених договором зобов'язань. Наприклад, річ була залишена на зберігання без зазначення строку. Вона має бути повернута на першу вимогу, негайно.

Закон допускає дострокове виконання зобов'язань. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає зі суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 531 ЦК). За загальним правилом, можливість дострокового виконання залежить від того, в чиїх інтересах встановлений строк (термін) виконання - кредитора чи боржника. Якщо він встановлений в інтересах кредитора (наприклад, зберігання на певний строк), то кредитор має право вимагати дострокового виконання, а боржник проявляти таку ініціативу не має права. Якщо ж строк встановлений в інтересах боржника (договір позики), то боржник може виконати зобов'язання достроково, а кредитор не має права вимагати дострокового виконання. Для того, щоб виконання вважалося належним, треба, щоб воно відбулося у належному місці, яке визначається договором або актами цивільного законодавства. Воно може також випливати зі суті зобов'язань чи звичаїв ділового обороту. Згідно з ч. 1 ст. 532 ЦК безумовна перевага у визначенні місця виконання надається договору між сторонами,

У разі, коли місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться: а) за зобов'язанням про передання нерухомого майна - за місцезнаходженням цього майна; б) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові; в) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання; г) за грошовим зобов'язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і повідомив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на нього всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання; д) за іншими зобов'язаннями - за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Зобов'язання має виконуватися належним способом і з належним оформленням.

Ця вимога означає, що зобов'язання має виконуватися боржником шляхом вчинення дій, що становлять його зміст. При цьому боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:

а) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи в місці виконання зобов'язання;

б) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;

в) відсутності представника недієздатного кредитора.

Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса проводиться за місцем виконання зобов'язання (ст. 537 ЦК, ст. 85 Закону "Про нотаріат"). Виконання зобов'язання внесенням грошей (цінних паперів) у депозит припиняє його незалежно від того, чи отримав кредитор внесені в депозит гроші (цінні папери), чи ні.

Наявністю особливостей характеризується зустрічне виконання зобов'язань, котре має місце при взаємних зобов'язаннях, під якими маються на увазі такі правовідносини, де кожний учасник є кредитором і боржником одночасно. Згідно зі ст. 538 ЦК виконання свого обов'язку однією зі сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає зі суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Уразі невиконання однією зі сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку або відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково, або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Документ, що підтверджує виконання зобов'язання, може бути складений у довільній формі, але в деяких випадках його реквізити встановлюються нормативними актами про відповідні види договорів (наприклад, щодо договорів поставки, перевезення та ін.). Якщо кредитор відмовляється документально засвідчити виконання зобов'язання (повернути борговий документ чи видати розписку), боржник має право затримати виконання зобов'язання, доки кредитор не змінить своєї позиції. Оскільки затримка виконання у цьому випадку виникає з вини кредитора, він вважається таким, що прострочив, що тягне настання негативних для нього наслідків (ст. 613 ЦК).