Особливості відшкодування шкоди за участю органів прокуратури.

Слід розрізняти відшкодування шкоди, яку завдано незаконними діями органів прокуратури, і шкоду, яка відшкодовується з допомогою прокуратури через виконання нею функції представництва та захисту інтересів держави та соціально незахищених осіб.

Згідно ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

Отже, шкода відшкодовується лише, якщо мали місце незаконні дії перелічених органів щодо особи. Це наглядно демонструє такий приклад.

П. звернулася до суду із заявою до держави Україна про відшкодування матеріальної та моральної шкоди з Державного бюджету України, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що їй як приватному підприємцю та громадянці заподіяно шкоду внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів працівниками міліції. Суд 1 інстанції позов П. задовольнив, апеляційна інстанція теж визнала шкоду, а касаційна інстанція, розглядаючи касаційне подання прокурора, прийшла до висновку, що оскільки працівники міліції діяли в межах повноважень згідно закону та з а результатами перевірки склали протокол про факти перевищення на 573 грн. надходжень у касу від зафіксованої касовим апаратом суми 40 грн. та виявили 66 наповнених півлітрових пляшок з етикетками "Пшенична горілка" ВАТ "Балтійський ЗПТ" і марками акцизного збору низької якості поліграфії та з повторенням номерів, зазначені гроші та пляшки горілки вилучили, то значить, у їх діях нема нічого незаконного, а тому шкода П. не відшкодовується. (Справа додається).

Фізична особа, яка у процесі дізнання, досудового слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

Слід відрізняти самообмову від неправдивих показань, даних під тиском чи внаслідок насилля з боку працівників органів.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, встановлюється Законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Так, розслідуючи справу батька, за рішенням прокурора було накладено арешт на банківські рахунки сина. Син звернувся з позовом до суду, вимагаючи відшкодування шкоди органами прокуратури з посиланням на спеціальний закон. Суд не задовольнив вимогу, вказавши, що син не підпадає під дію спеціального закону, оскільки арешт його рахунків – це інші дії, ніж ті, що вказані у законі і в ЦК (ч. 1 ст. 1176). Він має право на відшкодування на загальних підставах.

Наказ Мінюсту, Генпрокуратури, Мінфіну від 03.04.96 року „Про затвердження Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" встановлює порядок відшкодування шкоди громадянину за рахунок коштів державного бюджету.

Згідно з впровадженою з 1998 року новою бюджетною класифікацією України, видатки на відшкодування збитків, завданих громадянам, класифікуються як "інші види соціальної допомоги" (код N 090402 функціональної класифікації видатків бюджету). Відповідний територіальний орган Державного казначейства, до якого звернувся громадянин за відшкодуванням шкоди, надсилає до Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі заявку, в якій вказує суму відшкодування, а Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі надсилає заявку до Головного управління Державного казначейства України. Головне управління Державного казначейства України перераховує вказані кошти на рахунок Управління Державного казначейства в втономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а останні - на рахунок відповідного територіального органу Державного казначейства для виплати їх громадянинові. Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться установою банку на підставі чека, виданого органом Державного казначейства після подання громадянином копії постанови (ухвали) органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду про розмір відшкодування шкоди за умов наявності коштів на рахунку.Аналізуючи спеціальний Закон, слід сказати, що у ньому перелічені випадки, за яких шкода відшкодовується повністю незалежно від вини посадових осіб органів. Визначені також випадки, коли виникає право на відшкодування. Визначені види втрат, які відшкодовуються потерпілому, та порядок їх обрахунку. У Законі вирішено питання про мінімальний розмір моральної шкоди та підходи до її обрахунку, але вважаю, що вони не досконалі.Щодо моральної шкоди аналізується додаток 6 – позовна заява Гладчука В.Ф. Приклади-додаткиДодаток 1 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
У Х В А Л А
21.02.2007
(Витяг)
У лютому 2004 р. Б. звернувся до суду із позовом до Державного казначейства України, прокуратури АР Крим, прокуратури м. Євпаторії про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Зазначав, що 15 квітня 2002 р. прокуратурою АР Крим стосовно
нього була порушена кримінальна справа. У травні 2002 р. він був затриманий працівниками УБОЗ МУ МВС
України і утримувався в ІТТ м. Євпаторії. У тому самому місяці йому було пред'явлено звинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК, та обрано міру запобіжного заходу - утримання під вартою, яку 30 липня 2002 р. було замінено на підписку про невиїзд. Порушену щодо нього 9 липня 2003 р. кримінальну справу було
закрито на підставі п. 2 ст. 6, ст. 213 КПК. Посилаючись на те, що незаконним притягненням до кримінальної
відповідності йому заподіяна моральна шкоди, на її відшкодування просив стягнути 500 000 грн. Ухвалою Євпаторійського міського суду АР Крим від 23 квітня 2004 р., залишеною без змін ухвалою апеляційного суду АР Крим від 4 жовтня 2004 р., заява Б. задоволена частково, стягнуто на його користь з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на відшкодування завданої моральної шкоди 150 000 грн. У касаційному поданні прокурор м. Євпаторії просив скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційне подання підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Судами встановлено, що 18 квітня 2002 р. начальником відділу прокуратури АР Крим була порушена кримінальна справа за фактом навмисного знищення майна В. 29 травня 2002 р. Б. був затриманий у зв'язку з підозрою у вчиненні зазначеного злочину. 30 травня 2002 р. йому було пред'явлено звинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст. 194 ч. 2 КК, а 31 травня 2002 р. обрана міра запобіжного заходу - утримання під вартою. 29 липня 2002 р. постановою слідчого управління МУ МВС України міра запобіжного заходу Б. була замінена на підписку про невиїзд. 9 липня 2003 р. кримінальна справа, порушена щодо заявника, була закрита на підставі п. 2 ст. 6, ст. 213 КПК у зв'язку з відсутністю його вини.
Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, керувався тим, що
незаконним притягненням до кримінальної відповідальності Б. заподіяно моральну шкоду, розмір відшкодування якої з урахуванням характеру, обсягу заподіяних страждань, їх тривалості та інших обставин повинен становити 150 000 грн. Проте з такими висновками суду повністю погодитися не можна. Згідно зі статтями 1, 5 Закону України від 1 грудня 1994 р. N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення під час розслідування
чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Відповідно до частин 2, 3 ст. 13 зазначеного Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться відповідно до розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Таким чином, законом прямо передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати. Однак ці вимоги закону залишилися поза увагою судів як першої, так і апеляційної інстанцій. За таких обставин судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
Зважаючи на те, що обставини справи судом встановлені повно та всебічно, однак неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів вважає за необхідне змінити ухвалені у справі судові рішення.
Законом України від 13 грудня 2001 р. N 2896-III "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2002 рік" встановлено з 1 січня 2002 р. розмір мінімальної заробітної плати 140 грн. на місяць, а з 1 липня 2002 р. - 165 грн. на місяць. Законом України від 26 грудня 2002 р. N 372-IV "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік" встановлено з 1 січня 2003 р. розмір мінімальної заробітної плати 185 грн. на місяць, а з 1 грудня 2003 р. - 237 грн. на місяць. Враховуючи період перебування Б. під слідством - з 29 травня 2002 р. до 9 липня 2003 р., тобто 1 рік 1 місяць і 10 днів - розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим 2240 грн. тавраховуючи конкретні обставини справи, характер моральних страждань, їх наслідки й інші негативні впливи внаслідок притягнення заявника до кримінальної відповідальності, колегія суддів вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди слід визначити у розмірі 20 000 грн.
За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають
зміні в частині визначення розміру моральної шкоди на підставах,
передбачених ст. 341 ЦПК. Керуючись статтями 336, 341 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора м. Євпаторії задовольнила частково, ухвалу Євпаторійського міського суду АР Крим від 23 квітня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду АР Крим від 4 жовтня 2004 р. змінила, зменшивши суму, що підлягає стягненню з Державного казначейства України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Б. на відшкодування моральної шкоди, і визначила її у розмірі 20 000 грн.

"Цивільне судочинство.
Судова практика
у цивільних справах",
N 1, 2007 р.

 

Додаток 2 КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
01.03.2006
(Витяг) У липні 2002 р. П. звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Укравтоцентр" (далі - ТОВ) про захист прав споживача, відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що придбав автомобіль Citroen Xsara Picasso 1.8i-16V з гарантійним терміном на три роки. Під час експлуатації автомобіля виявив істотні недоліки, а саме: численні пошкодження, тріщини та відшарування лакофарбового покриття кузова автомобіля. Відповідач склав відповідний акт щодо зобов'язання направити автомобіль на експертизу, але цього не було зроблено. Посилаючись на те, що відповідач відмовився задовольнити претензію, позивач просив задовольнити його позов і зобов'язати ТОВ замінити спірний автомобіль на новий автомобіль тієї самої моделі та відшкодувати моральну шкоду. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 19 травня 2004 р. позов задовольнив: зобов'язав ТОВ протягом місяця замінити автомобіль Citroen Xsara Picasso 1.8i-16V на новий тієї самої моделі; з відповідача на користь П. призначив стягнути 10 тис.грн на відшкодування моральної шкоди, 242 грн. 40 коп. витрат, пов'язаних з оплатою експертизи, 1 тис. 70 грн витрат, пов'язаних з оплатою допомоги адвоката, а всього - 11 тис. 312 грн 40 коп.; у
задоволенні інших вимог відмовив. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 19 вересня 2005 р. рішення суду першої інстанції у частині стягнення моральної шкоди змінив: зменшив розмір стягнення до 5 тис.грн; у решті рішення залишив без зміни.
У касаційній скарзі ТОВ просило скасувати постановлені у справі судові рішення і направити справу на новий розгляд, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального та процесуального права. Перевіривши матеріали справи та зважаючи на наведені у справі доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Постановляючи рішення про задоволення позову та зобов'язуючи відповідача протягом одного місяця замінити автомобіль Citroen Xsara Picasso 1.8i-16V на новий тієї самої моделі, суд виходив із того, що на кузові автомобіля виявлено численні дефекти лакофарбового покриття, які не є наслідком експлуатації, а утворилися при порушенні заводських технологій фарбування автомобіля, тому на підставі статей 12, 14 Закону від 12 травня
1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон) позивач мав право вимагати від продавця заміни автомобіля й відшкодування моральної шкоди в сумі 10 тис.грн. Апеляційний суд, змінюючи рішення в частині стягнення суми моральної шкоди та залишаючи рішення суду в іншій частині без зміни, наведені докази вважав обґрунтованими. Проте з цим повністю погодитися не можна. Як убачається з матеріалів справи, спірний автомобіль П. купив у відповідача 27 липня 2000 р. Акт огляду автомобіля, в якому зазначено про дефекти лакофарбового покриття кузова, складений 29 травня 2001 р. Претензія з приводу недоліків проданого автомобіля позивачем направлена 25 березня 2002 р. Ці обставини підтверджуються текстом позовної заяви і поясненнями П. У касаційній скарзі представник ТОВ посилається на те, що відповідач претензію на недоліки автомобіля відхилив у липні 2002 р., а позов був заявлений з пропуском установленого законом строку позовної давності. На цю обставину не звернув уваги й апеляційний суд, хоча в апеляційній скарзі про цей факт було зазначено. Указані доводи апеляційної скарги суд апеляційної інстанції не тільки не спростував, а взагалі не надав жодної правової оцінки. На порушення вимог статей 15, 62 ЦПК 1963 р. зазначені доводи відповідача судами належним чином не з'ясовані. З'ясування ж цих обставин має значення для справи, оскільки відповідно до ст. 237 ЦК 1963 р. позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена
або день її заявлення встановити неможливо - не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії. Не врахував суд і вимог ст. 3 Закону (зі змінами та доповненнями), згідно з якою споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами
(роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством. Крім того, з додатка N 1 до контракту від 15 травня 2000 р. N 0123/2000 убачається, що гарантією виробник покриває виправлення дефектів, визначених виробником відносно фарбування автомобіля, відшкодування лакофарбових матеріалів і трудових витрат, потрібних для виконання зазначених робіт. З цими умовами погодився й відповідач. Але при розгляді цієї справи документ не був предметом перевірки та оцінки судом, не визначена й сума матеріальної шкоди позивачу, можливість заміни пошкодженого автомобіля на новий тієї самої моделі та проведення робіт щодо виправлення дефектів. Апеляційний суд не звернув уваги на недоліки, допущені судом першої інстанції. Зважаючи на обставини справи та керуючись п. 3 ст. 336 ЦПК колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ТОВ задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 вересня 2005 р. скасувала й передала справу на новий апеляційний розгляд.

 

Додаток 3

КОЛЕГІЇ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
12.01.2006
(витяг)

У квітні 2003 р. Д. і Г. звернулися до суду з позовом до Онуфріївського будинку-інтернату для престарілих геріатричного профілю (далі - будинок-інтернат) про відшкодування шкоди в сумі 9 тис. 920 грн за невиконання договірних зобов'язань, пов'язаних з тимчасовим обробітком землі. На обґрунтування позовних вимог зазначили, що 4 квітня 2002 р. між ними та колишнім директором будинку-інтернату була укладена усна домовленість про обробіток 8 гектарів землі, яка була закріплена за будинком-інтернатом, але не використовувалася за цільовим призначенням й була в занедбаному
стані. Згодом між сторонами було укладено письмовий договір про тимчасовий обробіток землі, нагляд і виконання робіт з вирощування врожаю та його збір. Усі ці роботи були виконані й посівний матеріал був придбаний за рахунок Д. і Г. Згідно з договором відповідач повинен був передати їм за виконання робіт 90% зібраного врожаю, однак цього не зробив, самостійно зібрав урожай і жодного розрахунку з позивачами не провів. Онуфріївський районний суд рішенням від 14 серпня 2003 р., яке залишив без зміни Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 11 листопада 2003 р., позовні вимоги Д. і Г. задовольнив частково: постановив стягнути з Онуфріївського геріатричного пансіонату (далі - пансіонат), правонаступника будинку-інтернату, на користь позивачів по 2 тис. 667 грн. 87 коп. кожному з вирахуванням передбачених законодавством податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджету. Пансіонат звернувся до Верховного Суду України із асаційною скаргою, в якій просив скасувати постановлені судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зокрема статей 202-1, 203 ЦПК 1963 р. і ст. 50 Закону від 7 лютого 1991 р. N 697-XII "Про власність". Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов частково на підставі статей 41-44, 128, 148 ЦК 1963 р. та ст. 50 зазначеного Закону, місцевий суд виходив з того, що між юридичною та фізичними особами був укладений договір про тимчасовий обробіток землі площею 8 гектарів для вирощування соняшнику, а тому зобов'язав відповідача виконати умови договору - сплатити 90% вартості зібраного врожаю. Погоджуючись із таким рішенням, апеляційний суд послався на ст. 161 ЦК 1963 р. про загальні умови виконання
зобов'язань.
Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна з таких підстав. Згідно зі ст. 2 ЦК 1963 р. земельні відносини регулюються земельним законодавством. Відповідно до статей 125, 126 ЗК право на використання земельної ділянки, крім власника чи постійного землекористувача, яке посвідчене державним актом, може виникнути в інших осіб після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Використання земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Відносини, пов'язані з орендою землі, зокрема щодо набуття та здійснення права на оренду, згідно з п. 6 ст. 93 ЗК регулюються законами, передусім Законом від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV "Про оренду землі". Районний суд, керуючись нормами цивільного права, на порушення статей 202-1, 203 ЦПК 1963 р. не перевірив доводів представника відповідача про те, що відповідно до укладеного договору позивачі не мали права використовувати земельну ділянку, надану в користування відповідачу, та у зв'язку з цим у них не могло виникнути право на стягнення 90% вартості зібраного врожаю. Суд апеляційної інстанції не усунув зазначених порушень законодавства і, не дотримавши вимог ч. 2 ст. 313 ЦПК 1963 р., відхиляючи апеляційну скаргу, не зазначив конкретні факти й обставини, що спростовують доводи про зловживання і порушення норм земельного права при оформленні наданого позивачами договору. Оскільки зазначені порушення процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК 1963 р., касаційну скаргу будинку-інтернату задовольнила: рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2003 р. та ухвалу Апеляційного суду цієї області від 11 листопада 2003 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Додаток 4 СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
08.12.2005
(Витяг)

У грудні 2001 р. позивачі - родина Д. - звернулися до суду на підставі статей 440-1, 450 ЦК 1963 р. із позовом до відкритого акціонерного товариства "Ей-І-ЕС Рівнеенерго" (далі - ВАТ) про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки: 142 тис. 511 грн. матеріальної шкоди, 150 тис. грн. моральної шкоди та понесених у зв'язку з розглядом справи витрат. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачі зазначали, що 26 липня 2001 р. внаслідок подачі відповідачем електроенергії з параметрами поза межами безпечного користування у с. Переброди Дубровицького району Рівненської області згорів належний їм житловий будинок і практично все домашнє майно та особисті речі членів сім'ї. У зв'язку з цим їм було заподіяно значну матеріальну шкоду та моральні страждання. Крім того, позивачі вказували, що пожежа виникла в той час, коли бригада Дубровицького РЕМ проводила ремонтні роботи на електролінії на території сільської ради. Під час чергового вмикання електроенергії та подачі її споживачам с. Переброди з параметрами поза межами безпечного користування загорівся не тільки будинок позивачів, але й вийшли з ладу електропобутові прилади у багатьох інших жителів села. Під час розгляду справи розмір позовних вимог у частині стягнення моральної шкоди позивачі зменшили до 100 тис. грн. Дубровицький районний суд рішенням від 7 серпня 2003 р. позов задовольнив: постановив стягнути з відповідача на користь позивачів 145 тис. 210 грн. матеріальної шкоди, 100 тис. грн. моральної шкоди, 740 грн. судових витрат, а також 1 тис. 700 грн. державного мита в дохід держави.
Рішенням від 21 січня 2004 р. апеляційний суд Рівненської області рішення місцевого суду в частині відшкодування моральної шкоди скасував, у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовив. З відповідача стягнуто 1 тис. 452 грн. державного мита в дохід держави. У решті рішення суду першої інстанції залишив без зміни. У касаційній скарзі ВАТ порушувало питання про скасування постановлених судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зокрема: статей 2, 8, 11, 15, 60, 104, 160, 205, 208, 301, 314 ЦПК ст. 450 ЦК 1963 р., ст. 41 Конституції України та ст. 13 Закону від 7 лютого 1991 р. N 697-XII "Про власність". Позивачі у касаційній скарзі порушили питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції й залишення без зміни рішення суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судом
норм матеріального права, зокрема ст. 440-1 ЦК 1963 р. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга ВАТ підлягає задоволенню, а касаційна скарга позивачів - частковому задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення про стягнення збитків, завданих утратою
будинку, та компенсацію моральної шкоди, місцевий суд виходив із того, що причиною пожежі була подача відповідачем електричної енергії з параметрами поза межами безпечного користування нею, тобто була наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, а тому енергопостачальна організація повинна нести відповідальність згідно зі статтями 450 і 440-1 ЦК 1963 р. Погодившись із підставами компенсації шкоди у зв'язку з утратою будинку, апеляційна інстанція, скасовуючи рішення місцевого суду в частині відшкодування моральної шкоди й постановляючи рішення про відмову в задоволенні цих вимог, виходила з того, що вини відповідача в її спричиненні немає. Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна. Суди встановили, що сторони перебувають у договірних відносинах і відносини між ними регулюються Правилами користування електричною енергією для населення (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. N 1357
При вирішенні позову про відшкодування шкоди (збитків), пов'язаної з невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань між споживачем та енергопостачальником, необхідно керуватися Законом від 16 жовтня 1997 р. N 575/97-ВР "Про електроенергетику" (далі - Закон), в якому передбачено право споживачів електричної енергії на ідшкодування
збитків, заподіяних внаслідок порушення його прав, згідно з законодавством.
Захист прав споживачів електричної енергії, а також механізм реалізації захисту цих прав регулюється зазначеним Законом, Законом від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" та іншими нормативно-правовими актами (ст. 25 Закону N 575/97-ВР. Споживач енергії зобов'язаний використовувати енергію лише на підставі договору з енергопостачальником, додержуватися вимог нормативно-технічних документів та договору про постачання енергії. Споживач сам забезпечує безпечну експлуатацію своїх енергетичних установок та їх належний технічний стан і несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та правил користування електричною енергією (ст. 26 Закону N 575/97-ВР. Тому шкода, завдана порушенням
договірних зобов'язань, може відшкодовуватися за зазначеними
нормами позадоговірних відносин тільки у випадках, передбачених
законом. А при розгляді цієї справи суду слід було керуватися саме
цим законодавством, а не статтями 450 і 440-1 ЦК 1963 р. За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Зважаючи на викладене та керуючись статтями 336, 338 ЦПК колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ВАТ задовольнила, а касаційну скаргу позивачів Д. задовольнила частково: рішення Дубровицького районного суду від 7 серпня 2003 р. та рішення апеляційного суду Рівненської області від 21 січня 2004 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Додаток 5 СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
01.09.2005 (Витяг)

П. звернулася до суду із заявою до держави Україна про відшкодування матеріальної та моральної шкоди з Державного бюджету України, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що їй як приватному підприємцю та громадянці заподіяно шкоду внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів працівниками міліції. Євпаторійський міський суд ухвалою від 10 грудня 2002 р. заяву П. задовольнив: постановив стягнути з Державного бюджету на її користь 2 тис. 95 грн. на відшкодування матеріальної та 175 тис. 400 грн. моральної шкоди.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим ухвалою від 14 квітня 2003 р. ухвалу місцевого суду в частині компенсації моральної шкоди залишила без зміни, а в частині відшкодування матеріальної шкоди - скасувала й у цій частині заяву залишила без розгляду. У касаційному поданні заступник прокурора Автономної Республіки Крим порушив питання про скасування ухвали суду першої та апеляційної інстанцій, пославшись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам, безпідставність застосування положень Закону від 1 грудня 1994 р. N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" у зв'язку з невстановленням обставин справи та на інші порушення процесуального законодавства.
У письмових запереченнях на касаційне подання П. просила відхилити подання, пославшись на його необґрунтованість. Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційне подання підлягає задоволенню частково з таких підстав. Суд першої інстанції встановив, що заявниці було заподіяно матеріальну та моральну шкоду в зазначеному розмірі внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів працівниками міліції. Апеляційна інстанція, погоджуючись із висновком місцевого суду, зазначила, що вимоги про відшкодування матеріальної шкоди розглядаються в позовному порядку і тому підлягають залишенню без розгляду.
Проте з висновками судів про заподіяння шкоди незаконним проведенням оперативно-розшукових заходів працівниками міліції погодитися не можна, оскільки на порушення статей 62, 202, 202-1, 203 ЦПК 1963 р. суди дійшли їх без усебічного, повного й об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності. Правова основа діяльності міліції врегульована Конституцією України, законами від 20 грудня 1990 р. N 565-XII "Про міліцію" (далі - Закон N 565-XII), від 18 лютого 1992 р. N 2135-XII "Про оперативно-розшукову діяльність" та іншими нормативними актами. Основні обов'язки і права міліції сформульовані в статтях 10 і 11 Закону N 565-XII. Відповідно до цих норм працівник міліції на території України, незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі
безпосереднього виявлення таких зобов'язаний вжити заходів до запобігання правопорушенням і їх припинення, встановлення і затримання осіб, які вчинили ці дії, і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.
Міліції для виконання покладених на неї обов'язків надається
право, зокрема: проводити огляд службових приміщень і територій з метою перевірки додержання правил продажу товарів і надання послуг населенню; вимагати від службових осіб підприємств відомості та пояснення за фактами порушення законодавства; витребувати і за необхідності вилучити документи, зразки сировини й продукції; опечатувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей та товарно-матеріальних цінностей.
При здійсненні заходів із запобігання, виявлення і розкриття злочинів у сфері податкового законодавства права, передбачені цими нормами, надаються виключно органом податкової міліції у межах їх компетенції. З матеріалів розглянутої та адміністративної справи П., матеріалів перевірки відділу податкової міліції Євпаторійської державної податкової інспекції стосовно П., матеріалів перевірки дій працівників міліції прокуратурою м. Євпаторії, рапорту працівника міліції Д. та протоколу огляду і вилучення від 16 серпня 2002 р., складеного трьома працівниками міліції з участю понятих, убачається, що 16 серпня 2002 р. працівники міліції на
підставі Закону N 565-XII та ст. 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. N 510 провели в м. Євпаторії огляд і перевірку роботи бару, який належить П. За результатами перевірки складено протокол про факти перевищення на 573 грн. надходжень у касу від зафіксованої касовим апаратом суми 40 грн. та виявлення 66 наповнених півлітрових пляшок з етикетками "Пшенична горілка" ВАТ "Балтійський ЗПТ" і марками акцизного збору низької якості поліграфії та з повторенням номерів. Зазначені гроші та пляшки горілки було вилучено. Матеріали перевірки з рапортом старшого оперуповноваженого ГУ УМВС України в Полтавській області Д. про збут фальсифікованої
горілки передані 17 серпня 2002 р. для реєстрації та проведення
перевірки й вирішення питання про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, відповідальність за який передбачена ч. 1 ст. 204 КК, відділу внутрішніх справ м. Євпаторії ГУ УМВС України в Автономній Республіці Крим. Згідно з висновком лабораторії ВАТ "Євпаторійський пивобезалкогольний завод" від 19 серпня 2002 р. вміст пляшки, вилученої 16 серпня 2002 р. у П., не відповідає ГОСТу 12712-80, тому горілка не може реалізовуватися в торгівлі.
У вересні 2002 р. прокурор м. Євпаторії направив матеріали справи до Євпаторійського міжрайонного головного відділу податкової міліції для прийняття рішення в порядку, передбаченому ст. 97 КПК. П. ні до адміністративної, ні до кримінальної відповідальності притягнута не була, оскільки постановою Залізничного районного суду м. Сімферополя від 15 жовтня 2002 р. провадження про притягнення до адміністративної відповідальності закрито, у порушенні кримінальної справи органом податкової міліції відмовлено. Даних про порушення оперативно-розшукової справи для проведення розшукових заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, немає. Як місцевий суд, так і суд апеляційної інстанції належним чином зазначених доказів не дослідили й оцінки їм не дали. Зі змісту цих доказів не вбачається, що стосовно П. проводилися оперативно-розшукові заходи.
Згідно із Законом N 266/94-ВР відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові тільки внаслідок незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України. Якщо шкода спричинена в результаті інших діянь службових осіб міліції, то її відшкодування можливе на загальних підставах. Апеляційна інстанція на ці обставини не звернула уваги, без достатніх підстав погодилася з тим, що проводилися оперативно-розшукові заходи, і не перевірила наявність або відсутність у справі обставин, що мають значення для правильного її вирішення. Суд також не перевірив відповідність дій працівників міліції приписам законодавства, якими врегульовано їхню діяльність. Враховуючи наведене та керуючись статтями 336, 338 ЦПК, С