Поняття управлінської діяльності

Поняття управлінської діяльності

Термін «управління» (лат. — адміністрація, грец. — кібернетика) має багато значень. Процеси управління можна спо­стерігати в живих організмах, в автоматах, які створюються людь­ми, у суспільному житті.

Вивченню поняття «управління» та пов'язаних з ним процесів, які проходять у межах цієї діяльності, присвячено чимало праць філософів, економістів, соціологів, юристів та представників інших галузей науки. Однак на сьогодні найбільш загально під управ­лінням розуміють цілеспрямовану організуючу діяльність людей, яка має за мету досягнення певних результатів як у сфері різних суспільних відносин, так і у сферах живої природи та техніки.

Оскільки управління — сфера діяльності людини, тоді саме людина завжди виступає суб'єктом управління (той, хто впли­ває). Залежно від об'єкта управління (те, на що впливає суб'єкт).

Управління - особливе відношення між людьми на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення котрої воно здійснюється.

Мета управління - це організація сукупної діяльності людей, забезпечення координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція - це прояв діяльності, обов’язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють, організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу на них.

 

Види управлінської діяльності

Технічним називають управління технічними механізмами, машинами, яке здійснюється з метою підвищення продуктивності праці людини й обслуговування її потреб, на підставі об'єктив­них законів, що були відкриті відповідними науками (математи­кою, фізикою тощо).

Біологічним є управління тваринними і рослинними організма­ми, здійснюване з метою підвищення їх продуктивності, на підставі об'єктивних законів, що були відкриті відповідними науками.

Соціальне — це управління людьми. Відрізняється від техніч­ного і біологічного управління перш за все тим, що впливає на свідомість і волю об'єктів управління. Об'єкти ж технічного і біологічного управління не мають свідомості і волі.

Законність та дисципліна в державному управлінні

У загальнотеоретичному розумінні "законність" розглядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі, її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.

У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юри­дичні норми є обов'язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або не відмінені, всі державні і недержавні структури, їх представники, формування громадськості, громадяни України та іноземці зобов'язані суворо їх дотримуватися.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державним

Поняття та зміст державного управління

Державне управління являє собою владне, здійснюване від імені держави виконання організаційних функцій, що відбуваєть­ся в масштабах усього суспільства і спрямоване на досягнення певних результатів.

Суб'єктом державного управління є система органів виконав­чої влади, їх посадові особи, а у передбачених законом випадках — громадські організації.

Об'єкт державного управління — люди та їх колективи.

Державне управління проводиться від імені держави і тому носить, владний характер. Суб'єкти державного управління з ме­тою реалізації покладених на них завдань і функцій наділяються державно-владними повноваженнями.

Державне управління обов'язково повинно проходити три етапи: прийняття рішення, його виконання та контроль за реалізацією.

Державне управління являє собою один з видів державної діяль­ності, специфіка якого полягає у виконавчо-розпорядчому ха­рактері.

Державне управління має бути безперервним і повсякденним. Ця умова забезпечується саме широко розгалуженою системою органів виконавчої влади, яка нараховує три рівня — вищий, центральний і місцевий — і охоплює своєю діяльністю різнома­нітні сфери життя суспільства (соціально-культурну, економічну та адміністративно-політичну). Крім того, діяльність у межах державного управління регулюється переважно нормами адмініс­тративного права.

Ураховуючи викладене вище, державне управління можна було б визначити як безперервну та повсякденну, врегульовану нормами адміністративного права виконавчу й розпорядчу діяль­ність держави, яка здійснюється системою органів виконавчої влади, з керівництва людьми, а також їх колективами.

 

Поняття та система принципів державного управління

Принципи державного управління — це керівні теоретичні ідеї, покладені в основу формування і функціонування органів виконавчої влади. Найбільш поширеним є такий поділ на групи принципів державного управління:

соціально-політичні — група принципів, якій притаманне по­ширення на всі сфери управлінської діяльності, а самі принципи закріплюються, як правило, в Конституції та законах України. Це принципи демократизму, участі населення в управлінській діяль­ності держави, рівноправність осіб різних національностей, рів­ність усіх перед законом, законність, гласність та ін.;

організаційні принципи побудови апарату державного управ­ління — база для визначення і розподілу компетенції між органа­ми державного управління. Це принципи: галузевий, функціо­нальний, територіальний;

організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління — група принципів, спрямована на ви­значення змісту діяльності конкретних органів державного управ­ління, забезпечення дієвості управлінських процедур і ефектив­ності управлінських рішень. Такі принципи: нормативність діяль­ності, єдиноначальність, колегіальність, оперативна самостій­ність та ін.

Поняття та зміст методів адміністративно-правового регулювання

Адміністративно-правовий метод - це сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини.

Метод адміністративно-правового регулювання відрізняється від інших методів владним, імперативним характером. Практичне значення цього методу, як і предмета адміністративно-правового регулювання, полягає в тому, що з їх допомогою здійснюється розмежування різних правових галузей.

Особливість методу адміністративного права полягає в тому, що його норми орієнтовані на задоволення не приватних та особистих, а публічних інтересів - інтересів людей, держави і суспільства, вони передбачають пряме застосування адміністративних санкцій.

Крім того, суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративного права, завжди передбачають нерівність учасників, жорстке підпорядкування волі, яка скерована єдиною управлінською волею.

 

Склад суду та відводи

Склад суду. Відповідно до ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України „Про судоустрій України” цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ в порядку апеляційного та касаційного провадження та в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально: - у судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку; - у суді касаційної інстанції – колегією у складі п'яти суддів; - у зв'язку з винятковими обставинами – колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати; - рішення, ухвала суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами переглядаються одноособово або колегіально, залежно від того, який суд ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ. Відводи. Особливою властивістю суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є те, що він повинен бути безстороннім та об’єктивним. Процесуальною гарантією забезпечення цього правила є право відводу. Тобто за наявності обставин, передбачених ЦПК України, судді, секретарі судових засідань, інші службові особи суду не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають відводу або самовідводу. Зокрема, суддя не може брати участі в розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу), якщо: - під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання; - він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; - він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; - якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та неупередженості судді.

Розкрити метод приписів.

Використання приписів у адміністративному праві означає покладення обов'язку здійснити відповідні дії в умовах, що передбачені адміністративно-правовою нормою. Згідно із сучасною теорією права йдеться фактично про використання такої категорії, як “позитивні зобов'язання”. Приписи використовуються в різних формах, а саме: встановлення відповідних дій, порядок їх здійснення, забезпечення виконання обов'язків тощо. За допомогою приписів встановлюються також завдання, функції та повноваження органів виконавчої влади, інших суб'єктів адміністративного права.
Наприклад, адміністративно-правові норми, що закріплені в Законі України “Про державну податкову службу” (ст. 2, 8), приписують органам державної податкової служби України такі завдання і функції, як здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, встановлених законодавством, ведення обліку платників податків і надходження податків тощо.

 

Розкрити метод дозволів.

В адміністративному праві демократичного суспільства підвищується увага до гарантій реалізації прав і свобод людини. В адміністративно-правовому регулюванні цієї сфери суспільних відносин перевага має надаватися методу правових дозволів, і це необхідно передбачити в ході реформування адміністративного законодавства України. Саме використовуючи правові дозволи, громадяни мають змогу найповніше користуватися наданими їм правами і свободами, ефективніше захищати їх у випадках порушення.

 

Розкрити метод заборон.

Встановлення заборон — це покладення на суб'єкта правових відносин прямих обов'язків утримуватися від вчинення в умовах, передбачених нормою, тих чи інших дій або утримуватися від них на свій розсуд. Так, ст. 74 Митного кодексу України встановлює відповідні заборони щодо переміщених через митний кордон України окремих товарів і предметів. Не можуть бути пропущені через митний кордон України предмети, що можуть завдати шкоди здоров'ю або загрожувати життю населення та тваринного світу або призвести до руйнування навколишнього середовища, продукція, що містить пропаганду ідей війни, расизму та расової дискримінації, геноциду та інша, що суперечить відповідним нормам Конституції України.

 

Види звернень громадян.

Питання практичної реалізації права на звернення врегульовано Законом України «Про звернення громадян». Цей Закон деталізує та розвиває конституційні положення, надаючи громадянам право звертатися не тільки в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а й у об'єднання громадян, установи, організації, незалежно від форм власності, на підприємства, в засоби масової інформації, до посадових осіб згідно з їх функціональними обов'язками щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних і особистих прав та законних інтересів чи їх порушення.З акон (ст. 3) називає три види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги. Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин і умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави й суспільства. Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

 

Необхідна оборона

Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані необхідної оборони, тобто при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання.

 

Крайня необхідність.

Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена КУпАП або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза зазначеним охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує». Джерелами загрозливої небезпеки у разі крайньої необхідності, зокрема можуть бути стихійні явища - повені, пожежі, землетруси тощо, дикі або домашні тварини, наприклад під час їхнього нападу на людину; джерела підвищеної небезпеки, наприклад несправна автомашина; людина, що заподіює або загрожує завдати шкоди охоронюваним законом інтересам.

Коментована стаття передбачає, що небезпека за таких обставин не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. Це - одне з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності. Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається (у цьому, до речі, проявляється одне з істотних відмінностей крайньої необхідності від необхідної оборони). Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій. У законі немає вказівки на те, щоб заподіювана шкода була найменшою з усіх можливих, ця шкода лише повинна бути менш значною порівняно із відверненою.

Дії особи, що усуває загрозу зазначеним охоронюваним законом інтересам, формально утворюють склад одного або декількох правопорушень, передбачених відповідними статтями КпАП або іншого закону, що встановлює адміністративну відповідальність за адміністративні правопорушення. Наприклад, розбивання віконного скла автобусу для забезпечення евакуації пасажирів під час пожежі формально утворює склад правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КпАП, яка встановлює відповідальність за пошкодження внутрішнього обладнання та стекол автобусів, маршрутних таксі, тролейбусів або трамваїв.

 

Неосудність.

Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Осудність є обов'язковою ознакою суб'єкта адміністративного правопорушення. Між осудністю й виною є тісний взаємозв'язок. Осудність, як і вина, - невід'ємний елемент складу адміністративного правопорушення. Осудність - ознака складу адміністративного правопорушення, що характеризує його суб'єкт; вина - ознака складу, який характеризує суб'єктивну сторону. Осудність, як і вина, характеризується певними ознаками: інтелектуальними й вольовими. Вольова ознака юридичного критерію неосудності - нездатність особи під час вчинення адміністративного правопорушення керувати своїми діями (бездіяльністю) - означає нездатність людини діяти з своєї волі, відповідно до своїх уявлень, переконань, нездатність утриматися від імпульсивних, мимовільних й інших подібних діянь. Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності означає нездатність особи під час адміністративного правопорушення усвідомлювати фактичний характер і суспільну шкідливість вчинюваних діянь (бездіяльності) та їх наслідків.

4. Якщо під час провадження адміністративних справ виникає питання з приводу психічного стану особи, за відповідним рішенням суду призначається судово-психіатрична експертиза, яка проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз, відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. Зазначені заклади охорони здоров'я виконують функції судово-експертних установ або підрозділів.

 

Види проваджень

Виходячи із залежності від суб'єкту розгляду справи можна вирізняти адміністративні провадження, що реалізуються в діяльності судів. Йдеться про діяльність а) місцевих судів із розгляду справ про адміністративні правопорушення, б) адміністративних судів із розгляду таких видів адміністративних справ

спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності,

спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби,

спори між суб'єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів,

спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом,

спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму

Другий варіант адміністративних проваджень у наведеній групі ті, що реалізуються у діяльності органів публічної адміністрації Це набагато численніша група проваджень, з-поміж яких можна вирізнити:

про адміністративні правопорушення (що розглядаються в адміністративному, а не в судовому порядку),

про видворення за межі України іноземців,

про адміністративне оскарження,

нормотворчі,

дозвільні,

реєстраційні,

контрольні,

атестаційні тощо

2 Керуючись характером адміністративної справи, доцільно розрізняти юрисдикційні та неюрисдикційні провадження

Юрисдикційні адміністративні провадження (від. лат. jurisdiction - сукупність повноважень розглядати та вирішувати правові спори і справи про правопорушення) - це провадження, спрямовані на вирішення справ про адміністративні правопорушення та інші правові спори. Іншими словами, цей вид адміністративних проваджень має місце тоді, коли йдеться про вирішення справ, в основі яких є порушення норм права.

Види юрисдикційних адміністративних проваджень:

а) провадження у справах про адміністративні правопорушення;

б) провадження в адміністративних судах з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень;

в) дисциплінарні провадження;

г) провадження за скаргами громадян тощо.

Неюрисдикційні адміністративні провадження — провадження, спрямовані на вирішення справ позитивного характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної адміністрації. Іншими словами, цей вид адміністративних проваджень має місце тоді, коли йдеться про вирішення справ, не пов'язаних із фактами правопорушень і правових спорів.

Види неюрисдикційних адміністративних проваджень:

а) нормотворчі провадження - діяльність уповноважених органів (посадових осіб) щодо підготовки та ухвалення правових актів;

б) установчі провадження - діяльність уповноважених органів (посадових осіб) щодо створення, реорганізації, ліквідації підприємств, установ, організацій та інших структур;

в) правозастосовні провадження - діяльність уповноважених органів (посадових осіб) щодо вирішення адміністративних справ із застосуванням норм адміністративного права. Наприклад: застосування заходів заохочення і стимулювання;

г) реєстраційні провадження - діяльність уповноважених органів (посадових осіб) щодо офіційного визнання законності відповідних дій чи нормативно-правових актів;

д) атестаційні провадження - діяльність уповноважених органів (посадових осіб) щодо визначення відповідності об'єктів атестації вимогам (критеріям), необхідним для функціонування у певній сфері;

є) контрольно-наглядові повноваження - діяльність уповноважених органів (посадових осіб) щодо здійснення контролю та нагляду у сфері державного управління тощо.

 

Склад суду та відводи.

Склад суду. Відповідно до ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України „Про судоустрій України” цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Розгляд справ в порядку апеляційного та касаційного провадження та в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально:

· у судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку;

· у суді касаційної інстанції – колегією у складі п'яти суддів;

· у зв'язку з винятковими обставинами – колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати;

рішення, ухвала суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами переглядаються одноособово або колегіально, залежно від того, який суд ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.

Відводи. Особливою властивістю суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є те, що він повинен бути безстороннім та об’єктивним. Процесуальною гарантією забезпечення цього правила є право відводу. Тобто за наявності обставин, передбачених ЦПК України, судді, секретарі судових засідань, інші службові особи суду не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають відводу або самовідводу.

 

Система митних органів.

Систему митних органів України становлять Державна митна служба та митниці.

Державна митна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів. Відповідно до Положення про Державну митну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 p., основними завданнями ДМС є:

- участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в галузі митної справи;

- забезпечення захисту економічних інтересів України;

- виконання вимог законодавства з питань митної справи;

- організація і забезпечення здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів;

- забезпечення контролю за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України;

- забезпечення своєчасної та у повному обсязі сплати до державного бюджету податків і зборів (обов'язкових платежів), контроль за справлянням яких покладено відповідно до законодавства на митні органи, у разі ввезення (пересилання) товарів і транспортних засобів на митну територію України або їх вивезення (пересилання) з митної території України;

- застосування заходів митно-тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення дотримання передбачених законодавством заборон та обмежень щодо переміщення окремих видів товарів через митний кордон України;

- організація та проведення у межах своїх повноважень боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил;

- здійснення разом з іншими уповноваженими органами виконавчої влади заходів щодо сприяння захисту прав інтелектуальної власності;

- сприяння у межах своїх повноважень захисту прав споживачів товарів.

ДМС відповідно до покладених на неї завдань виконує такі функції:

- організовує та контролює діяльність митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій;

- організовує взаємодію митних органів з іншими органами виконавчої влади, які здійснюють передбачені законодавством види державного контролю товарів і транспортних засобів у пунктах пропуску через державний кордон та в зонах митного контролю на митній території України;

- вживає разом з іншими органами виконавчої влади заходів для недопущення незаконного вивезення за кордон культурних цінностей; запобігання контрабанді, порушенням митних правил та їх припинення;

- провадить дізнання у кримінальних справах про контрабанду, здійснює провадження в адміністративних справах про порушення митних правил та контролює проведення такої роботи регіональними митницями, митницями;

- веде митну статистику, визначає відповідно до міжнародних норм методологічні засади митної статистики зовнішньої торгівлі та спеціальної митної статистики;

- забезпечує функціонування єдиної автоматизованої інформаційної системи митної служби;

- здійснює контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків і зборів (обов'язкових платежів), контроль за справлянням яких відповідно до законодавства покладено на митні органи;

- вживає заходів щодо погашення податкових зобов'язань чи податкового боргу;

- розробляє та впроваджує за рахунок бюджетних коштів, передбачених для утримання митної служби, сучасні технології здійснення митного контролю і митного оформлення, нові види митного забезпечення, засобів ідентифікації товарів і транспортних засобів, здійснює контроль за їх застосуванням митними органами;

- виконує інші функції відповідно до покладених на неї завдань.

ДМС підпорядковані митниці, спеціалізовані митні установи та організації, а також інші організації і установи митної системи (консалтингові, оздоровчі, спортивні, будівельні, господарські тощо).

Митниця є митним органом, який безпосередньо забезпечує виконання законодавства з митної справи, справляння митних платежів та виконання інших завдань, покладених на митну службу України.

Основними завданнями митниці є: захист економічних інтересів України; забезпечення у зоні своєї діяльності виконання громадянами та суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинного законодавства України про митну справу; забезпечення виконання зобов'язань, які випливають із міжнародних договорів України в галузі митної справи; здійснення митного контролю та оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України; організація та проведення заходів щодо боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил; проведення силами підрозділів митної варти оперативних заходів щодо виявлення, попередження та припинення контрабанди і порушень митних правил, забезпечення охорони і супроводження підакцизних товарів та інших предметів, що переміщуються через територію України, та контроль за їх провадженням; дізнання у справах про контрабанду та провадження у справах про порушення митних правил; здійснення заходів щодо захисту інтересів національного споживача і заборона ввезення на територію України неякісних товарів або товарів, що не відповідають чинним в Україні вимогам і стандартам; створення сприятливих умов для розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств, організацій та установ у зоні своєї діяльності, для прискорення пасажиропотоку та переміщення товарів через митний кордон України; ведення інформаційно-аналітичної роботи та митної статистики та інші.

Митниця відповідно до покладених на неї завдань: контролює дотримання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та громадянами встановленого порядку переміщення товарів та інших предметів через митний кордон України; виконує рішення та доручення ДМС та регіональної митниці; видає у межах своєї компетенції накази; здійснює в зоні своєї діяльності митний контроль та оформлення товарів та інших предметів; здійснює перевірку відомостей, заявлених у вантажній митній декларації, при митному оформленні товарів та інших предметів, відповідно до наявного вантажу та документів, необхідних для здійснення оформлення і митного контролю; нараховує та справляє у зоні своєї діяльності митні платежі та збори, стягнення яких відповідно до законодавства покладено на митні органи тощо.

Служби у боротьбі з контрабандою та порушенням митних правил (далі — служби) мають особливий статус та умови підпорядкування. Служба входить до складу митниці як самостійний структурний підрозділ.

Служба підпорядковується голові ДМС, а з питань службової діяльності — відділенню відповідної регіональної митниці та безпосередньо начальникові Управління організації боротьби з контрабандою та ПМП ДМС.

 

Види митних режимів.

Митний режим — це сукупність положень, які визначають статус товарів та транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України.

Декларант самостійно визначає митний режим товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України, відповідно до мети їх переміщення та на підставі документів, що подаються митному органу для здійснення митного контролю та митного оформлення.

Зміна митного режиму допускається за умови виконання всіх належних процедур щодо заявленого режиму, дотримання вимог чинного законодавства щодо тарифних і нетарифних заходів регулювання та подання митному органу для здійснення митного контролю та митного оформлення відповідних документів, що підтверджують заявлений режим.

Відповідно до мети переміщення товарів через митний кордон України запроваджено такі види митних режимів.

Імпорт — митний режим, відповідно до якого товари ввозяться на митну територію України для вільного обігу без обмеження терміну їх перебування на цій території та можуть використовуватися без будь-яких обмежень.

Ввезення на митну територію України в режимі імпорту передбачає: подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови ввезення товарів на митну територію України; сплату митних платежів, якими обкладаються товари під час ввезення на митну територію України відповідно до законодавства України.

Реімпорт — митний режим, відповідно до якого товари, що походять з України та вивезені за межі митної території України згідно з митним режимом експорту, не пізніше за визначений термін ввозяться на митну територію України для вільного просування по цій території.

Товари можуть переміщуватися через митний кордон України у митному режимі реімпорту, якщо вони: походять з митної території України; ввозяться на митну територію України не пізніше, ніж через один рік після їх вивезення (експорту) за межі митної території України; не використовувалися за межами України з метою одержання прибутку; ввозяться у тому ж стані, в якому вони перебували на момент вивезення (експорту), крім змін внаслідок природного зношення або витрат за нормальних умов транспортування та зберігання, а також інших випадків, що визначаються ДМС.

Експорт — митний режим, відповідно до якого товари вивозяться за межі митної території України для вільного обігу без зобов'язання про їх повернення на цю територію та без встановлення умов їх використання за межами митної території України.