Поняття захисту права власності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття захисту права власності



Основні засади захисту права власності

Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забез­печує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягаєть­ся шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власнос­ті, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Тобто під захистом пра­ва власності у цивільному праві розуміється низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин влас­ності.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі за­гальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України «Про власність», серед яких слід зазначити:

1) рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та на­явності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України2 та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

2) неможливість позбавлення особи права власності протиправ­ним шляхом;

3) наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленнямволодіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку ін­ших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернен­ня до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можли­вість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про за­борону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування, за­вданої йому майнової та моральної шкоди;

5) захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

7) поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного гос­подарського відання, оперативного управління або на іншій підста­ві, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

 

Система цивільно-правових засобів захисту права власності

Предметом захисту цивільного права є цивільні права та ін­тереси, які не суперечать загальним засадам цивільного законодав­ства (ст. 15 ЦК України). Загальний перелік заходів захисту цивіль­них прав міститься у ст. 16 ЦК України та є предметом розгляду окремої глави підручника. Що ж до поняття захисту права власнос­ті та інших речових прав, то воно є складовою частиною більш ши­рокого поняття захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуван­ням передбачених цивільним законодавством заходів захисту. Під останніми слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

Заходи, за допомогою яких цивільне право забезпечує захист від­носин власності, за своєю юридичною природою є неоднорідними і поділяються на кілька груп. Закон не містить певної класифікації засобів захисту права власності, однак вона розроблена у науці ци­вільного права. Як правило, заходи, що забезпечують захист відно­син власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-пра­вові. Речово правові заходи спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного права. Вони захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що по­рушення права власності не пов'язано з невиконанням зобов'язань, що існували між власником та особою, яка порушила його право. До речово-правових заходів належать: позов власника про витребу­вання майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний по­зов), позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов), позов про визнання права власності. Зазначені позови є абсолютними, оскільки спрямо­вані на захист абсолютного права власника, та можуть бути заявле­ні до будь-якої третьої особи, яка порушила це право.

Вказані заходи протиставляються зобов'язально-правовим заходам захисту відносин власності, які, на відміну від речово-правових, засто­совуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відносинами. Отже, за умови наявності між власни­ком та правопорушником зобов'язальних відносин, що бувають, як правило, договірними, речово-правові заходи захисту відносин власно­сті не можуть бути застосовані. Прикладом зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності є позов про витребування майна від особи (зберігач, орендар, перевізник), якій воно було передано за дого­вором та яка не виконала зобов'язань щодо його повернення у встанов­лений договором строк. До зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності також належать позов про відшкодування завданої власнику шкоди, позов про повернення майна, що придбане або збере­жене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та ін. Зазна­чені заходи захисту права власності мають відносний характер, оскільки враховують конкретні зобов'язальні правовідносини між сто­ронами та можуть мати своїм об'єктом будь-яке майно.

Зазначеним дві групи заходів захисту не охоплюють усіх заходів захисту права власності, тому можна визначити ще одну групу захо­дів захисту, об'єднавши в ній інші заходи, наприклад, норми щодо визнання правочинів недійсними, норми щодо захисту права помер­лих та осіб, визнаних безвісти відсутніми або оголошеними помер­лими та ін. У науці цивільного права існують й інші, більш детальні класифікації заходів захисту відносин власності, які містять додат­кові критерії такої класифікації, наприклад, з точки зору підстав виникнення та припинення права власності або заходів захисту, що витікають з різних інститутів цивільного права.

У цій главі розглядаються лише вищевказані речово-правові за­ходи захисту права власності. Що ж до інших заходів захисту права власності, то вони розглядаються в інших главах підручника, при­свячених окремим видам зобов'язань.

 

Віндикаційний позов

Поняття віндикаційного позову. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування ін-дивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України). Віндикаційний позов є речово-правовим позо­вом, який має позадоговірний характер, тобто є таким, що може бу­ти пред'явлений лише у випадку відсутності між; позивачем та від­повідачем зобов'язальних правовідносин. У зв'язку з цим у випад­ках, коли підставою для позову про повернення у натурі майна є невиконання відповідачем зобов'язань за договором, наприклад, за договором найму (оренди), лізингу, схову та інші, такий позов не є віндикаційним.

Об'єкт віндикаційного позову. Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на мо­мент подання позову. Витребуване майно може належати і до кате­горії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізо­ване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифро­вими або іншими характерними позначками). У разі загибелі інди­відуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову. Питання про можли­вість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру та­ких змін, їх істотності (наприклад, неможливо пред'явити віндика­ційний позов про повернення будівлі, перебудованої капітально, що фактично стала новим об'єктом нерухомості). Останнє дов'язано з тим, що предметом віндикаційного позову не є заміна індивідуаль­но-визначеного майна на інше такого самого роду та якості. Якщо майно зберегло своє господарське призначення, то питання про його поліпшення вирішується за правилами, передбаченими ст. 390 ЦК України. У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто влас­ник має право лише на відшкодування збитків.

Сторони у віндикаційному позові. Позивачем у віндикаційно-му позові може бути власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК України),який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім влас­ника, позивачем у віндикаційному позові може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі до­говору (наприклад, оренди, схову, комісії) або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (так званий «титульний воло­ділець» майна). Така особа має право на захист свого володіння та­кож і від власника майна (ст. 396 ЦК України, ч. 5 ст. 48 Закону України «Про власність»).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволодіда вона майном не­законно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його від­чужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підстави раніше були, а потім відпали (наприклад, після закінчення строку договору найму або схову). Незаконність воло­діння майном відповідачем має бути доведена позивачем у судовому процесі, оскільки чинне законодавство презюмує добросовісне (пра­вомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом (ст. 397 ЦК України, ст. 49 Закону України «Про власність»). Віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні.

Предмет віндикаційного позову. За загальним правилом пред­метом позову в судовому процесі є матеріально-правова вимога пози­вача до відповідача, щодо якої суд має винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про повер­нення майна з чужого незаконного володіння. Матеріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки. Зазначені позивачем у позові підстави мають підтверджувати наяв­ність між сторонами спірних правовідносин, містити зазначення об­ставин, за яких майно вибуло з володіння позивача та потрапило до відповідача, наявність спірного майна в натурі, відсутність у відпо­відача правових підстав для заволодіння майном, відсутність між по­зивачем та відповідачем зобов'язальних відносин з приводу спірного майна. Подаючи віндикаційний позов, позивач також повинен зазна­чити у позовній заяві, що втрачена ним можливість володіння май­ном ґрунтується на окремому суб'єктивному праві, наприклад, влас­ності, повного господарського відання, оперативного управління, орендаря.

Умови задоволення віндикаційного позову. Можливість витре­бування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є на­бувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи при­дбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є не­добросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповно­літнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи).

У недобросовісного набувача майно може бути витребуване в су­довому порядку у всякому разі (ст. 400 ЦК України).

Можливість витребування майна від добросовісного набувача зале­жить від того, як придбане ним майно — відплатно чи безвідплатно.

Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ЦК України).

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовіс­ним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза нею. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набу­вача, в тому числі добросовісного, який відплатно придбав його, як­що майно:

1) було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків ви­буття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наве­дені законом. Отже, власник має право вимагати майно у будь-якого набувача й у випадку, коли воно вибуло з володіння особи, якій влас­ник надав його у володіння (наприклад, майно було втрачене перевіз­ником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно вибуло з воло­діння власника за його волею (наприклад, передане іншій особі у збе­рігання) і в подальшому відплатно продане зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Остан­нє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійсни­ла незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.

Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає вінди­кації майно, що було продане добросовісному набувачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 388 ЦК Украї­ни). Добросовісний набувач, який відплатно придбав майно в зазна­ченому порядку, не може бути позбавлений цього майна, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власни­ка або особи, якою воно було передане власником у володіння.

Не можуть бути витребувані у добросовісного набувача гроші і цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК України). Неможливість витребування їх від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, як останній набув їх: відплатно чи безвідплат­но, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею, чи поза нею (наприклад, втрачені, вкрадеш та ін.).

Законом в Україні встановлено загальну трирічну позовну дав­ність щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного воло­діння (ст. 50 Закону України «Про власність»), що відповідає за­гальному строку позовної давності, встановленому ст. 257 ЦК Укра­їни. Слід мати на увазі, що відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у набувача. Останній може набу­ти його лише у випадках і порядку, визначених законом (наприк­лад, набуття добросовісним набувачем права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за набувальною давністю згідно зі ст. 344 ЦК України можливе лише за рішенням суду).

Розрахунки при витребуванні речей із незаконного володін­ня. Питання про розрахунки при витребуванні речей з незаконного володіння постає лише у разі повернення майна власникові з чу­жого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребува­не у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388-389 ЦК України), то й розрахунки між ним і власни­ком не здійснюються.

Згідно зі ст. 390 ЦК України власник має право вимагати від не­добросовісного набувача не тільки повернення майна, а й передан-ня усіх доходів, що їх особа набула або мала набути за весь час во­лодіння ним. Що ж до добросовісного набувача, то власник у разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався чи міг дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи та­ким моментом може вважатися момент одержання відповідачем виклику до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

Лише добросовісний набувач має право залишити за собою здійс­нені ним поліпшення майна, що можуть бути відокремлені від май­на без завдання йому шкоди, а у разі неможливості відокремити по­ліпшення — на відшкодування здійснених на поліпшення фактич­них витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Під зазначеними поліпшеннями треба розуміти такі витрати на майно, що мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, у тому числі якість, збільшують вартість майна (на­приклад, здійснення поточного ремонту нерухомої будівлі). Що ж до недобросовісного набувача, то, беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого поліпшен­ня, яке може бути відділене без пошкодження майна, його недобро­совісний набувач може залишити собі. Невіддільні від майна поліп­шення мають перейти до власника майна безвідплатно.

Як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, має право вимагати від остан­нього відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

До поняття «необхідні витрати», відповідно до роз'яснення Пре­зидії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних із судовим захистом права дер­жавної власності», слід відносити лише ті витрати, що необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з ураху­ванням його зношуваності.

Отже, інші витрати, тобто такі, що не є необхідними, відшкоду­ванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним через подання зустрічного позову.

Негаторний позов

Поняття негаторного позову. Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК України).

Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпоря­дження ним. Для подання такого позову не вимагається, щоб пере­шкоди до здійснення права користування та розпорядження майномбули результатом винних дій відповідача чи спричиняли позивачу збитки. Достатньо, щоб такі дії хоча б і не позбавляли власника во­лодіння майном, але об'єктивно порушували його права і були про­типравними. Як і віндикаційний, негаторний позов є речово-право­вим і може застосовуватися лише у випадку відсутності між позива­чем і відповідачем зобов'язальних відносин та бути поданим щодо індивідуально-визначеного майна.

Об'єкт негаторного позову. Об'єктом негаторного позову є усу­нення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту по­дання позову до суду.

Сторони негаторного позову. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний власник). До останніх належать як суб'єкти речових прав (наприклад, підприємство, організація, уста­нова, що не є власником майна, але володіє ним на праві повного господарського відання або оперативного управління, що позбавлена можливості користуватися чи розпоряджатися майном), так і суб'єкти зобов'язальних прав, які пов'язані з володінням (наприк­лад, орендар, охоронець, перевізник). У разі порушення третьою особою права користування і розпорядження майном і власник, і во­лоділець цього майна набувають права на подання негаторного по­зову. У цьому випадку при вирішенні питання про те, хто з них мо­же бути позивачем за негаторним позовом, слід виходити з обсягу правомочності обох названих осіб. Отже, якщо право володіння на­лежить не власникові, то позов має право подавати володілець май­на, а власник може звернутися з таким позовом лише після припи­нення у володільця згаданого права на володіння.

Відповідачем у негаторному позові є особа, яка власними проти­правними діями перешкоджає позивачу здійснювати правомочність щодо користування чи розпорядження майном.

Предмет негаторного позову. Предметом негаторного позову є ви­мога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинен­ня відповідачем дій, що перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторо­нами правовідносин. Якщо на момент подання позову правопору­шення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає.

Прикладами негаторного позову про усунення перешкод у здійснен­ні користування майном є: позов власника до відповідача, який без на­лежних правових підстав використовує нерухому будівлю власника длязберігання свого майна; позов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайнятих ними житлових приміщень; позов власника га­ража до власника сусіднього гаража, який розмістив біля воріт його га­ража будматеріали, що перешкоджають виїзду його машини та ін. Од­ним із прикладів негаторного позову про усунення перешкод у користу­ванні та розпорядженні майном є позов власника про виключення майна з опису. Останній може мати місце, наприклад, у випадку ареш­ту майна позивача державним виконавцем (ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження»)1. За своєю юридичною природою такий по­зов є негаторним за умови, що позивач не був позбавлений при опису права володіння майном, але якщо майно було передане державним виконавцем на зберігання іншій особі (ст. 58 Закону України «Про ви­конавче провадження»), такий позов слід вважати віндикаційним. Негаторним буде і позов про усунення перешкод з розпорядження майном, що встановлені податковими органами: податкова застава, адміністративний арешт активів платника податків (статті 8-9 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків пе­ред бюджетами та державними цільовими фондами»).

Цивільне законодавство України, на відміну від ЦК УРСР 1964 р., надає позивачу, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, право звернення до суду з вимогою про заборону відповідачеві вчинення дій, що можуть порушити право позивача, або вимагати вчинення певних дій для за­побігання такому порушенню (ст. 386 ЦК України). Отже, позивач має право не тільки вимагати усунення перешкод у здійсненні прав, що вже існують, а й вимагати попередження їх можливого порушен­ня у майбутньому, якщо є підстави очікувати їх наступ.

Умови задоволення негаторного позову. Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту проти-правності дій відповідача, задоволення позовних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюва-них законом інтересів позивачів за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлен­ня становища, яке існувало до порушення права. Якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, у резолютивній частині рішення суд визначає дії, які має вчинити відповідач для усунення порушень прав позивача, і строк виконання цих дій. У разі, коли відповідач доведе суду, що його дії щодо прав позивача є правомірними, або якщо правовідносини між позивачем та відповідачем є договірни­ми, негаторний позов задоволенню не підлягає.

Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовуєть­ся, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Тому нега-торний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує са­ме правопорушення. Винятком з цього є негаторні позови власника про виключення майна з опису, на які згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про ви­ключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. поширюється три­річний строк позовної давності, перебіг якого починається з дня, ко­ли особа дізналася або мала дізнатися про опис належного їй майна.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.170.171 (0.029 с.)