Предмет і система трудового права

Лекція 5

на тему „Основи трудового права України”

План лекції

 

1. Предмет і система трудового права.

2. Джерела трудового права.

3. Основні принципи трудового права.

4. Суб’єкти трудового права.

5. Трудові правовідносини.

6. Колективні договори та угоди.

7. Правова організація працевлаштування.

8. Трудовий договір: поняття, умови укладання, форма, строк і види

трудового договору.

9. Робочий час.

10. Час відпочинку.

11. Правове регулювання оплати праці.

12. Трудова дисципліна.

13. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору.

14. Правове забезпечення охорони праці.

15. Трудові спори.

16. Соціальне забезпечення: поняття та види пенсій і допомог.

 

 

Предмет і система трудового права

Трудове право – провідна галузь українського права, яка є системою правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників з роботодавцями, а також інші відносини, що випливають з трудових або тісно пов’язані з ними і встановлюють права й обов’язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та відповідальності у разі їх порушення.

Предмет трудового права — це основа, база, з огляду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників з роботодавцями з приводу праці, причому не всякої праці, а тільки тієї, що пов'язана з її суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головними.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відносин як основи предмета трудового права полягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає уста­лені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодавчо закріпила існування чотирьох форм власності: державної, комунальної, колективної і приватної (ст.13, 14, 41, 142 і 143).

До методів правового регулювання праці — невід'ємної другої складової трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи національного права України — належать до­говірний порядок виникнення трудових відносин, рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом), участь працівників у правовому регулюванні праці через своїх представників, профспілки, трудові колективи.

Трудове право поділяється на дві групи. Перша — загальна частина, до якої входять такі інститути:

1) поняття і предмет трудового права;

2) основні принципи трудового права;

3) джерела трудового права;

4) суб'єкти трудового права;

5) трудові правовідносини;

6) колективний договір;

7) правова організація працевлаштування працівників.

Друга група самостійних інститутів трудового права утворює особливу частину трудового права, до якої входять:

1) трудовий договір;

2) робочий час і час відпочинку;

3) оплата праці;

4) трудова дисципліна;

5) матеріальна відповідальність;

6) охорона праці;

7) поєднання роботи з навчанням;

8) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;

9) трудові спори.

Предметом трудового договору є сам про­цес праці робітника й службовця за певною спеціальністю чи кваліфікацією і з обов'язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Джерела трудового права

Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов’язані, можуть бути двох видів:

1) що містять тільки норми трудового права (наприклад, Кодекс законів про працю Украї­ни);

2) що містять норми різних галузей права, в тому числі тру­дового (їх називають комплексними).

Серед основних джерел трудового права слід виділити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України від 10 грудня 1971 р.

Конституція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах не­залежно від форми власності, закріплює принципи такого регу­лювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства.

 

Основні принципи трудового права

Основні принципи трудового права за спрямованістю умов­но об'єднуються у три групи, кожна з яких базується на таких основних джерелах трудового права, як Конституція України і КЗпП України. Перша група містить принципи, що сприя­ють залученню до праці, забезпеченню зайнятості й раціональ­ному використанню робочої сили. Друга група об'єднує прин­ципи, спрямовані на забезпечення високого рівня умов праці та охорони трудових прав. Третя група включає принципи, що роз­кривають сутність виробничої демократії і сприяють розвит­ку особистості працівника у процесі праці.

Першу гру­пу складають три основних принципи трудового права:

1) свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці (ст. 43 Конституції України, ст. 5, 21,49-4 КЗпП України);

2) право на працю, захист від безробіття, допомога в працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст. 43 Конституції України, ст. 2, 5, гл. III та ПІ-А КЗпП України);

3) рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст. 24 Конституції України, ст. 2, 2¹ КЗпП України).

Друга група:

1) справедлива винагорода за виконану роботу.Правове за­безпечення здійснюється нормами інститутів:

1.1)оплата праці;

1.2)гарантії і компенсації;

2) охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здій­снюється нормами таких інститутів:

2.1) трудовий договір (прийняття на роботу, переведення на іншу роботу);

2.2) охорона праці як загальний інститут, в тому числі як посилена охорона праці жінок і молоді, контроль за охороною праці;

2.3)норми матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові в разі трудового каліцтва;

3) право на відпочинок. Правове забезпечення цього прин­ципу здійснюється нормами таких інститутів:

3.1) робочий час;

3.2) час відпочинку;

3.3) поєднання роботи з навчанням;

4) захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нор­мами таких інститутів:

4.1) нагляд і контроль за додержанням тру­дового законодавства;

4.2) повноваження профспілок і трудових колективів;

4.3) трудові спори.

До третьої групи належать такі принципи:

1) безплатна професійна підготовка, перепідготовка й підви­щення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:

1.1) працевлаштування і зайнятість населення;

1.2) трудовий договір;

1.3) робочий час;

1.4)опла­та праці й гарантійні виплати;

2) виконання трудових обов'язків сторонами трудового до­говору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:

2.1) трудова дисципліна;

2.2) трудовий договір (дисциплінарні звільнення);

2.3) матеріальна відпові­дальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду;

2.4)розгляд трудових спорів.

 

Суб’єкти трудового права

Можливість бути суб'єктом трудового права обумовле­на наявністю трудової правоздатності й трудової дієздатності.

У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб'єктністю і в повному обсязі — з досягненням 16- річного віку, а в окремих передбачених законом випадках— 15 і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Головним суб'єктом трудового права є працівники (робітни­ки й службовці), їх правовий статус переважно єдиний для всіх працівників, де б вони не працювали. Винятком є лише три ка­тегорії працівників: жінки, неповнолітні й працівники із зни­женою працездатністю (інваліди, пенсіонери, ветерани праці). Правовий статус останніх відображає підвищені гарантії права на працю, підвищений захист їх організму від шкідливих чин­ників, пов'язаних з виробництвом.

Важливим суб'єктом трудового права є власник або уповно­важений ним орган — роботодавці будь-якої форми власності, дозволеної чинним законодавством України.

Трудовий колектив як суб'єкт трудового права має реальний вплив на державних і колективних підприємствах. Його право­вий статус визначений спеціальним Законом України «Про по­рядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 року.

Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить також профспілкам як суб'єктам трудового права.

 

Трудові правовідносини

Правовідносини є основним поняттям правової науки. За усталеним визначенням, це суспільні відносини, врегульовані нормою права. Відповідно трудові правовідносини — це врегульовані трудовим законодавством трудові й тісно пов'язані з ними відносини працівників у галузі праці.

Ядром правовідносин у сфері трудового права є трудові правовідносини, що визначаються як добро­вільний правовий зв'язок працівника з роботодавцем (підприєм­ством чи фізичною особою), за яким працівник зобов'язується здійснювати обумовлену трудову функцію, виконуючи правила внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати винагороду за певний трудовий внесок і створювати умови праці відповідно до законодавства, колектив­ного трудового договору.

До основних підстав виникнення трудових правовідносин на­лежать:

1) укладення трудового договору;

2) адміністративно-правовий акт (призначення на посаду, затвердження, розподіл молодих фахівців тощо);

3) факт обрання на відповідну посаду (за конкурсом, депута­том тощо);

4) факт погодження з відповідними особами.

 

Робочий час

Робочий час — це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час), коли працівник повинен бути на робочому місці й виконувати обу­мовлену трудову функцію.

Тривалість робочого часу, яку можна поділити на такі види:

1) нормальна тривалість робочого часу, що не може перевищувати 40 годин на тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП України);

2) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нормального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має такі особливості: встановлюється лише законом, поширюється тільки на окремі категорії працівників (з урахуванням їх віку, умов та інтенсивності праці, специфіки трудових функцій тощо). Зокрема, для неповнолітніх тривалість робочого часу встанов­люється 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15—16 років і учнів віком 14—15 років, які працюють, — 24 години на тиждень, для працівників, які працюють у несприятливих умовах (шкідливих, важких), залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров'я, і для інших тривалість робочого часу встановлюється 24 години на тиждень.

Має певні особливості й такий вид робочого часу, як непов­ний робочий час, який менший за нормальний нормований і скорочений. Як правило, неповний робочий час встановлюєть­ся як під час прийняття на роботу, так і пізніше. Характерні оз­наки цього виду робочого часу:

1) як правило, він встановлюєть­ся за угодою сторін трудового договору;

2) оплата праці здійснюється згідно з нормами виробітку чи залежно від відпра­цьованого часу;

3) обсяг трудових прав працівників не обме­жується;

4) може встановлюватись як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень;

5) для окремих працівників влас­ник зобов'язаний встановити неповний робочий час (це вагітні жінки, а також жінки, які мають дитину віком до 14 років або дитину-інваліда).

Ненормований робочий день — це особливий режим праці. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів та ін.), коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.

Нічний робочий час визначається законом з 10 години вечо­ра до 6 години ранку (ст. 55 КЗпП України) і має таку особ­ливість, як заборона залучати до роботи в нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей до трьох років, осіб, молодших 18 років.

Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприєм­ства. Існують такі види обліку робочого часу:

1) щоденний, коли працівник має однакову тривалість щоденної роботи;

2) щотижневий, коли кожного тижня однаково реалізується тижнева норма робочих годин (наприклад, 40, 24, 6 чи менше);

3) підсумковий (місячний, квартальний, річний, але з таким розрахунком, щоб тривалість робочого часу на тиждень не перевищувала 40 годин).

 

Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Консти­туції України 1996 року). Це право забезпечується різними спосо­бами, найголовніші з яких:

1) надання днів щотижневого відпо­чинку;

2) щорічна оплачувана відпустка;

3) встановлення ско­роченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли праців­ник вільний від виконання трудової функції і має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпо­чинку належать:

1) перерви протягом робочого дня чи зміни;

2) щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

3) щотижневі вихідні дні;

4) щорічні святкові й неробочі дні;

5) щорічні відпустки.

Найтривалішою і найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать:

1) основна;

2) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці;

3) інші додаткові, передбачені законодавством.

Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 кален­дарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік ро­боти працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпу­стки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток.

 

Трудова дисципліна

Трудова дисципліна є необхідною умовою будь-якої колективної праці незалежно від її суспільної організації. Тому в широкому розумінні трудова дисципліна включає:

1) виробничу дисципліну, тобто дотримання послідовності процесів виробництва (постачання сировини, дотримання умов праці тощо);

2) технологічну дисципліну, тобто дотримання технології ви­готовлення товарів, продукції тощо;

3) дисципліну робочого часу, тобто дотримання розпорядку дня, перерв у роботі, відпочинку тощо.

Трудова дисципліна — це сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок і вста­новлюють трудові права та обов'язки сторін трудового догово­ру, а також заохочення за успіхи в роботі та відповідальність за умисне невиконання трудових обов'язків.

Головним змістом трудової дисципліни є не тільки виконан­ня правових норм у галузі праці, а й свідоме та творче ставлен­ня до виконуваної роботи, забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого часу, прагнення до співро­бітництва та взаємоповаги.

До порядку застосування дисциплінарного стягнення вста­новлені такі обов'язкові вимоги:

1) виявлення дисциплінарного проступку;

2) отримання від порушника письмового пояснення;

3) додержання строків накладення дисциплінарного стягнен­ня — один місяць із дня виявлення дисциплінарного проступку і шість місяців із дня його вчинення працівником;

4) видання власником наказу чи розпорядження про засто­сування дисциплінарного стягнення;

5) доведення наказу (розпорядження) під розписку до відо­ма працівника.

Особливе місце серед дисциплінарних стягнень належить дисциплінарним звільненням, що застосовуються за такі проступки:

1) систематичне порушення трудової дисципліни;

2) прогул;

3) поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

4) розкрадання за місцем роботи державного або громадського майна.

 

 

Трудові спори

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не тільки між сторонами трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом і власником підприємства — їх називають колективними трудовими спорами. З огляду на учасників тру­дові спори поділяються на індивідуальні — між сторонами тру­дового договору, і колективні — між профспілковим або страй­ковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не розкриває по­няття «трудові спори». У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між працівником і власником або між працівни­ками і роботодавцями з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядають­ся в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає і до з'ясування причин, через які він може виникну­ти. Зокрема, зазначення того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обста­вин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів мо­жуть бути:

1) об'єктивного характеру (помилки сторін трудового договору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

2) організаційно-правового характеру (нечіткі формулюван­ні окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві про працю тощо);

3) організаційно-господарського характеру (недоліки у про­веденні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути судовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюються: застосуванням норм тру­дового законодавства (позовні спори), встановленням нових або зміною чинних умов праці (непозовні спори).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:

1) з правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підприємства (під час ук­ладення колективного договору, введенні норм виробітку тощо);

2) з трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем по­садових окладів).

Вирішення трудових спорів — процес, тісно пов'язаний з інши­ми демократичними засадами правової системи України в ціло­му і трудового права зокрема.

Згідно з чинним законодавством трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спо­ри, грунтуючись на положеннях гл. XV КЗпП України, розгляда­ються:

1) комісіями з трудових спорів (КТС);

2) районними (міськими) судами;

3) вищими органами в порядку підпорядкованості, що вста­новлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов'язковим органом щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, організаціях є комісія з трудових спорів (КТС).

Другим органом з розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує тру­дові спори.

Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи:

1) строки звернення до КТС і суду за вирішенням трудового спору;

2) строки вирішення;

3) строки виконання рішень з трудових спорів.

Класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначаєть­ся залежно від трьох рівнів:

1) виробничого;

2) галузевого, територі­ального;

3) національного.

Система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів):

1) примирна комісія, що створюється з ініціативи однієї сторін;

2) трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціатив однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Незалежний посередник — конкретна особа, визначена сторонами з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення спорів тощо (ст. 10 Закону).

Значне місце в Законі приділено страйку — визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гаран­тіям працівників тощо (статті 17—28 Закону). Страйк — тимчасове колективне добровільне припинення роботи (невихід на роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення ко­лективного трудового спору (конфлікту).

 

Лекція 5

на тему „Основи трудового права України”

План лекції

 

1. Предмет і система трудового права.

2. Джерела трудового права.

3. Основні принципи трудового права.

4. Суб’єкти трудового права.

5. Трудові правовідносини.

6. Колективні договори та угоди.

7. Правова організація працевлаштування.

8. Трудовий договір: поняття, умови укладання, форма, строк і види

трудового договору.

9. Робочий час.

10. Час відпочинку.

11. Правове регулювання оплати праці.

12. Трудова дисципліна.

13. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору.

14. Правове забезпечення охорони праці.

15. Трудові спори.

16. Соціальне забезпечення: поняття та види пенсій і допомог.

 

 

Предмет і система трудового права

Трудове право – провідна галузь українського права, яка є системою правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників з роботодавцями, а також інші відносини, що випливають з трудових або тісно пов’язані з ними і встановлюють права й обов’язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та відповідальності у разі їх порушення.

Предмет трудового права — це основа, база, з огляду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників з роботодавцями з приводу праці, причому не всякої праці, а тільки тієї, що пов'язана з її суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головними.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відносин як основи предмета трудового права полягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає уста­лені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодавчо закріпила існування чотирьох форм власності: державної, комунальної, колективної і приватної (ст.13, 14, 41, 142 і 143).

До методів правового регулювання праці — невід'ємної другої складової трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи національного права України — належать до­говірний порядок виникнення трудових відносин, рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом), участь працівників у правовому регулюванні праці через своїх представників, профспілки, трудові колективи.

Трудове право поділяється на дві групи. Перша — загальна частина, до якої входять такі інститути:

1) поняття і предмет трудового права;

2) основні принципи трудового права;

3) джерела трудового права;

4) суб'єкти трудового права;

5) трудові правовідносини;

6) колективний договір;

7) правова організація працевлаштування працівників.

Друга група самостійних інститутів трудового права утворює особливу частину трудового права, до якої входять:

1) трудовий договір;

2) робочий час і час відпочинку;

3) оплата праці;

4) трудова дисципліна;

5) матеріальна відповідальність;

6) охорона праці;

7) поєднання роботи з навчанням;

8) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;

9) трудові спори.

Предметом трудового договору є сам про­цес праці робітника й службовця за певною спеціальністю чи кваліфікацією і з обов'язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Джерела трудового права

Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов’язані, можуть бути двох видів:

1) що містять тільки норми трудового права (наприклад, Кодекс законів про працю Украї­ни);

2) що містять норми різних галузей права, в тому числі тру­дового (їх називають комплексними).

Серед основних джерел трудового права слід виділити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України від 10 грудня 1971 р.

Конституція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах не­залежно від форми власності, закріплює принципи такого регу­лювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства.