Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Набувальна давність

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулю­ється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого воло­діння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (пра­вонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який піс­ля закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засо­би, цінні папери набувається за рішенням суду.
1-3. Набувальна давність є новим для цивільного законодавства України інститутом. Існування цього інституту покликано впорядковувати цивільні відносини з приводу належ­ності майна певним особам та засновується на тому факті, що тривале невикористання майна його власником та відсутність зацікавленості в нього вважати це майно своїм, від­шукувати річ означає відмову власника від свого майна.
Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановле­но ЦК.
За набувальною давністю у власність можуть набути майно лише фізичні та юридичні особи, однак не держава. Особи, що мають право на придбання права власності на майно за набувальною давністю, мають бути незаконними добросовісними володільцями цього майна протягом встановленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі. Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю є:
добросовісне заволодіння чужим майном;
володіння чужим майном протягом певного строку: десять років — для нерухомості, п'ять років — для рухомості. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернен­ня, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ят­надцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.
При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є;
відкритість володіння чужим майном;
безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набу­вальною давністю. Так, у ст. 119 ЗК встановлюється, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місце­вого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування.
4. Право власності за набувальною давністю на рухомі речі виникає автоматично. На нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду. Право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК).

 

 

14.Інші підстави набуття права власності

 

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на первинні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб). Похідні - коли право власності виникає на основі правочинів, здійснених між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).
Цивільний кодекс України встановлює такі підстави - права власності суб'єктами цивільних правовідносин
Право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
• Право власності на новостворене майно (будівлі, споруди, а також інше таке, що створюється нерухоме майно) виникає з моменту завершення створення цього майна, а коли законом встановлена його реєстрація, то з моменту державної реєстрації.
• Право власності на нову річ, яку особа виготовила шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом або договором (коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, права власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу завдану шкоду).
• У разі якщо відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданим власником загальним дозволом, у лісах, водоймищах і на іншій території допускаються збирання ягід, ловля риби, збирання чи здобування інших речей (привласнення загальнодоступних дарів природи), права власності на відповідні речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.
• Право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речей, якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом, а коли договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту реєстрації договору (переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно).
• Право власності на іменні цінні папери набувається:
а) при документальній формі випуску — з моменту перереєстрації цінних паперів на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних цінних паперів;
б) за ордерним цінним папером — з моменту нанесення на цей папір передавального напису — індосаменту.
• Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після закінчення шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:
1) не було встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.
Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних зі знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).
• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців -- інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.
• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
• У разі виявлення скарбу, що містить речі, які належать до пам'яток історії та культури, вони є власністю держави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про інші речові права скарб і передала його відповідному державному органові чи органові місцевого самоврядування.
• фізична чи юридична особа, що не є власником май-але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває права власності на це майно (набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхом приватизації державного майна та майна територіальної громади.
• Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте у власність на підставах, не заборонених законом.
Як згадувалось вище, право власності припиняється також на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг.

 

15.Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності

Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на основі цивільно - правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження може бути як оплатним, так і безоплатним, здійснюватись за волею і проти волі власника. У випадках визначеної законом можливості нехтування волею власника при відчуженні його майна, законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового відчуження належних йому речей.

16.Відмова від права власності та знищення майна як підстави припиненння права власності. Особливості припинення права власності та відмови від права власності на нерухоме майно.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на основі цивільно - правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Відчуження може бути як оплатним, так і безоплатним, здійснюватись за волею і проти волі власника. У випадках визначеної законом можливості нехтування волею власника при відчуженні його майна, законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового відчуження належних йому речей.

17.Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

Ст.348

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

 

1. За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту (ст. 178 ЦК). Кожна держава може визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки, суспільного порядку не можуть перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил.

Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. До переліку входять: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї та боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, бойові отруйні речовини, вибухові речовини і засоби вибуху та інші види майна.

До визначених у додатку 2 видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, зокрема належать: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії та культури; радіоактивні речовини. Затвердження цих переліків Постановою ВР України суперечить положенню ст. 92 Конституції України, відповідно до якої правовий режим власності визначається виключно законами України. Отже, ці переліки мають бути затверджені законом України.

Коментована стаття встановлює, що якщо майно такого виду набуте володільцем незаконно, то це не створює права власності на нього. Але якщо майно набуто у власність з підстав, що не заборонені законом (наприклад, зброя перейшла від одного громадянина до іншого в порядку спадкування за законом), і особа за законом, який був прийнятий пізніше, не має можливості володіти ним, це майно підлягає примусовому відчуженню за нормами ст. 348 ЦК.

Власник майна, яке не може йому належати, зобов'язаний здійснити його відчуження будь-яким способом особі, яка має право набути його у власність, чи здати до органів держави (до органів внутрішніх справ) протягом визначеного законом строку. Якщо майно не буде відчужене власником, то за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади воно підлягає примусовому продажу, а колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна (наприклад, витрат, що були зумовлені проведенням аукціону, конкурсу). Якщо майно не було продане (наприклад, не було бажаючих набути таке майно у власність або конкурс чи аукціон визнаний таким, що не відбувся), воно за рішенням суду передається у власність держави. Колишній власник має право на одержання суми, розмір якої визначається рішенням суду.

2. Частина 2 коментованої статті передбачає припинення права власності на майно, для якого встановлюється спеціальний порядок його набуття. Спеціальним порядком набуття на певні види майна є отримання відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури тощо). У тих випадках, коли особі було відмовлено у видачі відповідного дозволу (наприклад, особа не досягла відповідного віку, настанням якого вона має право володіти майном, чи за станом здоров'я не може мати майно на праві власності), це майно підлягає відчуженню в порядку, встановленому ч. 1 коментованої статті.

18.Припинення права власності на земельні ділянки та майно, що на них розташоване, у звязку з їх викупом для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

1. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
2. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.
3. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.
4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору — судом.
5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.
6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

1. Положенням коментованої статті врегульовано правові відносини, пов'язані з припиненням права власності на земельну ділянку за рішенням органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у зв'язку з суспільною необхідністю. Викуп земельної ділянки як підстава припинення права власності займає окреме місце серед норм про припинення права власності. Це пов'язано з тим, що, в цілому, ця підстава припинення права власності не є характерною для приватноправового регулювання, тому що наділена нехарактерними для природи норм ЦК публічно-правовими рисами. Оскільки ця підстава передбачає врахування публічних інтересів шляхом обмеження (припинення) прав приватних осіб (тобто відбувається задоволення публічного інтересу за рахунок приватних інтересів окремих осіб), то мають бути визначені не тільки порядок застосування цієї правової підстави, а й підстави її застосування.
Засадничий характер при визначенні правил про регулювання підстав примусового припинення права власності мають положення ч. 5 ст. 41 Конституції України, згідно з якими "примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану". Тобто у Конституції України передбачається два способи припинення права власності проти волі власника з мотивів суспільної необхідності: за умови попереднього відшкодування вартості майна, що відчужується, та за умови наступного відшкодування, останнє допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Серед положень ЦК не міститься визначення категорії суспільної необхідності, задоволення потреб якої є підставою для припинення права власності на землю. Примусове відчуження такого об'єкта права власності, як земельна ділянка, за умови попереднього відшкодування її вартості у ст. 146 Земельного кодексу називається викупом земельних ділянок для суспільних потреб. Вичерпний перелік суспільних потреб, які можуть бути задоволені шляхом вилучення земельної ділянки, міститься у п. 1 ст. 146 Земельного кодексу. До таких суспільних потреб віднесено відведення земель під будівлі, споруди органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури та інші.
Викуп земельної ділянки є однією з підстав припинення права власності, передбачених ст. 346 ЦК, яка може бути застосована до припинення права приватної власності.
Зі змісту коментованої статті випливає, що викуп може бути здійснений двома способами — у добровільному та примусовому порядку. У добровільному порядку викуп відбувається в разі наявності згоди власника ділянки. Згода власника на викуп своєї ділянки для суспільної необхідності передбачає досягнення домовленості щодо наступних питань: згода власника в цілому на викуп земельної ділянки, що передбачає як припинення права власності на саму ділянку, так І на споруди, будови, насадження як окремі об'єкти права власності, розташовані на ній; домовленість щодо форми, строків, розмірів плати та інших умов викупу ділянки; домовленість щодо надання власникові ділянки іншої земельної ділянки замість тієї, що вилучається, з урахуванням її вартості при визначенні викупної ціни; визначення вартості земельної ділянки, що буде надана замість тієї, що викуповується.
2. У ч. 2 цієї статті визначається перелік органів, наділених повноваженнями щодо прийняття рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ними є органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень. Ці повноваження закріплені у наступних нормах Земельного кодексу, а саме: у п. "г" ст. 12 — для сільських, селищних, міських рад, у п. "в" ст. 13 — для Кабінету Міністрів України, у п. "г" ст. 16 — для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, у п. "г" ст. 17 — для місцевих державних адміністрацій.
3. Орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за один календарний рік до цього викупу. Цей строк імперативне визначений законом, тому не може бути зменшений тим органом, що ухвалив рішення про викуп ділянки (як і іншим органом), а також подовжений без згоди цього органу за вимогою власника ділянки. Ці положення не позбавляють відповідний орган права повідомити власника ділянки про майбутній викуп за більш тривалий строк до моменту викупу ділянки.
4. Плата за земельну ділянку, що викуповується, набула у ЦК назву викупної ціни. За загальним правилом, викупна ціна визначається за домовленістю сторін. Підставою для визначення викупної ціни є вартість ділянки, що викуповується. Вона встановлюється згідно з грошовою та експертною оцінкою земель, що проводиться за відповідними методиками — Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасова), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. №213, та Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Ці методики є обов'язковими для органу, який ухвалив відповідне рішення, при формуванні пропозиції власникові викупної ціни, яка включає певні складові, передбачені, зокрема, ч. 5 та ч. 6 цієї статті, але мають застосовуватись з урахуванням положень як Земельного кодексу України, так і ЦК.
5. Визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової ціни земельної ділянки і нерухомого майна. Під ринковою вартістю земельної ділянки та нерухомого майна розуміється та ціна, за якою зазначене майно могло би бути реалізованим у даній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу.
При визначенні вартості земельної ділянки має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо. Крім цього, якщо власнику земельної ділянки також належить і нерухоме майно, розташоване на ній, то викупна ціна має включати ринкову вартість цього нерухомого майна, яке викуповується разом із самою ділянкою. Якщо майно, що розташоване на ділянці, не належить власникові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі.
6. Викупна ціна може бути зменшена, якщо власнику ділянки, що викуповуватиметься, буде надано іншу земельну ділянку, на суму вартості останньої. Це питання відповідно до положень ч. 6 цієї статті вирішується за домовленістю сторін, але слід враховувати, що згідно з ч. 4 ст. 351 особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

19.Викуп памятки культурної спадщини як підстава припинення права власності

Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури

1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.
2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.
3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.
4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.
5. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

1. Положення коментованої статті ґрунтуються на положеннях Конституції, згідно з якими кожна особа повинна турбуватися про зберігання культурної та історичної спадщини. Ця стаття відтворює положення статті 136 ЦК 1963 р. Тут зберігається чинний раніше порядок викупу пам'яток історії та культури, згідно з яким державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури спочатку робить попередження власнику щодо необхідності покращити утримання таких речей таким чином, щоб воно не загрожувало їх пошкодженню або знищенню. І лише у разі відмови або неможливості власника здійснювати належне утримання пам'ятки історії чи культури, такий орган має право звернутися до суду і вимагати викупу означених речей.
2. Стаття, що коментується, не ставить примусовий викуп означеної категорії майна в залежність від характеру поведінки власника, тобто його вини в безхазяйному утриманні культурних цінностей. При наявності загрози втрати ними свого значення, позов про викуп може подаватися зазначеним державним органом без попередження власника.
3. Викуп здійснюється на підставі договору, в якому ціна такого майна визначається за згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо ціни пам'ятки культури та історії, така ціна встановлюється за рішенням суду.
Викуплена пам'ятка культури та історії переходить у власність держави. Думається, що вона також може переходити у власність територіальної громади або Автономної Республіки Крим, якщо саме вони здійснили викуп такого майна.

20.Реквізиція та конфіскація як підстави припинення права власності.

Стаття 353. Реквізиція

І. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).
2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.
3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.
4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.
5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.
6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.
У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

1. До похідних способів виникнення права державної власності можна віднести реквізицію. У той же час вона є способом припинення права власності фізичної чи юридичної особи за наявності визначених у законі підстав та умов. Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Мета реквізиції — не припинити протиправну поведінку власника, а забезпечити безпеку громадян, врятувати майно або знищити заражених тварин у разі епідемії або епізоотії. Можлива вона лише у випадках і порядку, прямо встановлених законодавством України. Умовами застосування реквізиції можуть бути стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інші надзвичайні обставини. Майно може бути реквізовано лише з метою суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.
2. Частина друга коментованої статті встановлює виняткові випадки, коли можливе не попереднє, а наступне повне відшкодування вартості реквізованого майна. До них належать воєнний або надзвичайний стан, які повинні бути проголошені державою у встановленому законом порядку.
3. Майно, що було реквізовано, переходить у власність держави і передається у власність держави, або можливі ситуації, коли для запобігання означеним обставинам воно може бути знищеним. Порядок та умови вилучення майна у разі реквізиції повинні детально визначатися окремим законом. Оцінка реквізованого майна може бути оскаржена до суду, якщо вона не задовольняє власника. Крім того попередній власник може вимагати відшкодування вартості майна не тільки грошима, а й іншим майном у тих випадках, коли це можливо (частина 5 коментованої статті).
4. В частині шостій коментованої статті міститься нове положення, згідно яким власник має право вимагати повернення майна, що зберіглося після припинення надзвичайних обставин. У цій частині визначаються також майнові відносини сторін у разі повернення власнику його майна. Вони зводяться до того, що у разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Стаття 354. Конфіскація

1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.
2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

1. У випадках, передбачених законом, майно може безоплатно вилучатися у власника за рішенням суду у вигляді санкції за вчинений злочин чи інше правопорушення. Конфіскація належить до похідних способів виникнення права державної власності, оскільки разом із майном до держави переходять усі права та обов'язки, що з ним пов'язані. У той же час конфіскація є підставою припинення права власності фізичної особи на майно як санкція за скоєний злочин.
2. На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. По зобов'язаннях, що підлягають задоволенню, держава відповідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього.
У випадках, передбачених законом, конфіскація може застосовуватися не лише в кримінальному, айв адміністративному порядку. Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке перходить у власність держави та розпорядження ним. Цивільно-правова конфіскація може застосовуватися у вигляді санкції за здійснення недійсного правочину (стаття 228 ЦК).
Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у дохід держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо.

 

 

Поняття спільної власності.

Право державної власності

Право комунальної власності

З прийняттям у 1991 році Закону України «Про власність» ви­никла така форма власності, як комунальна. Тому в постанові Вер­ховної Ради УРСР «Про введення в дію Закону УРСР «Про влас­ність» на Раду Міністрів УРСР було покладено забезпечення з учас­тю Уряду Кримської АРСР, а також виконавчих комітетів обласних, Київської міської Рад народних депутатів розмежування майна між власністю Української РСР і власністю Кримської АРСР, областей, міста Києва. При цьому було встановлено, що у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва, крім майна підприємств, установ та організацій республіканського (АРСР), обласного (місь­кого) підпорядкування, має входити також майно підприємств,установ та організацій загальносоюзного і республіканського (Укра­їнської РСР) підпорядкування, що передаються у власність Кримсь­кої АРСР, областей, міста Києва.

У зв'язку з цим була прийнята постанова Ради Міністрів Украї­ни від 5 листопада 1991 р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) влас­ністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальною) власністю», яка затвердила перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-терито­ріальних одиниць (комунальної власності). Крім цього, постанова встановила, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпо­рядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться обл­виконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів; розме­жування майна між власністю районів, міст обласного підпорядку­вання та власністю інших адміністративно-територіальних оди­ниць провадиться виконкомами районних і міських Рад народних депутатів з участю виконкомів районних у містах, міських район­ного підпорядкування, селищних і сільських Рад народних депута­тів.

Суб'єктами комунальної власності є територіальні громади, які здійснюють свої повноваження через відповідні органи управління. Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, ра­йонів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що пере­бувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан­сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і уста­нов, створювати для цього відповідні органи і служби.