Поняття зобов'язання із заподіяння шкоди та умови його настання в національних правових системах.

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному пра­ві є правовідношення з "іноземним елементом", зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в ме­жах та способами, вказаними у нормах джерел права, віднов­лення чи компенсації порушених прав особою, що протиправ­ними діяннями заподіяла шкоду потерпілому (делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов'язань з делікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінквента та заподія­ною шкодою; 4) вина делінквента. Іноді відповідальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

Шкода — це не тільки умова виникнення деліктного зо­бов'язання у будь-якій правовій системі, а й міра деліктної відповідальності¹. За відсутності шкоди не можна говорити про виникнення зобов'язання з делікту. Але трактування шко­ди не є однозначним та абсолютно визначеним у всіх правових системах. Традиційно під шкодою розуміють несприятливі, негативні наслідки, які настають із порушенням чи зменшен­ням належних потерпілому майнових чи особистих немай-нових прав.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем за­стосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку не­можливо оцінити в грошах, скажімо, публікацією спростуван­ня інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкоду­ванню повністю. Тобто відшкодовуються прямі збитки, упу­щена вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть установлюватися законом. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом, особливо за визначення збитків, заподіяних здоров'ю, коли іноземці залишають країну, не про­йшовши відповідного медичного обстеження; за оцінки збит­ків, завданих автотранспорту, коли виникає питання віднов-лювального ремонту в межах держави, де заподіяна шкода, чи в межах іншої держави; за обчислення у грошовому еквівален­ті немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Водночас слід врахо­вувати обгрунтованість вирахування суми збитків у грошах у зв'язку з постійним коливанням курсу валют. "Вирішення за­значених питань переважно залежить від позиції суду.

Викладене є характерним для шкоди як умови настання деліктного зобов'язання у правових системах "сім'ї континен­тального права". Для цієї "сім'ї" характерною є й компенсація немайнової шкоди. Законодавство може вказувати на її від­шкодування, обмежуючи певними випадками (наприклад, статті 6, 7, 440^і Цивільного кодексу України; ст. 354 Цивіль­ного кодексу Угорщини, ст. 445 Цивільного кодексу Польщі). Так, ст. 847 німецького Цивільного зводу вказує, що у випадку заподіяння тілесного ушкодження, протиправного позбавлен­ня волі, посягання на жіночу честь суд має право призначити потерпілій особі деяку справедливу винагороду за немайнову шкоду.

В інших державах законодавство не згадує про майновий чи немайновий характер шкоди, як це є, скажімо, у стат­тях 1382, 1383 Цивільного кодексу Франції. Проте тут суди все ж задовольняють позови про відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Приміром, компенсації підлягає мо-ра;л>на шкода, заподіяна батькам внаслідок смерті їх дитини в залізничній катастрофі. Чоловікові відшкодовуються моральні збитки за порушення дружиною подружньої вірності, причому відшкодування присуджується з особи, яка вчинила перелюб­ство з цією жінкою. Норми щодо грошової компенсації мо­ральної шкоди не передбачені й Цивільним кодексом Іспанії, але суд може встановлювати таку компенсацію, грунтуючись на принципах права.

У правових системах вказаної "сім'ї" моральна шкода від­шкодовується й тоді, коли ушкодження здоров'я є тривалим чи сильно утруднює участь потерпілого в суспільному житті, або іншим способом погіршує життя цієї особи (ст. 354 Ци­вільного кодексу Угорщини). Відповідно до одного з роз'яс­нень Верховного суду Болгарії компенсації підлягає моральна шкода, що виразилась у стражданнях та втраті моральної підтримки близькими, родичами потерпілого внаслідок його смерті.

У "сім'ї континентального права" відшкодовують також не-майнову шкоду, заподіяну внаслідок: приниження особистої гідності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які ганьблять особу, хоч і відповідають дійсності, але ця особа прагне зберегти певну таємницю особистого життя); моральних страждань, надмір­них хвилювань, викликаних втратою речі — пам'ятки про близьку людину, яка померла; зменшення шансів молодої жінки вдало вийти заміж через утворення на її тілі рубців після травми чи іншого зменшення можливості досягнення успіху в майбутньому; збільшення витрат на певні цілі в разі заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін.

Вимога відшкодувати немайнову шкоду може заявлятися разом із майновими вимогами (наприклад, про відновлення порушених прав споживача) або ж самостійно (скажімо, за дифамації). Водночас законодавство майже всіх правових систем не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позиваче­ві. Так, цивільне законодавство Болгарії, Мексики передбачає, що відшкодування немайнових збитків визначається судом "по справедливості''. Уникнути оцінних критеріїв у таких си­туаціях неможливо.

Вимоги про відшкодування моральних збитків заявляються тільки потерпілим. Кредитори не можуть заявити за нього такий позов навіть у випадку його банкрутства, коли до кре­дитора переходять усі права вимоги, в т. ч. і право на заявлен-ня позову. Якщо потерпілий за життя не вимагав відшкоду­вання йому немайнових (моральних) збитків, то його спад­коємці також не мають права заявляти такий позов. Проте судовій практиці окремих держав, зокрема Франції, заявлення вказаних позовних вимог є відомим.

Законодавство правових систем "сім'ї континентального права" передбачає умови, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, взявши до уваги матеріальний стан особи, яка заподіяла шкоду, і потерпілого, ступінь їхньої вини (ст. 44 Зобов'язального закону Швейцарії).

У "сім'ї загального права" розуміння змісту поняття "май­нова шкода" є практично таким же, як і в "сім'ї континенталь­ного права". Водночас тут відоме поняття "номінальна шкода", яке використовується судом у випадках, коли позивач не за­знав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду "у вигляді покарання" чи "для прикладу". Таке може трапитися тоді, коли позов спрямований передовсім на встановлення права позивача, а не на відшкодування йому майнової шкоди, якої фактично не було чи розмір якої не можна встановити. "Номінальна" винагорода присуджується незалежно від суми дійсно завданих збитків. У державах "сім'ї загального права" суди уникають розглядати питання про від­шкодування моральної шкоди, оскільки це пов'язано з використанням достатньо складних методик розрахунків роз­міру відшкодування.

Обов'язок доказування наявності шкоди лежить на позива­чеві. Якщо суд виносить рішення відшкодувати шкоду, то він не обговорює питання про те, як позивач повинен розпоря­дитися отриманою сумою. Це стосується відшкодування як майнової, так і немайнової шкоди.

У системі мусульманського права відшкодовуються шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки й упущена вигода. Для зобов'язань, що виникають із деліктів, цій системі права відо­мою є майбутня шкода (негативні наслідки, що можуть вияв­лятися через деякий час). Немаинова, в т. ч. моральна, шкода почала компенсуватися після впливу на цю систему законо­давства держав "сім'ї континентального права". Так, ст. 222 Цивільного кодексу Єгипту хоч і вказує на принципову до­пустимість відшкодування моральної шкоди, проте не визна­чає випадків, коли таке відшкодування є можливим.

За національною правовою системою Японії шкода також поділяється на майнову та моральну. Відшкодовуються пряма шкода й упущена вигода. Оскільки специфікою заподіяних збитків іноді може бути довгочасний чи пожиттєвий розлад здоров'я, законодавство Японії передбачає таку форму від­шкодування, як пожиттєва пенсія, та альтернативну їй — одноразова виплата. Практика судів цієї держави схиляється до останньої форми відшкодування збитків. Моральні збитки оцінюються з огляду на страждання, заподіювані звичайній особі, а також на підставі звичаю та принципу справедливості. Так, відшкодовуються моральні страждання, пов'язані з інва­лідністю, порушенням честі особи тощо. Проте якщо внаслі­док відшкодування шкоди потерпілий може безпідставно зба­гатитися, суд із присуджуваної суми відшкодування вирахо­вує суму можливої вигоди. Особа, яка повністю відшкодувала шкоду, набуває права власності на пошкоджений предмет. Тобто, за японським законодавством, як і за законодавством більшості правових систем, на делікт поширюється інститут заміщення (ст. 422 Цивільного кодексу Японії).

Специфічним у вказаній правовій системі є вирішення пи­тання відшкодування шкоди в разі смерті потерпілого. Близь­ким покійного відшкодовується майнова шкода у розмірі за­робітку, який він міг би отримати за весь період до його можливої природної смерті (береться до уваги середня трива­лість життя людини). При цьому з зазначеної грошової суми вираховуються кошти, що витрачалися б на життя самого по­терпілого. Водночас близьким покійного повинна надаватися й одноразова грошова компенсація. Останнє грунтується на рішенні Верховного суду Японії від 24 червня 1964 р.

Наступною умовою виникнення зобов'язань з делікту є протиправність діяння. Вона притаманна зобов'язанням, що виникають з деліктів у всіх правових системах, і передба­чається цивільним законодавством. Причому кількість нор­мативних актів із цього питання постійно зростає. У деяких правових системах протиправність діяння може визначатися судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, мораллю.

Протиправність може проявлятись у двох формах: дії та бездіяльності. Останнє поняття іноді передається іншим тер­міном, наприклад, "упущення". В усіх правових системах на протиправний характер дій вказується або безпосередньо в нормі права, або це випливає з принципів законодавства. Що ж до бездіяльності, то часто за формулювання умов деліктного зобов'язання цей термін не вживається. Проте майже всі пра­вові системи визнають протиправну бездіяльність умовою зобов'язання. Вважається, що її протиправний характер ви­значається невиконанням обов'язку, покладеного на особу законом.

Чимало правових систем як вид протиправності діяння виокремлюють зловживання правом, відповідно до якого обов'язок відшкодувати шкоду виникає у випадку, якщо суб'єктивне право здійснюється саме з метою заподіяння шкоди. У багатьох національних правових системах цивільні протиправні діяння поділяються на делікти та квазгделгкти (мовби делікти). В усіх державах передбачаються умови, які виключають протиправність, скажімо, крайня необхідність, необхідна оборона.

Вказане є характерним для правових систем "сім'ї конти­нентального права". Визначення загального поняття проти­правності діянь тут міститься в цивільних кодексах і застосо­вується до будь-яких фактичних складів деліктів (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції). Воно конкретизується іншими актами держави. У зв'язку з цим виклад деліктів у законодавстві держав зазначеної "сім'ї" права отрщ^ав _назву «генераль->го" делікту.

Прикладом досить чіткого визначення протиправності янь може бути регламентація норматц_вними актами Німеч-гаи діяльності засобів масової інформації _{Так> СТВО}рений імецькою радою преси 1992 р. Кодекс:преси (принципи жур-Ілістики) містить загальноприйняті принципи діяльності >ганів друку. Цей Кодекс логічно допо^_нює федеральні зако-і земель Німеччини про пресу, примір_ом> бранденбурзькин Ікон про пресу від 13 травня 1993 p., Закон про пресу Мек-шбургу-Західної Померанії від 6 черь_вня 1993 _р. та ін., уз-дасуючи їх із цивільним та кримінальним законодавством імеччини з питань регламентації робї_оти журналістів, охо-5ни прав читачів та осіб, що дають №*терв'ю, авторів листіа що¹. Норми вказаних актів чітко визначають дії, які хоч і дповідають формально реалізації пра^, і _свобод, але все ж є ротиправними. Така правова регламентація діяльності засо-їв масової інформації забезпечує свободу інформації, визна-Іє випадки порушення прав автора, Принципу конфіденцій-ості, а також принципів журналістської діяльності. Якщо ротиправність діяння недостатньо визначена законодав-гвом, суди ФРН та інших держав "с^ім¹! континентального рава" можуть вирішувати це питання самостійно.

В "сім'ї загального права" застосовується система сингуляр-их (окремих) деліктів, тобто в законодавств _чи практиці ередбачено самостійні фактичні протиправні діяння, яі^і икликають настання зобов'язання з пр>_{отиправного} заподіян;-я шкоди.

У доктрині існують дві протилежні теорії протиправності (гідно з першою (традиційною) англо-. американському праа^ ідоме чітко визначене число правопорь^_{ШенЬІ за} межами яких.еліктна відповідальність виключаєть^я Тобто діяння не е Іротиправним, якщо немає форми «лозову, як-от: погроаа фізичним насильством, усний наклеп тощо. Згідно з другого «орією (еволюційною), відповідальШс-^ь ^ протиправне діяц-Ія настає завжди, крім випадків, коли І*_Оно дозволене законом

Своєрідними в "сім'ї загального п jjasa" є обставини, я»сі Іиключають неправомірність діяння. І^рі_м позовного захист*у агальне право Великобританії та СІХІА допускає необхіда^ юорону та самодопомогу як способи схзгорощ, володіння.

міром, титульний (законний) володілець нерухомості та рухо­мого майна може застосувати такий спосіб самодопомоги, як "розумну силу" проти особи, що порушує чи загрожує пору­шити володіння. Відповідальність за шкоду в разі самодопо­моги не настає, якщо вона здійснюється у певних межах.

У мусульманській правовій системі категорія протиправ-ності не отримала чіткого нормативного визначення. Арабські юристи розуміють протиправність діяння як неправомірність чи недозволеність. В основному діяння вважаються проти­правними, якщо вони порушують релігійні норми, право влас­ності й особисті права. Суди самостійно встановлюють про­типравність, керуючись нормами моралі та етики. Тут не вважається протиправним діяння, якщо воно було вчинене у разі необхідності виконання службового обов'язку чи наказу керівного органу (особи), а також у деяких інших випадках (ст. 197 Цивільного кодексу Іраку, ст. 135 Кодексу зобов'язань Лівану).

У правових системах держав Далекого Сходу, зокрема в Японії, протиправність діянь трактується законодавством як порушення права та заподіяння шкоди (ст. 709 Цивільного кодексу Японії). Цивільно-правова відповідальність може на­ставати в разі порушення норм кримінального, цивільного за­конодавства, а також публічного порядку чи норм моралі на­віть за відсутності порушення конкретних норм закону.

Цивільні кодекси держав Далекого Сходу передбачають обставини, за наявності яких зобов'язання із заподіяння шкоди не виникає. Наприклад, ведення чужих справ без дору­чення; визнання шкідливих дій корисними для підтримання публічного порядку та високого рівня моралі; згода потерпі­лого на заподіяння шкоди. Проте така згода не повинна су­перечити вимогам законодавства, публічному порядкові, мо­ралі суспільства.

Причинний зв'язок як умову виникнення деліктного зобо­в'язання визнають усі національні правові системи. Але цивільне законодавство жодної з них не визначає цього понят­тя, його змісту й порядку встановлення. Ці питання вирішую­ться судовою практикою.

У всіх правових системах вважається, що відшкодуванню підлягає лише така шкода, яка є причинно обумовлена про­типравним діянням. Останнє повинно викликати цю шкоду. Оскільки нерідко шкода заподіюється декількома пов'язаними між собою діяннями, дослідження судом причинного-наслід-кового зв'язку між ними та шкодою часто є складним проце­сом. Ця складність зумовила існування кількох правових теорій причинного зв'язку. Але жодна з них не гарантує встанов­лення істинної причини шкоди. Останнє слово залишається за судом. Тому з мотивів відсутності причинного зв'язку нерідко відхиляються позови про відшкодування шкоди, викликаної віддаленими наслідками аварії, приміром, викидів радіації чи отруйних речовин.

Серед існуючих теорій на судову практику більшості націо­нальних правових систем суттєво впливають теорії еквіва­лентного (рівноцінної й необхідної умови) та адекватного (типового) причинного зв'язку. Відповідно до теорії еквіва­лентності протиправна дія повинна бути обов'язковою умовою заподіяння шкоди, і в разі її відсутності шкода не настає. Згід­но з теорією адекватного причинного зв'язку такий зв'язок констатується, якщо протиправна дія суттєво збільшує мож­ливість настання шкідливих наслідків. Застосування кожної з цих теорій приводить до різних практичних результатів. Друга теорія більше поширена в судовій практиці держав.

У деяких спеціальних складах деліктів виникає необхід­ність встановлення не однієї, а кількох ланок причинного зв'язку. Скажімо, у випадку заподіяння шкоди здоров'ю необ-' хідно встановити наявність причинного зв'язку, по-перше, між протиправною поведінкою і ушкодженням, по-друге, між уш­кодженням і втратою працездатності. Кількість ланок при­чинного зв'язку, які піддягають доказуванню, може бути різ­ною залежно від виду делікту. Це, своєю чергою, сприяло виникненню теорії достатності встановлення причинного зв'язку.

Іноді висловлюється сумнів щодо закономірності застосу­вання поняття причинного зв'язку до бездіяльності. В сучас­них умовах, коли чимало видів діяльності створюють небезпе­ку для навколишнього середовища, питання про причинність (каузальність) бездії виникає особливо часто.

У державах "сім'ї континентального права" досить поши­реним є відшкодування шкоди за відсутності адекватного при­чинного зв'язку. У Франції, Німеччині, Швейцарії не відшко­довується непряма шкода. Суди України за вирішення спорів беруть до уваги безпосередній причинний зв'язок¹.

Для судової практики держав "сім'ї загального права" ха­рактерним є встановлення каузальності, з огляду на те, умисно чи необережними діями заподіяно шкоду. Вважається, що в разі навмисного заподіяння шкоди дії завжди знаходяться у достатньому причинному зв'язку з наслідками. Тому в країнах загального права не відшкодовується так звана досить від­далена шкода. Теорія та практика у цій правовій "сім'ї" роз­цінює каузальність як категорію, притаманну свідомості особи, а не як об'єктивну категорію. У Великобританії вва­жається, що особа, яка допустила недбалість, не повинна від­повідати за наслідки, яких жодна передбачлива людина не може передбачити.

У системі мусульманського права, як і в інших правових системах, питання причинного зв'язку недостатньо дослідже­не. В арабській доктрині (Ірак, Йорданія, Єгипет, Ліван, Си-рія) набули поширення теорії рівноцінності умов та адекват­ності причинного зв'язку.

Згідно з першою теорією всі причини, необхідні для досяг­нення певного результату, є рівноцінні та в сумі становлять загальну причину. Кожна зі складових вважається як окрема причина шкоди, тобто будь-яка умова, без якої не настав би негативний результат. Наприклад, легкий удар можна розці­нювати як причину смерті людини, а отже, і як умову виник­нення деліктного зобов'язання. Згідно з другою теорією результат повинен бути логічним наслідком діяння. Якщо раніше судова практика використовувала першу теорію, то сьогодні перевага надається другій.

Для визначення причинного зв'язку у вказаній правовій системі має значення так звана стороння зовнішня причина, її наявність є підставою для звільнення особи від відповідаль­ності. Тобто необхідно, аби шкода виникла внаслідок впливу непереборної сили, випадкової дії самої потерпілої особи чи таких же діянь інших осіб. Але законодавство чітко не визна­чає вказаних обставин (ст. 165 Цивільного кодексу Єгипту, ст. 166 — Сирії, ст. 211 — Іраку, ст. 261 — Йорданії, п. 1 ст. 122 Кодексу зобов'язань Лівану).

За японським законодавством до уваги береться реальний безпосередній причинний зв'язок між протиправною дією та шкодою. Доводити наявність такого зв'язку повинен позивач (потерпілий).

Вина у більшості правових систем вважається суб'єктивною умовою деліктного зобов'язання й виражає психічне ставлен­ня особи до своєї протиправної поведінки та її результатів. Це найскладніше й недостатньо визначене поняття у вказаному зобов'язанні, до того ж не завжди обов'язкове для настання відповідальності за делікт. Тому дедалі частіше законодавст­вом правових систем передбачається принцип безвинної від­повідальності ("об'єктивної"; такої, що грунтується на ризику). Мова йде про закони стосовно відшкодування шкоди, викликаної використанням ядерної енергії, автотранспортних засобів, проведенням гірничих робіт тощо.

Дещо нетрадиційний вияв принципу вини в усіх правових системах зумовлюється особливостями делінквента — юри­дичними особами. Винна відповідальність у правовідношенні за участю юридичної особи часто заміняється об'єктивною від­повідальністю. Існує також чимало проблем у розмежуванні відповідальності юридичної особи та її працівників і розподіл вини між ними.

Вказане є характерним для держав "сім'ї континентального права". У них зобов'язання, що грунтується на принципі вини заподіювана шкоди, є правилом, яке закріплюється в коди­фікованих норматавних актах, хоч іноді й не досить чітко (статті 1382—1386 Цивільного кодексу Франції; статті 823,826 німецького Цивільного зводу; ст. 41 швейцарського Зобов'я­зального закону).

Найчастіше вина за законодавством правових систем зазна­ченої "сім'ї" має дві форми: умисел та необережність (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції; ст. 823(1) німецького Цивільно­го зводу). В одних випадках вина презумується (ст. 1384 Цивільного кодексу Франції — за чужі дії, наприклад, слуг), в інших її доведення покладається на потерпілу особу (біль­шість правових систем).

У цій "сім'ї" значення має наявність чи відсутність вини під час виконання професійних обов'язків певними працівниками, скажімо, особами медичного персоналу, адвокатами. В окре­мих випадках законодавство може передбачати можливість настання зобов'язань з деліктів без вини. Такою є, зокрема, відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки у випадку заподіяння шкоди (ст. 450 Цивільного кодексу України); батьків чи осіб, які їх заміняють, за шкоду, заподія­ну неповнолітніми дітьми (ст. 1919 Цивільного кодексу Мек­сики); керівників шкіл, навчальних майстерень, коледжів, інших навчальних закладів за шкоду, заподіяну неповноліт­німи під час занять Сет. 1920 цього ж Кодексу); власників тварин, у разі заподіяння шкоди останніми (ст. 2326 Цивіль­ного кодексу Чилі, ст. 2353 Цивільного кодексу Мексики).

Законодавство систем "сім'ї континентального права" передбачає також обставини, за яких відповідальність із делік­ту не виникає, якщо, скажімо, шкода, заподіяна тваринами, настала внаслідок нерозумних дій самої потерпілої особи або ж внаслідок випадку чи непереборної сили (ст. 1929 Цивіль­ного кодексу Мексики).

У "сім'ї загального права" судова практика базується на принципі винної відповідальності; англійські юристи вважа­ють вину найважливішою умовою деліктного зобов'язання. Тут вирізняють дві форми вини — умисел і необережність. Під виною заподіювача шкоди розуміють вину "соціальну", яка може не збігатися з особистим уявленням про правомірність певної дії та її наслідки. Характерним є застосування "об'єк­тивної" відповідальності за оцінки необережної вини заподію­вача шкоди. Для визначення форми вини використовується поняття "розсудливої" людини. У цій правовій "сім'ї" також характерним є розширення кола випадків безвинної відпо-віальності, приміром, за шкоду, викликану: вогнем; домаш­німи та дикими тваринами; небезпечною рухомістю чи спо­рудами; іншими сторонніми предметами, здатними заподіяти збитки.

У системі мусульманського права вина не завжди є обов'яз­ковою умовою настання зобов'язання з делікту. Це зумовлено впливом ісламу, оскільки він не визнає вину підставою відпо­відальності (Ірак, Йорданія). Тому для настання зобов'язання з делікту тут використовують теорію відповідальності за ризик.

Водночас законодавство тих держав, на яких найбільше вплинули інші правові системи, все ж передбачає вину як умову настання деліктного зобов'язання (наприклад, Єгипет, Ліван, Сирія). У цих державах винний характер діяння визна­чається його неправомірним змістом.

За цивільним законодавством Японії поширеною є відпові­дальність за вину, яка має форми умислу, необережності та грубої необережності. Цивільне законодавство Японії також допускає настання зобов'язань без вини. Мова йде про спе­ціальні делікти, передбачені Цивільним кодексом Японії (статті 714—718), спеціальним законодавством, як-от: Зако­ном про гірничу справу 1950 р.

Регулювання зобов'язань з делікту в правових системах держав Африки, Мадагаскару, Індії, в індуському праві є схожим до регламентації у праві їхніх колишніх метрополій, зокрема Англії, Франції, Голландії.

 

 

102. Колізійно-правові питання зобов'язань із заподіяння шкоди.

Для визначення законодавства, яке слід застосувати до ре­гулювання деліктних зобов'язань з "іноземним елементом" на­йчастіше застосовується колізійний принцип — закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti). Його виникнення пояс­нюється внутрішньою узгодженістю вказаного делікту з соці­ально-економічними відносинами, що оточують його, та пра­вовою сферою. Цей принцип відображає внутрішні спонтанні зв'язки, що об'єднують зобов'язальні відносини з місцевим правовим укладом. Тобто, в колізійній прив'язці до закону місця заподіяння шкоди відобразилася об'єктивна потреба брати до уваги тісні зв'язки, що поєднують делікт із на­вколишнім правопорядком.

Залежно від того, якою мірою використовується вказана колізійна формула, всі правові системи можна поділити на три групи. Перша — це правові системи, що повністю її дотримують. У другій групі правових систем цей принцип діє кумулятивне з іншими. У третій — як виняток.

До першої групи, де принцип застосування закону місця заподіяння шкоди знайшов своє офіційне визнання не тільки у доктрині, а й у законодавстві та практиці, належить біль­шість правових систем. Це, насамперед, правові системи "сім'ї континентального права", а саме: Австрія, Бельгія, Греція, Іта­лія, Швейцарія, країни Східної Європи та Латинської Америки, а також Ірак, Скандинавські країни. Цей принцип використовується у практиці Франції, Нідерландів. Законо­давчим джерелом цієї прив'язки у Франції є ст. 3(1) фран­цузького Цивільного кодексу, згідно з якою закони громадсь­кого порядку та безпеки застосовуються до всіх осіб, які проживають на території Франції. З цієї норми суди зробили висновок, що наслідки деліктних діянь, вчинених в іншій дер­жаві, повинні розглядатися із застосуванням права цієї дер­жави. А втім, рішення, яке остаточно закріплювало прив'язку до закону місця заподіяння шкоди, було винесене касаційним судом лише 1948 р.

Чимало з перелічених держав, як-от: Греція, Італія, Німеч­чина, Польща, Угорщина, Франція встановлюють винятки з указаного принципу чи певні його обмеження.

У другій групі правових систем принцип застосування зако­ну місця заподіяння шкоди використовується, здебільшого, з додатковими колізійними прив'язками. Іноді зустрічається ку­муляція прив'язок, внаслідок чого виникає необхідність врахування вимог законодавства декількох правових систем. Так, право Єгипту, Колумбії, Німеччини, Сирії поєднує принципи закону місця заподіяння шкоди та закону суду.

До третьої групи правових систем належать такі, що в основному відхиляють закон місця заподіяння шкоди, вико­ристовуючи його тільки як виняток. Це, насамперед, Вели­кобританія, а також Австралія, Канада, Японія.

У США принцип застосування закону місця заподіяння шкоди гіині також не є основною прив'язкою, до якої звер­талися б суди під час вирішення деліктних спорів, хоча до прийняття 1971 р. Другого Зводу законів із міжнародного приватного права цей принцип діяв як основний і незапе­речний. Після прийняття Зводу основною стала прив'язка до закону, що має з деліктним правовідношенням найбільш суттєвий зв'язок. Така зміна була викликана існуванням у США п'ятдесяти різних юрисдикцій з багатим матеріалом для колізійного права.

Загалом, хоча принцип застосування закону місця запо­діяння шкоди має численні відступи, він є досить поширеним. Його використання веде до усталеної судової практики, вно­сить у судові рішення тверді правила й певні винятки, на­даючи їм стабільності. Ці якості дозволяють розглядати прив'язку застосування закону місця заподіяння шкоди як правову підставу для уніфікації колізійних рішень із делікт­них зобов'язань. Передумовою застосування інших колізійних прив'язок може бути недостатність чи неможливість відси­лання до закону місця заподіяння шкоди, наприклад, якщо правопорушення вчинено у відкритому морі, повітряному чи космічному просторі, Антарктиці. За таких умов застосовуєть­ся спеціальна прив'язка до закону прапора. Як допоміжні чи спеціальні прив'язки, крім закону прапора можуть використо­вуватися: закон суду; закон місця реєстрації транспортного засобу; закон договору (контракту); закон місцезнаходження підприємства, що надало працівникові відрядження за кордон.

Іноді для вирішення спору з делікту вибирають певну спільність. Такою спільністю, крім території, де заподіяно шкоду, може бути належність до однієї держави (спільний особистий закон сторін, скажімо, закон громадянства чи закон доміцилію), зв'язок з одним підприємством.

Однією з умов, яка виключає застосування принципу зако­ну місця заподіяння шкоди, є порушення публічного порядку. Так створюється обмеження в застосуванні вказаного принципу.

Отже, обмеження в застосуванні прив'язки lex loci delicti можуть виявлятись лише тоді, коли в деліктному правовідно-шенні спостерігаються стійкі зв'язки, які конкурують між собою. Так, ту саму відповідальність в одних правових систе­мах кваліфікують як таку, що виникає з делікту, в інших — із чинного на момент вчинення правопорушення договору (тру­дового, перевезення, найму, доручення тощо). Можливість виникнення конкурентної відповідальності зумовлюється тим, що відповідні договори були попередньо укладені між потер­пілим та особою, яка зобов'язана попереджувати заподіяння шкоди. У таких випадках потерпілий опиняється перед вибо­ром: звертатися з вимогою про відшкодування шкоди до пра­вопорушника чи до контрагента за договором.

Обмеження lex loci delicti створює й розширення сфери цивільної відповідальності без вини, широке застосування інституту страхування відповідальності. Обмеження можуть виявлятись і в тих випадках, коли правопорушення вчиняють­ся за межами держави, суд якої розглядає справу. Так, якщо діяння за законом країни, де вчинено делікт, є підставою для деліктної відповідальності, а в країні суду воно розглядається як правомірне, то вважається, що не можна вимагати поста-новлення судом рішення про відшкодування шкоди всупереч своєму законові.

Серед прив'язок, застосовуваних поряд чи замість прин­ципу закону місця заподіяння шкоди, найпоширенішою є прив'язка до закону місця проживання (місцеперебування) осіб. Вона, як додаткова до основної прив'язки — місця запо­діяння шкоди, передбачена законами з міжнародного приват­ного права Австрії 1978 p., Польщі 1965 p., Угорщини 1979 p., Швейцарії 1987 р. і т. д.

Поширеною в законодавстві колізійною прив'язкою є прив'язка до закону громадянства осіб (lex patriae). Вона здебільшого закріплена законодавством поряд із прив'язкою до закону місця проживання чи місцеперебування (lex domi-cilii) в одній державі. Принцип lex patriae передбачений вище­згаданим законодавством Австрії, Польщі, а також Китаю. За­значені принципи містять і договори про надання правової допомоги, укладені Україною з цими та іншими державами.

Закон Угорщини з міжнародного приватного права 1979 р. використовує загальну прив'язку — до особистого закону (lex personalis) за наявності вини делінквента, яка передбачається за законом місця вчинення діяння. Колізійні принципи lex patriae та lex domicilii встановлюються законодавцем для надання гнучкості колізійному законодавству з урегулювання деліктних зобов'язань.

Для вирішення деліктних спорів часто застосовують прив'язку до закону суду. Вона передбачається Законом Швейцарії з міжнародного приватного права 1987 р. Поєднан­ня прив'язок до закону місця заподіяння шкоди та закону суду застосовується в японському законодавстві та англійській су­довій практиці.

Нетрадиційно вирішується питання врегулювання спору з делікту за австрійським Законом з міжнародного приватного права 1979 p., ст. 35 якого надає сторонам спору можливість самим обирати право, що робиться здебільшого після вчи­нення делікту. Законодавство інших правових систем встанов­лює нехай обмежені, але все ж досить визначені прив'язки.