Міжнародні договори та законодавство України про усиновлення

Неоднакові умови, порядок, наслідки усиновлення, підста­ви, порядок і наслідки його припинення, зміна, визнання не­дійсним у різних правових системах викликають колізії, які врегульовуються нормами міжнародних договорів, зокрема про правову допомогу, та внутрішнім законодавством України.

Більшість договорів про правову допомогу містять колізійні норми щодо усиновлення. Виняток становлять Договори з Грецією, Іраком, Італією, НДРЙ, Китаєм, Кіпром, Тунісом, Фінляндією. У випадках усиновлення найчастіше застосовує­ться законодавство тієї договірної держави, громадянином якої е усиновитель під час подання клопотання. Якщо усиновитель є громадянином однієї договірної держави, а місце прожи­вання має на території іншої, то застосовується законодавство держави — його місця проживання.

Якщо законодавство договірної держави, громадянином якої є усиновлюваний, вимагає згоди усиновлюваного, його законного представника, дозволу компетентного державного органу, то вимоги цього законодавства повинні бути виконані. У договорах зазначається, що можливі обмеження усиновлен­ня, пов'язані зі зміною місця проживання усиновлюваного на місце проживання в іншій державі.

Якщо подружжя, яке усиновлює, є громадянами різних до­говірних держав, повинні бути дотримані вимоги законодавст­ва обох держав. У разі проживання подружжя на території однієї з договірних держав застосовується законодавство цієї держави. Зазначене стосується і скасування та визнання уси­новлення недійсним.

У справах про усиновлення, скасування та визнання уси­новлення недійсним, компетентним є орган тієї договірної держави, громадянином якої є усиновитель під час подання клопотання. Якщо усиновлюваний є громадянином однієї до­говірної держави, а проживає на території іншої, де має місце проживання також усиновитель, компетентним є й орган цієї договірної держави (ст. 29 Договору з Грузією, ст. 29 — з Естонією, ст. 29 — з Литвою, ст. ЗО — з Польщею).

У деяких договорах передбачено, що у справах про усинов­лення чи його скасування особами з різним громадянством компетентними є установи тієї договірної держави, на території якої подружжя має чи жало останнє спільне місце проживання або місцеперебування (ст. 33 Договору з Албанією, ст. 26-з Алжиром, ст. 33 - з КНДР; ст. 35 - з Чехосло-ваччиною).

Окремі договори про правову допомогу для вирішення пи­тань про усиновлення пропонують застосовувати тільки одну колізійну прив'язку — закон громадянства усиновлюваного, Вона застосовується і до визначення установи, яка є компетентною у винесенні рішення про усиновлення (ст. ЗО Дого­вору з Молдовою).

У разі відсилання колізійної прив'язки до законодавства України про усиновлення використовуються норми КпШС України із змінами та доповненнями, внесеними, зокрема, За­коном України від ЗО січня 1996 p.; гл. 35-А Цивільного про­цесуального кодексу України¹; інші норми цього кодексу; По­рядок передачі дітей, які є громадянами України, на усинов­лення громадянам України та іноземним громадянам і здійс­нення контролю за умовами їх проживання у сім'ях уси­новителів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р.² (далі — Порядок передачі дітей на усиновлення).

Стаття 199 КпШС України (в редакції від ЗО січня 1996 р.)³ встановлює прив'язку до законодавства України, що застосо­вується до усиновлення іноземними громадянами дітей, які є громадянами України і проживають поза межами України. Інші норми, якими відповідно до Закону від ЗО січня 1996 р. доповнено КпШС України, відображені у Порядку передачі дітей на усиновлення. Так, згідно з зазначеними нормами за­конодавства усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами, що перебувають у шлюбі з громадя­нами України, на території України провадиться з урахуван­ням норм гл. 14 КпШС України в порядку, передбаченому для громадян України та у випадках, коли вичерпано всі можли­вості щодо усиновлення, взяття під опіку (піклування) чи на виховання цих дітей у сім'ї громадян України, а також коли ці діти перебувають на обліку в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти України (далі — Центр) не менше одного року.

У разі, коли іноземні громадяни перебувають у родинних стосунках із дітьми або усиновлюють дітей, які мають захво­рювання, зазначені в Переліку, затвердженому Міністерством охорони здоров'я України, усиновлення провадиться без до­тримання термінів перебування дітей на обліку в Центрі.

Права та обов'язки іноземних громадян — кандидатів в усиновителі чи усиновителів передбачені законодавством України, зокрема Порядком передачі дітей на усиновлення. Іноземні громадяни, що виявили бажання усиновити дитину, яка є громадянином України, повинні звернутися з письмовою заявою до Центру про взяття їх на облік кандидатами в усино­вителі та надання скерування на відвідання відповідного дер­жавного дитячого закладу для підбору, знайомства та установ­лення контакту з дитиною. До заяви додаються документи, передбачені Порядком передачі дітей на усиновлення, легалі­зовані в установленому порядку, перекладеш українською мо­вою. Ці документи мають бути легалізовані в установленому порядку, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором України. Термін дії цих докумен­тів один рік. Переклад засвідчується в консульській установі України в державі проживання кандидатів в усиновителі або в органах державного нотаріату на території України.

Кандидати в усиновителі повинні отримати дозвіл компе­тентного органу країни, де вони проживають, на в'їзд і постій­не проживання усиновлюваної дитини. У разі усиновлення вони зобов'язуються в місячний термін поставити дитину на консульський облік у консульській установі України за міс­цем проживання та надавати цій установі періодичну інфор­мацію (не менше одного разу на рік) про умови проживання й виховання дитини. Усиновителі повинні надавати можли­вість представникові консульської установи спілкуватися з дитиною. За усиновленим зберігається громадянство України до досягнення ним 18-річного віку.

Від імені іноземних громадян, що бажають усиновити ди­тину, яка є громадянином України, можуть діяти й інші особи на підставі легалізованого доручення, за винятком випадків, коли іноземець має особисто: а) ознайомитися з документами усиновлюваної дитини; б) познайомитись і встановити кон­такт із дитиною; в) бути присутнім під час розгляду справи в суді про усиновлення; г) отримати рішення суду про усинов­лення; д) забрати дитину з місця її проживання за пред'яв­ленням копії рішення суду про усиновлення.

Для вирішення питання про можливість усиновлення кон­кретної дитини іноземні громадяни подають заяву до відділу освіти за місцем проживання дитини. Орган опіки і піклуван­ня за місцем проживання усиновлюваної дитини на підставі заяви кандидата в усиновителі та документів, зазначених у Порядку передачі дітей на усиновлення, готує висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дити­ни. На підставі звернення іноземних громадян про надання їм дозволу для усиновлення конкретної дитини і висновку орга­ну опіки і піклування про доцільність усиновлення та відпо­відність його інтересам дитини Центр протягом 3 днів розглядає необхідні матеріали і дає письмовий дозвіл на проведення усиновлення, а в разі відмови — обгрунтовану відповідь у письмовій формі.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, іно­земними громадянами провадиться за рішенням районного (міського) суду за місцем проживання усиновленої дитини або за місцем проживання заявника (заявників). Стаття 265² Цивільного процесуального кодексу України встановлює зміст і форму заяви до суду. Іноземними громадянами до заяви додається також дозвіл Центру. Суддя в порядку підго­товки справи про усиновлення вирішує питання доцільності участі представників згадуваного Центру.

Відповідним органом опіки й піклування або Центром до суду подаються документи, що підтверджують доцільність усиновлення, зокрема дозвіл компетентного органу країни усиновителя на в'їзд і постійне проживання усиновлюваної дитини, нотаріально засвідчене зобов'язання усиновителя про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливість спілкування з нею. Документи оформляються відповідно до вимог, передбачених законодавством України. Усиновлення виникає з часу набрання рішенням суду законної сили. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається до відділу реєстрації актів громадянського стану за місцем винесення рішення, а також до Центру.

Усиновлення іноземними громадянами дитини, яка є гро­мадянином України та проживає за межами України, прова­диться в консульській установі України за умови одержання в кожному окремому випадку дозволу Центру. Особливістю усиновлення дітей іноземними громадянами на відміну від усиновлення громадянами України є незбереження таємниці цього юридичного факту (ч. 5 ст. 12 КпШС України).

Визнається дійсним усиновлення дитини, яка є громадя­нином України, проведене в органах держави, на території якої проживає дитина, за умови попереднього одержання до­зволу Центру на таке усиновлення.

Для здійснення нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами, Центр після отримання копії рішення суду про усиновлення дитини надси­лає до Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) документи щодо усиновлення. Це Міністерство після їх отримання надсилає до відповідної консульської установи України в країні проживання усиновленої дитини доручення щодо поставлення її на консульський облік та організації на­гляду за умовами проживання й виховання усиновленої дитини.

Відповідна консульська установа на підставі доручення МЗС та міжнародних договорів України, а також загально­визнаних принципів і норм міжнародного права щодо захисту прав дитини вживає заходів до встановлення нагляду за умо­вами проживання та виховання усиновленої дитини і протя­гом перших 3 років один раз на рік, а потім через кожні 3 роки надсилає інформацію МЗС для подальшої передачі Центрові. j

Якщо внаслідок усиновлення порушено права дитини, передбачені законодавством України й міжнародними угода­ми, або усиновлення не відповідає інтересам дитини, воно може бути скасоване або визнане недійсним судом згідно з законодавством України.

Загалом указане та інше законодавство України про уси­новлення відповідає Конвенції про права дитини, що схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. та рати­фікована Україною 27 лютого 1991 p., зокрема її основному положенню — врахуванню інтересів дитини за усиновлення.

 

 

Опіка і піклування.

7. Встановлення опіки та піклування. Відповідно до ст. 200 КпІПС України до опіки, піклування над неповнолітніми, не­дієздатними або обмеженими у дієздатності громадянами України, що проживають поза межами України, а також іно­земними громадянами, які проживають в Україні, застосо­вується законодавство України.

Опіка чи піклування над громадянами України, що про­живають поза межами України, встановлені за законами від­повідних держав, визнаються дійсними в Україні, якщо проти їх встановлення чи визнання немає заперечень консульської установи України. Опіка, піклування, встановлені над інозем­ними громадянами поза межами України за законами іно­земних держав, визнаються дійсними в Україні.

Із договорів про надання правової допомоги тільки окремі не містять норм про опіку та піклування (приміром, із Грецією, Іраком, Італією, Тунісом, Фінляндією). Більшість до­говорів про правову допомогу передбачає, що у справах про встановлення чи скасування опіки та тклування компетент­ним є орган опіки та тклування держави, громадянином якої є особа, що потребує опіки чи піклування. При цьому засто­совується законодавство цієї договірної держави.

Правовідносини між опікуном або піклувальником та осо­бою, яка знаходиться під опікою або піклуванням, визначаю­ться законодавством договірної держави, орган опіки та пік­лування якої призначив опікуна чи піклувальника. Якщо захо­ди щодо опіки та піклування необхідні в інтересах особи, яка знаходиться під опікою чи піклуванням, місце проживання, місцезнаходження чи майно якої є на території іншої договір­ної держави, тоді орган опіки та піклування цієї держави тер­міново повинен повідомити компетентний орган держави, гро­мадянином якої є особа, яка потребує опіки чи піклування.

У невідкладних випадках орган опіки та піклування дер­жави—учасниці договору може сам застосовувати необхідні заходи, одначе він повинен терміново повідомити про попе­редньо вжиті заходи компетентний орган опіки та піклування. Застосовані заходи залишаються чинними, поки цей орган не винесе іншого рішення.

В інтересах підопічного договори про правову допомогу зазвичай встановлюють норму, за якою компетентний орган може передати опіку або піклування відповідним органам іншої договірної держави, якщо місце проживання, місцепере­бування чи майно особи, яка знаходиться під опікою чи пік­луванням, є на території цієї договірної держави. Передання дійсне лише у випадку, коли запитуваний орган дасть згоду прийняти опіку чи піклування та повідомить про це орган, який робить запит. Орган, який прийняв опіку або піклуван­ня, здійснює їх відповідно до законодавства своєї держави, одначе він не має права виносити рішення в питаннях, що стосуються особистого статусу особи, яка знаходиться під опі­кою або піклуванням. Проте він може дати дозвіл на реєстрацію шлюбу, необхідний згідно з законодавством дого­вірної держави, громадянином якої є ця особа (ст. ЗО Договору з Грузією, ст. ЗІ-з Молдовою, ст. ЗО-з Естонією, ст. ЗО -з Литвою, ст. ЗІ-з Польщею).

У договорах вказується, що обов'язок пришиття опіки або піклування визначається законодавством тієї держави, грома­дянином якої є особа, що має бути опікуном чи піклувальником (ст 31 Договору з Молдовою, ст. ЗО-з Монголією, ст. 31 -з Польщею, ст. ЗІ-з Румунією, ст. 32 - з Югославією).

Більшість договорів указує на можливість призначення опі­куном чи піклувальником особи, яка є громадянином однієї з договірних держав, якщо ця особа проживає на території дер­жави де буде здійснюватися опіка чи піклування (ст. 27 До­говору з Болгарією, ст. 29 - з В'єтнамом, ст. 33 - з Угор­щиною та ін.).