Відносини власності в міжнародному приватному праві.

 

49. Загальні питання права власності у відносинах з іноземним елементом за законодавством України.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер ре­гулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжна­родних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хар­тія економічних прав і обов'язків держав, прийнята 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція "Про захист інозем­ної власності", схвалена Радою Організації економічного спів­робітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу серед договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист ін­вестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританією, Вір­менією, В'єтнамом, Ізраїлем, Казахстаном, Киргизстаном, КНР, Литвою, Монголією, Польщею, США, Францією, ФРН, Чехією і іншими державами.

Питання власності регулюють й інші міжнародні договори. Наприклад, 11 серпня 1994 р. було підписано Угоду між Уря­дом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне ви­знання прав та регулювання відносин власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 р. "Про під­писання Протоколу між Кабінетом Міністрів України і Уря­дом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регу­лювання відносин власності від 11 серпня 1994 року" схвалено зміни до Угоди від 11 серпня 1994 р.¹.

Питання власності врегульоване у консульських конвенці­ях. Відповідно до Конвенції ООН з морського права визнаєть­ся повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі (ст. 96). Проблеми, пов'язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Конституція України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р.¹ та Цивільний кодекс України (розділ II).

За законодавством України право власності — це врегульо­вані законом суспільні відносини щодо володіння, користу­вання й розпорядження майном (ст. 2 Закону "Про власність", ст. 86 Цивільного кодексу). Здійснювати відносини щодо во­лодіння, користування та розпорядження власністю, незалеж­но від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іно­земних держав та особи без громадянства. Майно може нале­жати на праві спільної (часткової або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законодавством України допускається об'єд­нання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і створення на цих засадах змішаних форм власності, в т. ч. власності спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України "Про власність"). Тому такі спільні підприємства можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснен­ня діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, спо­руди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в чис­ленних міжнародних договорах про торговельні відносини, на­уково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992 p., кожна з держав дозволить комерційним представниц­твам іншої держави ввозити на свою територію і використо­вувати відповідно до звичайної комерційної практики кон­торське та інше обладнання, таке як друкарські машинки, фотокопіювальні апарати, комп'ютери й телефакси для здійс­нення їхньої діяльності.

Іноземні держави можуть мати на території України у влас­ності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, кон­сульських та інших міжнародних відносин у випадку й порядку, встановленому міжнародними договорами та законодав­чими актами України. Відповідно до договорів за участю України на її території можуть розміщуватися й використову­ватися об'єкти власності іноземних держав.

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших держав, юридичних осіб, спільних підприємств і міжна­родних організацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними догово­рами. Окремі майнові об'єкти можуть бути спільними для кіль­кох держав. Мова йде, зокрема, про природні об'єкти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжна­родними договорами, ратифікованими Україною.

У серпні 1998 р. в Галаці (Румунія) ухвалено Угоду про фор­мування єврорегіону "Нижній Дунай". До нього увійшли: від ук­раїнської сторони — Одеська область, від молдавської — райони Кагул, Кантемир, Вулканешти, від румунської — повіти Браїла, Галац і Тульча. Відповідно до національного законодавства та міжнародних договорів сторони зобов'язувалися підтримувати місцеві ініціативи, зокрема, стосовно екології, захисту довкілля. У Румунії схвально сприйняли Указ Президента України про ство­рення Дунайського біосферного заповідника. Ця єдина заповідна зона Румунії та України у пониззі Дунаю буде зареєстрована ЮНЕСКО.

Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадян­ства Законом України "Про власність" установлено, що вони користуються правами та несуть обов'язки стосовно належно­го їм на території України майна нарівні з громадянами Украї­ни, якщо інше не передбачено законодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто, на іноземців у питаннях права власності поширюється національний режим. Зазначене випливає з ви­мог Закону України "Про власність", де окремим положенням підкреслюється, що суб'єктами права на приватну власність, окрім громадян України, можуть бути також іноземні грома­дяни та особи без громадянства (ст. 11). У Законі України "Про правовий статус іноземців" також зазначається, що іно­земці можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема іноземці мають право власності на житло відповідно до законодавства України (статті 12, 13).

Набувати право власності на майно іноземці могли через приватизацію. Наприклад, до 1999 р. в Україні діяв Указ Президента "Про особливості приватизації об'єктів незавер­шеного будівництва" у редакції від 2 червня 1995 p., ст. 2 якого надавала право на приватизацію об'єктів незавершеного будівництва іноземним громадянам та особам без громадян­ства. Проте відповідно до ст. 15 Закону України "Про прива­тизацію державного майна" (у редакції від 19 лютого 1997 р.) іноземці не мають права отримати частку державного майна за приватизаційні папери. Водночас, Державна програма при­ватизації на 1999 p., затверджена Указом Президента України від ЗО грудня 1998 p., передбачала приватизацію окремих об'єктів із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України (п. 4)¹. Приватизацію таких підприємств, що належать до групи Г, запропоновано здійснювати шляхом продажу пакетів акцій підприємств відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок продажу пакетів акцій підприємств, приватизація яких здійснюється із залу­ченням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України", яку запропоновано розробити Фонду державного майна, Державній комісії з цінних паперів та фондового рин­ку, Антимонопольному комітету, Міністерству юстиції та Мінекономіки України.

Деякі об'єкти в Україні не можуть належати на праві влас­ності іноземним громадянам та особам без громадянства. Це випливає зі змісту законодавства України чи безпосередньо встановлюється його нормами. Так, ст. 9 Закону України "Про власність" зазначає, що виключно народові України на праві власності належать: земля, П надра, повітряний та водний простір, інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. У цьому ж Законі вказано, що іноземним громадянам та особам без громадянст­ва земельні ділянки у власність не передаються (ч. З ст. 11). Інші нормативні акти також містять це положення, наприклад, ст. 6 Земельного кодексу України². Закон України "Про ре­жим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 p., дозволя­ючи іноземним інвесторам придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, в т. ч. бу­динків, квартир, приміщень, обладнання, транспортних засо­бів та інших об'єктів власності способом прямого одержання майна та майнових комплексів або у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів, виключає з цього переліку земельні ділянки (п. З ст. 4).

Проте окремими підзаконними актами, а саме Указом Пре­зидента України "Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно насе­ленню" від 29 грудня 1993 р.¹ допускалося, що іноземні гро­мадяни та особи без громадянства мають право на приватиза­цію автозаправних станцій та земельних ділянок. Інший акт — Указ Президента України "Про приватизацію об'єктів неза­вершеного будівництва" від 14 жовтня 1993 р.² (втратив чин­ність на підставі Указу Президента Ма 591/99 від 28 травня 1999 р.) також передбачав можливість приватизації земельних ділянок іноземними громадянами та особами без громадян­ства. Норми цих актів суперечили, а діючі сьогодні суперечать законодавству України, зокрема Указу Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. Згідно з його нормами покупцями земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, в т. ч. об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, приватизовані (відчужені) відповід­но до законодавства України, можуть бути тільки громадяни України — суб'єкти підприємницької діяльності чи юридичні особи України³.

Законодавством України встановлено, що земля може на­даватися іноземним суб'єктам права у користування. Так, у постійне користування (без заздалегідь установленого строку) земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю україн­ських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприєм­ствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

Відповідно до Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. орендарями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного володіння і користування земельною ді­лянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства⁴. Орендарі набувають права на оренду зе­мельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Зе­мельним кодексом України, вказаним Законом України "Про оренду землі" та іншими законами України за договором орен­ди землі. Строк дії цього договору не повинен перевищувати п'ятидесяти років. Його істотні умови визначені в Законі "Про оренду землі". У зазначених нормативно-правових актах вре­гульовані питання, пов'язані з порядком та умовами укладен­ня й дії договору оренди, орендної плати, права та обов'язки орендодавців та орендарів, захист їх прав. Договори про орен­ду землі реєструються відповідно до Порядку державної ре­єстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 25 грудня 1998 р.¹

Виключно користування землею іноземним суб'єктам дозво­ляється в більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Україна та ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає можливість володіння землею іноземними суб'єк­тами права.

Відповідно до Кодексу України "Про надра" не передають­ся у власність іноземним суб'єктам права й надра України. Проте вони можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад, для геологічного вивчення, в т. ч. для дослідно-промислового розроблення ро­довищ корисних копалин загальнодержавного значення; видо­бування корисних копалин і т. ін.

Згідно зі ст. 68 Кодексу 8 червня 1998 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок організації та про­ведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання кон­трактів на користування надрами. Іноземним юридичним та фізичним особам надра в користування надаються на конкур­сній основі на підставі угод (контрактів) з урахуванням вимог законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, Кодексу України "Про надра", інших актів законодавства. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, видана на підставі контракту. У Положенні вказано, що об'єктами тендерів на укладання контрактів на користування надрами можуть бути, по-перше, окремі ділянки надр, у т. ч. континентального шель­фу і виключної (морської) економічної зони України; по-дру­ге, конкретні родовища, окремі їх поклади або частини родо­вища корисних копалин; по-третє, техногенні родовища ко­рисних копалин; по-четверте, об'єкти будівництва та експлу­атації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у т. ч. споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкід­ливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод.

У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у т. ч. континентального шельфу і виключної (морської) еконо­мічної зони України, родовища корисних копалин або їх час­тини як загальнодержавного, так і місцевого значення, зокре­ма й техногенні родовища. Порядок надання частини надр користувачам на території України визначається Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим поста­новою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р.¹

Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у користування, є компетенцією приймаючої сторони. Це ви­пливає з Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 р. "Про постійний суверенітет над національними при­родними багатствами", де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з на­ціональними інтересами. На цих засадах грунтується й зако­нодавча практика України, скажімо, Закон України "Про ви­ключну (морську) економічну зону" від 16 травня 1995 р. Оскільки користування природними ресурсами тісно пов'я­зане з концесіями, то компетенція України як приймаючої сторони визначається й Положенням про Комісію з питань акціонування стратегічно важливих промислових підпри­ємств, затвердженим Указом Президента України від 16 лип­ня 1996 р.² Відповідно до його норм зазначена Комісія зай­мається питаннями надання іноземним інвесторам прав на розроблення та освоєння відновлюваних і невідновлюваних природних ресурсів під час укладення в установленому поряд­ку концесійних договорів.

У процесі концесійної діяльності сторони беруть на себе певні зобов'язання. Наприклад, відповідно до Указу Прези­дента України від 4 липня 1998 р. "Про концесію на будів­ництво та експлуатацію нової автомобільної дороги Львів— Краковець та постанови Кабінету Міністрів України "Про за­ходи щодо виконання Указу Президента України від 4 липня 1998 р. N° 739" від 12 жовтня 1998 р.³ концесіонер повинен дотримуватися правил охорони рослинного та тваринного сві­ту, атмосферного повітря у процесі концесійної діяльності.

До об'єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридич­них осіб інших держав на території України, належать такі, що затверджені постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р.¹ Так, у власності зазначених суб'єктів права не можуть бути:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї, зазначеної в Додатку № 2 до вказаної постанови, а також спортивної зброї та боєприпасів до неї, що купуються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комп­лекси;

2) вибухові речовини й засоби вибуху; всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначен­ням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інфор­мації (ці засоби не можуть також перебувати у власності юри­дичних осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що засто­совуються правоохоронними органами, крім газових пістоле­тів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Цією ж постановою затверджено Спеціальний порядок на­буття права власності на окремі види майна (Додаток № 2) зазначеними суб'єктами правовідносин.

На виконання Розпорядження Президента України "Про спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами сльозо­точивої та дратівної дії" від 19 лютого 1993 p., постановою Кабінету Міністрів України 7 вересня 1993 р. затверджено Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, облі­ку і застосування спеціальних засобів самооборони, зарядже­них речовинами сльозоточивої та дратівної дії². Ці нормативні акти також визначають статус суб'єктів права стосовно зазна­чених видів майна.

Перелік об'єктів, які не можуть перебувати у власності іно­земних громадян, осіб без громадянства та інших іноземних суб'єктів, викладено в ч. 2 ст. 5 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 19 лютого 1997 р.

Іноземці можуть мати вклади в установах Ощадбанку України чи бути застрахованими в нашій державі. Відповідно до Закону України "Про державні гарантії відновлення за­ощаджень громадян України" від 21 листопада 1996 р.¹ із змі­нами від 17 січня 1997 р.² іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на компенсацію грошових заоща­джень, поміщених в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху до 2 січня 1992 p., а також протя­гом 1992—1994 pp., і які знаходились на рахунках Ощадбанку України не менше одного повного календарного року в період 1992-1995 pp.

Але відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсація втрат від знецінення грошових за­ощаджень в установах Ощадного банку України та колиш­нього Держстраху" від 7 лютого 1996 р.³ вони не мають права на сертифікат, який видається на суму індексації вкладів чи знецінення коштів в установах колишнього Держстраху та який може бути використаний для приватизації державного майна. І зазначений Закон України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" не вирішує питання про право іноземців на компенсаційні сертифікати, що могли б бути використані для приватизації державного майна.

Певне майно може використовуватися іноземцями тільки на території України. Його вивезення за межі митної тери­торії нашої держави заборонене. Наприклад, постановою Ка­бінету Міністрів України від 11 вересня 1996 р. затверджено Перелік предметів промислового призначення, що застосо­вуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадян­ства за межі митної території України забороняється⁴.

Майно, необхідне для виконання контрактів іноземними юридичними особами та громадянами, надається їм на умовах, передбачених законодавством України. Передача третім осо­бам державного майна, яке надається в користування відпо­відно до контракту іноземним юридичним особам та громадя­нам, не допускається. Після закінчення терміну дії контракту майно (у т. ч. нерухоме), придбане (споруджене, створене) за рахунок іноземної юридичної особи (громадянина), зали­шається у її (його) власності, якщо інше не передбачено кон­трактом.

Іноді іноземні особи можуть бути власниками майна (чи майнових прав), якщо це дозволяється не тільки національ­ним законодавством України, а й визначається у договірному чи іншому порядку. Так, відповідно до п. 6 постанови Верхов­ної Ради України "Про порядок введення в дію Закону Украї­ни "Про страхування" від 7 березня 1996 р.¹ іноземний стра­ховик може купляти страхові поліси у страховиків-резидентів України, які здійснюють посередницьку діяльність на тери­торії України, з обов'язкових видів страхування, але лише в разі, якщо вони передбачені законодавством інших держав, до моменту приєднання до міжнародних угод стосовно визнання полісів страховиків України на території цих держав.

Питання про користування майном, яке не є у власності іноземних суб'єктів, регулюється й законодавством про іно­земні інвестиції. В Україні, зокрема, передбачається користу­вання з присвоєнням користувачем плодів. Певною мірою вже вказувалося, що користування майном може оформлятися до­говором майнового найму (оренди). Іноземні суб'єкти права мо­жуть бути орендарями будь-якої форми власності майна. Це передбачає, зокрема, Закон України "Про внесення змін і до­повнень до Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 14 березня 1995 р.², де вказа­но, що орендарями можуть бути фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації. Особливості такої оренди визначаються законодавством України (ст. 6).

Отже, суб'єкти іноземного права можуть бути власниками, володільцями та користувачами майна в Україні, якщо це прямо та у виключній формі не заборонене законом України.

Своєю чергою, громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їм та знаходиться за кордоном у повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства. Так, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р.¹ громадяни України — резиденти можуть відкривати рахунки в іноземній валюті під час їх перебування за кордо­ном. Індивідуальної ліцензії Національного банку України в такому випадку не потрібно.