Дієздатність іноземців в Україні

Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у зв'язку з тим, що законодавства окремих держав по-різно­му вирішують питання її настання та обмеження, тобто вста­новлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна ци­вільна дієздатність фізичної особи за законодавством Німеч­чини та Великої Британії настає з 18 років, у Швейцарії та Японії — з 20 років, в Аргентині — з 22 років. Водночас законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприк­лад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності повнолітніх можуть також мати місце відмінності (не всі держави визнають обмеження дієздатності через марнотрат­ство чи через фізичні вади — сліпоту, глухоту — та ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішують­ся за особистим законом фізичної особи (lex personalis). При цьому у більшості держав «сім'ї континентального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за зако­ном місця їх проживання. У державах «сім'ї загального права» застосовується закон доміциля (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначен­ня дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздат­ності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особис­тим законом, повинна вважатися такою і в інших держа­вах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздат­ною за особистим законом, не завжди вважається такою в інших державах.

Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Ци­вільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині право-чин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, вважається стосовно даного правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо цього правочину. Даний принцип з деякими застереженнями закріплено і в Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн.

Колізійне право держав «сім'ї загального права» ще більше обмежує дію особистого закону: невідомі праву суду іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до ува­ги (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнаний недійсним правочин, укладений обмеженою у дієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укла­дати угоди з нерухомістю визначається за законом місце­знаходження речі (lex rei sitae) тощо.

Відповідно до проекту Закону України «Про міжнарод­не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274, дієздатність фізичної особи визначається за її особистим законом. Про­те, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізич­ної особи щодо правочинів і зобов'язань, що виникають внас­лідок завдання шкоди, може визначатися також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов'я­зань у зв'язку із завданням шкоди (п.1 ст. 16).

У міжнародних угодах України вказані питання можуть вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах (укладена 1993 року у Мінську) взагалі не містить виключень з особистого закону, оскільки право держав-учасниць СНД однаково вирішує питання щодо віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздат­ним. Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмеже­но дієздатним вирішуються за законодавством тієї держа­ви, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві дер­жав є різними.

У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року було закріплено саме таку колізійну норму — визнання інозем­ця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалося за законом держави його постійного місця проживання (ч. 3 ст. 566-1). Проект Закону України «Про міжнародне при­ватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 містить дещо іншу норму. Згідно з проектом підстави та правові наслідки ви­знання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї осо­би (п. 2 ст. 16).

Угодами України про правову допомогу¹ дане питання вирішується так. У справах про визнання особи недієздат­ною або про обмеження в дієздатності компетентним вва­жається суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

При цьому суд застосовує своє національне законодавство, тобто діє закон суду — закон держави громадянства.

Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання, встановить, що існують підстави для обмеження в дієздат­ності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд дер­жави громадянства. Якщо суд держави громадянства про­тягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї думки, суд за місцем проживання цієї особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздат­ною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздат­ною передбачені також законодавством держави громадян­ства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або про визнання недієздатною пересилається відповідному суду держави, громадянином якої є іноземець.

Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Виходячи зі змісту статей 43 і 46 Цивільного кодексу України та принципу на­дання іноземцям національного режиму, тільки іноземці, які постійно проживають на території України (іммігран­ти), можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи оголошені померлими.

Угодами України про правову допомогу, насамперед дво­сторонніми, більш детально регламентується порядок і на­слідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошен­ня їх померлими. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою компетентним є суд держави, громадянином якої була ця особа. Дана справа може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, які прожи­вають на території цієї держави та права яких основані на її законодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку за­стосовуватиме своє національне законодавство.

Згідно зі ст. 18 проекту Закону України «Про міжнарод­не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 підстави та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з відомих особистих законів особи, яка зникла.

Спеціальні закони, що регулюють порядок і наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошен­ня її померлою, прийняті у Німеччині, Австрії, Італії та де­яких інших державах. Разом з тим праву окремих держав (наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове вве­дення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим є лише встановлення для даної конкретної справи пре­зумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей протягом семи років¹. Вказані суттєві відмінності в матері­альному праві окремих держав можуть стати підґрунтям для виникнення такого небажаного у правовому регулю­ванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде визнана померлою за правом однієї держави, а за правом іншої вона вважатиметься живою).

 

 

32. Основні питання правового статусу громадян України за кордоном

Правовий статус громадян України за кордоном визначає­ться: 1) законодавством держави їх перебування; 2) законо­давством України; 3) нормами міжнародних угод; 4) загаль­ними та спеціальними принципами міжнародного права; 5) міжнародними звичаями. Громадянам України за кордоном державою їх перебування надається певний обсяг прав відпо­відно до їхніх законодавства та міжнародних договорів. Так, у правах та обов'язках стосовно особистого статусу, майнових зобов'язань вони прирівнюються до громадян іноземної держави.

Законодавство України встановлює, що обсяг прав влас­ника визначається за законом місцезнаходження речі (див., наприклад, колізійну норму ч. 1 ст. 569³ Цивільного кодексу України). Виникнення та припинення права власності на річ визначаються за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, якщо інше не передбачено законодавством України (ч. 2 ст. 569³ Цивільного кодексу України).

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено її Конституцією. Він відображений і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 p., згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями. У разі пору­шення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення (ст. 20).

Серед обов'язків, покладених на консула є, зокрема, охоро­на майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого майна консул має право продати його і надіслати виручені гроші за належністю (ст. 36). Спад­кове майно може бути прийняте консулом для передачі спад­коємцям, які перебувають в Україні (ст. 37).

Консул інформує громадян України, які тимчасово перебу­вають у його консульському окрузі, про законодавство дер­жави перебування, а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 25). Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це предс­тавництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До грома­дян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.