Поняття юридичної особи як суб'єкта міжнародного приватного права.

Поняття та ознаки юридичної особи. Під юридичною особою в правовій доктрині розуміють будь-яку організацію, що не залежить від її учасників та володіє властивими тільки їй майновими пра­вами [39].

Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. Законо­давство деяких країн йде просто шляхом перерахування основних, найсуттєвіших ознак юридичних осіб або містить тільки їх кла­сифікацію. Ця складність має просте пояснення: конструкція юри­дичної особи, що опосередковує відносини майнового обороту, зас­тосовується до форм утворення та існування не тільки комерційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за участю держави.

У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодав­ством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відокремлене майно, права та обов'язки, переважно май­нові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідноси­нах та господарському обороті, відповідає за зобов'язаннями дого­ворів та деліктів [209].

Згідно із Цивільним кодексом України юридичною особою є орга­нізація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і діє­здатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).

Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття "юридична особа", — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наяв­ності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.

Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість. Означає роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або оперативного управління.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремле­ності від її засновника (засновників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлення май­на є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок фор­мування статутного фонду, джерела формування майна, його право­вий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридич­ною особою, і тому належить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.

2. Організаційна єдність. Означає, що юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність визначається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками.

3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне наймену­вання). Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для іден­тифікації цієї особи у цивільному чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває майнових та особистих немай-нових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-пра­вові відносини з іншими організаціями та громадянами. Законодав­ство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уни­кати у найменуванні іноземних виразів чи слів. Законодавства Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації стосовно доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і Ко) або виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Крім того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обме­женою відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи.

4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи щодо договорів, які вона укладає. Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки самостійну, а й виключну майнову відповідальність. Саме в них найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного товариства як самостійного суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залучення до участі у такому товаристві великої кількості осіб й тим самим акумулювання великого капіталу.

Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім май­ном, що перебуває в її власності або володінні, на яке за законом мо­же бути накладено стягнення. В окремих випадках можливе покла­дення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої. Таке положення має місце у двох випадках: якщо вища юри­дична особа гарантувала сплату визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а звідси — і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітраж­ному процесі або третейському розгляді цивільного спору [222].

Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові систе­ми світу виділяють такі:

• похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх створення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Зас­новницьке волевиявлення повинно відповідати встановленим ви­могам щодо суб'єкта, змісту і форми. Суб'єктом засновницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деякими винятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та те­риторіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в засновниць­ких правах;

• самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Са­мостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

• Юридичні особи можуть поділятися на суб'єкти публічного та приватного права залежно від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юридичні особи публічного права переваж­но виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціаль­них публічно-правових актів, прийнятих компетентними дер­жавними органами (закон, декрет, указ, адміністративний на-> каз). До таких осіб належать органи управління адміністра­тивно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промис­лові палати, університети, музеї, державні залізниці й банки тощо. Грунтуючись у своїй діяльності в основному на вимогах нормативно-правових актів публічного характеру, вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керуючись при цьому нормами цивільного чи торговельного права.

• Юридичні особи приватного права створюються переважно у нормативно-явочному порядку. Вони обліковуються у спе­ціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від ком­петентних органів. Це банки, страхові компанії та ін. На них поширюються норми цивільного або торговельного права. Вони можуть виступати у різних формах, що передбачені за­конодавством держав. Це спілки та установи відповідно до статей 21, 22 німецького Цивільного зводу, товариства й асо­ціації згідно зі статтями 1832, 1842 Цивільного кодексу Фран­ції; корпорації (об'єднання осіб) та установи — за правом Швейцарії; корпорації з кількох осіб (зокрема, державні під­приємства) та корпорації з однієї особи, так звані one-man-company, а також король, служителі церкви — в Англії. Діяль­ність one-man-company регулює, зокрема, Закон про компанії 1989 р.

 

35. Особистий статут і „національність" юридичної особи.

У міжнародному приватному праві загальновизнаним є положення про те, що кожна юридична особа належить до певної держави, національним законодавством якої визна­чається її особистий статут, який має екстериторіальний характер, тобто обов'язковий для визнання за кордоном. Можна сказати, що зазначене положення базується на міжнародному звичаї¹.

Особистий статут організації відповідає на запитання, чи є дана організація юридичною особою (чи це сукупність фізичних осіб, не наділених таким правом), визначає поря­док створення та ліквідації юридичної особи, передбачає її організаційну форму та правоздатність, вирішує долю ліквідаційного залишку тощо. Отже, особистий статут відоб­ражує національну належність юридичної особи, але до цьо­го часу не існує єдиного критерію визначення такої націо­нальної належності. На сьогодні пропонується кілька докт-ринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

Теорія інкорпорації. Основний зміст теорії і самого кри­терію інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія належить правопорядку країни, в якій вона за­снована відповідно до її законодавства. Іншими словами, компанія, утворена за британським законом визнаватиметь­ся британською компанією в тих країнах, колізійне право яких у цій галузі будується на принципах інкорпорації. Прийнято вважати, що дана ознака визначення особистого статуту іноземної юридичної особи властива країнам, що належать до англосаксонської системи права. Дійсно, це так. Разом з тим і держави континентальної системи права у своєму законодавстві й судовій практиці активно її вико­ристовують. Російська Федерація, Білорусь, Казахстан, Китай, Чехія, Словаччина, Нідерланди законодавчо закрі­пили відсилання до закону місця інкорпорації як необхід­ний колізійний принцип відшукання особистого статуту.

Теорія осілості. Відповідно до цієї теорії, яку іноді нази­вають теорією «ефективного місцеперебування», особистим статутом юридичної особи є закон тієї країни, в якій розмі­щується її керівний орган (рада директорів, правління, інші виконавчі або розпорядницькі органи). Існує думка, що в цьому випадку не має значення, де здійснюється ділова ак­тивність такої юридичної особи. До числа держав, що керу­ються цим критерієм, належать: Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, Німеччина, Польща та ще деякі інші країни Європейського Союзу. Як правило, юридична адреса суб'єктів господарювання міститься в їхніх статутах чи інших установчих документах, тому вважається, що, керу­ючись нею, легко встановити приналежність даної юридич­ної особи до відповідного правопорядку.

Теорія центра експлуатації. Ще одним критерієм осо­бистого статуту юридичної особи виступає місце здійснен­ня основної діяльності. Її зміст досить простий: особистий статут юридичної особи визначається законом країни, де відбувається її господарська діяльність. Цей критерій здеб­ільшого використовується в законодавстві та судовій прак­тиці країн, що розвиваються, з метою оголошення «своїми» всіх утворень, що ведуть ділові операції на території даної держави. Ця теорія має певні корені політичного, юридич­ного та економічного характеру. Країни, що розвиваються, зацікавлені в залученні іноземного капіталу для розвитку національного господарства, і «прив'язати» їх до вітчизня­ного правопорядку держава може найпростішим шляхом — з допомогою критерію «центра експлуатації».

Так, Закон Індії про компанії (1956 р.) в особливій час­тині, присвяченій іноземним компаніям, спеціально зазна­чає, що компанія, заснована відповідно до законів інозем­ної держави, може зареєструватися в Республіці Індія як «іноземна компанія, що має місцем здійснення бізнесу Індію» (статті 591—601).

Проте огляд різних підходів законодавства та судової практики до визначення національності юридичних осіб дозволяє дійти висновку про те, що жоден з них не застосо­вується ізольовано від інших.

Теорія контролю. Початок використання цієї теорії має історичні корені і пов'язується в історії та науці міжна­родного приватного права з періодами двох світових війн. Під час збройних конфліктів правовий статус іноземних юридичних осіб набуває особливого значення, оскільки ви­никає проблема «ворожих іноземців». Сторони конфлікту зацікавлені у припиненні будь-яких економічних зв'язків між собою. У відомому в історії циркулярі французького міністерства юстиції від 24 лютого 1916 р. вказувалося, що коли йдеться про ворожий характер юридичної особи, не можна задовольнятися дослідженням «правових форм, прийнятих компаніями: ні місцезнаходження адміністра­тивного центра, ні інші ознаки, що визначають у цивільно­му праві національність юридичної особи, недостатні, тому що мова йде про те, щоб... виявити дійсний характер діяль­ності товариства». Ворожою, говорилося в документі, треба визнати юридичну особу, якщо її управління чи весь її ка­пітал (або більша його частина) знаходяться в руках воро­жих громадян, тому що в цьому випадку за фікцією цивіль­ного права ховаються діючі фізичні особи»¹.

За вітчизняним законодавством, в Україні теж викорис­товуються різні критерії для поділу юридичних осіб на «своїх» та іноземних. Так, Закон України «Про зовнішньо­економічну діяльність»² від 16 квітня 1991 р. у ст. 1 визна­чає іноземних суб'єктів господарської діяльності як суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження чи постійне місце проживання за межами нашої держави. Постійним місцезнаходженням при цьому вважається те місце, де зна­ходиться офіційно зареєстрований головний орган управлін­ня суб'єкта господарювання.