Міжнародний договір в системі джерел міжнародного приватного права.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжна­родні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»¹ визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з інозем­ною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменуван­ня (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

При використанні міжнародного договору слід визначи­тися, чи можна застосовувати цей договір до відносин, які належить врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учас­ницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може інколи застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави-учасника догово­ру), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна нор­ма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворен­ня їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України — це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шля­хом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому дого­ворі (в його прикінцевих положеннях). Договір може наби­рати чинності: а) після завершення процесу обміну рати­фікаційними грамотами між учасниками; б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депози-тарію¹; в) по закінченні певного терміну після обміну рати­фікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію; г) у термін, зазначений в самому до­говорі; ґ) з моменту підписання² (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і рати­фікований Україною, може ще не мати чинності. В міжна­родному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набран­ня ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

При застосуванні міжнародних договорів слід врахову­вати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) передбачає можливість укладення договорів в усній формі, однак Ук­раїна зробила застереження відповідно до статей 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору в тих випадках, коли принаймні одна із сторін має своє комер­ційне підприємство в Україні.

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберіга­ють автономне положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором Ук­раїни, який набрав чинності в установленому порядку, вста­новлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачен­ня має бути однаковим.

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників

а) двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення (транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування та ін.);

б) багатосторонні (універсальні — відкриті для всіх держав), наприклад Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.), Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад угоди країн СНД про поря­док вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням госпо­дарської діяльності (1992 р.), і про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних спра­вах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб'єктом їх укладення

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою. Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Наша краї­на підтвердила свої зобов'язання за міжнародними догово­рами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав і обов'язків за міжна­родними угодами СРСР, які не суперечать Конституції Ук­раїни та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні догово­ри укладаються:

Президентом України або за його дорученням — від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені Уряду України;

міністерствами та іншими центральними органами ви­конавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні дого­вори:

а) політичні, мирні, територіальні й такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, і обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів Ук­раїни;

д) яким за згодою сторін надається міжнародний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні дого­вори з економічних, торговельних, науково-технічних, гу­манітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабі­нету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують рати­фікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента чи Кабінету Міністрів Украї­ни, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюєть­ся Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України або затверджуються Ка­бінетом Міністрів у формі постанов.