Поняття і підстави колізій законів у міжнародному приватному праві.

Предметом правовідносин МПрП першої групи, як зазначалося вище, є так звані колізійні правовідносини. Колізія (лат. еоШыо — зіткнення) — зіткнення будь-яких протилеж­них сил, інтересів, прагнень; розбіжність між окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень різних дер­жав; розбіжності або суперечність між правовими нормами, що регу­люють однакові правовідносини¹. Колізія законів характеризується як протиріччя (зіткнення) двох чи більше формально діючих норма­тивних актів з одного і того самого питання².

Юридична наука на сьогодні не має єдиного поняття колізії права. Одні автори вбачають у ній суперечність юридичних норм (Н. Алек­сандров, М. Шаргородський), деякі розуміють її як одночасну дію різних норм щодо однієї фактичної ситуації (А. Міцкевич, А. Чер-данцев), інші визначають колізію як ситуацію, що виникає перед правозастосовчими органами за необхідності вибору певного право­порядку (І. Перетерський, С. Крилов, Л. Лунц).

Існує думка щодо багатозначності цієї категорії. Зокрема, А. Вла-сенко [26] наполягає на тому, що термін "колізія" слід розуміти: 1) як відносини конфліктного характеру між нормами права для регулю­вання однієї фактичної ситуації, коли сам конфлікт полягає в розбіжностях чи протиріччі. Розбіжності трактуються як "слабке" зіткнення нормативно-правових правил, а протиріччя — як най-сильніше зіткнення юридичних настанов; 2) як різновид правових колізій разом з конфліктами актів тлумачення та ін. [26].

Стосовно кваліфікації колізій можна розрізняти дві їх групи: колізії внутрішнього права і колізії, протиріччя між відповідними нормами, що регулюють аналогічні відносини в різних країнах, різних правових системах. До перших, за Н. Власенком, належать:

• колізії у часі (норми, ухвалені в різний час, але спрямовані на регу­лювання одноманітних відносин);

• ієрархічні колізії (норми, видані різними правотворчими органа­ми з одного і того самого правового питання);

• змістові колізії (норми, що мають різний обсяг регулювання для ідентичних правовідносин);

• просторові колізії (норми, які регулюють правовідносини у різних територіальних одиницях);

• персональні колізії (норми, що поширюються лише на певне коло осіб).

Якщо перша група колізій є наслідком нерозвинутості правової теорії, методології, прогалин у законотворчій діяльності та законо­давчій техніці, то колізії другої групи вважаються цілком зако­номірними. Так, С. Лебедєв зазначає, що наявність у цих відносинах міжнародного чи іноземного елемента, не змінюючи їх юридичного змісту, наперед визначає їх зв'язок більше ніж з одним правопоряд­ком або, іншими словами, породжує проблему "колізії" вітчизняного закону і закону іншої держави чи держав, з якими пов'язаний такий елемент (соїіто зґаґиґотит), оскільки одні й ті самі питання можуть по-різному регулюватися в цих законах [100]. Але закономірність, а отже і виправданість колізій, допустимі лише у відносинах власності або пов'язаних з особистими стосунками (сімейне, спадкове право тощо). Стосовно торговельної діяльності, договірного права колізії суттєво негативно впливають на діловий оборот. Як засіб їх нейт­ралізації застосовуються спеціальні цивільні принципи, а також уні­фікація як матеріально-правових, так і колізійних норм національ­ного права.

«Колізія» — слово, яке походить від латинського соШвю, що означає «зіткнення». Колізія права полягає у різниці змісту приватноправових законів країни суду та тієї держа­ви, до якої належить іноземний елемент в даних правовідно­синах. Іншими словами, правова колізія зумовлена двома причинами: наявністю іноземного елементу в приватнопра­вових відносинах і різним змістом права різних держав, з якими ці відносини пов'язані.

Таким чином, перед судом виникає проблема вибору за­кону, яка вирішується з допомогою колізійної норми.

Правові системи окремих держав можуть колізувати у питаннях, які пов'язанні з колізіями як матеріального пра­ва (його вибору, кваліфікації, тлумачення), так і процесу­ального права (тобто, право якої держави повинно застосо­вуватися до процесуальних відносин, пов'язаних з розгля­дом справ з участю іноземного елементу та виконанням судових рішень, у тому числі держави, правозастосовчий орган якої компетентний розглядати справи такого роду).

 

 

Колізійна норма в міжнародному приватному праві та її елементи

Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої держави повинно бути застосоване до даних правовідносин, «ускладнених» іноземним елементом.

Структура колізійної норми складається з двох еле­ментів: обсягу та прив'язки.

Обсягом колізійної норми називається вказівка в ній на ті відносини, які потребують правового врегулювання, а прив'язкою — вказівка на закон (тобто правову систему, правопорядок), з допомогою якого і врегульовуватимуться зазначені відносини.

Звернімося до проекту¹ Закону України «Про міжнарод­не приватне право», а саме до п. 1 ст. 48: «Права та обов'яз­ки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди (обсяг), визначаються за правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для ви­моги про відшкодування шкоди (прив'язка)».

В обсязі визначаються відносини, пов'язані із зобов'язан­нями, що виникли внаслідок заподіяння шкоди (зобов'язан­ня з делікту).

У прив'язці визначається, правом якої країни врегульо­вуватимуться ці правовідносини, тобто «за правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підста­вою для вимоги про відшкодування шкоди».

Отже, стаття 48 не встановлює прав та обов'язків учас­ників вказаних відносин, а відсилає до права держави, в якій мала місце дія.

Таким чином, обсяг — це частина колізійної норми, яка вказує на коло приватноправових відносин міжнародного характеру, що підлягає правовій регламентації. Традицій­но обсяг відповідає якомусь конкретному приватноправо­вому інституту, як то: спадкові відносини, договірні зобов'я­зання, деліктні зобов'язання, взяття шлюбу і т. ін.

 

 

Види колізійних норм

Класифікація колізійних норм пов'язана з особливістю колізійних прив'язок. Найбільш істотною є класифікація за формою колізійної прив'язки. За цим критерієм колізій­ні норми поділяються на односторонні та двосторонні.

Одностороння — це така норма, прив'язка якої прямо називає право держави, яке належить застосовувати, і найчастіше вказує на застосування права у своїй державі (українська колізійна норма вказує на застосування права України). Так, згідно зі ст. 52 проекту Закону України «Про міжнародне приватне право», форма і порядок укладання шлюбу в Україні визначається правом України.

Двостороння колізійна норма є більш типовою і її при­в'язка не називає право конкретної держави, а формулює загальний принцип, використовуючи який, можна обрати право. Тому прив'язку двосторонньої колізійної норми на­зивають «формулою прикріплення», тобто вона допома­гає прив'язати правовідносини до конкретного правопоряд­ку. У п. 2 ст. 37 Договору між Україною та Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у ци­вільних і кримінальних справах визначається: «правові стосунки у сфері успадкування нерухомого майна регулю­ються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно»¹. Таким чином, закріплюєть­ся можливість застосування або вітчизняного, або інозем­ного права.

Наступний критерій, який може бути покладений в ос­нову класифікації колізійних норм — це форма виражен­ня волі законодавця (або ступінь обов'язковості для сторін). За цим критерієм колізійні норми бувають: імперативні, диспозитивні й альтернативні.

Імперативні — це норми, які містять категоричні вка­зівки щодо вибору права і не можуть бути змінені за пого­дженням сторін. Прикладом імперативної колізійної норми може бути ч. 2 ст. 40 проекту Закону України «Про міжна­родне приватне право», а саме: «До захисту права власності та інших речових прав на нерухоме майно застосовується право держави, в якій це майно знаходиться. Щодо майна, внесеного до державного реєстру України, застосовується право України». Імперативною колізійною нормою також є ч. 1 ст. 14: «Особистим законом фізичної особи вважається право країни, громадянство якої вона має».

Диспозитивні — це норми, які, встановлюючи загальне правило про вибір права, залишають сторонам можливість відмовитися від нього і тим самим обрати застосовне право. Диспозитивність проявляється у таких формулюваннях, як «сторони можуть», «якщо інше не встановлено угодами сторін» та ін. Наприклад, ч. 1 ст. 33 Договору між Украї­ною і Республікою Польща про правові відносини у цивіль­них і кримінальних справах передбачає, що «зобов'язання, які виникають з договірних відносин, визначаються зако­нодавством тієї Договірної Сторони, на території якої була укладена угода, якщо учасники договірних відносин не підпорядкують ці відносини обраному ними законодав­ству».

Перш ніж розглянути альтернативні колізійні норми, необхідно згадати і такий критерій, як кількість прив'я­зок, залежно від якого колізійні норми поділяються на од­нозначні та множинні. Під однозначними розуміються нор­ми, що містять одну прив'язку. Можуть застосовуватися також норми, що мають дві, три і більше колізійних при­в'язок (множинні), котрі, у свою чергу, можуть бути аль­тернативними чи кумулятивними.

Альтернативні норми розрізняються між собою залеж­но від характеру зв'язку між альтернативами. У простій альтернативній колізійній нормі всі альтернативні прив'яз­ки рівнозначні — кожна з них може бути застосована. При цьому вибір однієї з прив'язок виключає подальше викори­стання інших. Зазвичай вони з'єднуються сполучником «або». Прикладом такої колізійної норми слугує ч. 1 ст. 40 проекту Закону України «Про міжнародне приватне право», а саме: «До захисту права власності та інших речових прав застосовується на вибір заявника право держави, в якій майно знаходиться, або право суду».

Складна альтернативна колізійна норма — це така нор­ма, в якій альтернативні прив'язки супідрядні між собою. При цьому виокремлюються основна (генеральна) прив'яз­ка, яка формулює загальне головне правило вибору права (призначене для першочергового застосування), і субсидіар-на, — яка формулює ще одне або кілька правил і застосо­вується тоді, коли головне правило з будь-яких причин не було застосоване або виявилося недостатнім для вибору компетентного правопорядку. Наприклад, ч. 6 ст. 6 Зако­ну України «Про зовнішньоекономічну діяльність закріп­лює: «Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, що була укладена за кор­доном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотри­мання форми, якщо дотримані вимоги законів України».

Кумулятивні — це такі норми, в яких до одних право­відносин застосовується одночасно кілька прив'язок. При­чому застосування однієї з прив'язок не виключає подаль­шого використання іншої¹. Так, кумулятивна прив'язка ви­користовується в ч. 3 ст. 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних і кримінальних справах, а саме: «Якщо дитину усиновляє подружжя, з якого один є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — іншої Договірної Сто­рони, повинні бути дотримані вимоги, передбачені законо­давством обох Договірних Сторін».

Необхідно також вказати й на такі колізійні норми, як міжнародні та міжобласні (інтерлокальні). Їх виділяють згідно з критерієм дії колізійних норм у просторі. На цей час існує багато норм, які стосуються колізії законів, що повністю або в якійсь частині є загальними для кількох дер­жав (як правило, йдеться про уніфіковані норми). У випад­ку інтерлокальних колізійних норм прийнято говорити про колізійні норми складових частин держави. Відомо, що в багатьох держав, насамперед з федеральним устроєм, в суб'єктах федерації або адміністративних одиницях є свої правові системи. У разі відсилання колізійної норми до пра­ва такої держави постає запитання про те, яке законодав­ство або яке право повинно бути застосоване.

Доречним тут може бути приклад, наведений відомим вченим М. М. Богуславським. В Італії розглядалося питан­ня про спадкоємство громадянина США, який народився в Сан-Франциско (штат Каліфорнія). Згідно із ст. 46 Закону «Про реформу італійської системи міжнародного приватно­го права» від 31 травня 1995 р. до спадкоємства належить застосовувати законодавство держави, громадянином якої був спадкоємець на момент своєї смерті, а згідно з п. 1 ст. 18, у випадках, коли відповідно до цього закону повинно засто­совуватися право держави, в якій діє одночасно кілька пра­вових систем залежно від територіального чи персонально­го принципу, належне до застосування право визначається на підставі критеріїв, що застосовуються правом цієї дер­жави. У США спадкове право регулюється не федеральним законодавством, а законодавством штатів. Так, у США не встановлені законодавчі критерії для визначення права, що застосовується на підставі федеральних колізійних норм, тому італійський суд, на основі п. 2 ст. 18 указаного зако­ну, повинен застосувати правову систему, з якою відносини найбільш тісно пов'язані. У даному разі він повинен вихо­дити не тільки з того, що в США існує громадянство США як федеральної держави (federal citizenship), а ще й з того, що існує громадянство кожного штату (state citizenship). Громадянством штату володіють громадяни, доміцильовані в даному штаті. Спадкоємець мав свій доміциль (особлива форма місця проживання) в Каліфорнії. Наявність доміци­ля в Каліфорнії повинна розглядатися як наявність тісного зв'язку саме з цим штатом. Звідси випливає, що треба за­стосовувати законодавство Каліфорнії¹.

Отже, якщо виникла необхідність застосувати до якихось відносин право США, то спочатку потрібно визначити, яким законодавством (федеральним або штату) регулюються ці правовідносини.

Право, що застосовується на практиці, у ряді випадків визначається не тільки стосовно якої-небудь території, а й стосовно осіб (інтерперсональне право)² і часу (інтертем-поральне право).

Формули прикріплення

Формули прикріплення є результатом узагальнення най­поширеніших двосторонніх колізійних прив'язок і визна­чення їх основних видів, які прийнято називати по-латині.

Розглянемо найбільш відомі формули прикріплення.

1. Особистий закон фізичної особи (lex personalis), згідно з ним визначаються правовий статус фізичної особи, її право- та дієздатність, а також особисті та інші права. Різновидами особистого закону фізичної особи є:

а) закон громадянства (lexpatriae, lex nationalis) — означає застосування права тієї держави, громадянином якої є дана особа;

б) закон місця проживання (lex domicilii) — означає застосування права тієї держави, де відповідна особа постійно чи переважно проживає.

Необхідно зазначити, що сьогодні розширюється коло держав, які все частіше використовують так звану «зміша­ну систему» особистого закону (тобто застосовуються обид­ва варіанти), що підвищує його ефективність.

Прикладом особистого закону фізичної особи може бути п. 1 ч. 2 ст. 23 Мінської конвенції 1993 року (ст. 26 Киши­нівської конвенції 2002 року) «Про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних спра­вах»: «Дієздатність фізичної особи визначається законодав­ством Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання»¹.

2. Закон «національності» юридичної особи (lex socie-tatis) — використовується при вирішенні колізій законів, пов'язаних з правовим положенням іноземної юридичної осо­би. Дана формула прикріплення передбачає застосування права тієї держави, якій належить юридична особа.

Міжнародній практиці відомі різноманітні варіанти ви­значення «національності» юридичної особи, тобто при ви­борі ознак для визначення особистого статусу юридичної особи немає єдиної думки.

а) Ознака (критерій) «інкорпорації» юридичної особи притаманна країнам англо-американської системи права (але відома і праву інших країн), практика яких вирішує питання особистого статусу юридичної особи за законом місця реєстрації її статуту.

б) На відміну від англо-американського права, практика країн континентальної Європи додержується ознаки «осілості» юридичної особи, а «осілість» звичайно визначається за місцем знаходження адміністративного (управлінського) центру юридичної особи.

в) У деяких країнах Близького Сходу «національність» юридичної особи визначається з урахуванням основного місця фактичного здійснення діяльності юридичної особи.

Щодо Мінської конвенції 1993 року, то у п. 3 ст. 23 запи­сано: «Правоздатність юридичної особи визначається зако­нодавством держави, за законами якої вона була заснова­на». Про це також свідчить п. 3 ст. 26 Кишинівської кон­венції 2002 року.

3. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae) — означає застосування права тієї держави, на території якої знаходиться річ, і застосовується щодо права власності та інших речових прав, а також у сфері спадкування.

Згідно з п. 2 ст. 45 Мінської конвенції 1993 року, «право спадкування нерухомого майна визначається за законодав­ством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно». Ця ж формула прикріплення використовується при визначенні права власності на нерухоме майно (п. 1 ст. 38 Мінської конвенції 1993 року та ст. 41 Кишинівської кон­венції 2002 року).

4. Закон, обраний особою, яка здійснила правочин (lex voluntatis), — являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Дана формула прикріплення, яка ще має назву «автономія волі», прийнята в більшості країн. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять з того, що при вирішенні всіх колізійних питань у сфері договірних зобов'язань вирішальною є воля сторін.

Так, ч. 9 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономіч­ну діяльність» встановлює, що «права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначають­ся правом країни, обраним сторонами при укладанні дого­вору або в результаті подальшого узгодження».

У проекті Закону України «Про міжнародне приватне пра­во» принцип автономії волі знайшов своє відбиття у ст. 4:

«У випадках, передбачених законом, сторони (сторона) можуть здійснювати вибір права, що підлягає застосуван­ню до змісту правових відносин» (п. 1);

«Вибір права, згідно з п. 1 цієї статті, має бути явно ви­раженим або прямо випливати з умов правочину чи обста­вин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом» (п. 2);

«Вибір права може бути зроблений як щодо правочину в ціло­му, так і щодо його окремих частин. Вибір права щодо окре­мих частин правочину повинен бути явно виражений» (п. 3);

«Вибір права сторонами не обмежується колом правопо-рядків країн, поміж яких можливий вибір, — якщо інше не встановлено законом» (п. 4);

«Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами в будь-який час, зокрема при вчи­ненні правочину, на різних стадіях його виникнення тощо. Вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну силу і є дійсни­ми з моменту його вчинення без порушення права третіх осіб» (п. 5).

5. Закон місця здіснення акту (lex loci actus) — озна­чає застосування права тієї держави, на території якої був здійснений акт. Приватноправовий акт — це широке понят­тя, що охоплює різні приватноправові дії. Існує кілька варі­антів закону місця здійснення акту, що зустрічаються най­частіше:

а) закон місця укладення договору (lex loci contractus) — означає застосування права держави, на території якої було укладено договір, та застосовується у сфері зобов'язального права. Відносно даної прив'язки існує проблема визначення місця здійснення договору, якщо він укладений між сторонами шляхом листування. Місце укладення договору по-різному трактується в праві різних країн. Наприклад, в англо-американському праві договір вважається укладеним в тому місці, звідки відправлений акцепт, в країнах Європи — де отриманий акцепт;

б) закон місця виконання договору (lex loci solutionis) — означає застосування права тієї держави, на території якої зобов'язання, що випливають з договору, підлягають виконанню;

в) закон місця укладення шлюбу (lex loci celebrationis) — застосовується в законодавстві деяких країн, що регулює сімейні відносини, і означає застосування права тієї держави, на території якої укладений шлюб;

г) закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti commissi) — означає застосування права тієї держави, на території якої була заподіяна шкода, і застосовується для регулювання деліктних зобов'язань. Принцип закону місця заподіяння шкоди виражений в п. 1 ст. 42 Мінської конвенції 1993 року: «зобов'язання про відшкодування шкоди, крім дій, що випливають із договору, та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування збитків».

6. Закон країни продавця (lex venditoris) — означає застосування права тієї держави, на території якої заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона-продавець.

Закон країни продавця застосовується в дослівному його розумінні — до договору купівлі-продажу, а також в широ­кому розумінні — до інших приватноправових договорів.

7. Закон найбільш тісного зв'язку (proper law) — озна­чає застосування права тієї держави, з якою правовідноси­ни найбільш тісно пов'язані, й застосовується як в зобов'я­зальному праві, так і у сфері деліктів, шлюбно-сімейних, спадкових, трудових відносин.

8. Закон суду, який вирішує спір (lex fori), — означає застосування права тієї держави, суд якої розглядає справу з участю іноземного елементу (суд застосовує своє націо­нальне право). Загальноприйнятою сферою застосування закону суду є міжнародний цивільний процес.

9. Закон місця роботи (lex loci laboris) — означає зас­тосування права країни, на території якої здійснюється тру­дова діяльність, і застосовується у сфері міжнародних тру­дових відносин (основним винятком з даного правила є фор­ма трудового договору).

10. Закон прапору (lex flagi) — означає застосування права тієї країни, під прапором якої ходить судно, і застосовується у сфері торговельного мореплавства.