Тема 12. Загальна характеристика відносин купівлі-продажу в міжнародному приватному праві

Питання для обговорення:

 

1. Загальна характеристика договору міжнародної купівлі-продажу (поставки): місце серед інших договорів у міжнародному приватному праві, поняття (дефініція) договору та юридично значимі особливості його окремих видів.

2. Правове регулювання відносин купівлі-продажу у міжнародному обороті: особливості, джерела, співвідношення матеріального та колізійного методів:

2.1. уніфіковані джерела колізійного права;

2.2. уніфіковані матеріально-правові джерела;

2.3. недержавне регулювання та lex mercatoria.

3. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі–продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденська конвенція): загальна характеристика та сфера застосування.

4. Укладення та форма договору купівлі-продажу за Віденською конвенцією.

5. Підходи Віденської конвенції щодо визначення прав та обов’язків сторін договору купівлі-продажу.

6. Питання відповідальності за порушення договору купівлі-продажу та наслідків його розірвання за Віденською конвенцією:

6.1. істотне порушення договору;

6.2. передбачуване порушення договору;

6.3. засоби захисту в разі порушення договору;

6.4. значення вини для відповідальності за Віденською конвенцією та категорія «перешкоди поза контролем сторони».

7. Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів «Інкотермс»: основні положення.

8. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 р.): загальна характеристика.

 

Нормативні акти

 

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі– продажу товарів від 11 квітня 1980 року. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 15. – Ст. 1171.

Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14 червня 1974 року. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 44. – Ст. 2942.

Протокол про зміну Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі– продажу товарів (Відень, 1980 р.).

Конвенція про право, що застосовується до міжнародної купівлі–продажу товарів від 15 червня 1955 року.

Конвенція про закон, що застосовується до передачі права власності при міжнародній купівлі–продажу товарів від 15 квітня 1958 року.

Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі–продажу від 22 грудня 1986 року.

Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992 року.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422; з наступними змінами і доповненнями.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 pоку // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 23. – Ст.21; з наступними змінами і доповненнями.

Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15.вересня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 32. – Ст. 255; з наступними змінами і доповненнями.

Указ Президента України від 4.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» // Урядовий кур’єр. – 1994. – № 154-155.

Постанова Кабінету Міністрів Україну і Національний банку України від 21.06.1995 року № 444 „Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті” // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 9 –. Ст. 243.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6.09.2001 року № 201. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 39 –. Ст. 1784.

Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА).

Інкотермс 2000. Міжнародні правила тлумачення торгових термінів.

 

Література

 

Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3–х т. Том 2. Особенная часть: Учебник. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2002.

Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров: Комментарий / Отв. ред. А.С. Комаров. М., 1994.

Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. М.: «Статут», 2002.

Вилкова Н.Г. Договорное право в международном обороте. – М.: «Статут», 2004. – 511 с.

Зыкин И.С. Договор во внешнеэкономической деятельности. – М.: Междунар. отношения, 1990.

Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. – М., 1983.

Комаров А.С. Правовые вопросы товарообменных сделок. – М., 1994.

Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д–ра юр. наук Ю.М. Юмашева. – М.: Междунар. отношения, 2003.

Лунц Л.А. Внешнеторговая купля-продажа (коллизионные вопросы). – М., 1972.

Лунц Л.А. Курс международного частного права. Особенная часть. – М., 1975.

Международное частное право: Учебник / Л.П. Ануфриева, К.А. Бякешев, Г.К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г.К. Дмитриева. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд–во Проспект, 2004.

Мережко А.А. Договор в частном праве. – К.: Юстиниан, 2003.

Мусин В.А. Международные торговые контракты. – Л: Изд–во ЛГУ, 1986.

Поздняков В.С., Садиков О.Н. Правовое регулирование отношений по внешней торговле. Ч. 1. – М., 1985.

Правовое регулирование отношений по внешней торговле СССР. Ч. 2 / Под ред. В.С. Позднякова. – М., 1986.

Право и внешняя торговля. – М., 1987.

Розенберг М.Г. Международный договор и иностранное право в практике международного коммерческого арбитражного суда. – М., 1998.

Розенберг М.Г. Заключение договора международной купли-продажи товаров. – М., 1991.

Розенберг М.Г. Международная купля-продажа товаров. – М., 1995.

Розенберг М.Г. Контракт международной купли-продажи. – М., 1996.

Скаридов А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. – СПб: Изд–во Михайлова В.А., – 1998.

Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Підручник. – 4–те вид., переробл. і допов. – К.: Атіка, 2009. – 500 с.

Фолсом Р.Х., Гордон М.У., Спангол Дж. А. Международные сделки. – М.: Логос, 1996.

Шмитхофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. М., 1993.

Методичні вказівки

 

Серед договірних відносин у міжнародному приватному праві договір міжнародної купівлі-продажу посідає особливе місце. Купівля-продаж історично була однією із найперших форм міжнародного обігу, який протягом довгого часу переважно зводився до торгівлі. Значна кількість інститутів міжнародного приватного права першопочатково постала саме задля регламентації відносин купівлі-продажу між контрагентами з різних країн. Проте і сьогодні розглядуваний договір є одним із найбільш розповсюджених правових інструментів у міжнародному приватному праві. Значення купівлі-продажу серед інших договорів міжнародного характеру пояснюється не тільки кількісними показниками, але й тим, що у багатьох випадках вона виступає своєрідним зосередженням інших приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, або її елементи зустрічаються (і нерідко домінують) у так званих змішаних договірних зобов’язаннях, або ж договір купівлі-продажу генетично лежить в основі якоїсь іншої договірної моделі. Окрім того, регламентація відносин купівлі-продажу у міжнародному обороті характеризується значним ступенем розробленості та уніфікованості, доволі високим рівнем юридичної техніки, що, зокрема, обумовлює можливість субсидіарного застосування чи застосування за аналогією відповідних норм до інших видів договорів міжнародного характеру. У світлі вищевикладеного стає зрозумілим, чому одним із загальних термінів, використовуваних для позначення договору у міжнародному приватному праві, є «зовнішньоторгова угода».

Поняття договору міжнародної купівлі-продажу на базовому рівні може бути виведено із відомої усім правовим системам договірної конструкції купівлі-продажу. Купівля-продаж у міжнародному приватному праві розуміється найбільш широко, охоплюючи собою і відносини поставки, а існуючі раніше відмінності у правовому режимі так званих «зовнішньоторгових поставок» поступово згладжуються (по суті, більшість із договорів міжнародної купівлі-продажу, що укладаються у міжнародному обороті, можуть бути кваліфіковані відповідно до категоріального апарату радянської доктрини як договори поставки). Наявність іноземного елементу у відносинах купівлі-продажу ускладнює «внутрішню» модель відповідного договору, поширюючи на неї майже усі особливості правового регулювання, що є притаманними для договорів міжнародного характеру. Водночас, навіть в порівнянні з іншими договорами у міжнародному приватному праві, купівля-продаж має властиву її специфіку, яка потребує окремого дослідження.

Аналіз юридичного опосередкування міжнародних відносин купівлі-продажу засвідчує наявність значної його диференціації, обумовленої, по-перше, суб’єктним складом договору (підприємець чи споживач) та, по-друге, об’єктним складом відповідного зобов’язання (звичайні товари чи речі із спеціальним правовим режимом). Однак найбільш характерним для міжнародного торгового обороту є саме комерційні договори купівлі-продажу «звичайних» товарів (вони і будуть розглянуті нижче).

Оскільки зв’язками міжнародної торгівлі охоплюються країни, що належать до різних правових сімей, то логічним наслідком цього є зіткнення багатьох норм окремих національних правопорядків між собою. Значна диверсифікованість правового регулювання відносин купівлі-продажу та суттєві розбіжності у підходах до вирішення ключових питань, без сумніву, негативно впливають на розвиток міжнародної торгівлі та стримують світові тенденції до економічної інтеграції. Один із традиційних засобів, який входить до інструментарію міжнародного приватного права, – колізійний метод – не здатний повною мірою розв’язати зазначені проблеми, адже він фактично не усуває ні питання невизначеності правової регламентації, ні питання негативного впливу аборигенного партикуляризму національного права. Так, до моменту вирішення колізійного питання відповідним правозастосовчим органом (національним судом чи арбітражем) сторони не можуть бути до кінця впевнені, нормами якого права регулюватиметься їх договір купівлі-продажу, що в свою чергу призводить до неоднозначності у вирішенні навіть таких питань, як укладеність та дійсність договору, права та обов’язки сторін, підстави та обсяг відповідальності тощо. Зазначені недоліки частково усуваються дією принципу автономії волі сторін (lex voluntatis) та детально виписаними умовами відповідного договору, проте основним шляхом оптимізації регулювання міжнародних відносин купівлі-продажу товарів виступає уніфікація матеріально-правових норм міжнародного приватного права. Шляхами здійснення останньої є укладення міжнародних договорів, що містять уніфіковані матеріально-правові норми для прямого регулювання договорів міжнародної купівлі-продажу в країнах–учасницях, імплементація уніфікованих норм у національне «внутрішнє» законодавство, прийняття уповноваженими міжнародними організаціями уніфікованих актів рекомендаційного характеру (модельних законів, принципів, правил, типових проформ договорів), фіксація торгових звичаїв у писаних неофіційних джерелах, а також саморегуляція міжнародного торгового обороту, що почасти знаходить свій вираз у lex mercatoria.

Найбільш поширеним і, як засвідчує практика, найбільш оптимальним джерелом регламентації купівлі-продажу у міжнародному обороті виступає міжнародний договір, що передбачає пряме матеріально-правове регулювання відповідних відносин. Міжнародні договори можуть уніфікувати і колізійні норми з питань купівлі-продажу (наприклад, Конвенція про право, що застосовується до міжнародної купівлі-продажу товарів 1955 року, Конвенція про закон, що застосовується до передачі права власності при міжнародній купівлі-продажу товарів 1958 року, Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу 1986 року), однак, як вже зазначалося, колізійний метод у відносинах купівлі-продажу не забезпечує адекватного втілення у життя вимог міжнародного обороту.

Серед міжнародних договорів, що забезпечують матеріально-правове регулювання, слід згадати, зокрема, Конвенцію про однаковий закон про міжнародну купівлю-продаж товарів та Конвенцію про укладання договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів (Гаага, 1964 рік), які, хоча і не отримали в силу різних причин широкого застосування, проте стали провісниками для створення по справжньому універсального інструменту для регулювання відносин купівлі-продажу міжнародного характеру – Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, прийнятої у Відні 11 квітня 1980 року (далі – Віденська конвенція).

Віденська конвенція є доволі вдалою спробою віднайти універсальні і компромісні рішення щодо міжнародної купівлі-продажу товарів, оскільки у ній органічно поєднуються інститути континентальної та англо-американської правових систем, а також окремі юридичні механізми, що були спеціально розроблені для конвенції із урахуванням новітніх тенденцій торгового обороту та вимог практики правозастосування. Термінологічний апарат, юридична техніка та загальний зміст положень Віденської конвенції не є чітко прив’язаними до права будь-якої держави чи правової сім’ї, що забезпечує її прийнятність для багатьох країн. Застосування конвенції до договорів міжнародної купівлі-продажу надає сторонам можливість створити по-справжньому гнучку договірну конструкцію, здатну найповнішою мірою задовольнити їх потреби та індивідуалізувати відповідні договірні зв’язки. Віденська конвенція не носить рекомендаційного характеру і підлягає прямому застосуванню, однак це не заперечує її наскрізно диспозитивної природи. За незначними обмеженнями, сторони договору вправі повністю виключити застосування конвенції до договірних відносин або виключити застосування окремих її положень, аналогічно контрагенти вправі змінити дію норм Віденської конвенції, таким чином адаптувавши їх до специфіки договору.

Необхідними умовами для застосування Віденської конвенції є 1) знаходження комерційних підприємств сторін в різних державах, якщо такі держави є учасницями конвенції або якщо за нормами міжнародного приватного права застосовним є право однієї із країн-учасниць конвенції; 2) додержання вимог ст. 2 Віденської конвенції (товар, що продається за договором, не повинен призначатися для особистого, сімейного чи домашнього використання, не повинен продаватися з аукціону, в порядку виконавчого провадження або іншим чином в силу закону, не повинен бути фондовими паперами, акціями, забезпечувальними паперами, оборотними документами, грошами, суднами водного і повітряного транспорту чи суднами на повітряній подушці, електроенергією); 3) відсутність підрядної природи у договору, що укладається контрагентами; 4) відсутність волевиявлення сторін на виключення дії Віденської конвенції щодо їх договірних правовідносин.

Віденська конвенція регулює тільки укладення договору купівлі-продажу та права й обов’язки продавця і покупця, що виникають із такого договору, залишаючи поза своєю регламентацією питання дійсності договору, питання власності на товар, що продається за договором, відповідальності продавця за заподіяні товаром шкоду здоров’ю чи смерть якої-небудь особи (так звана product liability). Фактично Віденська конвенція охоплює своєю дією питання укладення договору міжнародної купівлі-продажу, його форми, прав та обов’язків сторін за договором, вимог до предмету договору, переходу ризиків, відповідальності сторін за порушення своїх обов’язків, звільнення від відповідальності, наслідків розірвання договору.

Укладення договору у відповідності до Віденської конвенції відбувається за офертно-акцептною схемою, яка з доволі високим ступенем деталізації виписана у частині ІІ конвенції. До договору купівлі-продажу не висуваються жодні вимоги щодо форми, він може доводитись будь-якими засобами, включаючи свідчення свідків (водночас за заявою країни–учасниці конвенції, законодавство якої вимагає обов’язкової письмової форми, відповідні положення будуть незастосовними).

Права та обов’язки покупця та продавця Віденська конвенція визначає у відповідності із традиційно усталеним у міжнародній практиці підходом. Основними зобов’язаннями продавця є поставити товар та передати документи, що його стосуються, а також передати права власності на товар згідно із вимогами договору та конвенції. Покупець, в свою чергу, зобов’язаний сплатити ціну за товар та прийняти поставку товару у відповідності до вимог договору та конвенції. Кожний із зазначених обов’язків деталізується у відповідних положеннях Віденської конвенції. Основні права сторін за договором міжнародної купівлі-продажу товарів кореспондують розглянутим вище обов’язкам контрагентів.

Окремої уваги заслуговує позиція Віденської конвенції щодо питань порушення договору та відповідальності за нього, зокрема такі категорії, як «істотне порушення договору», «передбачуване порушення договору», «засоби правового захисту в разі порушення договору». Віденська конвенція сутність відповідальності за порушення договору міжнародної купівлі-продажу товарів вбачає у застосуванні управненою стороною до порушника договору так званих засобів правового захисту, що передбачають наділення управненої сторони додатковими правами і, відповідно, покладають на порушника договору додаткові обов’язки. Відповідальність за Віденською конвенцією носить об’єктивний характер (є відповідальністю незалежно від вини), а звільнення сторони від відповідальності за невиконання зобов’язання можливе, якщо сторона доведе, що воно було викликане «перешкодою поза її контролем».

Говорячи про матеріально-правове регулювання відносин міжнародної купівлі-продажу, слід зупинитися і на регіональних договірних джерелах міжнародного приватного права. Так, в межах Співдружності Незалежних Держав у 1992 році в м. Києві була укладена Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав.

Відносини міжнародної купівлі-продажу значною мірою підпадають під дію недержавного регулювання. Широке практичне використання мають різного роду типові умови, типові договори розроблені для окремих сфер міжнародного обороту. Звичайно, важливе місце серед регуляторів належить також торговим звичаям, звичаям ділового обороту, діловим узвичаєнням, загальним принципам ведення бізнесу, заведеному порядку, тобто lex mercatoria. Окремі із торгових звичаїв набувають фактично універсального характеру і фіксуються у писаних джерелах. Такими, наприклад, є Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів «Інкотермс», підготовлені Міжнародною торговою палатою (остання редакція 2000 року). Правила Інкотермс визначають окремі моделі врегулювання договірних відносин купівлі-продажу (так звані базиси поставки або базисні умови), що мають в своїй основі фіксований розподіл прав та обов’язків між контрагентами щодо перевезення товарів, виконання митних формальностей та переходу ризиків. Правила Інкотермс є джерелом саме недержавного регулювання торгівлі у міжнародному обороті, через що не зовсім коректними видаються приписи Указу Президента України від 4.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» та ч. 4 ст. 265 Господарського кодексу України про імперативну дію Правил Інкотермс на території України (також з цього приводу див. п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»).

Також варто вказати, що із договором міжнародної купівлі-продажу товарів пов’язана значна кількість інших приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом. Серед них – питання позовної давності. Основоположним актом щодо цього інституту міжнародного приватного права є Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 рік, Нью-Йорк) із Протоколом до неї (1980 рік, Відень).

 

Завдання

Завдання № 1

Між українським ТОВ «Діоніс» та бельгійською компанією «Douceurs» був укладений договір «Купівлі– продажу кондитерських виробів № 37/А–1», за яким ТОВ «Діоніс» зобов’язувалося передати у власність бельгійському контрагентові одну тонну кондитерських виробів, вироблених українською компанією із сировини, яка поставляється компанією «Douceurs», а остання зобов’язувалася оплатити кондитерські вироби за ціною, що була погоджена сторонами. В пункті 12.5 договору сторони погодили, що «правом, застосовним до цього Договору та до усіх відносин, що виникають у зв’язку з ним, є матеріальне право України».