Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому.



У літературі з кримінального права і процесу майнова шкода розглядається, як правило, тільки як втрата, привласнення, знищення або пошкодження майна. Єдиного визначення щодо поняття розміру (обсягу) майнової шкоди, завданої злочином, що підлягає відшкодуванню потерпілому немає. Одні автори вважають, що допускається можливість застосування тільки тих норм цивільного права, які передбачають відшкодування шкоди, безпосередньо завданої злочином. Під збитками в разі заподіяння шкоди вони розуміють тільки позитивну шкоду, а саме зменшення наявного майна потерпілого. Тому потерпілий, який зазнав матеріальної шкоди від злочину, на їхню думку, має право на стягнення з обвинуваченого чи осіб, котрі несуть відповідальність за дії обвинуваченого, тільки позитивної шкоди в майні та не має права на стягнення втраченої вигоди.

Як аргумент проти включення “втраченої вигоди” або “не одержаних доходів” у розмір відшкодування завданої злочином шкоди, висуваються також твердження про складність їх підрахунку і неможливість відшкодування в порядку кримінального судочинства через відсутність причинно-наслідкового зв’язку з фактом злочину.

Прихильники іншої концепції вважають, що підлягає відшкодуванню не тільки пряма шкода, завдана злочином, а й неодержані доходи, оскільки це випливає з самої суті застосування цивільно-правової відповідальності у кримінальному процесі. Зокрема, В.Т. Нор зауважив, що з аналізу чинного цивільного законодавства (статті 148, 203, 440, 469 Цивільного кодексу України), на підставі якого суд повинен вирішити заявлену вимогу (позов) про відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди, випливає висновок, про те, що заподіяна майнова шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, крім випадків, спеціально вказаних законом. Повний обсяг (розмір) майнової шкоди, як відомо, включає як позитивну шкоду в майні, так і неодержані доходи. При цьому відшкодування шкоди в натурі (надання, замість знищеної або пошкодженої, речі того ж роду і якості, її ремонт тощо) не виключає відшкодування, крім того, ще й заподіяних збитків у вигляді не одержаних доходів, що їх потерпіла особа одержала б, якби не було вчинено злочину.

Матеріальна шкода як один із шкідливих наслідків злочину виникає не лише внаслідок посягання на відносини власності у формі певних матеріальних об’єктів. Така шкода може бути завдана і при посяганні на особу та її права. При вчиненні злочинних посягань на життя і здоров’я громадян, як правило, має місце заподіяння фізичної шкоди, яка безпосередньо відшкодована бути не може. Однак поряд із фізичною шкодою потерпілому у такому разі може бути заподіяна і майнова шкода, зокрема, це витрати на лікування, протезування, посилене харчування, збитки через тимчасову чи стійку втрату працездатності, а в разі його смерті – витрати на поховання, а також втрата засобів до існування особами, які знаходяться на утриманні.

Питання про можливість відшкодування зазначеної майнової шкоди через пред’явлення цивільного позову у кримінальній справі однозначно вирішується як у теорії, так і у судовій практиці. Щоб зазначена майнова шкода, заподіяна потерпілому, могла бути відшкодована через пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, вона повинна бути на момент розгляду судом справи наявною, дійсною та реальною.

В іншому разі питання про її відшкодування має вирішуватись у порядку цивільного судочинства, оскільки “можлива шкода” не може бути підставою позову. За цивільним позовом у кримінальній справі (або з ініціативи суду) із засуджених можуть бути стягнені також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину. За своєю правовою природою позов про відшкодування коштів, витрачених закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, є одним із видів регресних позовів, вирішення якого законодавець допускає в кримінальному процесі.

Наведені вище міркування дають підстави стверджувати, що поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому, про відшкодування якої може йти мова у кримінальному процесі, охоплює: 1) заподіяну злочином особі пряму, безпосередню шкоду в її майновому та грошовому виразі; 2) неодержані внаслідок злочину доходи; 3) оцінені у грошовому виразі витрати на лікування, протезування, відновлення здоров’я потерпілого, а в разі його смерті – на поховання й виплати з підтримання матеріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей; 4) кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину.

Обов’язок із відшкодування заподіяної будь-яким деліктом майнової шкоди ні в кого не викликає сумніву. Інша ситуація склалася щодо моральної (немайнової) шкоди. Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відношення відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому у грошовій формі за рахунок винного є дискусійним. Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають з цього приводу аргумент, щодо неможливості точної грошової оцінки немайнової (моральної шкоди).

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми. По-перше, мова йде не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що згладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Так, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості скоєного злочину.

Чинне законодавство України передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 4401 Цивільного кодексу України, якою кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993р., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, яка порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини.

Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду, незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачене ст. 12 Закону України “Про охорону праці”, ст. 3 Закону України “Про інформацію”, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”, ст. 44 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, ст. 3 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стало важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам факт захисту законом гідності особи через компенсацію моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, підтримує віру в справедливість. Втім, перешкодою для регулювання цього питання є та обставина, що ні в законодавстві, ні в правовій доктрині немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди.

З усіх законодавчих актів, якими передбачене відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї шкоди тільки в ст. 12 Закону України “Про охорону праці”. Під нею розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок, бажань, погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру.

Однак, визнати дане законодавче поняття моральної шкоди як універсальне неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульоване щодо правовідносин, пов’язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи. Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” зазначено, що “під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживань у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків”. Наведене визначення моральної шкоди суттєвих зауважень не викликає. Водночас воно дає змогу зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяна моральна шкода, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

У теорії кримінального процесу теж немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини; і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності; і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів. Оскільки в юридичній науці загальновизнаною є думка про те, що будь-яке правопорушення заподіює моральну шкоду, то і в широкому розумінні моральну шкоду заподіює його крайній прояв – злочин.

Коли в людини викрадають майно або завдають їй побоїв, то це, безсумнівно, пов’язане з певними моральними переживаннями. У цьому розумінні моральна шкода виступає органічною складовою всякої шкоди, заподіяної громадянину злочином, ї її навіть теоретично неможливо відділити від шкоди фізичної чи майнової.

Однозначний висновок про можливість стягнення моральної шкоди, заподіяної будь-яким злочином, випливає з наданого Пленумом Верховного Суду України роз’яснення в п. 2 ч. 3 вже згаданої постанови від 31березня 1995 р.: “відповідно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49 КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства”.

Підставами відшкодування моральної шкоди у кримінальному судочинстві можуть бути ті самі юридичні факти, що використовуються як правові підстави і для стягнення з винних осіб майнової шкоди, заподіяної злочином: 1) вчинення злочину; 2) заподіяння злочином шкоди; 3) наявність причинного зв’язку між злочином і шкодою, що настала.

Суб’єктом права на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом є особа, яка потерпіла від злочину. Інші особи можуть мати таке право тільки у передбачених законом випадках, а саме: близькі родичі у разі смерті потерпілого; особи, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника; дитина померлого, яка народилася після його смерті. Водночас, як зазначено в п. 7, названої вище постанови, близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування цієї шкоди не мають, окрім випадків, коли такими діями порушено і їхні права.

Розглянемо більш детально поняття про фізичну шкоду. Це сукупність змін, що сталися в стані людини як фізичної істоти внаслідок вчинення злочину. Це тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль. Суттєвою рисою фізичної шкоди є те, що вона заподіюється життю, здоров’ю – найважливішим благам людини, і практично не може бути відшкодована.

Згідно з Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом № 6 Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995р., “з медичної точки зору тілесні ушкодження – це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає внаслідок одного чи кількох зовнішніх шкідливих чинників – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. У Науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначено, що тілесним ушкодженням є протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілісність або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров’я.

Тілесні ушкодження бувають трьох ступенів: тяжкі, середньої тяжкості і легкі. У слідчій та судовій-практиці проблем із встановленням виду тілесних ушкоджень зазвичай не виникає, оскільки визначення їх характеру і тяжкості належить до компетенції медичної експертизи.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення та попереднього розслідування, а також у судовому провадженні кримінальної справи.

Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. На цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Це, зокрема, дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються; закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обґрунтованості.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко, з якого моменту вчинення суспільно небезпечного діяння розпочато дізнання й попереднє слідство.

Провадження за заявами й повідомленнями обмежено часом. У ст. 97 КПК визначений строк, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, – три дні. За цей час правоохоронний орган зобов’язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться, і сформулювати певне процесуальне рішення.

Якщо даних, наведених у заяві недостатньо для винесення обґрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десять днів. Завершується провадження за заявами й повідомленнями про злочини винесенням одного з трьох процесуальних рішень:

1) порушення кримінальної справи;

2) відмова у порушенні кримінальної справи;

3) направлення повідомлення або заяви за належністю.

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності законних підстав, передбачених ст. 94 КПК. При цьому важливе значення має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як уже згадувалося, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою.

Рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі провадження кримінальної справи, і для цього достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що: діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого статтями Особливої частини Кримінального кодексу України: злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв’язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала.

Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов’язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнята відповідна постанову.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого на стадії попереднього розслідування, нагадаємо, що стаття 122 КПК, яка передбачає порядок роз’яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй її права, передбачені ст. 49 КПК: “Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді. У справах, передбачених частиною 1 ст. 27 КПК, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах в усіх справах, в яких не виступає прокурор чи громадський обвинувач.

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дієвою гарантією захисту його інтересів. Однак, хоча на сьогодні суттєво зріс обсяг слідчої роботи у справі за рахунок більш ретельного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів, у сфері забезпечення прав потерпілого практично нічого не змінилось.

Серед причин слабкої уваги до реалізації прав та інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку роль відіграють недоліки у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу.

Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи, найважливіше місце в якій посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання ж норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання.

На стадії направлення справи до суду потерпілий має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову тощо. Суд має право викликати в розпорядче засідання потерпілого, що заявив клопотання, для давання пояснень. Однак на практиці суди не часто викликають потерпілих, тому вони в стадії віддання обвинуваченого до суду участі практично не беруть.

Про результати розгляду клопотання потерпілому обов’язково повідомляють. Відмова в задоволенні клопотання оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити те саме клопотання на стадії судового розгляду. Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду, суддя чи суд вирішують питання про виклик потерпілого в судове засідання. Згідно ст. 255 КПК України, після віддання обвинуваченого до суду суддя зобов’язаний забезпечити потерпілому можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і виписати з неї всі необхідні дані.

Суд зобов’язаний надіслати потерпілому повістку, в якій вказується де і коли відбудеться розгляд кримінальної справи, у якій його визнано потерпілим. Досліджуючи питання реалізації прав потерпілого під час судового розгляду, ряд науковців схиляється до думки про необхідність підвищення активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу. З цією метою слід з’ясувати: чи зобов’язаний потерпілий з’являтись у судове засідання, його права під час судового засідання та можливість приводу в разі неявки; участь потерпілого в судових дебатах; оскарження потерпілим вироку.

У ч. 2 ст. 302 КПК України зазначено, що потерпілий зобов’язаний давати правдиві показання (тобто давання показань не є обов’язковим для потерпілого). Водночас кримінально-процесуальне законодавство передбачає застосування до потерпілого приводу, в разі його неявки в судове засідання.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978 р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” встановлено, що коли потерпілий за викликом не з’явиться в судове засідання, судові належить з’ясувати причини цього. У разі неможливості з’ясувати всі обставини та захистити права й законні інтереси потерпілого за його відсутності, слід повторити виклик і вжити заходів до забезпечення його участі в розгляді справи. Звертається увага суддів на те, що ст. 290 КПК України, даючи вичерпний перелік наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає й можливість застосування до потерпілого, який не з’явився за викликом до суду без поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК.

За злісне ухилення від явки до суду потерпілий несе відповідальність за ч. 1 ст. 1853 Кримінального кодексу України про адміністративні правопорушення, а за неправдиве показання – за ст. 178 КК України. З’явившись до суду, потерпілий повинен відмітитись у секретаря судового засідання і має право бути присутнім у залі судового засідання впродовж усього судового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється із залу судового засідання.

У судовому засідання, як і під час попереднього розслідування, потерпілий може користуватися рідною мовою і послугами перекладача. Він має право знати склад суду і заявляти відводи (судді, прокуророві, секретареві, експертові, спеціалістові й перекладачеві). Потерпілому слід обґрунтувати відводи і заявити їх до початку судового слідства. Як і під час попереднього слідства, в судовому розгляді потерпілий може заявляти різноманітні клопотання, а також має право висловити свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.

Слід зазначити, що в грудні 1993 р. був прийнятий Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, що спрямований на охорону забезпечення прав, здоров’я і життя потерпілих від злочинів. Однією з вимог щодо забезпечення їхньої безпеки є те, що потерпілий може клопотати про проведення закритого судового засідання.

Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині судового засідання суд переходить до судового слідства. Потерпілому законодавством надано можливість брати активну участь у цій частині. Так, після допиту підсудних про визнання чи невизнання ними своєї вини суд повинен вислухати з-поміж інших осіб також і думку потерпілого про послідовність допиту підсудних, потерпілих, свідків і експертів.

Конституція України передбачає як основні засади правосуддя рівність усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свободу в наданні ними судові своїх доказів та у доведенні перед судом їхньої переконливості.

Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив дуже важливе положення, згідно з яким потерпілий і його представник у судовому розгляді користуються рівними правами з обвинуваченим, підсудним, захисником, цивільним позивачем та їхніми представниками щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів і заявлені клопотань (ст. 261 КПК).

Під час судового розгляду, як і на попередньому слідстві, потерпілий має право надавати докази. Він може ставити запитання підсудному, іншим потерпілим, свідкам, експертові. У судовому розгляді потерпілий має право давати показання. Допитується він судом за правилами допиту свідків, але раніше від них (ст. 308 КПК).

Суддя з’ясовує взаємовідносини потерпілого з підсудним і пропонує повідомити про все, що йому відомо у справі. Після цього потерпілого допитують. Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів. Як зазначено у ст. 267 КПК України, потерпілий має право брати участь у дебатах у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення лише тоді, коли в них не бере участі прокурор чи громадський обвинувач.

У справах приватного обвинувачення потерпілий першим виступає в судових дебатах. Якщо в судовому розгляді справи приватного обвинувачення бере учать прокурор, то послідовність виступів прокурора і потерпілого встановлюється судом за їхньою пропозицією. Замість потерпілого у справах приватного обвинувачення в судових дебатах може брати участь його представник.

Якщо потерпілого визнано цивільним позивачем, він має право брати участь у судових дебатах у всіх кримінальних справах. З промовою він виступає після державного та громадського обвинувачів. У промові він може висловлюватись лише як цивільний позивач про майнову шкоду.

Стаття 22 КПК України передбачає, що обов’язок доказування вини обвинуваченого та інших обставин справи: збирання, перевірки та оцінки доказів, складає правовий обов’язок суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання. Поряд із учасниками процесу, на яких лежить обов’язок доказування, закон вказує і на таких учасників процесу, яким надане “право доказування”, але на яких не покладається обов’язок доказування.

До таких учасників процесу належать: обвинувачений, підозрюваний і його захисник, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представники. Згідно з принципами публічності (ст. 4 КПК) і встановлення об’єктивної істини (ст. 22 КПК) у кримінальному процесі вся діяльність, спрямована на з’ясування того, чи вчинено злочин, складає обов’язок органів держави, які відповідальні за кримінальну справу, тобто суду, прокурора, слідчого і органу дізнання.

Ця діяльність: а) зобов’язує порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину; б) вимагає вжиття всіх необхідних заходів щодо збирання, перевірки, оцінки доказів як на попередньому розслідуванні, так і в суді; в) поширюється не тільки на винність або невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, а й на інші елементи предмета доказування (ст. 23 і 64 КПК), у тому числі й щодо вжиття заходів із відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому незалежно від позиції якихось органів, установ і організацій, осіб, зокрема обвинуваченого й потерпілого (крім справ приватного і приватно-публічного обвинувачення); г) забезпечує охорону законних інтересів обвинуваченого та інших учасників процесу – потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також забороняє перекладати на них обов’язок доказування.

До фактів, що підлягають доказуванню стосовно характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином потерпілому, слід віднести: а) фактичні дії, які заподіяли шкоду в кожному окремому випадку; б) наявність шкоди, заподіяної особі чи майну – у її конкретному виразі; в) наявність причинного зв’язку між діями особи, притягненої до кримінальної відповідальності та завданою шкодою; г) довести наявність провини; д) чи був умисел або злочинна необережність потерпілого, а якщо останні були допущені, – то їх ступінь ; е) майнове становище особи, яка заподіяла шкоду; є) розмір заподіяної шкоди; ж) розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню.

Що стосується захисту інтересів потерпілих дітей або розслідування та судового розгляду злочинів, які були заподіяні неповнолітніми, то тут є своя специфіка. Її врахування потребує від юристів особливої кваліфікації та такту, аби не завдати шкоди неповнолітньому, не залежно від того, в якій ролі він бере участь у кримінальному процесі. У багатьох країнах створена ювенальна юстиція, дитячі суди, до кримінального процесу залучають адвокатів, соціальних педагогів, психологів.

Захист прав та інтересів неповнолітніх потерпілих видається недостатнім у правовому сенсі. Ці питання мають бути обов’язково враховані при реформуванні законодавства та судочинства, повинні перебувати у центрі уваги громадськості, висвітлюватися у засобах масової інформації.

Отже система соціально-профілактичної та коригувальної роботи, що склалася, не відповідає сучасній складній ситуації. Актуальними завданнями соціальних працівників стосовно роботи з неповнолітніми повинні стати передусім такі:

· виявлення дітей і підлітків, які належать до „групи ризику віктимності”;

· отримання дітьми правових знань та формування прагнення використовувати їх на практиці; уміння розпізнавати та уникати небезпечних ситуацій;

· психологічна й медична допомога дітям, які потрапили з вини батьків або в зв’язку з непередбачуваними ситуаціями (приміром, з фізичним і психічним насильством або з небезпечними для життя та здоров’я умовами проживання) у безвихідне становище;

· формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування та взаємодії з оточуючими людьми, готовності сприймати юридичну та психологічну допомогу;

· психологічна та педагогічна підтримка, що сприятиме усуненню кризових станів особистості.

Включення будь-якого дезадаптованого підлітка у традиційну виховну та освітню систему у повному обсязі неможливе без спеціальної допомоги в галузі корекції та відновлення психічних ресурсів і потенційних можливостей дитини. Ефективність роботи з дезадаптованими багато в чому залежить від наявності комплексної інфраструктури, що включає в себе такі елементи: кваліфіковані кадри, організаційна підтримка, фінансування з боку держави, зв’язок з науковими закладами, а також спеціально створений безпечний соціальний простір, в якому формуються свої традиції і методи роботи з неповнолітніми.

Головними принципами, які реалізуються в роботі закладів соціальної допомоги, є такі:

- різноплановість зусиль, тобто спрямованість соціальної роботи на різні сфери життєдіяльності дітей та підлітків;

- комплексність педагогічних, психологічних, соціально-правових (за необхідності – медичних) заходів;

- партнерство для залучення потерпілих дітей і підлітків у відновлювальний процес;

- поступовість, послідовність, створення “переходів” від одного виду реабілітаційних або виховних заходів до інших.

Початок профілактичної роботи з підлітками груп ризику починається з вивчення причин деформації особистості та їх джерел; далі соціальний працівник зосереджує свої зусилля на тому, щоб перешкодити переростанню багатьох наслідків дезадаптації в соціально-психологічні патології. Психологи та педагоги мають перевести дифузні стани, в яких знаходяться потерпілі, у повноцінну потребу в нормальному житті як опору та основу для створення дійсної внутрішньої смислової установки замість підказаної, нав’язаної ззовні.

Подібного типу завдання можуть реалізовуватися із врахуванням мотивації неповнолітнього й створення високої особистісної зацікавленості у запропонованих реабілітаційних заняттях, а також розробки (неповнолітнього разом з соціальним працівником) розгорнутих планів та програм організації майбутньої поведінки в межах певної діяльності – спортивної, творчої, навчальної, трудової і т. ін.).

Психологічні особливості віктимної особистості. Дослідження особистості та рівня інтелектуального розвитку неповнолітніх, які потерпіли від злочинів вказують на не досить однозначне розуміння різними авторами безпомічного стану жертви. Одні дослідники пов’язують його з хворобливими змінами стану свідомості, інші – з недостатнім психічним розвитком і, відповідно, нездатністю розуміти характер та значення здійснюваних дій, треті – з шоком внаслідок переляку, раптового нападу насильника, а також можливого поранення.

Аналізуючи можливі причини появи стану психологічної безпомічності, Л.П.Конишева доходить висновку про необхідність визначення єдиних критеріїв настання безпомічного стану. Вона вважає, що при експертній оцінці вольових дій потерпілого необхідно виходити з уявлень про структуру будь-якої вольової дії і пропонує такі психологічні критерії безпомічного стану жертви:

1) розуміння жертвою небезпеки ситуації;

2) здатність знайти вихід з неї;

3) вибір правильної лінії поведінки;

4) можливість контролювати виконавчі ланки діяльності.

Відповідно, використання названих понять із заперечною часткою “не” буде являти собою опис психологічно безпомічного стану. Невідповідність навіть тільки одному з цих критеріїв вже може привести до безпомічного стану, який можна розцінювати як особистісну схильність стати жертвою, тобто віктимність.

Результати віктимологічних досліджень дають підставу вважати, що в особистісній структурі потерпілого є елементи різнорівневого порядку, які активізуються під впливом факторів ситуації ризику і є психологічними передумовами перетворення цієї особистості на жертву (Ю.М.Антонян, Д.В.Ривман, В.С.Устинов, Л.В.Франк та ін.).

Наведене не означає фатального характеру впливу таких факторів на розвиток ситуації взаємодії агресора та жертви, воно також не означає, що всі потерпілі, яких відносять у різних класифікаціях до тих чи інших груп, повною мірою мають риси особистості, притаманні відповідній групі жертв.

Здійснення акту насильства залежить від поведінки потерпілого до та під час нього, а поведінка тісно пов’язана зі структурою особистості і є однією з її функцій. Однак головним залишається питання, про те, чому потерпілі поводять себе подібним чином, які психологічні особливості “підштовхують” їх до цього, яка соціально-психологічна взаємодія існує між ними та агресорами, який характер і зміст цієї взаємодії.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.018 с.)