Права потерпілого від злочину

Дотримання прав особи й ефективна профілактика злочинності сьогодні неможливі без зміни вектора кримінальної і кримінологічної політики в напряму посилення законодавчої захищеності й охорони законних прав та інтересів потерпілих від злочинів і зловживань владою. Ця політика повинна базуватися на міжнародно-правових документах, що визначають правовий статус цієї категорії осіб.

Інтеграція у світове співтовариство поряд із вирішенням багатьох економічних, політичних, культурних проблем передбачає наявність дієвих механізмів соціально-правового захисту найбільш уразливих категорій громадян, у тому числі створення ефективної системи ресоціалізації жертв злочинів. Усвідомлення необхідності вирішення цієї проблеми сприяло формуванню потужного руху на захист прав жертв злочинів, удосконалюванню законодавства і практики поводження з жертвами з боку правоохоронних та інших державних і громадських органів, переосмисленню цілей і пріоритетів кримінальної юстиції.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головним чином на забезпечення розслідування злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб, що, в свою чергу, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Таким чином, інтересам осіб, які потерпіли від злочину, їх захищеності законом надається значно менше уваги.

Перед усім слід відзначити явну недосконалість інституту правового статусу потерпілого, що в свою чергу негативно впливає на його участь у кримінальному процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється, в першу чергу, в диспропорції обсягу прав потерпілого і обвинуваченого (у потерпілого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення об'єктивного слідства, кваліфікованого та незалежного суду. Однак, щоб ця формула правосуддя була дієвою, необхідно розробити та створити дієвий правовий інструментарій правосуддя, який гарантував би досягнення об'єктивної істини в кожній справі. У зв'язку з цим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні інтереси були забезпечені належним чином. Законодавець враховує це право, але, на жаль, не повною мірою.

Рішення цієї проблеми набуває особливої актуальності у світлі реформи кримінального і кримінально-процесуального законодавства України. З точки зору інтересів боротьби зі злочинністю і захисту жертв злочинів, головними виявляються саме ті правові та процесуальні передумови, що визначають ефективність практичної діяльності правоохоронних органів. Забезпечення правової допомоги потерпілим слід починати з ознайомлення цієї категорії осіб з обсягом прав, якими їх наділено відповідно до національного законодавства та міжнародно-правових документів.

Для успішного розслідування справи важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їх потерпілими. І тому не викликає сумніву постулат, що допит потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справи, позаяк це безумовно сприятиме більш ефективній і цілеспрямованій організації розслідування. При цьому важливо, щоб особа, яка постраждала від злочину, опитувалася саме як потерпіла, а не як свідок. Своєчасне визнання особи в якості потерпілого необхідне і для повнішого забезпечення прав і законних інтересів постраждалої особи. Тому важливе значення набуває питання про те, яка даних особа визнається потерпілою.

У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що їй “злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду” (ст. 49 КПК України). Але як слід розуміти цю вимогу закону? Чи означає це, що умовою визнання особи потерпілою є наявність даних, які б дали підстави слідчому визнати безперечно встановленим як сам факт злочину, так і заподіяну ним шкоду? Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин вчинено конкретною особою. Наприклад, у справах про ДТП вирішення питання про те, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, як правило, органічно пов’язане з вирішенням питання про винність водія автомашини і знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічна ситуація нерідко має місце у справах про зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших.

Отже, якби визнання особи потерпілим зумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то в наведених випадках воно було б невіддільним від визнання обґрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині. А це означає, що визнання особи потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої. Тим часом вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на завершення розслідування справи, бо це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства. Отже, мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особи потерпілою.

Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена відповідно до дійсності. Причому питання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно невіддільне від питання про винуватість певної особи в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого з цього приводу, як і про винність обвинуваченого, мають ймовірнісний характер, проте вони повинні ґрунтуватися на сукупності доказів, достатніх для того, аби винести конкретне рішення.

З огляду на те, що в рамках загальної проблематики захисту прав жертв злочинів, відшкодування шкоди є ключовою проблемою, обов'язок з його відшкодування повинен покладатися на особу, яка скоїла злочин. Тільки в тому випадку, якщо вона не встановлена або у випадку неплатоспроможності такої особи (з різних причин), на допомогу потерпілому повинна прийти держава.

Потерпілим у процесуальному розумінні є особа, котра займає правове становище потерпілої у процесі за відповідним рішенням слідчого чи суду, винесеним завдяки наявності даних, які вказують на заподіяння шкоди тим злочином, що розслідується, або справа щодо якого розглядається в суді.

Відсутність гарантій безпеки потерпілих і свідків спонукає їх до відмови брати участь у кримінальному судочинстві. Необхідна законодавча регламентація права на безпеку, що має своєю метою підвищення активності потерпілих і свідків щодо співробітництва з правоохоронними органами для більш швидкого розкриття злочинів і викриття винних. Поряд із законодавчою регламентацією важливе значення має розробка правових, організаційних і практичних рекомендацій для ефективного захисту цієї категорії осіб.

У даний час назріла необхідність створення цілісного механізму захисту прав жертв злочинів. Цей механізм повинен стати органічною частиною єдиного механізму захисту прав людини, що об'єднує нормативно-правову та матеріально-фінансову основу, а також інституціональні гарантії прав людини. У цей механізм повинні бути включені не тільки правоохоронні органи, але і всі інші органи державної влади, оскільки забезпечення реалізації основних прав і свобод проголошене основним завданням держав, що бажають називатися правовими. Однак, справа не тільки в недосконалому законодавстві.

Вибіркові опитування свідчать, що 15% дорослих людей (із 100 потерпілих) не змогли назвати жодного права з тих, якими їх наділив законодавець. Зазначене свідчить про низький рівень правового виховання громадян, про необхідність посилення роз’яснення потерпілим їхніх прав і ролі у розкритті злочину.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою під терміном "жертви" розуміються особи, "яким індивідуально чи колективно було заподіяно шкоду, включаючи тілесні ушкодження або моральний збиток чи істотне обмеження їхніх основних прав у результаті дії або бездіяльності, що порушує чинні національні кримінальні закони держав-членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою...". Термін "жертва" у відповідних випадках включає близьких родичів або утриманців безпосередньої жертви, а також осіб, яким був заподіяний збиток при спробі надати допомогу жертвам, які знаходяться в тяжкому становищі.

У Кримінальному кодексі України (далі КК) неодноразово згадується термін «потерпілий». Його вжито у п’ятдесяти одній статті, у ста сорока семи статтях вказано на види потерпілих: громадянин України (ст. 8 КК), малолітній (ст. 67 КК), професійна спілка, політична партія, громадська організація (ст. 170 КК), той, хто займається господарською діяльністю (ст. 206 КК), національна, расова або релігійна група (ст. 442 КК), Україна або союзні з нею держави (ст. 431 КК) та ін.

У КК також йдеться про обставини, пов’язані з потерпілим, зокрема, про такі види поведінки потерпілого, як неправомірні чи аморальні дії (ст. 66 КК), або про такі його стани, як безпорадність (ст. 152 КК), матеріальна або службова залежність від винуватого (ч.2 ст. 120 КК) тощо.

Потерпілого від злочину в кримінальному праві характеризують три істотні ознаки: по-перше, потерпілим від злочину може бути лише соціальний суб’єкт. Чинне законодавство про кримінальну відповідальність не розглядають як потерпілих тварин, речі та явища. Друга ознака – заподіяння потерпілому шкоди, що настала внаслідок вчиненого щодо нього злочину (третя ознака).

Потерпілим від злочину може бути будь-який вид соціального суб’єкта. Як потерпілі можуть розглядатися: фізичні особи (ст. 112, 152 КК), юридичні особи (ст. 170, 444 КК), держава (ст. 110, 431 КК), інші соціальні утворення (ст. 433, 442 КК) або ж суспільство в цілому (розділи ІХ, ХІІ Особливої частини КК).

Потерпілий – це суб’єкт, якому заподіяна шкода. Поняття потерпілого невіддільне від поняття шкоди. Однак з’ясування цього не вичерпує, а, навпаки, лише відкриває проблему встановлення суті потерпілого від злочину. Адже будь-який злочин заподіює безліч негативних наслідків, які настають у бутті чи свідомості практично не обмеженого кола соціальних суб’єктів. Усіх цих суб’єктів не можна вважати потерпілими від злочину. Адже в такому разі поняття потерпілого не сприятиме вирішенню тих завдань, які ставляться наукою кримінального права та практикою застосування кримінального закону (розробка вчень про склад злочину та кримінальну відповідальність, вирішення питань кваліфікації злочину та призначення покарання тощо). Тому серед усіх суб’єктів, яким злочином заподіяна будь-яка шкода, необхідно виділити саме потерпілих у кримінально-правовому сенсі, тобто потерпілих від злочину.

Для цього шкода, що заподіюється потерпілому, повинна визначатися з урахуванням нерозривного зв’язку між нею та об’єктом злочину.

Потерпілим у кримінальному праві є суб’єкт, якому шкода заподіяна не будь-якою дією чи подією, а лише злочином. Не є потерпілими від злочину особи, яким шкода заподіяна малозначним діянням; поведінкою без вини (казусом); діями неосудного; вчинком особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність; при необхідній обороні, крайній необхідності, фізичному примусі, виконанні наказу чи розпорядження, діянні, пов’язаному з ризиком; та іншими посяганнями, вчиненими при обставинах, що виключають їх злочинність.

Отже, потерпілий від злочину – це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої. Потерпілою особа визнається постановою слідчого чи ухвалою суду, при цьому заява або згода особи щодо визнання її потерпілою не є обов’язковими.

Жертва – це особа чи спільнота осіб, яким злочином прямо чи опосередковано заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілою чи такою вона сама себе вважає. Потерпіла особа завжди є жертвою, але не кожна жертва визнається потерпілою.

Зіставлення визначення потерпілого як суб’єкта кримінального процесу, що наведено у ст. 49 КК, з дефініцією потерпілого від злочину показує, що зазначені поняття мають багато відмінностей. Перш за все, потерпілим як суб’єктом кримінального процесу визнається лише фізична особа. Потерпілим же від злочинів може виступати також юридична особа, держава, інше соціальне утворення або суспільство. Крім того, в кримінальному процесі потерпілим є суб’єкт, якому злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. Потерпілому ж від злочину можуть заподіюватися й інші види шкоди (наприклад, організаційна). Потерпілий у кримінальному процесі – це суб’єкт, щодо якого винесено відповідне процесуальне рішення. Тим часом потерпілий від злочину такою ознакою не характеризується.

Кримінально-психологічного інтересу заслуговують латентні та уявні жертви. Латентна жертва – це особа, якій фактично заподіяно шкоду, але в силу обставин (об’єктивних чи суб’єктивних), це офіційно не визнано. Особливий інтерес становлять суб’єктивні обставини, зокрема, мотиви, якими керується латентна жертва. Найбільш розповсюджені такі мотиви: страх за власну безпеку та безпеку референтних осіб; побоювання осуду, сором; суб’єктивна оцінка шкоди як несуттєвої; усвідомлення власної провокуючої поведінки; особливі стосунки із злочинцем (дружні, родинні, матеріальної залежності). За оцінками експертів, жертви окремих видів злочинів (грабежу чи розбою проти особи, яка перебуває у безпорадному стані; вимагання; злочини проти статевої свободи та недоторканності) можуть складати 50% реально потерпілих осіб.

Уявна жертва – це особа, яка вважає себе жертвою чи потерпілою і намагається переконати в цьому референтне оточення й офіційні органи. При цьому така особа може щиросердно помилятися або діяти свідомо обманним шляхом. Типові мотиви уявної жертви: привернути до себе увагу, викликати співчуття, підтримку; отримати “героїчний” імідж.

Порівняння понять «жертва злочину» та «потерпілий від злочину» дає підставу зробити висновок про те, що перше за обсягом є ширшим, адже поняттям «жертва злочину» охоплюються не лише суб’єкти, охоронювані кримінальним законом, блага, права чи інтереси яких були порушені при скоєні злочину, а й інші особи, яким була заподіяна шкода.

 

Класифікація потерпілих

 

Залежно від виду заподіяної шкоди:

потерпілі, яким заподіяна: 1) фізична шкода; 2) психічна шкода; 3) економічна та 4) організаційна шкода.

Залежно від ступеня заподіяння шкоди:

1)потерпілі, яким заподіяна реальна шкода;

2) потерпілі, щодо яких створена загроза заподіяння реальної шкоди.

Залежно від родового об’єкта злочинів: 1) потерпілі від злочинів проти основ національної безпеки України; 2) потерпілі від злочинів проти життя та здоров’я людини; 3) потерпілі від злочинів проти волі, честі та гідності людини.

Залежно від тяжкості вчиненого злочину: 1) потерпілі від злочинів невеликої тяжкості; 2) потерпілі від злочинів середньої тяжкості; 3) потерпілі від тяжких й 4) особливо тяжких злочинів.

Слід враховувати те, що потерпілий від злочину та предмет злочину не співпадають між собою ані за змістом, ані за обсягом. Потерпілий – це соціальний суб’єкт, учасник суспільних відносин; предмет злочину – це матеріальне чи ідеальне благо (річ або явище), з приводу якого існують відносини між суб’єктами.

У межах загального вчення про склад злочину потерпілий є факультативною ознакою. В більшості складів злочинів ознака потерпілого характеризує суспільну небезпечність злочину, тобто є конститутивною ознакою (наприклад, у статтях 170, 304 КК). В інших статтях КК, через певні особливості потерпілого (вік, стан безпорадності) відображається підвищена суспільна небезпечність, тобто ця ознака виступає обставиною, що обтяжує відповідальність (ч. 3 ст. 152, ч. 3 ст. 314 КК).

Залежно від виду суб’єкта соціальних відносин виділені чотири групи потерпілих, які є ознаками складів злочинів: 1) фізичні особи; 2) юридичні особи; 3) держава та 4) інші соціальні утворення.

Найбільш численною є перша група потерпілих, які є ознаками складів злочинів, тому залежно від соціального статусу фізичної особи ця група поділена на такі підгрупи: потерпілі, статус яких зумовлюється суспільними відносинами, що забезпечують діяльність вищих органів державної влади, а також політичних партій; потерпілі, статус яких зумовлюється відносинами у сфері охорони здоров’я людини; потерпілі, статус яких зумовлюється відносинами у сфері охорони материнства та дитинства, зокрема, відносинами, що забезпечують нормальний фізичний, психічний та соціальний розвиток неповнолітніх; потерпілі, статус яких зумовлюється відносинами щодо реалізації людиною статевої свободи.

Законодавство вимагає врахування обставин, що пов’язані з потерпілим. Залежно від об’єктивного прояву, вони поділені на поведінку потерпілого та стан потерпілого. Деякі обставини, пов’язані з потерпілим, суттєво впливають на рівень суспільної небезпеки злочину і тому враховуються законодавцем при встановленні кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 116, ч. 2 ст. 120 КК). Такі обставини є ознаками складу злочину. Вони включені до складів не всіх, а лише деяких злочинів, тому в межах загального вчення про склад злочину вони розглядаються як факультативні ознаки. У складах злочину, де вони відображають типову суспільну небезпечність, такі обставини виступають конститутивними ознаками (наприклад, статті 141, 152 КК). У складах, де поведінка потерпілого чи його стан становлять підвищену суспільну небезпечність, вони розглядаються як ознаки, що обтяжують відповідальність (ч. 3 ст. 143, ч. 2 ст. 144 КК). У складах, де зазначені обставини характеризують знижену суспільну небезпечність злочину, вони належать до ознак, що сприяють пом’якшенню відповідальності (статті 116, 123 КК).

Поведінка фізичної особи  потерпілої від злочину  може мати різні форми. Вона може виражатися у дії або бездіяльності, мати енергетичний (наприклад, фізичне насильство) або інформаційний (наприклад, тяжка образа) характер. З точки зору соціальної оцінки, така поведінка може бути позитивною (наприклад, виконання службового або громадського обов’язку), нейтральною (наприклад, ненадання згоди на вчинення певних дій) або негативною (наприклад, неправомірна або аморальна поведінка).

Питання згоди соціального суб’єкта вчинення дій, що можуть призвести до виникнення, зміни чи припинення його права чи інтересу становить особливий інтерес стосовно неповнолітніх та психічно неповноцінних осіб (розумово відсталих, психічно хворих тощо). Відсутність такої згоди є ознакою складу багатьох злочинів (див., наприклад, статті 141, 168, 182 КК).

Психічне ставлення до потерпілого й обставин, пов’язаних з ним, а також до інших так званих «окремих» об’єктивних ознак складу злочину охоплюється інтелектуальним елементом вини і може виражатися в: усвідомленні цих ознак; усвідомленні можливості їх наявності; не усвідомленні, у разі, якщо винний повинен був і міг усвідомлювати ці ознаки.

В юридичній літературі та в постановах Пленуму Верховного Суду України (зокрема, «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р., «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2) нерідко при описі психічного ставлення суб’єкта злочину до потерпілого від злочину використовуються терміни «припускав» або «допускав». В цих документах акцентується увага на з’ясуванні психічного ставлення до стану безпорадності особи, яка потерпіла від зґвалтування. Такий стан визначає спосіб вчинення злочину, який, як відомо, тісно пов’язаний із суспільно небезпечним діянням. Інтелектуальний елемент психічного ставлення до суспільно небезпечного діяння при зґвалтуванні може виражатися лише в усвідомленні. Отже, такий же вигляд повинне мати й психічне ставлення до способу вчинення цього злочину, а також до пов’язаної з цим способом обставини з боку потерпілого.

Представники потерпілого у кримінальному процесі. Чинному праву відоме представництво в адміністративних, цивільних, трудових, сімейних та інших справах, що розглядаються судами. Інститут представництва притаманний і кримінально-процесуальному праву.

Існує два види представництва законних інтересів – за законом і за угодою.

Представництво за законом здійснюється законним представником потерпілого, коли той є неповнолітнім або особою, котра має фізичні чи психічні вади і не може самостійно захистити свої права й законні інтереси.

Представник за законом зобов’язаний захищати права й законні інтереси потерпілого в усіх установах, зокрема, в органах попереднього розслідування і в суді. До законних представників належать: батьки, опікуни, піклувальники даної особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває. Для участі законного представника у кримінальному процесі, згоди потерпілого не потрібно, а необхідно лише надати слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, під опікою якої знаходиться потерпілий. Законний представник потерпілого може бути допитаним у якості свідка.

Представником потерпілого за угодою може бути особа, яка має право надавати юридичну допомогу. Найчастіше це адвокат. І, як зазначає ряд науковців, “правильним є те, що закон першим серед осіб, котрі мають право брати участь у кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Адже адвокат – це компетентний юрист-професіонал, який здійснює кримінально-процесуальне представництво. Саме адвокат може найкращим чином надати юридичну допомогу і сприяти здійсненню правосуддя у кримінальній справі”. Однак, адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих, що пояснюється, з одного боку, тим, що потерпілі не знають свого законного права запросити адвоката як представника своїх прав і законних інтересів, а з іншого – тим, що не всі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката.

У частині 3 ст. 58 проекту КПК зазначено, що законні представники потерпілого беруть участь у справі як поряд із ним, так і замість нього. Але ці норми не вносять ясності в питання про момент допуску представника потерпілого до участі у справі. Утім законодавче визначення цього питання має досить важливе значення для слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів. З цього приводу вдається слушною думка В.П.Шибінко, що моментом допуску представника потерпілого до участі в справі може бути початок першого допиту особи потерпілого. Після винесення постанови про визнання особи потерпілою та роз’яснення її процесуальних прав, повинно бути з’ясоване питання щодо бажання особи запросити до початку допиту представника для відстоювання її інтересів.

Закон передбачає участь у допиті неповнолітніх потерпілих педагога, але не визначає його конкретних функцій. Встановлюючи цю вимогу, законодавець виходить з того, що педагог – це спеціаліст, який має знання у галузі психології дітей і володіє професійними навичками спілкування з ними. З цього слідує, що як педагога може бути запрошений психолог, який спеціалізується в галузі дитячої психології.

Вивчення слідчої практики показує, що в багатьох випадках слідчі формально ставляться до участі в допитах педагогів чи інших фахівців (медика, психолога),, у результаті чого вона зводиться до їх присутності в якості пасивних спостерігачів.

Педагоги, не маючи спеціального досвіду участі у судовому процесі, якщо перед ними не ставляться чіткі завдання, як правило, також формально ставляться до своїх обов’язків. Відомі випадки, коли вони, по суті, не допомагали, а заважали слідчим у судовому процесі.

Для більш повного використання спеціальних знань педагога (чи психолога) і його практичної допомоги у проведенні слідства можуть бути рекомендовані такі етапи взаємодії слідчого та педагога:

1) вибір спеціаліста: знайомий дитині педагог має бути приємним їй або емоційно нейтральний; у випадку статевих злочинів краще запрошувати незнайомого дитині спеціаліста;

2) постановка слідчим завдання педагогу: слідчий повинен надати інформацію про психологічні особливості дитини, та, виходячи з оцінки наявних даних, з’ясувати яка саме допомога спеціаліста може знадобитися (у встановленні контакту з дитиною, у визначенні моменту необхідної перерви, у збереженні та підтримці емоційної рівноваги, в постановці дитині деяких запитань тощо);

3) знайомство та бесіда педагога з дитиною в присутності слідчого з метою визначення психологічних особливостей дитини і встановлення контакту між педагогом та дитиною;

4) обговорення з педагогом результатів проведеної ним бесіди і уточнення форми запитань, з урахуванням всієї сукупності відомостей про дитину;

5) допит дитини[10] в присутності і за участю педагога;

6) бесіда з педагогом як консультантом про його враження від поведінки дитини, загального рівня її розвитку, індивідуально-психологічних особливостей, які виявилися під час допиту і т. ін. Ці дані можуть бути враховані при оцінці доказів і для вирішення питання про проведення судово-психологічної експертизи.