Фактори ризику делінквентної поведінки неповнолітніх

Вчені виділяють декілька груп факторів виникнення делінквентної поведінки дітей та молоді:

Соціально-економічні:

■ зниження життєвого рівня населення;

■ майнове розшарування суспільства;

■ обмеження можливостей соціально схвалених способів заробітку;

■ безробіття;

■ доступність алкоголю та наркотиків.

Соціально-педагогічні:

■ криза в сім'ї: конфлікти з батьками, бездоглядність, жорстоке поводження, сексуальне розбещення тощо;

■ зростання кількості сімей з конфліктним та асоціальним стилем виховання;

■ різні проблеми, пов'язані з навчанням;

■ конфлікти з вчителями;

■ низький соціальний статус підлітка в учнівському колективі;

■ слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді.

Соціально-культурні:

■ зниження морально-етичного рівня населення загалом, його окремих груп, прошарків;

■ поширення цінностей кримінальної субкультури;

■ занепад духовних цінностей;

■ зростання кількості та чисельності неформальних молодіжних об'єднань, в яких домінує культ сили;

■ пропаганда в ЗМІ культу сили, влади грошей, гедонізму.

Психологічні:

■ акцентуації характеру;

■ реакція емансипації;

■ реакція групування;

■ прагнення самоствердження,

■ задоволення почуття цікавості;

■ схильність ризикувати;

■ інфантилізм;

■ підвищений рівень тривожності.

Біологічні:

■ порушення дії ферментативної й гормональної систем організму;

■ вроджені психопатії, розумова відсталість, затримка психічного розвитку, травми голови, патологія мовлення (аутизм, заїкання);

■ мінімальні мозкові дисфункції внаслідок органічного враження головного мозку, що спричиняють надмірну збудливість, нестійкість уваги, розлади психоемоційної саморегуляції;

■ успадковані хвороби, шкідливі звички (ВІЛ/СНІД, алкоголізм, наркоманія, психічні розлади);

■ негативний вплив природного середовища (алергічні реакції, отруєння організму шкідливими речовинами).

За дослідженнями Н.Ю.Максимової та С.І.Яковенка усі причинні теорії злочинності як статистичної сукупності окремих злочинів можна розділити на чотири групи, залежно від того, які зовнішні обставини вони розглядають загальними детермінантами цього феномена:

Причина злочинності і девіантності полягає в неоднорідності і мінливості нормативно-ціннісної системи суспільства (теорія субкультур, соціально-психологічний варіант теорії контролю, теорія аномії Е.Дюркгейма та Р.Мертона, і близькі до них концептуальні підходи).

Злочинність виникає за відсутності стабільної нормативно-ціннісної системи і підтримуючих її соціальних інститутів. Цей процес супроводжується соціальною дезінтеграцією, ослабленням солідарності між людьми і виникненням окремих субкультур (кримінальної, молодіжної).

Завдяки такій соціокультурній неоднорідності люди починають по-різному тлумачити ту або іншу ситуацію, що призводить до ситуативних конфліктів.

Загальною причиною девіантності та злочинності є дестабілізація суспільства (теорія дестабілізації В. Реклесса, теорія порушення соціальних зв'язків, теорія соціальної дезорганізації, соціологічний варіант теорії контролю і деякі інші концепції), коли стару систему цінностей замінює нова, і ця заміна не завершена, як це мало місце у «буремні 90-ті роки» минулого століття. Як вважають деякі політологи, процес «перебудови» все ще триває, отже, система нормативної регуляції поведінки ще не склалася.

Стабільному суспільству властиві такі характеристики: відособленість (відносна ізольованість), порівняно низька мобільність населення, гомогенність за расовими і культурними ознаками, слабка диференціація населення на класи, наявність єдиної системи повсякденних правил або загального етичного менталітету, високий рівень неформального контролю над членами суспільства. Порушення цих характерних ознак стабільного суспільства зумовлює його дестабілізацію, внаслідок чого виникають різні прояви соціальної патології.

3. Причиною девіантності є стигматизація (теорії "драматизації зла" Ф.Танненбаума, «соціальної ідентичності» І.Гофмана). Основна теза названої групи концепцій при поясненні причин злочинності зводиться до такого твердження: злочинність – це результат соціальної оцінки поведінки і оголошення його певних видів злочинними. Всі люди скоюють правильні і неправильні (у якому-небудь відношенні) вчинки. Але одні з них стають об'єктами соціального контролю і відповідного реагування, а інші – ні.

Тим, хто потрапляє у поле зору соціального контролю, привласнюється клеймо "злочинець", дисидент, інакомислячий. Суспільство поділяється на «наших» і «не наших», на схід та захід, південь та північ за принципом – «розділяй та володій». Таким чином, соціальний контроль породжує стигматизацію, а вона, у свою чергу, вже призводить до формування у стигматизованих індивідів стійкої злочинної або девіантної поведінки; створюючи в своїй сукупності весь обсяг злочинності або девіантності.

4. Глобальною причиною девіантності та злочинності є соціальна нерівність і стратифікація суспільства (марксистська теорія й її різні варіації: теорія конфлікту влади, теорія нерівних можливостей, теорія конфлікту соціальних груп, а також теорії економічної депресії, економічної експансії і їх пом'якшені варіанти). Логічний стрижень цих теорій можна представити таким чином. Одним з найважливіших критеріїв прогресивного розвитку суспільства, підвищення рівня його організованості служить диференціація та ускладнення структури зі збільшенням різноманітності елементів.

Диференціація є наслідком розподілу праці, що поглиблюється в ході суспільного розвитку. Це об'єктивно існуючий і прогресивний за своєю суттю процес, проте він має і негативні наслідки у вигляді соціальної нерівності стосовно реальних можливостях задоволення людьми своїх потреб (не тільки вітальних, але і власне соціальних: у престижі, статусі, самоствердженні). Внаслідок нерівності виникають соціальні конфлікти, реакції протесту, що приймають форму девіантної поведінки і злочинності.

Причинами та умовами, що сприяють заподіянню неповнолітніми злочину, поряд із соціально-економічними чинниками (відсутність можливості працевлаштування, низьке матеріальне становище сім’ї, безробіття батьків тощо) є неналежне виконання місцевими органами державної влади, їх підрозділами, кримінальною міліцією у справах неповнолітніх вимог законодавства щодо запобігання бездоглядності, жебрацтву, пияцтву та наркоманії. Цими структурами не забезпечується систематичний та кваліфікований контроль за додержанням прав неповнолітніх.

На думку прихильників комплексної теорії злочинності, девіантна та злочинна поведінка заснована не на одній, а на багатьох причинах, що формують певний фізичний, психологічний і соціальний тип особи.

З психоаналітичної точки зору, людина апріорі оцінюється як асоціальна істота, яка повинна бути "приручена" в процесі соціалізації. Отже, злочин – це дефект виховання, коли природні інстинкти не контрольовані свідомістю.

У рамках соціально-психологічного напряму досліджень виділяються такі причини злочину:

а) засвоєння індивідом асоціальних ціннісних установок (теорія навчання, теорія диференційованого зв'язку);

б) недоліки соціалізації, що призводять до нездатності вирішувати внутрішні конфлікти через відсутність етичної основи, яка закладається в дитинстві за допомогою зовнішнього контролю (теорія контролю, теорія соціальних зв'язків).

У соціологічному напрямі досліджень можна також виділити декілька причин:

а) вплив маргінальної субкультури (теорія субкультур);

б) конфлікт культур, що переростає у внутрішній конфлікт, коли людина, будучи причетною до різних соціальних груп, відчуває суперечливі вимоги до своєї поведінки (теорія конфлікту, теорія дисонансу).

У антрополого-біологічній моделі злочинець розуміється як фізичний або психічний виродок. Причиною як потворності, так і злочинної поведінки такої людини є різні природжені аномалії (анатомо-фізіологічні або психічні дефекти з генетичною зумовленістю) або набуті дефекти внаслідок перенесених захворювань. Метод боротьби зі злочинною поведінкою такої людини – примусове лікування або ізоляція від суспільства.

У сучасному трактуванні дана модель злочинця дещо змінилася у порівнянні з уявленнями Ч. Ломброзо про "природженого злочинця". На думку сучасних представників біологічного напряму в кримінології, існує постійна взаємодія між спадковими чинниками і чинниками навколишнього середовища. Навколишнє середовище розуміється не тільки в значенні природного середовища, але і як сукупність всіх соціальних умов. Особистість є єдиним цілим, що поєднує природні задатки і змінні навколишнього середовища. На думку прихильників даної моделі особи злочинця, протиправна поведінка може бути детерміноване успадкованими задатками, що реалізують себе у конституції будови тіла; хромосомним і ендокринним нахилом; відставанням або випередженням розвитку в період статевого дозрівання, а також ушкодженням головного мозку в дитинстві; низьким рівнем соціального інтелекту як здібності розуміти думки, відчуття і наміри інших людей і передбачати їхні дії при дефіцити спілкування (явище «шпиталізму»).

Представники психопатології та клінічної кримінології бачать причини злочину в нездатності злочинця відчувати страх перед покаранням або внаслідок природжених ушкоджень мозку, або недоліків виховання в сім'ї в ранній період життя; у особливому типі кримінальної особи, яка сполучає в собі надмірний егоцентризм, агресивність, емоційну байдужість, нездатність до адаптації, а також імпульсивність, упертість, недовірливість, агресивність, байдужість до думки інших.

Прихильники теорії агресії вважають злочинну поведінку реалізацією природженого інстинкту агресії (К.Лоренц) або Танатоса – інстинкту смерті (3.Фрейд), а також результатом недостатнього розвитку центрів гальмування в корі головного мозку у психопатів.

У кримінально-правовій моделі особистість злочинця постає як суб'єкт, який, як правило, скоює злочин через власне рішення, яке може бути усвідомленим або неусвідомленим, але воно завжди має місце, і тому злочинний акт, як правило, завжди є продуктом вільної волі. Виключенням з цього правила є випадковий злочин (кримінально-правове понятті "казус"). Окремо враховуються також ті випадки, коли порушення зроблене людиною, яка не може вважатися суб'єктом вільної волі через психічну хворобу або інші особливі стани.

Ці випадки об'єднуються в понятті " неосудність ", а віднедавна – «обмежена осудність» (В.Марчак). Ті випадки, коли злочин був зроблений в умовах певного тиску ззовні, враховані в поняттях "пом'якшувальні вину обставини" і "обставини, що виключають кримінальну відповідальність". Відповідно до кримінально-правової моделі, оскільки злочинець – це свідомо діючий суб'єкт, суспільство має повне право оцінити його вчинок і покарати відповідно законодавству: від умовного засудження і стягнення штрафу до довічного ув'язнення чи смертної кари. При цьому варто відзначити, що в різних країнах вік, з якого наступає кримінальна відповідальність різний – в Швейцарії це вік 12 років, в деяких штатах США смертна кара за убивство застосовується з 13 років.

У кримінології та девіантології поки що не розроблена синтетична модель, яка могла б на єдиній основі об'єднати всі існуючі пояснювальні теорії злочинності. Тим часом, одна теорія, на нашу думку, має великий потенціал не тільки для об'єднання різних підходів в поясненні злочинності, але і для планування превентивних заходів, що мають на меті мінімізацію шкоди як від самого явища злочинності, так і від неадекватного державного та суспільного контролю, орієнтованого на припинення різних видів небажаної поведінки в соціумі. Йдеться про теорію злочинної (девіантної) кар'єри. Ця концепція базується на тезі, що людина не народжується злочинцем, а стає ним, поволі втягуючись в злочинний спосіб життя. При цьому так звані "нормальні" люди мають безпосереднє відношення до формування девіантної кар'єри, оскільки саме вони через стигматизацію підштовхують деяких молодих людей до протиправних дій.

Злочинність неповнолітніх має свої особливості, які проявляються в рівні та динаміці такої злочинності, у причинах, умовах і мотивації злочинів, вчинених неповнолітніми. Ці особливості можуть бути пов'язані з певними властивостями особистості неповнолітніх й їх статусом у суспільстві. Поняттяправопорушень неповнолітніх пов'язане з певними віковими межами й передбачає диференційний підхід до малолітніх та неповнолітніх (в останніх виділяють чотири вікові групи: від 14 до 15 років; від 15 до 16 років; від 16 до 17 років й від 17 до 18 років).

Якщо раніше злочинність неповнолітніх була в основному «вулична», то зараз збільшується частка злочинів, вчинених неповнолітніми у своїх та чужих житлах, гуртожитках, по місцю навчання, на транспорті, з використанням високих технологій, зокрема, Інтернету.

Відбувається нівелювання розходжень кримінальної активності умовних груп неповнолітніх, виділюваних за ознаками роду їхніх занять, але, як і колись, рівень злочинності є найвищим серед тих підлітків, що не вчаться та не працюють.

Загалом виокремлюють такі чинники злочинності неповнолітніх:

1. Негативний вплив сім'ї. Дослідження показують, що у переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагополучну сім'ю. Часто це загальна атмосфера неповаги батьків до дітей, жорстокість стосовно них, демонстративна байдужість, пияцтво. Неблагополучною може бути сім'я, в якій панує як злиденність, так і забезпеченість. Кількість сімей, що розпадаються, постійно зростає. Це призводить до того, що діти почувають себе у своїй сім'ї непотрібними, чужими, починають шукати контактів поза родиною і, на противагу їй, переносять негативний досвід і накопичену озлобленість на оточуючих.

2. Недоліки у шкільному вихованні. В умовах глибокої соціально-економічної кризи загальноосвітні школи і профтехучилища далекі від того, що від них вимагається. Частина вчителів має низький рівень культури і професійної підготовки, не користується авторитетом в учнів. Кращі вчителі переходять до елітних шкіл-ліцеїв, гімназій тощо. Відсутня нова концепція освіти і виховання учнів. Все це відчужує дітей від школи, вони втрачають до неї інтерес. Кумирами у підлітковому середовищі стають успішні бізнесмени, незважаючи на те, якою ціною вони розбагатіли (на зразок героїв телесеріалу "Бригада"), й валютні повії. У вкрай скрутному становищі опинилася система професійно-технічної освіти. Значна кількість профтехучилищ ліквідована або злита з іншими закладами, не забезпечена належним фінансуванням. Але саме в них перебувають десятки тисяч дітей з неблагополучних сімей, які потребують підвищеної уваги. Дозвілля та спорт все більше втрачають для них виховне значення, оскільки комерціалізуються.

3. Незайнятість суспільно корисною працею. Щорічно багатьом випускникам середніх шкіл і профтехучилищ не вдається працевлаштуватись впродовж року (їх кількість сягає 3-5 тисяч). Нині підприємства відмовляються брати їх на роботу. Не можуть знайти постійної роботи і "відсіяні" зі шкіл. Як наслідок, близько половини неповнолітніх злочинців ніде не вчилися й не працювали. А щодо неповнолітніх, які працюють, то говорити про виховний вплив на них з боку трудових колективів сьогодні важко. Для підприємств, які перебувають у скрутному економічному становищі, головне завдання – вижити будь-якими засобами. На жаль, за таких умов неповнолітніх приймають на роботу не охоче, а звільняють з роботи у першу чергу.

4. Негативний вплив мікросередовища. Підліткам властиве підвищене прагнення до спілкування, що полегшує їх соціалізацію. Знайшовши для себе референтну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній. Однак часто він не може критично осмислити ситуацію. Груба сила, цинізм, нахабність, знущання над слабшими, які пропонує йому така група, сприймаються як еталон поведінки. Авторитетами нерідко є особи з солідним кримінальним досвідом. І тут роль дорослих у втягненні підлітків до злочинної діяльності просліджується досить чітко.

5. Недоліки у діяльності правоохоронних органів з профілактики злочинів неповнолітніх. Зокрема, слабо працюють підрозділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх, орієнтуючись головним чином на розкриття вже скоєних злочинів. Має місце небажання працівників проявляти активність у виявленні дітей, яких потрібно ставити на облік та проводити з ними індивідуальну профілактичну роботу. Відсутня взаємодія з громадськістю. Що ж до служби у справах неповнолітніх, то вона сьогодні не в змозі дієво займатися профілактикою злочинів: бракує кадрів і фінансування. До мінімуму зведено правове виховання прийдешнього покоління. Все це призводить до того, що неповнолітні правопорушники упевнюються у своїй безкарності, що, в свою чергу, сприяє їх подальшій криміналізації.

Багато причин, що породжують порушення норм поводження дітей і підлітків, вдається виявити й вчасно усунути. Разом з тим серед факторів поведінки, що відхиляється, виявляються такі, для попередження й усунення яких ще не знайдені дієві засоби. Повною мірою до цієї категорії можуть бути віднесені фактори психолого-педагогічного характеру. Так, всі частіше при з'ясуванні причин й умов порушення учнями норм і правил поведінки, доводиться аналізувати психологічний клімат родини, емоційні відносин підлітка з однолітками та дорослими. Девіантна поведінку нерідко пояснюють тим, що дитина, підліток або юнак не може правомірними засобами задовольнити свої потреби у визнанні, довірі, самоствердженні.

Ці потреби можуть бути задоволені в родині, але, як вже зазначалося вище, в наш час в Україні багато сімей руйнуються, багато сімей стає неповними або не функціональними, тобто неспроможними виконувати свої функції із соціалізації дітей.

Досвід профілактичної виховної роботи вказує на необхідність обліку індивідуально-психологічних, вікових і статевих особливостей розвитку особистості що вчиться, схильної до порушення норм поведінки, правильного вибору й своєчасного застосування психологічно коректних методів її виховання й перевиховання.

Значна частина порушень дисципліни відбувається підлітками в стані зниженого рівня психічної діяльності або в межовому між нормою й патологією стані, тлумачаться ними не як правопорушення, а дитячі пустощі, імпульсивні, «ненавмисні дії»: «Я не хотів цього» – часто каже дитина. Сказане вказує на важливість соціально-правової соціалізації дітей, формування в них правосвідомості, правової культури, здатності до саморегуляції поведінки у відповідності до соціальних норм.