Психологічні особливості віктимної особи

 

Структуру віктимної особистості можна представити, як складову таких систем:

1. Соціально-демографічні ознаки (соціальне походження, місце проживання тощо.)

2. Ціннісні орієнтації та спрямування особистості, її соціальні позиції та зв’язки, інтереси та потреби, установки, мотивація віктимної поведінки.

3. Інтра- та інтерперсональні ставлення особистості (до себе та інших).

4. Психічні процеси, властивості та стани особистості.

5. Біопсихічні та індивідуально-характерологічні особливості (стать, вік, темперамент тощо).

Розробок, присвячених системному підходу до виділення та опису профілю віктимної особистості, бракує навіть юридичній психології. Очевидною є необхідність вивчення віктимо-психологічного аспекту особистості і розробка на цій основі рекомендацій щодо попередження можливості стати жертвою, а також реабілітаційних заходів, що коректують та відновлюють особистісний потенціал.

Ситуація насильства сама по собі не може розкрити всю множину якостей особистості жертви. Тому класифікація жертв має базуватися не тільки на характері агресивних дій проти неї та їх наслідків, а й на врахуванні тих якостей особистості жертви, які проявилися у даній ситуації. Віктимологічна класифікація має виходити з психологічної типології особистості.

Під віктимністю розуміється суб’єктивна схильність стати жертвою насильства. Вона включає в себе: 1) психологічні (індивідуально-психологічні та соціально-психологічні) “дефекти” особистості, що призводять її до віктимогенної деформації; 2) фізіологічні особливості людини, головним чином зумовлені віком; 3) психопатологічні особливості. Так чи інакше ми маємо справу з підвищено вразливою особистістю

Неповнолітні потерпілі від насильства в психопатологічному плані утворюють неоднорідну когорту, серед яких особи з психічними розладами складають меншість. Н.Б. Морозова, відмічає, що підлітки з психічними відхиленнями, найчастіше стають жертвами домагань (зокрема сексуальних). Різнорідність даних ще раз підтверджує латентність явища, вузьку спрямованість наукових розробок, котрі, як правило, торкаються кримінальної сфери, відсутність досліджень на стиках віктимології, кримінології, психології, соціології.

Поведінка людини залежить від двох категорій факторів: 1) вплив зовнішнього середовища (у випадку насильства – нападу); 2) особливостей особистості, які забезпечують різноманітну гаму реакцій на зовнішній вплив.

Вивчаючи індивідуальні особливості потерпілих 18-20 річного віку, Ю.М.Антонян виявив у них такі психологічні риси: підвищена навіюваність, пасивність, покірність, психологічна інфантильність, сповільнена орієнтація в новій ситуації, невміння достатньою мірою прогнозувати розвиток подій, у тому числі пов’язаний з власною поведінкою.

Значно доповнюють картину експериментальні дані, отримані В.Л.Васильєвим та І.І.Мамайчук в результаті дослідження поведінки неповнолітніх жертв статевих злочинів. Порівняльний аналіз профілю особистості потерпілих дівчат і дівчат контрольної групи показав, що перші мають більш високий показник по фактору конформізму. Це характеризує їх як слухняних, залежних, не здатних відстояти свою точку зору. В групі потерпілих достовірно домінували дівчата, схильні сприймати те, що відбулося з ними, як дещо фатальне.

Важливим регулятором поведінки особистості є рівень розвитку її самооцінки. У потерпілих досліджуваних самооцінка була менш адекватна, ніж у контрольній групі, крім того виявлено порушення балансу позитивних та негативних характеристик, і це значно перешкоджало розумінню того, що трапилося, знижувало критичність поведінки. Водночас у дівчат із заниженою самооцінкою спостерігалося обмеження активності, невпевненість в своїх силах, високий ступінь психічного напруження. У дівчат з підвищеною самооцінкою спостерігалася некритичність, тенденція вирішувати завдання, що перевищують їхні можливості, схильність до ризику, прагнення перекласти відповідальність за те, що відбувається, на інших, на обставини. Всі ці характеристики групуються у типові реакції та дії, сталі риси особистості.

Ціннісні орієнтації, як одне з головних утворень особистості, зумовлюють спрямованість, визначають позицію людини. Результати досліджень жертв насильства вказують на те, що у багатьох з них вони являють собою несформовану та нестійку систему.

Аналізуючи так звані “дефекти” особистості, неможливо ігнорувати спадкові особливості. Відомо, що у жертв насильства діагностується висока чутливість, більш високий рівень нейротизму, гостре реагування на загрозу, високий показник рівня тривожності, низький рівень емоційної стійкості, які дезорганізують поведінку та негативно впливають на психологічну адаптацію. До природжених факторів слід віднести і затримку психічного розвитку та інші психологічні відхилення. Притаманні особам з такими вадами труднощі в осмисленні нової інформації, малий запас знань, конкретність та примітивність суджень, порушення критичності, дуже слабкі прогностичні здібності сприяють віктимогенній схильності.

Визначення причин насильства може допомогти зрозуміти психологічний феномен віктимності. Будь-яке насильство зачіпає центральні відношення особистості, базові потреби, мотиви особистості. В цьому сенсі насилля є продовженням внутрішнього конфлікту того, хто його здійснює.

Американські вчені M.Brenzinger та P.Miller показали, що вибір жертв насильства невипадковий і пов’язаний з певним типом насильника. Для так званого “ситуативного переслідувача”, важливо які жертву знайти психічно або фізично вразливу дитину. “Регресуючий” тип з низькою самоповагою переслідує вразливих дітей, але виключно в безлюдних місцях. “Сексуально нерозбірливий” потребує, як правило, жертви, яка має попередній сексуальний досвід. Найбільш збочені типи (“спокушаючи”, “інтровертовані”, “садисти”) для реалізації своїх фантазій використовують найбільш вишукані методи та більш жорсткі критерії відбору майбутньої жертви: діти мають відрізнятися особливими психологічними та фізіологічними характеристиками, які б відповідали реалізації їхніх фантазій.

Загалом серед причин насильства у суспільстві вказуються, насамперед, соціальні фактори. До них відносять недостатність загальноосвітньої культури, професійної підготовки, упущення в галузі виховання, несформовану повагу до оточуючих. Сюди слід додати також вплив традицій, що походять з далекого минулого. Це стосується особливих уявлень про стиль виховання хлопців і дівчаток, різне призначення жінок і чоловіків, відмінності їх ролей у суспільстві. Прихильники такого підходу, зокрема, вважають, що ЗМІ спричиняють формування подібного стереотипу поводження, жінок привчають бути жертвами, а чоловіків  агресорами.

Названі явища звичайно мають місце, але не слід забувати, що багато людей живуть і виховуються в умовах, далеких від ідеальних, є люди з негативними якостями, але тим не менш вони не здійснюють насильство щодо інших. Те ж саме можна сказати і про жертву.

Не можна не погодитися з тим, що пояснити внутрішні причини насильницької поведінки тільки соціальним походженням неможливо, бо за грубими, деструктивними діями іноді приховуються психотравмуючи переживання та емоції, які залишаються неусвідомленими особистістю.

По відношенню як до агресора, так і до жертви, вивчення ланцюжка причин веде далеко за межі конкретної ситуації насильства, відкриваючи сукупність обставин, що вплинули на формування вразливої особистості з деформованим особистісним профілем.

У поведінці жертв насильства особливо виділяється пасивність (слухняність) стосовно старших. Виникає питання про те, як особливості соціалізації особистості впливають на формування віктимності. І.С.Кон так визначає термін “соціалізація”: “У найбільш загальному вигляді, це впливи середовища, які заохочують індивіда до участі у суспільному житті, вчать його розумінню культури, поведінці у колективах, ствердженню себе та виконанню різних соціальних ролей.” Найважливішим інститутом соціалізації раннього дитинства є сім’я.

На сучасному етапі накопичений досвід консультування тяжких особистісних проблем та їх психокорекції вказує на великий вплив умов виховання в дитинстві на все подальше життя людини, причому констатується, що мова може йти або про жорсткий, директивний тип сімейного виховання, або про бездоглядність “соціально занедбаної дитини”.

Таким чином постає питання про можливе існування зв’язку між певним стилем взаємодії між дітьми та батьками і формуванням психологічно вразливої, тобто віктимної особистості неповнолітнього. Достатньо придивитися уважніше до будь-якої ситуації, в якій фігурує насильство, і стає очевидним, що досвід жертви в кожному з цих випадків видається багатомірним. Для дітей, які постраждали від інцесту, невідворотними є супроводжуючи його порушення сімейної любові та довіри, маніпулятивні відносини, а почасти і залякування з боку батька – насильника, що кваліфікуються як психологічне насильство. Часто вони зазнають також і фізичного насильства.

Насильство включає в себе: психічне, фізичне, сексуальне, нехтування правами дитини, жорстоке поводження з дитиною, неадекватне батьківське піклування, зокрема, симбіоз або емоційне відчуження. Наслідки насильства, пережитого у дитинстві, все частіше стають об’єктом емпіричних досліджень, з’являються факти, що підтверджують існування відстрочених наслідків насильства.

Пояснюючи психологічні причини виникнення віктимної поведінки неповнолітніх, дослідники доходять висновку, що її визначають:

1) страх зіткнутися з грубістю, фізичним або психічним насильством;

2) почуття беззахисності, непотрібності, байдужості з боку значущих дорослих.

При цьому психологи наголошують на тому, що страх не тільки є однією з головних причин формування негативних тенденцій у розвитку особистості (агресивності, жорстокості, підвищеної тривожності, відсутності співчуття, милосердя), а й впливає на формування віктимності. Страх породжується відсутністю поруч “захисника”, порушенням системи підтримки в сім’ї. Поступливість батьків формує у дітей егоїзм, що може не тільки призвести до розвитку істеричної форми неврозу, а й формує самовпевнену особистість; у тих, кого занадто оберігають та опікують, розвивається нерішучість, що переростає за певних умов у психастенію.

Невпевненість у собі, страхи можуть розглядатися як результат формування тривожно – помисливого характеру, який частіше всього є наслідком домінуючого або суперечливого виховання в сім’ї.

Наслідки жорстокого поводження з дітьми залежать від віку, реальної ситуації, наявності в сім’ї людей, які приймають дитину. У дітей віком до 10 років проявляється різна неврозоподібна симптоматика, в деяких випадках депресивні розлади, а в підлітковому віці – психопатоподібна. Одних дітей характеризує підвищена агресивність, а інших – підвищена сором’язливість і обов’язково неадекватна самооцінка.

Підлітковий вік характеризується різкими якісними змінами, які охоплюють всі сторони розвитку. Біологічно він відноситься до передпубертатного та пубертатного періодів, тобто до етапу статевого дозрівання та інтенсивного, нерівномірного розвитку організму. Значна індивідуальна варіантність темпів розвитку (у хлопчиків і дівчат), акселерація та ретардація суттєво впливають на психофізіологічні особливості, функціональні стани підлітка (підвищена імпульсивність, збудливість). Статевий потяг (часто неусвідомлюваний) і пов’язані з цим нові переживання, потреби, інтереси можуть бентежити підлітка.

Центральним фактором психологічного розвитку у підлітковому віці, його найважливішим новоутворенням є становлення нового рівня самосвідомості, зміна Я-концепції, що виявляється у намірі пізнати себе, свої можливості та особливості. З цим пов’язані різкі коливання ставлення до себе. Вказане новоутворення визначає провідні потреби підліткового віку – у самоствердженні та спілкуванні з однолітками.

З одного боку, в підлітковому віці важлива не стільки сама по собі можливість самостійно розпоряджатися собою, скільки визнання цієї можливості оточуючими дорослими. З іншого боку, підлітки продовжують очікувати від дорослих допомоги та захисту. Вказана суперечливість, підпорядкованість нормам групи робить життя підлітка особливо небезпечним.

Головними явищами, з якими стикаються дослідники причин формування вразливої особистості та віктимної поведінки, є такі: дефіцит досвіду позитивної, активної, просоціальної поведінки, пов’язаної з відстоюванням свого “Я”; розвиток у певної частини підлітків почуття власної неповноцінності, психологічного та соціального статусу невдахи; формування “жертовного стилю поведінки”.

Специфіка підліткового віку в плані становлення неадекватних форм соціальної взаємодії сприяє виникненню у деяких випадках вiктимних установок та посилює тенденції до вiктимних форм поведінки у потенційно конфліктних ситуаціях.

Соціальна сенситивність підлітка дає йому можливість бути успішним у спілкуванні й інших видах діяльності та, водночас, визначає особливості його позиції. Підліток залежний від того, наскільки інші підтримують та приймають його, але намагається проявляти самостійність. Ізоляція від сприятливого спілкування, емоційні перевантаження, подовжена дія складних обставин повсякденного життя, що травмують підлітка, призводять до деперсоналізації (стану відчуження особистості від самої себе). Під “переживанням відчуження” розуміють зміну сприйняття самого себе (деперсоналізація), інших людей або навколишньої ситуації (дереалізація).

Тих, хто відповідає нормам субкультури, спільнота приймає і відзначає особливими знаками належності до неї. Яким би не був вид діяльності групи – у кожній є свої ранги: вищий, середній, нижчий. Якщо член групи не відповідає її очікуванням, нормам та вимогам – група „опускає” його на нижчий ранг, якщо він і далі не відповідає очікування, виштовхує його або створює такі умови, за яких він покидає групу сам.

Деперсоналізація має місце тоді, коли:

- індивід не реалізував себе як особистість;

- персоналізація відбувається шляхом присвоєння результатів чужої праці;

- персоналізація є засобом приписування собі чужих досягнень або передача своїх недоліків та помилок комусь іншому.

Таким чином персоналізація одних особистостей відбувається за рахунок деперсоналізації інших.

Деперсоналізація тісно пов’язана з проблемами ідентичності та пубертатної іпохондрії. Основу всіх цих порушень складає необхідність змінити уявлення про власне тіло, що виникає в період дорослішання. Від 30 до 70 % підлітків переживали легкі перехідні стани деперсоналізації.

Потерпілим від насильства властиві й інші особливості: це деградація – поступове зниження певної якості, процес зміни чогось в бік погіршення, втрата раніше набутих якостей; а також дискредитація (позбавлення довіри, зменшення авторитету) у складних відносинах “людина – суспільство”.

Слід зупинитися ще й на такому явищі, як відчуження. Воно проявляється у невротичній втраті суб’єктом почуття реальності того, що відбувається (дереалізації) або у втраті своєї індивідуальності (деперсоналізації).

У соціальній психології поняття відчуження використовується при характеристиці міжособистісних відносин, за яких індивід протиставляється іншим індивідам, групі, суспільству загалом, відчуваючи той чи інший ступінь своєї ізольованості. Подібні конфліктні відносини пов’язані зі втратою почуття цінності спільної діяльності, з втратою почуття солідарності, коли індивід у групі сприймає інших як чужих і ворожих собі, заперечуючи при цьому норми групи, закони та приписи. Головними способами тиску на однолітків у підлітковій групі є фізичне та емоційне насильство, ігнорування, поширення пліток, стигматизація (наділення прізвиськом).

Часто підлітки – “ізгої” в групі є такими ж і у власній сім’ї. Вони відчувають подвійний тиск, крім того їх, як правило, не сприймають і вчителі, що посилює ефект витіснення їх із суспільства (остракізм). Головна небезпека остракізму полягає в тому, що він все більше розповсюджується у середовищі підлітків.

Головним у процесі віктимізації є формування “Я-концепції”, в якій виділяються три компоненти: по-перше, це уявлення індивіда про самого себе (рольові, статусні, психологічні характеристики індивіда, його життєва мета). По-друге, це самооцінка як афективна оцінка індивідом самого себе. Вона залежить від прийняття або засудження конкретних рис у собі. У жертви злочину самооцінка знижується. Нарешті, це поведінка, яка може бути викликана образом “Я“ та самооцінкою.

Потреби віктимної особи мають певну специфіку, що дає підстави для особливої інтерпретації ролі „жертви”, адже вона дає можливість бути у центрі уваги, отримати співчуття, відчути себе великомучеником. Як бачимо, віктимна поведінка є полімотивованою.

Поведінка підлітків із завищеною самооцінкою супроводжується здебільшого атрибутами демонстрації себе: провокуюча зовнішність, поведінка. Віктимна установка включає намагання привернути до себе увагу нестандартною поведінкою чи зовнішністю і готовністю до умовної співпраці з насильником. Схильність до провокуючих, авантюристичних дій часто сприймається людиною, з якою спілкується такий підліток, як “запрошення” до здійснення акту насильства. Характер своїх дій такі „незалежні” підлітки, як правило, не розуміють. Якщо ж насилля відбувається, вони або чинять опір, або миттєво капітулюють, щоб не стало гірше.

“Залежні” неповнолітні характеризується проблемами у спілкуванні, низькою активністю; підозрілістю; високим рівнем тривожності, лабільністю настрою, що відбивається на здатності контролю за своїми емоціями; заниженою самооцінкою.

Поведінка віктимних підлітків супроводжується такими атрибутами слабкості: беззахисність, страх, невпевненість і т. п.; проявляється готовність поступитися вимогам потенційного насильника. Опір у даному випадку практично відсутній, як через особистісні якості (поступливість), так і в силу установки сприймати події, що відбуваються в житті, як неминучі.

Почуття віктимних підлітків до своїх батьків є амбівалентними. По відношенню до батька, з одного боку, вони не задоволені тим, що він приділяє їм мало уваги, мало цікавиться його життям, але при цьому вимагає слухняності, що він непослідовний у своїх вимогах, ворожий, проявляє недостатньо любові, або зовсім не проявляє її. З іншого боку, їм хочеться, щоб батько приїхав (якщо не живе з сім’єю), звернув на них увагу, любив, кинув пити (особливо це стосується дівчат). Головні претензії до матері – неправильне, з точки зору підлітка, виховання, нерозуміння, сварки.

Амбівалентність почуттів на тлі відчуття самотності породжує внутрішній конфлікт, який має певним чином вирішитися. Один з варіантів – це не протидія інцестним відносинам: бажання захисту від матері і неадекватне завоювання емоційної близькості батька. Тим більш, що невпевненим, конформним людям притаманна неусвідомлювана сексуальна поведінка як варіант прояву залежності та покори.

Для багатьох батьків насамперед є важливою слухняність дітей. Однак надмірна слухняність має свій зворотній бік. У відповідь на неї можливі три варіанти реагування:

а) можна повністю підкоритися авторитету, зробити своїми його погляди та спосіб поведінки і очікувати того ж від третьої особи;

б) можна змиритися, в результаті чого спостерігаються такі порушення поведінки, як замкненість, страх, енурез, психосоматичні симптоми;

в) можна вибухнути і проявити агресію або проти авторитету, або вимістити її на більш слабкому.

Як бачимо, є такі порушення сімейного виховання, які підвищують ризик віктимізації дітей і підлітків. Не завжди неповнолітні потерпілі можуть розраховувати на допомогу батьків, а в деяких випадках саме батьки кривдять дітей, вдаючись до фізичного, психологічного, сексуального насильства. Отже, слід більш активно виявляти віктимних дітей, намагатися запобігати злочинам проти них, а у випадку вчинення злочинів, намагатися зменшити шкоду, забезпечити відновлення здатності у них до успішного подальшого функціонування у суспільстві.

Жага наживи у кримінальному світі, зростання попиту на дитячу проституцію і порнографію призвели до появи комерційної сексуальної експлуатації дітей (КСЕД). Поняття "комерційна сексуальна експлуатація дітей" вперше було озвучене й зафіксоване 1996 р. на Міжнародному конгресі в Швеції, і з того часу використовується у світовій практиці. Масштаби явища можна приблизно оцінити за розвитком однієї з найбільш сучасних форм комерційного використання неповнолітніх – дитячої порнографії в мережі Інтернет. За підрахунками експертів у "світовому павутинні" в обігу знаходиться близько 12 млн. відповідних фотографічних зображень, а один сеанс перегляду коштує від 20 до 150 US$.

Близько 2 мільйонів дітей у світі експлуатуються на комерційному сексуальному ринку, суттєва частка з цього числа є предметом сучасної работоргівлі. Діти, що потрапили в лабети работоргівців, є найбільш уразливими до сексуального насильства та експлуатації. Небезпека полягає у негативному впливі на неповнолітніх, які стають жертвами злочинних посягань, та у руйнуванні загальної суспільної моралі. Потрапивши у тенета комерційної сексуальної експлуатації, неповнолітні стикаються з сексуальним, фізичним, психічним насильством, розбещенням, зґвалтуванням, втягненням у злочинну діяльність. Це призводить до серйозних наслідків на все життя, а іноді ставить під загрозу і саме існування особи. Діти, що стали жертвами сексуального використання на конвеєрі кримінального бізнесу, отримують моральні, духовні та фізичні травми, затримується їх фізичний та розумовий розвиток, нерідко вони інфікуються ВІЛ, потерпають від інших хвороб, що передаються статевим шляхом, стають нарко- та алкозалежними, дівчата страждають від ранньої вагітності, абортів, трапляються й летальні пологи. Право дітей на щасливе, здорове та достойне дитинство порушується, під загрозою опиняється їх майбутнє продуктивне, повноцінне життя.

Міжнародна громадськість, поліції різних країн світу ставлять перед собою завдання припинити це ганебне для сучасності явище. В більшості сучасних кримінально-правових систем те, що розуміється під сексуальною експлуатацією дітей, розглядається як злочинне діяння. В українському законодавстві подібні дії можуть кваліфікуватися за низкою статей кримінального законодавства (ст. 149, 155, 156, 301, 302, 303 КК України), які фактично захищають життя, здоров'я, гідність, волю неповнолітніх. В Україні останні роки позначені тенденцією до збільшення викриття злочинів стосовно сексуальної експлуатації дітей. Так, 2005 року викрито 260 випадків торгівлі дітьми, а у попередньому 2004 році – лише 15 випадків. За ст. 301 (виготовлення порнографії) у 2005 році відкрито упровадження 417 справ (у 2004 р. – 281 справа).

Злочинні посягання щодо сексуальної експлуатації неповнолітніх не є виключно сферою діяльності правоохоронних органів, а потребують втручання громадськості, батьків, соціальних працівників тощо. Водночас явище сексуальної експлуатації дітей є специфічним об'єктом наукових досліджень. Соціологічний аспект проблеми полягає в необхідності всебічного дослідження явища у контексті соціальних процесів та інституцій з метою розробки науково обґрунтованих методик профілактики та реабілітації жертв. Зважаючи на те, що на сьогодні відсутні, по-перше, цілісне уявлення про сексуальну експлуатацію дітей як соціальний феномен, по-друге, чітка концепція попередження, захисту та реабілітації жертв – і виникла необхідність даного дослідження. Соціологічний аналіз, наукова розробка теми сексуального насильства щодо дітей повинні дати наукове обґрунтування для практичних заходів у галузі недопущення подальшого поширення відповідних практик в українському суспільстві.

В українському суспільстві назріла потреба у рішучій протидії явищу комерційної сексуальної експлуатації дітей, яке швидко поширюється і знаходить сприятливий ґрунт у деяких українських реаліях. В Україні існує певна правова база, що регламентує захист прав дітей, зокрема, у випадках КСЕД. Проте назріла потреба у деяких змінах статей КК України, що може розширити можливості кримінальної репресії у випадках продажу дітей у "біле рабство" в межах країни та за деяких інших обставин. Теоретичний аналіз та емпіричні дані, зібрані у процесі конкретно-соціологічних досліджень, свідчать, що ризик залучення дітей до КСЕДу визначається сукупністю факторів, яким необхідно протидіяти. Дослідження розкриває специфічні проблеми та потреби дітей, які страждають від сексуальної експлуатації, на основі яких і необхідно будувати систему профілактики та реабілітації. Для України актуальними напрямками превентивної роботи є юридичне попередження та просвітницька робота. Міжнародний досвід є важливим чинником налагодження відповідної роботи в Україні.

Важливим аспектом соціальної роботи є процес реабілітації жертв. В Україні реабілітація жертв КСЕДу поки що не являє собою систему, бо відсутні налагоджені внутрішні зв'язки між суб'єктами різноманітних напрямків реабілітації та не діють програми реабілітації дітей. До цього часу не створено спеціалізованого закладу, який би міг фахово надавати допомогу потерпілим і проводити реабілітацію жертв КСЕДу. Не існує системи моніторингу процесу реабілітації дітей та їх інтеграції в суспільство. Все це свідчить про значну актуальність розробки соціальних технологій у формі, наприклад, спеціальних програм щодо реабілітації жертв КСЕДу. Автор сподівається, що ця проблема знайшла хоча б часткове вирішення за рахунок програми реабілітації жертв, яка розроблена дисертантом і планується до впровадження у двох установах України.

З метою удосконалення профілактики сексуальної експлуатації неповнолітніх Швед О.В. пропонує наступне:

1. Внести зміни до ст. 149 КК України: варто зняти посилання у диспозиції на переміщення людини через державний кордон, бо торгівля неповнолітніми існує і в межах України (зміни проголосовані на засіданні Верховної Ради 12 січня 2006 р.).

2. Внести зміни до ст. 301 КК України. Доцільно, аби "примушення", як кваліфікуючу ознаку, було вилучено. Це розширить діапазон застосування статті і посилить відповідальність сутенерів, сексуальних експлуататорів, які більше не зможутьпосилатися на "угоду" і "добровільність" участі дітей в їх кримінальному бізнесі.

3. Необхідно змінювати відносини між неповнолітніми та правоохоронцями і соціальними працівниками. Обидві групи суб'єктів профілактики повинні проходити спеціальне навчання по роботі з різними категоріями неповнолітніх.

4. Соціальним службам варто розглянути можливість уведення нового виду соціальних послуг – роботу з неповнолітніми на вулиці, тобто здійснення "out reach"- функції.

5. Готувати серед працівників міліції спеціалістів з виявлення дитячої порнографії в Інтернеті та проведення постійного моніторингу веб-сторінок українських провайдерів для виявлення компаній та фізичних осіб, що займаються розробкою, розповсюдженням та рекламою дитячої порнографії.

6. Навчати дітей, батьків та вчителів інформатики правилам безпечного користування Інтернетом та пропагувати програми, що блокують порнографічні зображення в Інтернеті.

7. На базі наявних центрів соціально-психологічної реабілітації дітей створити в Україні два або три центри реабілітації дітей, які стали жертвами КСЕДу.

8. Використовувати розроблену автором програму для комплексної реабілітації дітей в дитячих центрах, які планується відкрити у найближчий перспективі, та для навчання відповідних спеціалістів у сфері соціальної роботи.

Загалом, у світі щорічно внаслідок домашнього насильства гине щонайменше 31 тисяча дітей віком до 15 років. В Україні протягом 2010 року від злочинів, пов’язаних з насильством в сім'ї, постраждала 281 дитина, у тому числі. семеро стали жертвами різних видів вбивств, ще 86 були завдані тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості.

Протидію насильству ускладнює те, що випадки жорстокого поводження відносно дітей досить складно виявити. Діти рідко наважуються зізнатись, що стали об’єктом насильства. Частіше за все це викликається як елементарним незнанням законодавства та своїх прав, так і сприйняттям жорстокого поводження з боку інших членів сім‘ї як належного. Багато хто з опитаних нами дітей схильні виправдовувати батьківську жорстокість своїми власними недоліками – неслухняністю, поганим навчанням, поганою поведінкою.

Моніторинг тільки центральних засобів масової інформації за 5 місяців поточного року свідчить, що ними піддано публічності більше 350 фактів нелюдського відношення та безпрецедентної жорстокості до дітей. Виходять за межі людського сприйняття наступні факти:

Ø забиття до смерті дворічного пасинка співмешканцем його матері у лютому місяці на Дніпропетровщині;

Ø жорстокого побиття та нанесення на тіло опіків п’яти та шестирічним дівчаткам і їх трирічному братику колишнім вихователем, що стала їх прийомною матір’ю у березні місяці в місті Обруч на Житомирщині;

Ø побиття до смерті півторарічної доньки батьком у березні місяці на Сумщині;

Ø жорстоке побиття шестирічної падчерки вітчимом у квітні місяці у місті Торез на Донеччині;

Ø жорстоке побиття двомісячної дівчинки матір’ю на Луганщині;

Ø звіряче шматування сокирою на смерть півторарічної дівчинки двоюрідним дідом у травні місяці у місті Маріуполь на Донеччині та багато інших.

Однак, вивчення деяких з таких резонансних випадків і ситуацій навколо них свідчить, що суттєвими чинниками наявності тривалого за часом чи небезпечного за наслідками як в цілому домашнього насильства, так і насильства над дітьми зокрема, є недостатня обізнаність, бездіяльність та ігнорування вимог законодавства з боку працівників міліції, інших державних органів і соціальних служб.

Хоча за законом держава зобов’язана захищати своїх громадян не тільки у випадку, коли в сім’ї відбуваються бійки, але і коли має місце насильство у менш «виразних» формах. Адже законодавство, окрім фізичного, виділяє й такі види насильства в сім’ї, як психологічне, сексуальне і економічне. Погрози, образливі слова, переслідування – це вже правопорушення.

Висновки. Щорічне збільшення осіб, які перебувають на профілактичному обліку за насильство в сім’ї (у 2008 р. – 66 119 осіб, у 2009 р. – 93 327, у 2010 р. – 121 483), на жаль, є лише формальним свідченням зростання кількісного показника, адже своєчасна, ефективна профілактична робота з кривдниками як з боку правоохоронців, так і представників соціальних служб, практично відсутня. До теперішнього часу не створено системи закладів по наданню допомоги потерпілим. Так само відсутня і система здійснення корекційних програм з кривдниками.

Далеким від реальності є й оголошений начальником управління кримінальної міліції у справах дітей МВС Григорієм Якименком кількісний показник на 01.05.2011 року – 11 тисяч дітей, що живуть в Україні у проблемних сім’ях. Насильство над дітьми, як і сімейне насильство, повинно викликати стурбованість як суспільства в цілому, так і конкретних державних інституцій, депутатів, чиновників і партійців усіх рівнів та надихати на персональну активну участь у подоланні такого ганебного явища. Як не дивно, та в реальному житті і серед останніх є кривдники, що вчиняють насильство над членами сім'ї; навіть й зараз мають місце випадки упередженого ставлення до жінок-потерпілих з боку працівників міліції, а деякі правоохоронці вважають: «вийшла заміж - терпи».

Внаслідок адміністративної реформи грудня 2010 року (указ Президента України від 09.12.2010 року № 1085) відбулося переформатування центральних органів виконавчої влади на місцях. Станом на травень 2011 року, руйнування інституцій та самої системи управління призвело до того, що на жоден орган центральної виконавчої влади не покладені зобов’язання у сфері протидії та попередження торгівлі людьми, наданні допомоги постраждалим. Вони відсутні і в положенні про Міністерство внутрішніх справ України, в якому перелічені основні напрямки протидії злочинності, і в положенні про Міністерство соціальної політики України, до сфери компетенції якого перейшли питання сімейної та гендерної політики, захисту прав дітей, попередження насильства в сім’ї, і в положенні про Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке визначено відповідальним за реалізацію підписаного 15 лютого 2011 року Плану співпраці між Урядами США та України з питань протидії людьми.

Це означає, що функція протидії торгівлі людьми втрачається і на обласному та місцевому рівнях, оскільки не має структури, відповідальної за координацію дій, за реалізацію національного механізму перенаправлення постраждалих від торгівлі людьми для надання їм всебічної допомоги, за проведення попереджувальної роботи.

Незрозумілою і на сьогодні є доля Департаменту сімейної та гендерної політики колишнього Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. Залишається не затвердженою Державна програма протидії торгівлі людьми на 2011-2015 роки, так само як і програми підтримки сім’ї та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві, тож відсутні правові інструменти управління та реалізації політики у цих сферах.

З 2008 року не розглядається і не приймається, розроблений ще Мінсім’ямолодьспортом, проект комплексного закону «Про протидію торгівлі людьми». Саме з цього приводу 6 травня 2011 року керівниками 15 громадських організацій України (у тому числі і Асоціація УМДПЛ) звернулись з листом до Президента України, Прем’єр-міністра та голови Верховної ради, в якому виклали своє занепокоєння процесом руйнування інституційного забезпечення і станом реалізації державної політики у сфері протидії торгівлі людьми, захисту прав жінок і дітей та гендерної рівності.

Всім нам добре відомий потенціал та масштабність розповсюдження порнопродукції і продукції культу насильства Інтернет-мережею з колосальним обігом коштів навколо цього. Лише шляхом досить простої реєстрації, у більшості без будь-яких вікових обмежень, мільйони українців, серед яких і діти, отримують доступ до таких Інтернет-ресурсів.

Однак, з 2008 року по теперішній час українські правоохоронці тільки двічі спромоглися притягнути до відповідальності власників і адміністраторів таких сайтів та закрити їх. Але на сьогодні налічується більше чотирьох мільйонів порно сайтів, жертвами яких є маленькі діти. Про це повідомляється в новій доповіді Спеціального доповідача з питання про торгівлю дітьми, дитячій проституції і дитячій порнографії пан Маалли-М’жід, на 12-й сесії Ради з прав людини, яка відбувається в Женеві.

Верховна Рада України ухвалила закон "Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо протидії розповсюдженню дитячої порнографії)".

Законом вносяться зміни до Кримінального кодексу України щодо закріплення відповідальності за розповсюдження продукції порнографічного характеру, створеної за участю дитини або з використанням її образу, в тому числі із використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, та втягнення неповнолітніх у процес виготовлення порнографічних матеріалів.

Крім того, законом передбачено внесення змін до закону України "Про телекомунікації" у частині віднесення до обов'язків провайдерів телекомунікаційних мереж інформувати правоохоронні органи про всі виявлені ними факти вчинення злочинів, пов'язаних із виготовленням, збутом та розповсюдженням дитячої порнографії та вживати усіх необхідних технічних заходів щодо недопущення перегляду відповідних ресурсів в телекомунікаційних мережах.