Сімейні чинники ризику вчинення правопорушень дітьми

(за 100-бальною шкалою)

Фактори	Оцінка в балах
Керівництво підлітком з боку батька
Надмірно строге або невпорядковане	72,5
Слабе	59,3
Тверде, але з добрими намірами	9,3
Контроль за підлітком з боку матері
Поганий	83,2
Задовільний	57,5
Хороший	9,9
Ставлення до підлітка з боку батька
Байдуже або вороже	86,2
Тепле (включаючи надмірну турботу)	33,8
Ставлення до підлітка з боку матері
Байдуже або вороже	86,2
Тепле (включаючи надмірну турботу)	43,1
Згуртованість сім’ї
Згуртованість відсутня	96,9
З деякими елементами єдності	96,9
Згуртована	20,6

Розглянемо механізми впливу інститутів соціалізації та вивчимо деформації, до яких ведуть дисфункції соціальних інститутів. За більш деформованою в криміногенному відношенні особою неповнолітнього стоїть більш криміногенне середовище її формування. “Чим гірше це середовище, тим більш яскраво виражена особиста деформація”.

В.М. Кудрявцев фіксує такі наслідки дисфункції соціальних інститутів:

1) деформація інституту викликає соціальну напругу і конфлікти, які є результатом невиконання інститутом притаманних йому функцій;

2) даний процес веде до прагнення замінити не дієвий інститут іншими утвореннями, переважно неформальними;

3) дисфункції інститутів, які продовжуються значний час, негативно впливають на моральне формування особистості, викривляють систему ціннісних орієнтацій та мотивації поведінки особи;

4) послаблення контрольних функцій соціальних інститутів веде до безкарності порушників соціальних норм та формує загальний стан безвідповідальності за власні вчинки…”

Як вже вказувалось раніше, найбільш впливовим інститутом соціалізації, попри всі суспільні негаразди, залишається сім’я. В.Д.Єрмаков справедливо вказує: “Конкурувати з сім’єю, особливо на ранніх етапах становлення особи, не може жодна суспільна або державна виховна установа, якою б бездоганною вона не була. Відсутність батьківської сім’ї або сімейне неблагополуччя, напроти, майже завжди створюють реальні складності у формуванні дітей та підлітків, перебороти які в повній мірі суспільству до цього часу не вдається.”. Особлива роль сім'ї в процесі соціалізації пояснюється цілим рядом факторів. По-перше, протягом значного часу, особливо важливого з точки зору сенситивних періодів (перші роки життя), сім'я виступає єдиним ланцюжком, що єднає дитину з суспільством, а отже єдиним взірцем суспільства в цілому.

По-друге, кожний наступний етап соціалізації базується на досягненнях попереднього. Отже система цінностей, нормативні системи, взірці поведінки, отримані на попередніх етапах соціалізації, будуть визначать напрямок формування особи на етапах свідомої соціалізації.

По-третє, сім'я чи не єдиний інститут соціалізації, в процесі функціонування якого завдяки високому рівню емоційності інтеріоризація екстернальних по відношенню до людини норм та взірців поведінки відбувається найбільш м'яким та природнім шляхом.

По-четверте, батьківська сім'я практично все життя, а особливо до виповнення повноліття, сприймається особою як захисний редут по відношенню до агресивного соціального середовища. А тому користується високим авторитетом та ступенем довіри, особливо в дитячі роки.

Проте сім’я, як і всякий інститут, для нормального функціонування потребує певного мінімального матеріального забезпечення. У противному разі починається дисфункція інституту. “…Як показує практика, суспільна функція, якщо вона не виконується нормально, законно (офіційно), буде реалізовуватись інакше – шляхом соціальних відхилень”. Провідні спеціалісти різних галузей знань одностайні в тому, що дисфункція сім'ї як інституту соціалізації з високою вірогідністю детермінує протиправну поведінку неповнолітніх. Офіційні статистичні данні свідчать, що понад 70 відсотків громадян України вважають, що їх матеріальний стан погіршився. Відповідно за опитуваннями 1994 р. – 72,8%; 1995 – 74,7%; 1996 – 71,6%; 1997 – 73%; 1998 – 74,1%. Матеріально-статусна самоідентифікація громадян України наступна – до незаможних себе відносили у 1994 – 46,9%; у 1995 – 57,2%; у 1996 – 57,3%; у 1997 – 60,0%; у 1998 – 68,0%. Теперішню ситуацію ми зможемо розглянути на семінарі.

Економічна компонента детермінант дисфункції соціального інституту сім'ї дуже важлива, але не єдина. Більшість дослідників, які вивчають сім'ю як базовий соціальний інститут соціалізації, акцентують увагу на соціокультурній компоненті детермінації дисфункцій сім'ї. Справа у тому, що в ХХ ст. значно зросли темпи розвитку суспільства. У порівнянні з попередніми історичними епохами відбулись наступні негативні зміни – “індивід, народившись, заставав певну структуру культурних цінностей. Вона залишалася незмінною протягом багатьох сторіч, регулюючи життя багатьох поколінь. У ХХ ст., як вважає більшість дослідників, відбувся розрив соціального та культурного циклів. Це, по суті, одна з історичних закономірностей нашого століття. Тепер на протязі одного життя змінюють одна одну декілька культурних епох.

Відірвіть людину від рідної культури і киньте її в абсолютно нове оточення, де їй доведеться миттєво реагувати на значну сукупність абсолютно нових уявлень про час, простір, працю, релігію, любов, секс і таке інше. Ви побачите, яка вразлива розгубленість оволодіє нею. А якщо ви ще віднімете у неї будь-яку надію на повернення в знайоме соціальне середовище, розгубленість переросте в депресію”.

Отже батьки, які повинні ретранслювати базові елементи культури своїм дітям, не можуть цього робити, оскільки самі перебувають у стані розгубленості. Роль дисфункції сім'ї, як інституту соціалізації в процесі формування девіанта особливо помітна. Вирішальний вплив на формування особистості мають самі ранні переживання дитин. Батьки не тільки використовують в більшості випадків шаблони виховання, прийняті в їх суспільстві, але передають дитині те, що можна назвати психологічною атмосферою, духом суспільства, тобто сім'ю можна вважати психологічним агентом соціалізації у суспільстві.

На сьогоднішній день існує типологія сімей, дисфункції яких з високим ступенем вірогідності обумовлюють формування девіантної особи підлітка. Така типологія була запропонована цілим рядом авторів на початку 80-х років. Системною ознакою даної типології було обране співвідношення між можливістю та прагненням сім'ї до реалізації виховної функції. Вона передбачає такий розподіл сімей:

1. Не можуть, але бажали б займатись вихованням дітей. Як правило, це матері-одиначки, які постійно стурбовані проблемами матеріального забезпечення сім'ї і тому основний час приділяють роботі, а не вихованню.

2. Можуть, але не бажають займатись вихованням дітей. Сім'ї, в яких батьки зайняті власними інтересами, а діти їм заважають жити для себе.

3. Не можуть і не бажають займатися вихованням дітей. В таких сім'ях, як правило, батьки п'янички.

Наведена типологія досить чітко ілюструє зовнішні по відношенню до особи підлітка причини нереалізації виховної функції сім'ї, але не показує механізмів виховної дисфункції сім'ї. Останній недолік враховано в типології, запропонованій в роботі Є.Г. Ейдміллера “Симейная психотерапия”:

Деструктивна сім’я – відрізняється автономністю окремих членів, відсутністю взаємин на емоційному рівні.

Сім'я, що розпадається – їй притаманна надмірно загострена конфліктна ситуація. За умов фактично зруйнованого шлюбу подружжя продовжує проживати спільно, що є дуже впливовим психотравмуючим джерелом для підлітка, оскільки значний термін перебування в стресовому стані веде до деформацій в процесі розвитку особи підлітка.

Неповна сім'я – характеризується відсутністю одного з дорослих членів сім'ї. Це, як правило, обумовлює значні фінансові проблеми, а також однобокість виховання.

Ригідна сім'я (псевдо солідарна) – такій сім'ї притаманне безумовне лідерство одного члена, який встановлює жорстку регламентацію стосунків.

Сім'я, що розпалась – характеризується наявністю члена сім'ї, який після розлучення проживає окремо, але продовжує виконувати певні функції.

Розглянувши основні типи деформованих сімей та притаманних їм дисфункцій, можна виділили наступні прогностично значимі фактори:

1. Склад сім'ї;

2. Психологічний клімат у сім'ї;

3. Матеріальне благополуччя сім'ї;

4. Наявність безробітних в сім'ї;

5. Рівень насильства в сім'ї;

6. Алкоголізація (наркотизація) членів сім'ї;

7. Кримінальні традиції сім'ї;

8. Направленість професійної діяльності батьків (інтелектуальна чи фізична)

9. Оцінка вчителем престижності роботи батьків;

10. Оцінка дитиною престижності роботи батьків.

Детальніше розглянемо вплив ЗМІ на формування особи неповнолітнього. Директор Національного центру дослідження кіно У.Шорт наприкінці 20-х років зумів отримати гранд у 200 тис доларів США на дослідження впливу екранного насильства на поведінку людини. Авторитетна науково-дослідницька група у складі 19-ти осіб соціологів, психологів, педагогів впродовж чотирьох років вивчала згадану проблему і дійшли висновку, що екранне насильство здійснює негативний вплив на ціннісні орієнтації та поведінку підлітків. До того ж Г. Блумер та П. Хаузер у своєму докладі підкреслили, що демонстрація злочинних поведінкових актів з особливою силою впливає на категорію підлітків, які обділені соціально позитивним впливом: сім'ї, школи, церкви, сусідів.

Вибух насильства, який стався в США у 60-ті роки, змусив суспільство і державу вжити заходів щодо подолання цього явища. Одним з напрямків цієї діяльності стало вивчення впливу екранного насильства на рівень насильства у суспільстві. З цією метою за підтримки президента Р.Ніксона у 1969 р. було створено науково-консультативний комітет з вивчення телебачення та соціальної поведінки при Міністерстві охорони здоров’я, у звіті якого. Йдеться про наявність причинно-наслідкових зв'язків між насиллям на екрані та в житті.

А.Бандура пояснив даний факт висунутою ним концепцією навчання за допомогою спостереження. Прибічники даної концепції сформулювали умови, за яких відбувається практичне відтворення екранного насильства:

Дитина повинна адекватно сприймати події, що відбуваються на екрані. Тобто добре усвідомлювати хто герой, а хто злодій, суть конфлікту між ними та причинно-наслідкові зв'язки, які обумовлюють їх поведінку. Герой повинен бути привабливим, інакше він не буде являти приклад для наслідування.

Особливої уваги заслуговує дослідження, проведене в п'ятьох країнах світу у 1983 – 1986 роках. Справа в тім, що група дослідників з Австралії, Фінляндії, Ізраїлю, Польщі, та США, констатувавши різний, обумовлений різними етнокультурними традиціями рівень агресивності, все ж виявили загальні тенденції причинно-наслідкових зв'язків між інтенсивністю перегляду теле- та кіно-продукції насильницького характеру в дитячі роки та агресивністю у 30-річному віці. Було зроблено два основних висновки:

Існує статистично значима вірогідність прогнозування серйозності правопорушень у віці 30 років в залежності від частоти перегляду насильницьких фільмів у дитячі роки.

На рівні підсвідомості екранні образи можуть довго зберігатись, не піддаючись критичному усвідомленню, якщо вони були сприйняті у дитячому віці, у сприятливий сенситивний період. І тому уже в дорослому віці незалежно від кіно- та теле-пристрастей особи на цьому етапі, засвоєні в дитинстві взірці асоціальної поведінки можуть керувати поведінкою особи, особливо в ситуаціях, що викликають стан афекту.

Більшість дослідників проблем дитинства та молоді констатують, що саме в віці 12-14 років значну конкуренцію сім'ї в процесі соціалізації складає група належності однолітків. “В залежності від пануючих у групі норм посилюються суспільно корисні або суспільно небезпечні орієнтації та форми поведінки”. Згідно даних С.И. Плаксія 82% опитаних учнів 8-10 класів та учнів ПТУ вважають себе членами компаній, в основі яких лежить спільне проведення дозвілля, спілкування”.

Проаналізувавши вплив малої соціальної групи на формування особи, ми виділили наступні фактори прогнозування девіантної поведінки:

1. Ставлення до соціально позитивно орієнтованих учнів.

2. Ставлення до соціально негативно орієнтованих учнів.

3. Соціальна орієнтація найближчого соціального оточення.

4. Характер проведення дозвілля.

5. Наявність кримінального елементу в найближчому соціальному оточенні.

6. Психологічний клімат в групі дозвілля та вільного спілкування.

7. Ставлення групи дозвіллєвої діяльності до споживання психоактивних речовин.

Теоретично отримані прогностично значимі фактори у подальшому методом експертних оцінок були відібрані за двома основними показниками – питома вага фактору у процесі формування девіанта та поінформованість суб'єкту прогнозування з приводу даного фактору.

Останній інститут, який ми розглянемо, це заклади середньої освіти (школа), не залежно від того, чи це загальноосвітній заклад, чи заклад середньої спеціальної освіти. Школа – модель суспільства в мініатюрі, яка відтворює систему основних його соціальних цінностей, ієрархію заохочень та стягнень. В свою чергу характер шкільного навчання, стиль взаємовідносин з вчителями та в колективі однолітків формує типовий загальний стиль розумової діяльності, систему ціннісних орієнтацій підлітка, ставлення до праці, стягнень та заохочень, навички групової поведінки тощо.

Школа – єдиний державний інститут, який спроможний і зобов'язаний контролювати поведінку дітей впродовж тривалого часу (принаймні 6-8 год. на день), але можливості школи як інструменту профілактики злочинності, з різних причин, використовуються не достатньо.

У статті 1 Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” визначені суб'єкти профілактики правопорушень серед дітей. З даного переліку видно, що належать вони до різних відомств. Тому з самого закону стає зрозумілим, що кожен із суб'єктів буде проводити профілактику в межах своєї компетенції і згідно планів затверджених у відповідних державних установах. Отже з вже з моменту введення в дію даного закону можна було прогнозувати неузгодженість дій суб'єктів профілактики. На жаль, закон не передбачає координаційних центрів, які спроможні об'єднати зусилля всіх інститутів. Значною перепоною на шляху об'єднання зусиль є специфіка реалізації профілактичних функцій кожного суб'єкту. Відсутність стандартизованих систем збору інформації її обробки та прогнозу, обумовлює відсутність цілеспрямованого профілактичного впливу на особу, яка потребує такого впливу.

Ніскільки не абсолютизуючи власну прогностичну модель (ми вище вказали на наявні інструментальні недоліки) ми хочемо зауважити, що наявність такої моделі дозволяє об'єднати зусилля всіх суб'єктів профілактичної діяльності. На наш погляд, дане об'єднання може виглядати наступним чином. Один раз на півроку класні керівники починаючи з 6-го класу проводять анкетування своїх вихованців. Сам процес анкетування не вимагає значних витрат, оскільки немає потреби опитувати неповнолітнього а необхідно дати відомості які повинні бути відомі класному керівникові згідно його функціональних обов'язків. Надалі ці анкети збираються і передаються районні відділи міліції де вони опрацьовуються. Одразу зауважимо, що процес обробки анкет автоматизований. Програмне забезпечення надане в додатках. Отримана інформація надсилається інститутам профілактики правопорушень дітей в тому числі і повертається в школу. Після чого кожний інститут починає профілактичну діяльність притаманними йому методами. Таким чином забезпечується цілеспрямований комплексний підхід в процесі індивідуальної кримінологічної профілактики.

Проект Закону України „Про профілактичну діяльність” може суттєво піднести ефективність профілактики правопорушень, вчинених дітьми та проти дітей.

Розглянемо більш детально завдання профілактики правопорушень серед дітей.

Багатолітній досвід людства у сфері протидії злочинності неминуче приводить до висновку, що легше попередити злочин, ніж його розкрити та покарати винного. Розуміння цього і зумовило цілий напрям у діяльності правоохоронних органів – попередження правопорушень. Це одне з головних завдань держави, тому розгляд цього питання завжди викликає інтерес як практичних працівників, так і науковців.

Отже, одним із основних напрямів протидії правопорушенням є їх профілактика (попередження, запобігання). Водночас профілактика правопорушень і злочинів взагалі є, на нашу думку, головним соціальним призначенням правоохоронних органів і пріоритетним напрямом їх багатофункціональної діяльності.

Профілактика правопорушень є одним із першочергових завдань будь-якого суспільства. За даними ООН, в останню чверть ХХ ст. Кількість злочинів в світі зростала в середньому на 5% щороку, швидше, ніж зростає кількість населення. Як свідчать дані більшості соціологічних досліджень, які проводились впродовж останніх років в Україні, проблема злочинності за рейтингом, як правило, входить в першу п’ятірку питань, що турбують громадян. Згідно з даними соціологічних опитувань, населення відчуває страх стати жертвою злочину та при цьому схиляється до хибної думки, ніби боротьба зі злочинністю – справа виключно правоохоронних органів. А кримінологи справедливо вважають, що боротьба зі злочинністю, як загальносуспільне завдання, має здійснюватися за участі всього суспільства, а створена цим суспільством система правоохоронних органів є тільки одним із інструментів вирішення цього завдання.

Органи та підрозділи внутрішніх справ, зокрема служби ДІМ і КМСД, створені для того, щоб допомогти суспільству в боротьби зі злочинністю своїми специфічними методами. Зупинимося на аналізі цих методів, щоб зрозуміти, наскільки вони ефективні.