Основні теорії девіантної поведінки неповнолітніх

 

Для підліткового віку характерне інтенсивне формування особистості, яке передусім пов’язане з розвитком самосвідомості, морального світосприйняття, а також ідеалів і принципів. Поведінка підлітка стає чим далі більш усвідомленою, вчинки здійснюються згідно з його особистісними переконаннями.

Видатний психолог Л.С. Виготський стверджує, що розвиток особистості на ранніх етапах соціалізації носить дискретний характер. Різкі корінні зміни, що відбуваються в психіці дитини, називаються кризами. Психологи, що спеціалізуються на психології дитинства, виділяють наступні вікові рамки основних криз: 1, 3, 7, 11-16 років, підкреслюючи, що самою вагомою для формування направленості особи є остання криза. Кожний кризовий вік закінчується з виникненням специфічних новоутворень, які характеризують новий тип будови особистості і її діяльності, ті психічні та соціальні зміни, які вперше виникають на даному ступеню розвитку і які в самому головному та основному визначають свідомість дитини, її відношення до середовища, внутрішнє та зовнішнє життя, весь хід її розвитку в даний період.

З’ясуємо основні теоретичні засади, на яких базуються провідні теорії девіантної поведінки. Щоб суспільство, більшість людей могли задовольняти свої потреби, вони мусять дотримуватись певних правил. Без соціального порядку нам було б важко взаємодіяти, бо ми не знали б, чого очікувати від інших в кожній конкретній ситуації і, відповідно, чого чекають від нас.

Суспільство, щоб забезпечити дотримання його членами основних норм, виробляє спеціальні форми соціального контролю. Соціальний контроль – це сукупність методів і засобів, що забезпечують відповідність поведінки людей соціальним нормам.

Суспільствознавці визначають три основні процеси соціального контролю. Перший – це процес соціалізації. За визначенням Б.Д.Паригіна, під соціалізацією розуміють процес формування людини, “…який включає як біологічні засади, так і безпосередньо саме входження індивіда в соціальне середовище, що передбачає: соціальне пізнання, соціальне спілкування, оволодіння навичками практичної соціальної діяльності, включаючи як предметний світ, так і всю сукупність соціальних функцій, ролей, норм, прав та обов’язків і т. ін., активну розбудову (як природного, так і соціального) світу, зміну та якісне перетворення самої людини, її всебічний та гармонійний розвиток".

Спочатку відповідність поведінки дитини соціальним нормам забезпечується зовнішнім контролем. Але коли дитина стає дорослішою, збільшується та частина її поведінки, що регулюється внутрішніми регуляторами. Вимоги соціальних стандартів поведінки оточуючого соціального середовища стають внутрішнім переконанням, цей процес психологи і соціологи звичайно називають "інтеріоризація" (перетворення "екстернальних", зовнішніх регуляторів, у "інтернальні", внутрішні щодо особистості індивіда). Проте психологічний механізм сприймання правових норм не відрізняється від сприймання інших соціальних норм. Для того, щоб норма діяла, вона повинна бути «привласнена», стати особистісною нормою. Дійсно особисті норми стають, по суті, інтегративною характеристикою суб’єктивного світу особи, абсолютними для даної особи.

Як слушно зауважує М.І. Бобнева, будь-який відступ від дійсно особистісних норм веде до розщеплення, дезінтеграції, руйнації особи. Найчастіше людина приймає ці стандарти без роздумів або коливань, вони стають "другою натурою". Коли людина утягується у життя групи, вона розвиває таке саморозуміння, яке регулює її поведінку у відповідності до норм цієї групи. Роблячи те, що роблять інші члени групи, вона набуває відповідної ідентичності та відчуття задоволення. Група стає її групою, а норми групи – її власними нормами. Соціальний контроль стає, таким чином, самоконтролем. Л.Г. Іонін підкреслює, що з структурної точки зору втрата ідентифікації проявляється як невідповідність поведінки нормативним вимогам соціального середовища. Необхідно підкреслити, що Л.Г. Іонін аналізує не тільки наслідки втрати ідентифікації, але й причини такої втрати: Ідентифікація формується в процесі соціалізації і може бути втрачена внаслідок однієї з двох основних причин: внаслідок кардинальних психічних змін, або внаслідок швидких, а головне, значних змін в оточуючому соціальному середовищі. Остання причина втрати ідентифікації вельми впливова на території СНД і України зокрема.

Другий процес соціального контролю – це процес, що структурує наш соціальний досвід. Найчастіше людина позасвідомо будує свої поняття про реальність тим шляхом, яким її соціальне оточення упорядковує соціальні альтернативи. Доки вона залишається замкненою у соціальному середовищі, що забезпечує її культурою, вона звикає до дещо обмеженого світу. Як правило, людині навіть не спадає на думку, що існують альтернативні стандарти поведінки. В цьому розумінні кожна людина є, так би мовити, "культурно обмеженою", або «культурним продуктом» певного середовища. Досить часто нонконформістські форми поведінки не виникають у певному суспільстві тому, що вони просто невідомі цьому суспільству. В даному контексті важливим фактором в процесі формування девіантної поведінки стають не тільки реалії нашого життя, але й, так би мовити, «віртуальне насильство», взірці якого активно пропонують молоді електронні ЗМІ (перш за все телебачення) та ігрові програми для комп’ютера.

Третій процес соціального контролю – це процес санкціонування певних бажаних для суспільства взірців поведінки. Тих, хто порушує правила, зустрічає незадоволення, ворожнеча та остракізм, або навіть ув'язнення чи смерть. Конформіст отримує схвалення, популярність, престиж та інші соціально визначені переваги.

Необхідно обумовити, що девіація однозначно не трактується як негативне явище. Тлумачення девіації як негативного або позитивного явища відбувається з позиції соціальних наслідків відхилення. Більшість людей вважають, що відхилятися від соціальних норм та стандартів "погано", тому що це створює для суспільства додаткові проблеми. Ця точка концентрується на негативних або руйнівних наслідках відхилень, що соціологи називають дисфункціями. Але як ми вже зазначали, девіація має для соціального життя також і позитивні наслідки.

Розглянемо спочатку основні дисфункції відхилень:

а) більшість суспільств значну частину девіацій залишає без серйозних наслідків. Але стійкі та поширені відхилення можуть погіршити або дезорганізувати суспільне життя, якщо деяка частина людей не зможе діяти відповідно до прийнятих очікувань, інституціональне життя буде поставлено під загрозу. Наприклад, неповна сім’я, як правило, не в змозі в повній мірі провести процес соціалізації дитини. Тому кримінологи наголошують, що неповна сім’я є чинником делінквентності і навіть злочинності.

Соціальне життя потребує, щоб люди довіряли один одному. Нам необхідно бути впевненими, що інші люди будуть діяти за загальними для всіх правилами.

б) девіація може не тільки підривати соціальну організацію, вона може також і полегшувати у деяких аспектах соціальне функціонування.

По-перше, відхилення може підтримувати соціальний конформізм. Як приклад ми можемо згадати досить поширену норму, згідно з якою одним з найефективніших засобів утримати більшість людей у певних лавах – це вигнати декількох осіб з цих лав. Це надає іншим не тільки готовності до свідомого підпорядкування власних інтересів груповим, але й певного остраху бути виключеним із групи.

Реакція на дії, що наносять шкоду групі, сприяє згуртованості групи. Група краще усвідомлює свої соціальні межі саме на підставі ушкоджених девіантними діями групових інтересів.

По-друге. багато соціальних норм не зафіксовано у вигляді писаних правил або офіційних кодексів. Як помітив ще Еміль Дюркгейм, кожен раз, коли люди засуджують якусь дію, вони окреслюють контури відповідної норми. Негативна реакція показує, яку поведінку "колективна свідомість" буде дозволяти, а яку не буде.

По-третє, звертаючи увагу на відхилення від встановлених норм поведінки, соціальна група може посилювати відчуття спільності та групової солідарності, об єднатися проти спільного ворога. Кримінальний процес можна назвати інструментом для підтримки законності та справедливість суспільного життя.

По-четверте, девіації є передвісником соціальних змін. Щоразу, коли відбувається порушення встановлених норм поведінки, сам факт такого порушення є застереженням про те, що соціальна система не функціонує належним чином. Наприклад, високий рівень пограбувань не означає, що грабіж має бути легалізованим, а водночас це свідчення того, що багатство одних є причиною бідності інших, що в суспільстві виникає напруження, економічний порядок має бути змінений – адже це показує, що у суспільстві є досить багато невдоволених людей, що інститути соціалізації молоді діють неефективно, що владні відносини поставлені під сумнів, а моральні засади суспільства потребують перегляду. Тобто девіація може спонукати суспільство усвідомити необхідність соціальних змін.

Необхідно зауважити, що інші науки про людину, зокрема біологія та психологія, також вивчають процеси девіації. Але вони вивчають дещо інші аспекти цього явища.

Соціологи зосереджуються на вивченні соціальних факторів, що породжують девіації та найбільш небезпечну її форму – злочин, а біологи та психологи вивчають тих людей, чия поведінка визначається як девіантна, та шукають відповіді на питання, чим відрізняються біологічні або, відповідно, психологічні властивості цих людей. Тобто біологи та психологи шукають пояснень соціального відхилення через особливі характеристики самих індивідів. Кримінологи ж виходять з того, що з’ясування тільки біологічних, психологічних чи соціальних факторів, що спонукають девіації (злочин), недостатньо, необхідний комплексний підхід з урахуванням всіх вище перерахованих факторів.

Коротко розглянемо теорії девіантної поведінки, що мають соціологічний характер пояснення, роблячи акцент на причинах та умовах, що породжують девіації, а відтак і злочинність.

В межах теорії аномії та концепції структурної напруженості Емілем Дюркгеймом вперше було дане соціологічне пояснення девіації. Слово "аномія" буквально означає відсутність норм", "відсутність нормативності" Цим терміном Дюркгейм позначив ситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли соціальні норми стають взаємно суперечливими, втрачають ясність або навіть взагалі зникають.

Хоча теорія Дюркгейма піддавалася критиці, основна ідея, а саме – соціальної дезорганізації суспільства як комплексного чинника виникнення різноманітних проявів девіантної поведінки, вважається загальновизнаною і тепер. Термін “соціальна дезорганізація” позначає те ж саме, що й аномія, тобто такий стан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалі зникають. Це може відбуватися через змішування різних расових та етнічних або релігійних чи "ідеологічних" груп. Критиці ж піддавалися не причини, вказані Дюркгеймом, а хибний висновок «нормальності» таких явищ, як злочинність та суїцид, що відповідно робить профілактику цих явищ недоречною.

Теоретичний здобуток Е.Дюркгейма вельми актуальний для розуміння сучасних процесів, що відбуваються в Україні, оскільки ним було описано ситуацію перехідного етапу розвитку суспільства. Очевидно також, що теорія «аномії» належить до так званого загальнотеоретичного рівня соціології. Тобто ми можемо говорити, що теорія Е.Дюркгейма є методологічним базисом для побудови теорій «середнього рівня».

Соціальна дезорієнтація спостерігається також при високому рівні міграції. У класичному дослідженні Шоу та Маккей (кінець 30-х – початок40-х років ХХ ст.) було виявлено, що рівень правопорушень серед підлітків особливо високий в тих міських районах, де високий рівень плинності населення. Для населення таких районів характерним є конфлікт між культурними цінностями, який призводить до відсутності спільної сукупності очікувань. Крім того, виникають труднощі у зв'язку з контролем за дотриманням соціальних стандартів. Суперечливі критерії оцінки поведінки людей та слабкий контроль у значній мірі сприяють зростанню правопорушень. Яскравою ілюстрацією описаних явищ є сплеск злочинності у сфері побутових відносин, який почався в СРСР з початком швидкої урбанізації.

Подальший розвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого американського соціолога Роберта Мертона, який вважав, що причиною девіації є розрив між декларованими цілями суспільства та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли у більшості випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості досягнути мети, що визнається цінністю культури. Р. Мертон це пояснює на прикладі американського суспільства. В Америці більшість американців із захопленням ставляться до фінансового успіху – досягнення багатства є культурною метою. Соціально прийнятні засоби досягнення цієї мети – це такі традиційні шляхи, як отримання відповідної освіти та влаштування на роботу у торговельну або юридичну фірму. Але практика життя і спеціальні дослідження показують, що для більшості населення ці шляхи до багатства неможливі. Багато людей не можуть платити за дійсно хорошу вищу освіту, а найперспективніші фірми приймають на роботу тільки обмежену кількість фахівців.

Р. Мертон показав, що коли люди переконуються, що фінансового успіху неможливо досягти соціально схвальними засобами, вони можуть вдаватися до багатьох незаконних засобів досягнення цієї цілі, наприклад, зайнятися рекетом, торгівлею наркотиками або спекуляцією. Мертон ідентифікував п'ять типів реагування на дилему цілі та засобів, чотири з яких є девіантними пристосуваннями до умов аномії:

Перший – це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та культурно схвалені засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства.

Друге – це інновація, коли люди швидко просуваються до культурно визначеної цілі, водночас відмовляючись від культурно схвалених шляхів її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

Третє – ритуалізм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або різке зниження його суб'єктивної значущості. Але тут зберігається вірність соціально схваленим засобам дії. Наприклад, кінцева мета організації може бути недоречною для багатьох її службовців – чиновників, клерків. Замість цього вони культивують засоби своєї діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.

Четверте – це ретритизм – "відмова від суспільства". На цьому шляху люди відмовляються як від цілей, що пропонує культура, так і від схвалених суспільством засобів їх досягнення і не замінюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такі інші – вони залишаються у суспільстві, але вони "не з ним".

П'яте – це повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цілі та засоби, що пропонує суспільство, та замінюють їх для себе новими нормами. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими ідеологіями. Радикальні соціальні рухи дають хорошу ілюстрацію цього типу адаптації до соціальної реальності.

Способи індивідуальної адаптації стосуються не особистості, а ролевої поведінки. Та ж сама особа – в залежності від ситуації – може вдаватися до того чи іншого шляху реагування. Концепція Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девіацію в одному контексті, в одній системі співвіднесення, а не як непов'язані категорії. Крім того, ця концепція показує, що девіація не обов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартів, як часто припускали раніше.

Так крадій не заперечує соціально схвалену мету досягнення соціального успіху. Він може ставитися до неї з таким же захопленням, як і молодий службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, що культивує ритуалізм, не відмовляється від загальновизнаних засобів дій, але доводить їх виконання до абсурду. В цьому розумінні – поведінка і злодія і чиновника – девіантна.

Теорія структурної напруженості привертає увагу до тих процесів, якими суспільство породжує девіацію. Це дуже привабливий підхід, тому що він дає підставу для оптимістичного погляду на людську природу. Злодії, з цієї точки зору, здійснюють злочини під суспільним тиском і вони можуть дотримуватись законів, якщо дати їм шанс.

Вирішення проблеми злочинності з цієї точки зору полягає у реформуванні суспільства в такий спосіб, щоб науково обґрунтовано спираючись на менталітет населення та реально існуючий рівень суспільних відносин (перш за все економічних) культивувати реально досяжні індивідуальні та суспільні цілі та нормативно забезпечувати можливість легального досягнення цих цілей.

Критики цього підходу стверджують, що Р. Мертон виходить з того, що в американському суспільстві існує консенсус щодо цінностей та цілей. Але критики зауважують, що американське суспільство є плюралістичним з досить великою кількістю різних субкультур. Є значна кількість прикладів існування ніби "девіантних" вчинків, що можуть бути виправдані непридатністю застосування до них тих норм, які врегульовують поведінку більшості населення США.

Концепція культурного передавання. На протязі 20-х та 30-х років цього століття соціологи Чикагського університету були вражені концентрацією високого рівня показників підліткових правопорушень у деяких районах Чикаго. Вони здійснили декілька серій досліджень та знайшли, що у певних округах показники правопорушень були стабільними, не дивлячись на те, що етнічний склад змінювався. Соціологи прийшли до висновку, що девіантна та злочинна поведінка передається від одного покоління до іншого через субкультуру округів. З цієї точки зору виглядає досить природним те, що молодь, яка живе у районах з високим рівнем злочинності, засвоює такий стиль життя як цінність. Більш того, коли нові етнічні групи оселяються у такому районі, їх діти навчаються протиправним (делінквентним) формам поведінки від однолітків, які там живуть. Отже, стверджували чикагські соціологи, підлітки стають правопорушниками тому, що спілкуються та товаришують з юнаками, які вже є правопорушниками.

Спираючись на ці висновки, Едвін Сатерленд наприкінці 30-х років розробив концепцію диференційованого зв'язку (dіfferentіal assocіatіon). Сатерленд висловив думку, що люди стають девіантами тією мірою, якою вони входять у оточення, де девіантні ідеї, мотивації і вміння розглядаються як сприятливі. Там вони можуть навчатися, наприклад, тому, як здобувати, використовувати та виробляти наркотики, або як красти та продавати крадене. Чим раніше, чим частіше, чим інтенсивніші й чим триваліші контакти мають люди з таким оточенням, тим імовірніше, що ці люди також стануть девіантами.

Девіантній поведінці не тільки навчаються – їй навчають. Тому підхід, запропонований Сатерлендом, зосереджується на двох питаннях: що вивчають та від кого навчаються. Пізніше, у 70-х роках, Рональд Ейкерс висловив думку, що поведінку людини у девіантному або недевіантному напрямках формують ті винагородження та покарання, що вона отримує у своїх зв'язках з іншими людьми. Дональд Р.Крессі стверджує, що діти стають девіантами тому, що «вони стикаються зі злочинним способом поведінки і опиняються ізольованими від впливу просоціального способу поведінки». Концепція диференційованого зв'язку дає науково розроблену версію старовинному вислову "з яким пристаєш, таким сам стаєш". До речі, з цієї концепції виходить, що ув'язнення може бути суспільно шкідливим для молоді, коли вона ув'язнюється разом з досвідченими злочинцями. Того ж висновку дійшов наприкінці ХІХ ст. видатний український вчений Кістяківський. Він вказував на необхідність створення для малолітніх злочинців закладів різного типу, в залежності від «більшого чи меншого ступеню їхньої зіпсованості, порочності і важкості для перевиховання».

Інший представник чикагської школи Вальтер Міллер, побудував свої дослідження, виходячи з того, що у плюралістичному суспільстві з багатьма субкультурами соціальні групи відрізняються одна від одної за їх цінностями та нормами. Він досліджував протиправну активність підлітків з нижчого соціального класу (lower-class). Він показав, що їх поведінку можна розглядати не як відхилення, не як девіацію, а як конформізм до тих культурних форм, що переважають у гетто. Культура нижчого класу, на погляд Міллера, надає високої цінності шести «головним справам»:

1) вона вітає сутички із шкільною адміністрацією, муніципальними інспекторами, поліцейськими та іншими агентами офіційних інституцій суспільства;

2) високо оцінює здібності до фізичних бійок і вміння «приймати бій»;

3) надає високої оцінки вмінню перехитрити та обдурити інших;

4) цінує пошук гострих почуттів, ризику, гру з небезпекою;

5) дає віру у долю, у те, що більшість життєвих подій є поза контролем будь-кого, що вони залежать лише від випадку та фортуни;

6) високо оцінює самостійність та незалежність – прагнення свободи від будь-якого зовнішнього контролю та примусової влади.

Хоча не всі ці цінності обов'язково спрямовують до делінквентної поведінки, але їх поєднання створює ситуації, у яких протиправна поведінка стає досить імовірною. Концепція культурного передавання показує, що соціально несхвальна поведінка може формуватися у таких самих процесах соціалізації, як і соціально схвальні форми поведінки.

У цьому аспекті цей підхід є корисним інструментом для розуміння, чому девіація є різною у різних соціальних групах та у різних суспільствах. Але цей підхід є непридатним для з'ясування тих форм девіантної поведінки, в яких ані її техніка, ані відповідне ставлення не набувається від інших девіантів. Прикладом таких форм девіації є випадкові та ситуативні злочини, непрофесійні крадіжки у магазинах, а також так звані "злочини пристрасті", які люди вчиняють у стані афекту. Крім того, девіанти та недевіанти часто виростають в одному й тому ж оточенні, в одних обставинах. Не всі люди, що мають перед собою з дитинства зразки кримінальної поведінки, стають злочинцями і навпаки. Дві людини можуть стикатися з однаковими зразками поведінки, але сприймати їх по-різному. І це дає різні наслідки. Прихильники теорії культурного передавання підкреслюють, що люди різних субкультур поводяться по-різному, тому що вони соціалізувались у традиціях, що орієнтуються на різні цінності та норми.

Основні положення культурологічних теорій девіації узагальнив Е.Шур в класичній праці «Наше злочинне суспільство». Наведемо ці узагальнення.

1. «Традиції» злочинності зберігаються, розвиваються та передаються в певному соціальному середовищі. За таких умов погляди, “ що сприяють злочинності, можуть отримати значного поширення, а самі злочинці здібні стати взірцем для наслідування підлітків та дорослих. Провідний російський експерт в галузі професійної злочинності – А.І. Гуров підкреслює, що «злодійський закон» не просто вимагає від представників злочинного світу дотримання норм цього закону, але і розповсюджувати його серед неповнолітніх. А.І. Гуров акцентує увагу на тому, що отримання статусу «злодій у законі» неможливе без наявності у претендента «малявок», тобто учнів, яким передаються не тільки навички злочинних професій, але і нормативна система, поняття злочинного світу.

2. Злочинний світ стає могутнім конкурентом для школи і сім’ї в процесі соціалізації підлітків.

3. Обмеження, що стають на шляху вертикальної мобільності, стають впливовим фактором девіацій.

4. Значним чинником злочинності стає соціальна структура міста, яка включає наступні елементи: зміна складу населення, рівень соціальної інтеграції в мікрорайонах, конкретні побутові умови.

5. Існує диспропорція як у можливостях скоєння злочинів, так і в досягненні особистого успіху між окремими районами та суспільством в цілому.

Необхідно зауважити, що культурні теорії девіації виступають методологічним базисом для розвитку двох дуже важливих напрямків вивчення та попередження злочинності неповнолітніх. Зокрема кримінологи давно ставлять питання про необхідність диференційованого підходу в процесі формування колективів засуджених в залежності від кримінальної зараженості особи. Це питання стосується не тільки установ відбування покарання, але і виправних установ. Другим напрямком є робота з молодіжними угрупованнями, що носять явно кримінальний характер, або можуть такими стати.

Конфлікціоністи звертають увагу на те, що інтереси класів, расових та етнічних груп, бізнес-організацій, профспілок часто суперечать одні одним. В останні час конфлікціоністський підхід дав багато нових напрямків, але його коріння просліджуються у марксистській традиції. Жертви капіталістичного гноблення (з точки зору марксизму) у своїй боротьбі за виживання доходять до таких вчинків, які правлячий клас розцінює як злочинні. Інші форми девіації – алкоголізм, наркоманія, сімейне насильство, сексуальна аморальність, проституція – розглядаються як наслідки соціального устрою, заснованого на безпринципному прагненні до надприбутків та на підкоренні бідних, жінок, чорних та інших пригноблених категорій населення. Розумові та емоційні проблеми є загальними, тому що при такому соціальному устрої люди стають відчуженими один від одного та від себе самих. Це відчуження, у кінцевому рахунку, випливає із відокремлення людей від засобів виробництва.

Сучасний конфлікціоністський підхід до девіації був розроблений головним чином у 70-х роках ХХ ст. американським соціологом Річардом Квінні. Він вважає, що капіталістична правнича система робить протиправною таку поведінку, що є наступальною по відношенню до можновладців та загрожує їх привілеям і власності. Навіть звичайна вульгарна поведінка – брутальна лайка, постійна брехня, пияцтво, неробство, загрожують інтересам можновладців відкритою зневагою щодо основних суспільних цінностей, таких як пристойність, особиста відповідальність, старанність, працьовитість, працелюбність.

Конфлікціоністський підхід малопридатний для вивчення девіантної поведінки неповнолітніх, які, як соціальна група, не беруть участі у створенні загальносуспільних нормативних систем, бо не мають «права голосу». Тому, згідно конфлікціоністського підходу, відноситься до категорії груп, що зазнають гноблення з боку правлячої еліти. Ми не можемо заперечувати й того факту, що дорослі здійснюють певний тиск на дітей, але з єдиною метою – позитивної соціалізації неповнолітніх.

Концепція "ярликування" (Labelіng). Чимало соціологів досліджували той процес, через який деякі люди визначаються як "девіанти", "порушники" і починають думати про самих себе як порушників і притримуватись норм девіантної поведінки, робити, так би мовити, "кар'єру порушника" ("девіанта"). Цей підхід розглядається як різновид символічного інтеракціонізму. Він сформувався за останні 30 років саме завдяки тому, що поставив у центрі своєї уваги по-перше те, хто саме оцінює поведінку людей з точки зору девіації, а по-друге, яким чином оточення поводиться з людиною після того, як їй начіплюється ярлик "девіанта" ("порушника").

На початку 60-х років американський соціолог Говард Беккер (Hovard Becker) запропонував концепцію, багато у чому протилежну тим поясненням девіації, які панували на той час і які спиралися на так звану "медичну модель". У відповідності до неї людина, що визначалась як "порушник", "девіант", вважалася у деякому розумінні як "хворою”. Тобто головна причина її визнання порушником припускалася існуючою тільки в самій цій людині. Формування тих критеріїв, за якими людина визначалась як девіантна, залишалось поза увагою дослідників.

Такі підходи, як зауважив Говард Беккер, не враховували, зокрема, політичні аспекти девіації. Сам же Беккер прийшов до висновку, що насправді девіація багато в чому зумовлена здатністю впливових груп суспільства (він мав на увазі законодавців, суддів, лікарів) нав'язувати іншим певні стандарти поведінки. ”Соціальні групи, – писав він у своїй книзі "Аутсайдери", – створюють девіацію, оскільки вони складають правила, порушення яких вважається девіацією”. Крім того, вони нав'язують ці правила певним людям, яким "начіплюються ярлики" аутсайдерів”. З цієї точки зору девіація визначається не якістю вчинку, який здійснює людина, а скоріш наслідками застосування іншими людьми правил та санкцій проти "порушника".

Концепція Г.Беккера та близькі до неї підходи Едвіна Лемерта та Кая Еріксона отримали назву теорії таврування, тому що вони пояснюють девіантну поведінку в термінах правоздатності впливових груп начіплювати ярлики "девіантів", "порушників” представникам менш впливових соціальних груп (опозиціонерам). Вони звернули увагу на те, що з людиною можуть поводиться так, мов би вона порушила якесь правило (навіть якщо це не відповідає дійсності) тільки тому, що інші люди стверджують, що це правило було порушено. Саме так часто поводилися тоді з неграми в Америці. Вони зазнавали переслідувань, а іноді їх навіть лінчували на підставі неправдивих звинувачень. Дисидентами в СРСР визнавалися психічно ненормальними і направлялися в психіатричні лікарні, про що переконливо свідчить С.Глузман.

Г.Беккер мабуть першим висловив думку, що "прийняття рішення про девіантність або не девіантність певного вчинку лише частково зумовлено характером цього вчинку, тобто з порушенням деякого правила, а частково зумовлено тим, як цей вчинок оцінюється впливовими іншими.

Більшість людей порушує деякі правила соціального життя. Підлітки вживають алкоголь, наркотики. Досить велика частка одружених чоловіків та жінок вступають у позашлюбні сексуальні зв'язки. Оточуючі досить часто дивляться на такі вчинки крізь пальці і людина, що порушує у цих вчинках певні норми, у такій ситуації, як правило, не вважає себе порушником, “девіантом".

Едвін Лемерт назвав цей тип поведінки первинною девіацією. Вона визначається як така поведінка, що порушує ті чи інші соціальні норми, але проходить непоміченою агентами соціального контролю. Але ситуація змінюється, коли хтось з близьких, керівник або службовець виявляє ці вчинки і надає їм розголосу. Досить часто це призводить до вторинної девіації. Так Лемерт назвав девіантну поведінку, що адаптується до реакції оточуючого середовища та пристосовується до цієї реакції. Справа в тому, що коли людині начіплюється ярлик девіанта, спочатку оточуючі починають з ним поводиться, як з девіантом, а з часом і сама така людина досить часто починає поводитись відповідно до цієї ролі. Більш того, нерідко людина починає спочатку іншим, а потім й сама собі так би мовити "пояснювати" свої вчинки тим, що вона належить до певної категорії людей (висловами типу: та я ж алкоголік або – то я ж розпусниця або ж наркоман і інакше поводитись не можуть). Беккер поставив питання: ким є ті люди, що здобули владу примусити інших підкорятися їх правилам. Він стверджує, що все це залежить від розподілу в суспільстві економічної та політичної влади.

Наприклад, психіатри встановлюють критерії, у відповідності з якими людей визнають психічно неповноцінними. Беккер підкреслює також роль так званих "ідейних натхненників”, які організовують своєрідні "хрестові походи" заради створення нових цінностей та норм. Якщо така боротьба увінчується успіхом, створюється нова система правил. Відповідно з'являються й нові різновиди девіантів. Теорія таврування піддається також і критиці. Кримінологи звертають увагу на те, що вона мало що дає для розуміння так званої «первинної девіації». Не пояснює ця теорія й того, чому ті чи інші правила стають важливими для "таврування". Для нас теорія “ярликування” важлива у зв’язку з ідеєю про вторинну девіацію. І хоча більшість кримінологів акцентують увагу на цьому постулаті у зв’язку з рецидивною злочинністю, ми хочемо зробити акцент на цьому постулаті у зв’язку з небезпекою “таврування” підлітка, чия система цінностей на момент “ярликування” не передбачала девіантної поведінки. Але поведінка такого підлітка може стати девіантною внаслідок “таврування”.

Жодна із цих концепцій не дає повного пояснення девіантної поведінки, хоча кожна з них висвітлює важливі джерела девіації:

1) концепції структурної напруги пояснює, чому люди порушують соціальні норми і правила.

2) концепції культурного наслідування – чому в деяких соціальних групах відхили є частішими, ніж в інших.

3) конфлікціоністської концепції – як суспільство структурується таким чином, що деякі групи займають вигідне становище, а деякі – невигідне і стигматизуються як девіантні.

4) концепції ярликування – яким чином типи поведінки і люди визначаються як девіантні.

Відповідно ці концепції по-різному пояснюють основне джерело девіацій. Основні джерела за концепціями:

1. Структурної напруги – відсутність можливості досягати визнаних культурою цілей культурно схваленими засобами.

2. Культурного передавання – в тому, що поведінці різні люди навчаються у різних субкультурах та контркультурах.

3. Конфлікціонізму – основне джерело відхилів у такому соціальному устрої, що породжує соціальну нерівність і конкуренцію.

4. Ярликування (таврування) – люди, що «тавровані» як девіанти, стають на шлях девіантної кар'єри.