Поняття та види недійсних правочинів. Недійсність частини правочину.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття та види недійсних правочинів. Недійсність частини правочину.



(ст. 215)Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі. Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст. 203 ЦК, яка передбачає, що: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 — дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину. Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся. Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими"). Існує й інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним. Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Правочин за своїм змістом може бути у різному співвідношенні з вимогами закону. Так деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші — ні. У зв'язку з цим можливі два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаний судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

81. Правочин - дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату. Особа прагне досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчиняється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільного права.
Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту. Цивільний Кодекс України (далі ЦК України) встановив наступні визначальні засади щодо недійсності правочинів.
По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми правочину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий правочин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін факту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти можуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведеності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст. 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання [10,с.103].
По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.
Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встановлена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний правочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних не відповідає вимогам ЦК. Це пов'язано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).
Оспорюваний правочин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, передбачені статтями 222-223, 225, 227, 229-233 [10,с.104].
По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встановлення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування.
По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з позовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспорюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право належить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають певний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або припиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виключає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.
Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зумовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.
По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нікчемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.
По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, є невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути вичерпним за визначенням.
Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. У разі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано стороною (сторонами) при вчиненні правочину.
По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочину, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний складу, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР) [5,с.315].


82. На нашу думку, поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні є повністю виправданим, адже він достатньо точно передає сутність різних категорій недійсних правочинів. Так, в одних випадках правочин недійсний сам по собі в силу закону, а в інших — може бути визнаний недійсним, але тільки за умови порушення проти нього спору.
Підставою розмежування правочинів на нікчемні та оспорюванні є ступінь їх недійсності. Однак за законом основою розмежування цих правочинів є передусім підстави недійсності: в силу закону чи за рішенням суду.
На думку І. Б. Новицького якщо правочин з самого початку не породжує притаманних йому юридичних наслідків, його називають нікчемним. В такому випадку юридична справа є такою, що правочин зовсім не був укладений. Нікчемність (абсолютна недійсність) правочину означає, що дія, яка вчинена у вигляді правочину, не породжує і не може породжувати бажані для його учасників правові наслідки в силу невідповідності закону [21, 357].
Загальне правило про нікчемність правочину формулюється таким чином. Правочин визнається нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України).
Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладання, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (“мертвонароджені”). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Наявність у законі даного спільного правила об'єктивно необхідна. Незважаючи на те, що законодавець завжди прагне найбільш повним чином описати конкретні види (склади) нікчемних правочинів, він об'єктивно не може передбачити усі види та можливі випадки укладання нікчемних правочинів.
Протиправність абсолютної більшості дій, здійснених у вигляді нікчемних правочинів, очевидна, як, наприклад, у випадку укладання правочину з громадянином, визнаним недієздатним внаслідок психічного розладу. Тому функції суду в таких випадках зводяться до застосування передбачених законом наслідків, пов'язаних з недійсністю правочинів.
В. П. Шахматов розглядав нікчемні правочини як такі, що не створюють правових наслідків, які породжують правочини даної категорії, сторони мають право такі правочини не виконувати, розглядаючи їх як неіснуючі.
Необхідно погодитися з В. П. Шахматовим, який зазначав, що недійсність усіх протиправних за змістом правочинів заздалегідь встановлена законом методом нормативного імператива. Навпаки, методом оголошення оспорюваних правочинів недійсними є метод оспорювання їх дійсності. Характер та суспільне значення тих відносин, які порушені протиправними за змістом правочинами, не допускає наставання нормальних юридичних наслідків, які притаманні дійсним правочинам, незалежно від того, чи заявлене перед судом (арбітражем) прохання про це [13, 29].
Нікчемний правочин є юридичним фактом, з яким закон пов'язує появу охоронного суб'єктивного цивільного права зацікавленої особи вимагати від суду застосування наслідків нікчемного правочину. Це обумовлює появу у зацікавленої особи процесуального права на порушення процесу щодо реалізації належного їй охоронного права вимоги, а у суду — процесуального обов'язку порушити цивільну справу [22, 186].
В. П. Шахматов вказував на те, що тільки протиправні за своїм змістом правочини можуть належати до нікчемних. Вони зовсім не вчиняють тих правових наслідків, які породжують дійсні правочини цієї категорії, сторони мають право їх не виконувати, розглядаючи їх як неіснуючі, а якщо їх виконання стане відомо судовим або арбітражним органам, останні приймають рішення про визнання таких правочинів недійсними [13, 28].
В літературі обговорюється питання, чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Деякі цивілісти, зокрема Д. М. Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду [23, 225]. Що ж до ЦК України, то аналіз його положень дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним.
Якщо виходити з тези, що нікчемні правочини є недійсними незалежно від рішення суду, то предметом спору, може бути вимога про визнання договору недійсним, оскільки суд не встановлює недійсності такого правочину.
Предметом позову за нікчемним правочином може бути встановлення існування факту, з яким закон пов'язує настання нікчемності правочину.
Іншим видом правочинів, які виділяються чинним законодавством та необхідно розглянути більш детально, є оспорювані правочини, які можуть бути визнані недійсними лише за умови порушення проти них спору. Оспорювані правочини за суттю також є протизаконними в тому розумінні, що умови їх укладання і саме їх існування не відповідають закону. Якщо закон виділяє їх в особливу групу, це ще не означає, що він визнає сумнівним чи спірним невідповідальність їх правопорядку чи, що він керується ознаками більшого чи меншого значення, які порушуються таким правочином інтереси держави та суспільства.
На думку Н. С. Хатнюк, оспорюванні правочини — це правочини з вадами волі. Так правочини визнаються недійсними внаслідок того, що волевиявлення відтворює не волю учасника правочину, а волю будь — якої іншої особи, яка впливає на учасника правочину. Тому законодавство передбачає підстави, для їх оскарження з причини або неповноцінності самої волі особи, яка вчинила правочин, або, зважаючи на вплив різних тяжких обставин, що склалися при формуванні волі [11, 79].
На думку І. Б. Новицького, держава виокремлює в одну групу найбільш важливі, а в іншу — найменш важливі, з точки зору суспільства, випадки [24, 67]. Погодитися з даним твердженням неможна. Адже виокремлення оспорюваних правочинів пояснюється тим, що визнання їх недійсності, в силу особливих притаманних їм властивостей, не має місця без заяви потерпілої сторони (чи заінтересованої особи).
Слід зазначити, що відмінність оспорюваних правочинів від нікчемних полягає в тому, що вони припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки [25].
Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою стороною в судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їх недійсність не передбачається, але разом з тим у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Оспорювання правочину позначає доказування якого-небудь факту, який має значення для дійсності правочину. Взагалі підлягають доказуванню питання, які пов'язані з наявністю чи відсутністю волі та правильним її відображенням у волевиявленні, чи наявність чи відсутність згоди опікуна чи піклувальника на укладання правочину. Оспорюваним правочин має бути визнаний тільки судом, і до винесення судового рішення ніхто, в тому числі і ніякий державний орган, не має права оголошувати оспорюваний правочин недійсним. Також суд не вправі визнати правочин недійсним, якщо відсутня відповідна заява заінтересованої особи, вказаної у законі.
Деякі науковці розглядають оспорювані правочини як дійсні. Вони викликають ті правові наслідки, які учасники правочину мали на увазі, коли їх укладали, з іншого боку, їм притаманні такі риси, які погрожують їхній дійсності, тобто певна невідповідність вимогам закону, які дають підставу для позову про визнання цих правочинів недійсними. Якщо такий позов буде поданий і задоволений судовим органом, так званий оспорюваний правочин визнається недійсним і з цього моменту він по суті нічим не відрізняється від так званого нікчемного [26, 236].
Оспорюваність (відносна недійсність) правочинів може розглядатися як дія, яка вчинена у вигляді правочину, визнається судом при наявності передбачених законом підстав недійсності правочину за позовом уповноважених осіб [21,358].
Отже, в усіх випадках оспорюваності правочину він повинен бути визнаний дійсним, поки проти нього не буде порушений спір, суд не прийме рішення за цим спором. Такий спір, констатує неправомірність правочину, разом з рішенням суду приводить до визнання правочину недійсним. Оспорювані правочини не можуть бути недійсними самі по собі.
Необхідно відзначити, що нікчемний та оспорюваний правочин це різні правові поняття. Вони мають достатньо відмінностей, знання яких дозволяє швидко та правильно визначити вид недійсного правочину та, у зв'язку з цим, підготувати правову стратегію захисту й відновлення порушеного права в суді [27, 377].
Також існує точка зору, що поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані необхідно залишити лише в теорії і не закріпляти такий поділ на законодавчому рівні [28, 26].
Як бачимо, кожний з науковців висловлює переконливі докази, відстоюючи власну точку зору щодо поняття та класифікації недійсних правочинів. Але слід зауважити, що кожна теорія має право на існування, що свідчить про складність вирішення цієї проблеми і відсутність до цього часу єдиної точки зору.
Таким чином, при визначенні видів недійсних правочинів спостерігається повна відсутність єдності поглядів як відносно набору цих видів, так і відносно критеріїв, покладених в основу їх класифікації, з чого виникає необхідність подальшого вивчення зазначеного питання.


83. недійсність правочину прямо не встановлена зако­ном, але один із учасників або інша зацікавлена особа запе­речують його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, тобто оспорюваним або відносно недійсним правочином (п. З ст. 215 ЦК України).

Переважна більшість заперечних правочинів - це правочини з вадами волі, тобто один із учасників правочину відтворює не свою волю, а волю іншої особи. Законодавець передбачає підста­ви для оскарження правочину з причини неповноцінності волі особи, яка вчиняла правочин. Виділення таких понять, як воля та волевиявлення, є результатом їх правового аналізу. Але такий розподіл базується лише на теоретичних знаннях, які позбавлені конкретності. Єдність волі та волевиявлення - обов´язкова умо­ва дійсності правочину.

Правочини з вадами волі можна поділити на такі: 1) вчинені без внутрішньої волі; 2) внутрішня воля яких сформувалася не­достатньо.

Без внутрішньої волі вчиняються правочини під впливом на­сильства чи погроз, у результаті зловмисної домовленості пред­ставника однієї сторони з іншою, а також дієздатною особою, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. У таких випадках волевиявлен­ня потерпілої сторони не відповідає її волі, або вона взагалі поз­бавлена можливості діяти за своєю волею та у своїх інтересах. Такі правочини, що вчинені під впливом насильства чи погроз, у результаті зловмисної згоди представника однієї сторони з ін­шою, можуть бути визнані судом недійсними за позовом потер­пілих.

До оспорюваних правочинів, внутрішня воля яких сформу­валась недостатньо, належать правочини, вчинені під впливом помилки (омани), обману (обдурювання, ошукання) та кабальні правочини (вчинені під впливом тяжких обставин).

Залежно від підстав недійсності ЦК України визначає такі види оспорюваних правочинів:

1) вчинений юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК України);

2) вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (п. 2 ст. 222 ЦК України);

3) вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої об­межена, за межами її цивільної дієздатності (п. 2 ст. 223 ЦК Ук­раїни);

4) вчинений дієздатною фізичною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України);

5) вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);

6) вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК України);

7) вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК України);

8) вчинений у результаті зловмисної домовленості представ­ника однієї сторони з іншою (ст. 232 ЦК України);

9) вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК Украї­ни).

До правочинів, що вчинені без внутрішньої волі на вчинення правочину, належать такі:

1.Правочини, вчинені під впливом насильства чи погроз.Насильство - це протиправна фізична чи психічна дія на особу шляхом завдання страждань їй або її близьким з метою приму­сити до вчинення правочину з вигодою для зацікавленої сторони. Насильство може бути вчинене як контрагентом, так і третьою особою. Не обов´язково, щоб контрагент сам здійснював фізичну дію (побої, катування), достатньо, щоб він знав про це та вико­ристовував цю обставину на свою користь.

Погроза - протиправна дія, що створює у особи, яка вчиняє правочин, уяву про реальну можливість заподіяння їй суттєвої психічної чи фізичної шкоди. Погроза - це протиправна психіч­на дія, що спрямована на іншого учасника правочину, шляхом залякування про завдання їй або її близьким матеріальної чи моральної шкоди. Для запобігання цього потерпілий змушений вчинити правочин, що є волевиявленням за відсутності внутріш­ньої волі. Погроза, здатна осудити правочин, має бути суттєвою.

Обов´язковою умовою визнання погрози суттєвою є її реаль­ність - дійсна можливість завдання значної шкоди учаснику правочину або його близьким. Не має значення, правомірними чи неправомірними діями погрожують учаснику правочину (напри­клад, заявою до міліції, сповіщенням до податкової інспекції), так як ці дії використовуються в якості погрози та заперечують дійсність правочину. Єдиним виключенням є погроза правомір­ною дією, що призводить до того ж результату, що і правочин, вчинений під впливом погроз. Наприклад, вимога учасника за­гальної власності про виділення долі під погрозою пред´явлення позову про розподіл загального майна. У такому випадку погро­за є несуттєвою.

Для недійсності правочину, вчиненого під впливом погрози, не має значення надходить вона від контрагента або від сторон­ніх осіб. В останньому випадку не є важливим, чи відомо було одному із його учасників, що до іншого застосовувалась погро­за. Це може мати значення при визначенні правових наслідків. Також немає значення і те, чи спрямована погроза на учасника правочину, чи на іншу особу, інтереси якої йому настільки важ­ливі, що він готовий вчинити небажаний для себе правочин.

2. Правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленос­ті представника однієї сторони з іншою.Такий випадок може мати місце при невідповідності волі особи, яка вчиняє правочин, волевиявленням, вираженим через представника. Представник може спотворювати волю особи, яку він представляє у своїх ці­лях або в інтересах контрагента (наприклад, продаж представ­ником будинку за зниженою ціною за винагороду від покупця). Представник не виражає власну волю, а його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю того, кого він пред­ставляє´. Зловмисна домовленість представника однієї сторони з іншою полягає у згоді про вчинення правочину на шкоду осо­би, яку представляють, і одночасно на користь контрагента та представника (наприклад, продаж майна повіреним продавцем за меншою ціною за винагороду від покупця).

3. Правочини, вчинені дієздатною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлює значення своїх дій та (або) не керує ними,а також обмежено дієздатною особою.Ця категорія пра-вочинів також належить до тих, які вчиняються з наявним во­левиявленням та відсутністю внутрішньої волі. Ці правочини відрізняються від правочинів недієздатних осіб тим, що вчиня­ються дієздатними особами, однак, внаслідок алкогольного чи наркотичного сп´яніння або іншого стану психіки, ці особи не можуть свідомо розуміти характер правочину та його наслідки. Суб´єктом таких правочинів може бути повнолітня та дієздат­на особа, а також неповнолітні від 14 до 18 років (за новим ЦК України) та обмежено дієздатні, які можуть вчиняти правочи­ни самостійно, якщо в момент вчинення правочину вони пере­бували у важкому стані. Хвороблива поведінка може різнитися ступенем важкості вираження у різних хворих та у різні періоди перебігу хвороби. Отже, виявлені психічні розлади не завжди виключають здатність хворого відповідати чи не відповідати за свої дії, тобто керувати ними. Дослідження цього фактору на­лежить до компетенції судово-психіатричної експертизи, яка повинна встановити стан особи в момент вчинення правочину при виникненні спірних питань (дієздатна, обмежено дієздатна, недієздатна або дієздатна особа, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними).

До заперечних правочинів належать правочини, внутрішня воля яких сформувалася неправильно, тобто вони вчинені за не­сприятливих обставин формування волі, що є підставою для виз­нання їх недійсними.

4.Під впливом помилки.В юридичному значенні помилкою називається неправильне уявлення про предмет правочину, його зміст, суб´єктів, фактів та обставин, що виникли в момент укла­дення правочину.

У теорії цивільного права традиційно розрізняють такі види помилок: 1) помилка стосовно змісту правочину; 2) помилка сто­совно предмета правочину; 3) помилка стосовно суб´єктів право­чину; 4) помилка стосовно обставин, що виникли при вчиненні правочину.

Волю учасника правочину визначає відсутність знань щодо предмета, змісту, суб´єктів правочину або помилкове уявлення про обставини, що виникли в момент його вчинення. Якщо б особа мала вищезазначені знання та справжню уяву, то вона б не здійснила цієї дії або здійснила її інакше´.

Помилкове уявлення про правочин в цілому або його основні елементи визнається оманою. Омана може виникнути в особи, яка вчиняє правочин або в результаті її власних асоціацій та уяв­лень про факти та обставини, пов´язані з правочином, або внаслі­док введення її в оману іншою стороною, яка не має на це наміру і не отримує від цього користі. Переважно такі випадки мають місце при вчиненні правочинів, предметом яких є творчий набу­ток, що потребує спеціальних знань. Наприклад, згідно з дого­вором купівлі-продажу цінної картини і покупець, і продавець може помилятися, вважаючи оригіналом картину-підробку. Ко­жен з них може вимагати визнання правочину недійсним. Омана (невідання) - це поняття відносне, тому в кожному конкретному випадку слід визначити, яку оману вважати суттєвою, бо тільки існування омани може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Виникненню помилки може сприяти недомовленість, відсут­ність певної обачливості, іноді самовпевненість учасників право­чину або дія третіх осіб. Помилка також впливає на формування волі учасників правочину, однак, на відміну від обману, помил­ка не є результатом навмисних цілеспрямованих дій іншого учасника правочину.

5.Під впливом обману.Обман - це навмисне введення іншої особи в оману шляхом неправдивої заяви, обіцянки, а також на­вмисного мовчання про факти, що можуть вплинути на вчинен­ня правочину та створення помилкового уявлення про правочин і його елементи.

Обман може бути спрямований не лише на спотворення уяв­лення про правочин, його елементи, вигідність тощо, але й стосуватись обставин, що знаходяться за межами правочину, наприклад, мотиву та мети. Дії недобросовісного контрагента можуть виявлятися як у активних діях (наприклад, повідомлен­ня неправдивих відомостей, пред´явлення фальшивої довідкипро вартість або ремонт речі), так і в пасивних (бездіяльність, замовчування підрядчиком дефекту виробу, не пред´явлення повної документації тощо). Обман повинен стосуватись суттєвих моментів формування внутрішньої волі, тобто таких, що впли­вають на умови вчинення правочину. Так, особа, яка продає кра­дену шубу, переконує покупця в тому, що ціна, призначена ним, низька, бо продавець шуби отримав її як заробіток за кордоном. Якби покупець знав про справжні мотиви продавця (збування краденого), то правочин не вчинив. Суд може визнати обман сут­тєвим, якщо він стосується природи правочину або таких якос­тей його предмету, що значно зменшують можливість його вико­ристання за призначенням.

6.Під впливом кабальних умов або тяжких обставин.Оспо­рюваними є правочини, що вчиняються на невигідних умовах через збіг тяжких обставин (тяжке матеріальне становище, хво­роба близької людини тощо). Такі правочини мають вади волі, бо їх формування відбувається під впливом таких обставин, за яких практично виключається нормальне формування волі, що спри­чиняє вчинення правочину на вкрай невигідних умовах для однієї зі сторін, водночас інша сторона це використовує. Потерпілий, як правило, усвідомлює кабальний характер правочину, але волею обставин він змушений його вчинити. Щоб визнати кабальний характер правочину, слід встановити, що особа, яка вчиняла пра­вочин, перебувала у стані крайньої нужденності, а її контрагент, розуміючи це, використав тяжкі обставини на свою користь.

Юридичний склад кабального правочину включає в себе такі факти:

1) збіг тяжких обставин у потерпілого (не тільки тяжке ма­теріальне становище, але й інші особисті обставини, що призво­дять до вчинення правочину, який за інших умов не був би вчи­нений);

2) явно виражені вкрай невигідні для потерпілого умови вчи­нення правочину (річ віддана безоплатно або в декілька разів де­шевше за її справжню вартість);

3) причинний зв´язок між збігом у потерпілого тяжких обста­вин та вчинення ним правочину на явно невигідних для нього умовах;

4) поінформованість іншої сторони про перелічені обставини й використання їх на свою користь.

7.Вчинені неповнолітніми від 14до 18років.Правочини, вчи­нені неповнолітніми, є відносно недійсними, тобто дійсні до тих пір, доки їх не оскаржать. Якщо правочин вчинений без згоди батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), то згідно з позовом останніх, правочин визнається судом недійсним.

Згідно з чинним законодавством повна дієздатність у грома­дянина настає з досягненням 18 років. З 14 до 18 років особа набуває часткової дієздатності, що надає їй право розпоряджа­тися отриманою заробітною платою, стипендією, вчиняти дрібні побутові правочини. Усі інші правочини вони можуть вчиняти лише з дозволу батьків (усиновителів) або піклувальників.


 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.017 с.)