Поняття юрисдикції та її види

 

Зміст та спрямованість діяльності судової влади визначаються головним обов'язком правової держави, який полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини (ст. З Конституції).

 

Захист суб'єктивних громадських прав та охоронюваних інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів та способів захисту. Під формою захисту слід розуміти комплекс внутрішніх узгоджувальних організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних інтересів1. У правовій літературі виділяють 2 основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну.

 

Юрисдикцій на форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав. її суть полягає в тому, що особа, права та законні інтереси якої порушені неправомірними діями, звертається за захистом до державних чи інших органів (суду, третейського суду, вищестоячої інстанції), які уповноважені вживати необхідних заходів для відновлення порушеного права та покарання правопорушника. Одночасно слід пам'ятати, що ідея гарантованого здійснення прав, можливість їхнього відновлення саме за допомогою судового захисту додає праву судового захисту пріоритету порівняно з іншими формами захисту, які були розвинуті і закріплені в ЦК (ст.ст. 15, 16), інших законах України.

 

За загальною теорією права під юрисдикцією розуміється передбачена законом прерогатива державного органу (посадової особи) шляхом вирішення конкретних справ давати оцінку вчинків учасників цих справ і застосовувати заходи державного примусу2. В межах юрисдикційної форми захисту в свою чергу виокремлюють загальний та спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у судовому порядку. Відповідно до ст. З Закону "Про судоустрій і статус суддів" судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Захист цивільних прав та охоронюваних інтересів здійснюється у судовому порядку судами загальної юрисдикції, які в свою чергу спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських,

 

 

адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (ст. 18 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

 

Засобом судового захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів є позов, тобто звернена до суду вимога про відправлення правосуддя, з одного боку, та звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання покладеного на нього зобов'язання або визнання наявності чи відсутності правовідносин - з іншого. Судовий порядок захисту застосовується майже в усіх випадках, крім тих, які зазначені у законі.

 

Спеціальним порядком захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів слід визнати адміністративний, який можуть здійснювати Президент України, органи державної влади, органи державної влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

 

Неюрисдикційна форма захисту охоплює дію осіб із захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, які здійснюються самостійно, без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів, зокрема дії особи із самозахисту (ст. 20 ЦК), у стані необхідної оборони (ст. 1169 ЦК) та крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК).

 

В межах визначення питань цивільної юрисдикції та підсудності розглянемо юрисдикційну форму захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів осіб. Конституція містить основні положення щодо визначення сфери судової влади та гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, активна діяльність Конституційного Суду України, який усуває з законодавства норми, що суперечать цьому принципу, закріпила визначені Основним законом тенденції із надання судового захисту усім без винятку правам (ст.ст. 8, 29, 30—34, 55, 124 Конституції).

 

Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Ця конституційна норма отримала своє розкриття та тлумачення в декількох рішеннях Конституційного суду України.

 

Так, в Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води Конституційний Суд роз'яснив, що ч. 2 ст. 124 Конституції необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. В п. З Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів наголошувалось, що положення ч.

2 ст. 124 Конституції треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Конституції, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч. 5 ст. 55

 

 

Конституції). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

 

Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

 

Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує1.

 

Судова юрисдикція характеризується структурно-функціональним характером судової влади і диференціює компетенцію її органів у межах їх діяльності та існуючої судової системи. Структурний характер судової влади проводиться за поділом на інстанції — першу, апеляційну та касаційну інстанції. Функціональний характер судової влади характеризується її побудовою за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (ст. 17 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

 

При цьому із створенням адміністративних судів нагальною є проблема розмежування компетенції між судами цивільної, господарської та, відповідно, адміністративної юрисдикції. Розглянемо лише деякі принципові положення, на які слід звертати увагу при віднесенні справ до тієї чи іншої юрисдикції.

 

Згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

 

Згідно із Законом від 3 лютого 2011 р. ст. 15 ЦПК доповнено ч. 4 наступного змісту: суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а

 

 

також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.

 

Рішення окремих питань розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами було запропоновано Верховним Судом України в інформаційному листі від 26 грудня 2005 р. № 3.2.-2005 "Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами", а також Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 7 лютого 2006 р. № 01-8/301 "Про деякі питання, пов'язані із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів".

 

До прийняття Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) всі цивільно-правові спори за участю суб'єктів владних повноважень (крім скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які хоча і розглядались за правилами ЦПК 1963 р., проте щодо яких були установлені спеціальні правила в його главі ЗІ-А) розглядалися в порядку цивільного судочинства. При цьому з точки зору теорії цивільного права, яка знайшла своє законодавче закріплення в ст.ст. 1, 2 ЦК, участь держави, територіальної громади ніколи не змінювали природу відносин, тобто якщо спірні правовідносини були цивільно-правовими, то участь суб'єктів публічного права не може змінювати їх природу та сферу виникнення.

 

Відповідно до ст.ст. 1, З ЦПК в цивільному процесі здійснюється захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 2 ст. 1 ЦК виключає з кола регулювання відносини саме адміністративні, в яких громадянин знаходиться у відносинах підпорядкування певному органу влади. Необхідно враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

 

Аналізуючи судову практику, що склалась, слід зробити висновок, що в окремих випадках суддями помилково здійснюється поділ цивільно- правових спорів на цивільно-правові справи та справи адміністративної юрисдикції, або здійснюється віднесення цивільно-правових спорів до адміністративної юрисдикції. Наприклад, в справах про визнання недійсним розпорядження районної адміністрації (органа опіки та піклування) про видачу дозволу на відчуження майна, що належить неповнолітньому, визнання недійсним правочинів, які були вчинені після видання цього розпорядження, документів на майно виникає питання про віднесення до публічно-правової сфери такого роду спорів. На нашу думку, на підставі системного аналізу ст.ст. 2, 3, 17 КАС, а також листа Верховного Суду України

 

 

"Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами", ст.ст. 1, 2, 15 ЦПК необхідно виходити з характеру самого спору, і у разі виявлення спору про право цивільне права особи підлягають захисту в порядку цивільного судочинства.

 

При цьому, якщо адміністративний акт породив суб'єктивні цивільні права та обов'язки (наприклад, право власності), то визнання його недійсним повинно відбуватися на підставі ст.ст. 16, 2! ЦК за правилами ЦПК в суді цивільної юрисдикції. У разі, якщо рішення суб'єкта владних повноважень цивільних прав не породило, адміністративний акт є предметом оспорення заінтересованої особи в межах адміністративної юрисдикції. Така позиція не тільки не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 р. № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, але й навпаки, дозволить упорядкувати судову практику, не створюючи штучних спорів між юрисдикційними органами.

 

Суди розглядають цивільні справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

 

Згідно зі ст. 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

 

Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою і підсудні суду загальної юрисдикції. Підсудність справ, які пов'язані між собою, має місце у випадку їх тісного взаємозв'язку, наявність якого дозволяє розглянути усі вимоги в одному процесі.

 

Підсудність та її види

 

Інститут підсудності традиційно виконував функцію поділу справ між окремими ланками судової системи та між судами однієї ланки. Проте єдиного визначення терміна "підсудність" і досі немає. Нерідко, говорячи про підсудність, мається на увазі повноваження конкретного суду або судів певної ланки з розгляду як суд першої інстанції якоїсь групи (категорії) справ. Такий зміст вкладається, наприклад, у поняття "підсудність місцевого суду", "підсудність міського суду" тощо. М.С. Строгович заперечує подібне формулювання: "Це не точний вислів. Підсудність є ознака (властивість) не

 

 

суду, а справи, і тому правильніше говорити: "Підсудність (такої-то) справи (такому-то) суду".

 

Вищенаведене свідчить, що підсудність є багатогранним явищем, суть якого не можна розкрити, застосовуючи лише один критерій. Деякі автори, розуміючи це, намагалися відійти від одностороннього погляду на підсудність, але так і не створили єдиного комплексного визначення цього інституту. Одні вчені розглядають підсудність тільки як інститут процесуального права, як властивість, ознаку справи. Інші тлумачать її як частину компетенції суду, тобто виключно з позиції судоустрою. Але рацію мають обидві сторони, бо йдеться про подвійну природу інституту підсудності, про діалектичну єдність його частин. Розуміння цього феномену дістало вияв у деяких авторів. Зокрема, дореволюційний вчений С.В. Познишев вказував, що слово "підсудність" має декілька значень, а саме: "в применении к судебному установленню" та "в применении к отдельному делу или группе дел". Але він роз'єднав ці значення, не встановивши їх єдності.

 

В сучасній юридичній літературі поширилося дуалістичне розуміння підсудності. М.В. Боровський зазначає: "Термін "підсудність" нерідко використовується для позначення хоча й взаємопов'язаних, проте різних понять". Він не розглядає підсудність як єдине правове явище, говорячи окремо про підсудність справ та судів. Водночас такі науковці, як К.Ф. Гуценко, С.В. Бородін, Г.П. Івлієв та інші, зазначаючи щодо існування декількох розумінь підсудності, віддають перевагу лише одному з них.

 

Аналізуючи зміст досліджень цих науковців, можна зробити висновок, що вони вбачають різницю між ними поняттями підсудності, але все ж об'єднують їх по суті, бо в кінцевому підсумку визначають суд, який повинен розглядати справу. Подібна взаємозаміна понять стала кроком уперед до системнішого дослідження підсудності, але разом з тим роз'єднане визначення не дає єдиного розуміння цього інституту як цілісного явища, проте дозволяє зробити загальний висновок, що терміном, який найбільш адекватно відображає зміст цього інституту, може бути поняття "відношення", маючи на увазі взаємозв'язок 2 значень підсудності — в судоустрої та в процесуальному праві, а саме — як частини компетенції суду та як сукупності властивостей і ознак справи.

 

З урахуванням викладеного, підсудність — це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого залежно від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді повинна розглядатися справа. Існування такого взаємозв'язку справи з судом дозволяє визначати підсудність через коло справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду, виходячи з 3 критеріїв:

 

1) завдання суду щодо розгляду та вирішення справи (тут, як зазначалося вище, необхідно встановити, до юрисдикції якого суду належить та чи інша справа. Говорячи про підсудність цивільних справ, слід виходити зі ст. 15

 

 

ЦПК, відповідно до якої суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства);

 

2) рід (категорія) справ;

 

3) зазначення суду.

 

Залежно віл зазначених критеріїв підсудність відрізняється за функціональними та територіальними ознаками.

 

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Так. відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськ-районими судами. Апеляційною інстанцією в цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

 

Відповідно до ст. 31 Закону "Про судоустрій і статус суддів" у системі судів загальної юрисдикції діють виші спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спеціалізованими судами є Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Виший господарський суд України, Виший адміністративний суд України.

 

Згідно зі ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

 

Повноваження щодо перегляду рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

 

Територіальна підсудність цивільних справ передбачає розмежування компетенції із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Чинне цивільне законодавство розрізняє загальну (ст. 109 ЦПК). альтернативну (ст. 110 ЦПК), виключну (ст.

114 ЦПК) підсудність, підсудність за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК) та за вказівкою суду (ст.ст. 108, 111 ЦПК).

 

Правила загальної підсудності визначають компетенцію суду з розгляду справи залежно від місцезнаходження відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються до суду за зареєстрованим у

 

 

встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

 

Місцем проживання фізичної особи відповідно до ст. 29 ЦК є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання. за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

 

Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, під яким розуміється місце, де вона тимчасово не проживає, а знаходиться. Громадяни інколи проживають у різних місцях, переїжджаючи у зв'язку з різними обставинами з одного місця на інше. Представники деяких вільних професій можуть значну частину свого часу проводити поза межами свого місця проживання або місця реєстрації. У таких випадках цивільне законодавство виходить з того, що місцем проживання є те житло, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше, ніж в інших місцях. Але для визначення місця проживання мають значення або повинні апріорно прийматися факти, що мають юридичне значення і визначаються місцем реєстрації громадянина (в окремих прямо передбачених законом випадках — також місцем знаходження його майна, місцем проживання дружини).

 

Необхідно мати на увазі, що ст. 29 ЦК має загальний характер, а Закон України від 11 грудня 2003 р. "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є спеціальним та встановлює порядок реалізації фізичною особою загальних положень про вибір місяця проживання. Так, Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначає, що місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік; місце проживання — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік. Відповідно до ст. 6

 

 

Закону громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. При зміні місця проживання в межах адміністративно- територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка зареєструвала місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Крім того, відповідно до ст. 8 цього Закону реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом 7 днів після прибуття до місця перебування. При реєстрації місця перебування особи інформація про неї повідомляється до органу реєстрації за місцем проживання особи. Таким чином, законом майже виключається можливість існування ситуації, колі місцезнаходження особи невідомо та/або його неможливо встановити, якщо фізична особа виконує вимоги закону та підкоряється встановленому законом порядку реєстрації. Слід зауважити, що КпАП передбачає адміністративну відповідальність за проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 197), а також допущення громадянами проживання у займаних ними жилих приміщеннях осіб без паспортів або без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 199).

 

При цьому Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" пов'язує визначення місця проживання з людиною, хоча висуває одну вимогу: наявність у цієї людини житла. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці особа, яка зареєструвала місце проживання, повинна письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Таким чином, слід розрізняти місце проживання, місце перебування, місто реєстрації, при цьому тільки за останнім згідно зі ст. 109 ЦПК визначається підсудність.

 

Позови до юридичних осіб пред'являються до суду на їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 109 ЦПК). При визначенні місцезнаходження юридичної особи слід виходити з положень ст. 93 ЦК, відповідно до якої місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

 

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Право вибору між судами належить позивачу та може бути реалізоване лише у певних категоріях справ, зокрема: позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. І ст. 110 ЦПК); позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти, або якщо він не

 

 

може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них (ч. 2 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача чи за місцем завдання шкоди (ч. З ст.

110 ЦПК); позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. 4 ст. 110 ЦПК); позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди (ч. 6 ст. 110 ЦПК); позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (ч. 7 ст. 110 ЦПК); позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів (ч. 8 ст. 110 ЦПК); позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його зайняття (роботи) (ч. 9 ст. 110 ЦПК); позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні (ч. 10 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування

 

За місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна (ч. II ст. 110 ЦПК); позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не піддягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його виконання (ч. 12 ст. 110 ЦПК): позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, подана обов'язковість яких надана Верховною Радою Україні, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів (ч. 13 ст. 110 ЦПК).

 

Позивач має право на вибір між кількома сулами, яким згідно зі ст. 110 ЦПК підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 114 ЦПК.

 

 

Відповідно до ст. 111 ЦПК підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України.

 

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. 113 ЦПК), або підсудність за зв'язком справ, як зазначається в літературі, передбачає, що позов підлягає розгляду у суді, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження матеріалів справи з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу. Стаття 113 ЦПК передбачає, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову.

 

Правила виключної підсудності, передбачені ст. 114 ЦПК. встановлюють правила щодо визначення підсудності певних категорій справ, розгляд яких можливий тільки в певному суді та до яких не можуть бути застосовані правила загальної або альтернативної підсудності, зокрема це позови, що виникають з приводу нерухомого майна, які повинні подаватись за місцем його знаходження або місцезнаходженням основної його частини.

 

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі. Якщо суддя визнає, що справа цьому суду не підсудна, він повертає заяву позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК).

 

Передача справ від одного до іншого суду після відкриття провадження у справі допускається лише у випадках, передбачених ст. 116 ЦПК. При цьому ст. 117 ЦПК встановлюється що спори між судами про підсудність не допускаються; це означає, що у разі надіслання справи до іншого суду, вона повинна бути прийнята до розгляду. З метою усунення будь-яких зловживань з боку суду, одночасно ЦПК встановлює й певні санкції за порушення правил підсудності у вигляді скасування апеляційним судом прийнятого судового рішення судом першої інстанції про відкриття провадження у справі (п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

 

Дотриманням судами процесуальних норм інституту підсудності означає дотримання положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке гарантує, що кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь- якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і

 

 

безстороннім судом, встановленим законом. І.Я. Фойницький, розглядаючи значення підсудності, зазначав, що порушення підсудності супроводжується тяжкими для суду наслідками: відмова в прийнятті судом справи, йому підсудної, є відмовою в правосудді, тобто бездіяльність влади; прийняття до провадження справи, йому непідсудної, є перевищенням влади. Оскільки підсудність є основою провадження, питання про неї може бути порушене в будь-якому стані справи, не обмежуючись жодними строками, і тільки вирок суду компетентного визнається рішенням "належного" суду, що має auctoritatem геі judicataе. Отже, публічний інтерес в існуванні чітких правил про підсудність є очевидним.

 

Інститут підсудності має також важливе значення і для приватних осіб. Кожному важливо знати, який суд розглядатиме його справу, кожен має право вимагати, щоб його справу розглядав суд компетентний, незалежний та безсторонній.

 

Одним з невід'ємних прав особи є право на розгляд її справи компетентним судом. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його права та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

 

Компетентним є суд, до підсудності якого належить відповідна справа. Однією з суттєвих гарантій того, що суд, який розглядає справу, буде справедливим і безстороннім, є неможливість свавільної зміни підсудності. Підсудність має бути чітко регламентована законом з метою запобігти суб'єктивізму посадових осіб у вирішенні питання про те, до якого суду необхідно направити справу для її розгляду по суті.

 

Глава 10. Докази