Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Підрозділ II. Позовне провадження Глава 16. ПозовСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Поняття позову
Позов — це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.
Зважаючи на те, що поняття "позов" та похідні від нього поняття застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права, у процесуальній літературі сформувалося З основні точки зору з приводу поняття та суті позову.
Характерно, що з самого початку була лише одна точка зору, яка проіснувала довгий час. Так, деякі автори (К. Юдельсон, К. Комісаров, В. Семенов, Ю. Осіпов, М. Треушніков та інші) зазначають, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої,інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом.
Разом з цим з'явилася теорія 2 понять позову — процесуального та матеріального. Відповідно до цієї точки зору група авторів (С. Абрамов, П. Єлісейкін, Д. Чечот, Н. Чечіна, М. Гурвіч та інші) визначають позов у матеріально-правовому розумінні (така, що ґрунтується на цивільному праві та звернена через суд матеріально-правова претензія позивача до відповідача) та у процесуальному розумінні (звернена до суду вимога про захист суб'єктивного цивільного права або про визнання наявності чи відсутності певного цивільного правовідношення).
Третю точку зору представляють, наприклад, А. Клейман, А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, М. Штефан, В. Комаров, В. Тертишніков, Ю. Червоний та інші. Вони вважають, що позов становить собою єдине поняття, але воно одночасно має 2 аспекти — матеріально-правовий та процесуально-правовий. При цьому матеріально- правовий аспект позову — претензія позивача до відповідача, а процесуально-правовий аспект позову — вимога до суду про захист права.
Аналіз викладених вище точок в поєднанні з аналізом чинного законодавства та судової практики дає підстави для висновку, що третій напрям — єдине поняття позову — є найбільш обґрунтованим.
Так, аналіз процесуальних норм дає підстави вважати, що законодавцем позов розглядається як належним чином оформлена вимога (ст.ст. 118—120 ЦПК) про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних,
трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК).
Водночас вказані вище вимоги щодо наявності судової форми захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів додатково знаходять своє відображення в законах та інших нормативно-правових актах матеріально-правового характеру:
— кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК);
— кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК);
— виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, міст, районів та областей (ч. 2 ст. 158 ЗК);
— захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом (ч. 1 ст. 22 Закону України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 p.).
На завершення доречно звернути увагу, що в чинному процесуальному законодавстві для розкриття одного й того самого поняття досить часто використовуються неоднозначні терміни "позов" та "позовна заява". Наприклад, в одних випадках зазначається, що "позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів" (ч. 1 ст. 32 ЦПК), "ціна позову визначається... " (ч. 1 ст. 80 ЦПК), "відповідач має право пред'явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті" (ч. 1 ст. 123 ЦПК), а правила глави І "Підсудність" у всіх статтях розкриваються через поняття "позов" (розділ III "Позовне провадження" ЦПК).
Тоді як в інших випадках наголошується, що "позов пред'являється шляхом подання позовної заяви..." (ч. 1 ст. 118 ЦПК), "позовна заява подається в письмовій формі" (ч. 1 ст. 119 ЦПК), "позивач повинен додати до позовної заяви..." (ч. І ст. 120 ЦПК), "суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог..." (ч. І ст. 121 ЦПК), "зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову..." (ч. 1 ст. 124 ЦПК).
Між тим "позов" та "позовна заява" — не однозначні поняття, оскільки співвідносяться через "зміст" і "форму". Так, позов як вимога про захист прав
та інтересів має свою форму (позовну заяву) і свій зміст (сукупність елементів позову).
Елементи позову
Елементи позову — це його складові частини, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу.
Звідси випливає, що для приведення позовного механізму в дію та ефективного його використання недостатньо знати лише зовнішні ознаки позову, необхідне також глибоке знання його внутрішньої структури. Більше того, елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні. Тому для характеристики внутрішньої структури позову, тобто його змісту в теорії цивільного процесу використовується термін "елементи позову".
До елементів (складових частин) позову належать його предмет, підстава та зміст. Вони обов'язково повинні бути відображені в позовній заяві.
Предмет позову — це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.
Наприклад, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача (ст.ст. 180, 198 CK), а в позові про розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконання або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати зазначений договір (ст. 756 ЦК).
Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Так, предметом позову про виселення будуть спірні правовідносини — право на дострокове розірвання договору житлового найму, а об'єктом — жиле приміщення (ст.ст. 71, 72, 107 Житлового кодексу Української PCP (ЖК).
Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Зміна предмета позову може означати заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача або доповнення позивачем первісних вимог новими. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.
Підстава позову — це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).
Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач. Зазначений висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду України, який зазначав, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.
При цьому цими обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. В свою чергу, від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.
Не належать до юридичних фактів матеріально-правового характеру обставини, що є доказами у справі (ст. 57 ЦПК). З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які є підставою позову. До того ж, від цих фактів необхідно відрізняти цивільні процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову (ст. З ЦПК), заходів із забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), зупинення провадження у справі (ст.ст. 201, 202 ЦПК) тощо.
Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру. Однак позивач для обґрунтування своїх вимог завжди повинен наводити повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.
Наприклад, підставою для відшкодування шкоди, завданої дорожньо- транспортною пригодою, є наявність наступних фактів: 1) факту, що позивач є власником автомобіля, який пошкоджено; 2) факту, що відповідач є
власником автомобіля, який пошкодив автомобіль позивача; 3) факту, що зазначені особи управляли цими автомобілями під час ДТП; 4) факту порушення відповідачем Правил дорожнього руху, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. 1306, що призвело до зіткнення з автомобілем позивача; 5) факту пошкодження автомобіля позивача в результаті цього ДТП. Отже, тільки за наявності цього комплексу (складу) фактів позов може вважатися обґрунтованим.
Слід наголосити, що позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Однак одночасна зміна підстав і предмета позову не допускається. Недотримання цієї вимоги призводить до судових помилок. Тому Верховний Суд України неодноразово наголошував, що якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою відповідно до норм ЦПК, і одночасно — як відмову від раніше заявлених вимог.
Зміст позову — це частина позову, яка відображає вид судового захисту, а саме — звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо елементів (складових частин) позову. Одні автори (А. Добровольський, С. Іванова, М. Масленнікова, К. Юдельсон. М. Треушніков, В. Щеглов, С. Бичкова та інші) вважають, що до його складових належать лише предмет та підстава. На їх погляд, третій елемент позову — зміст повністю охоплюється іншими його складовими частинами — предметом та підставою. Крім того, вони додають, що законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст.
Проте інші процесуалісти (М. Гурвич, В. Комаров, Н. Чечіна, М. Штефан, 10. Червоний та інші) наголошують, що виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові повинні відобразитися 2 вимоги позивача (вимога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права та вимога позивача до відповідача). Тому під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду.
Виділення змісту позову як вимоги позивача, спрямованої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість цієї справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити конкретне, повне і доступне рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.
Важливо, що всі елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Так, певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право
і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що становлять предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто змісту позову.
Позивач, як це передбачено ч. 2 ст. 31 ЦПК, має право протягом усього часу розгляду справи не лише змінити підставу або предмет позову, але й збільшити або зменшити розмір позовних вимог.
Цивільне процесуальне законодавство не пов'язує зміну ціни позову зі зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову. Одночасно слід пам'ятати, що згідно з ч. З ст. 80 ЦПК у разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення до суду із відповідною заявою. У випадку зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК.
Види позовів
Розподіл позовів на види може здійснюватися з різних підстав. Найбільш поширеною є класифікація позовів на види за матеріально-правовими та процесуально-правовими підставами.
Так, враховуючи матеріально-правову класифікацію, позови поділяються на види залежно від характеру спірних правовідносин. До них, зокрема, належать позови, які виникають із цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших правовідносин.
В свою чергу, кожний із цих видів позовів можна поділяти залежно від правових інститутів чи окремих норм галузей права. Наприклад, позови, які виникають із житлових правовідносин, можна поділяти на позови: 1) про право громадян на отримання житла у будинках державного і комунального житлового фонду; 2) з приводу збереження права особи на жиле приміщення у державному чи комунальному житловому фонді в разі її тимчасової відсутності; 3) щодо користування гуртожитками та службовими жилими приміщеннями; 4) щодо права спільної власності на квартиру (будинок); 5) щодо купівлі-продажу житла; 6) щодо міни житла; 7) щодо спадкування житла тощо.
Такий поділ позовів на види має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Так, залежно від характеру зазначених вище житлових правовідносин можливо визначити суб'єктний склад спору, вирішити
питання про підвідомчість спору, про предмет доказування, належність та допустимість доказів тощо.
До того ж, на підставі матеріально-правової класифікації та залежно від грошової оцінки об'єкта порушеного права (інтересу) позови поділяються на майнові та немайнові. Така кваліфікація позовів дає можливість вірно визначити розмір судового збору.
В основу процесуально-правової класифікації покладено спосіб процесуального захисту (зміст). Отже, за процесуально-правовим критерієм визначають 3 групи позовів: 1) про присудження; 2) про визнання; 3) перетворювальні (конститутивні) позови.
Позови про присудження — це позови, спрямовані на вчинення певних дій (стягнення боргу за договором позики, стягнення аліментів) або утримання від вчинення певних дій (усунення перешкод в користуванні).
Позови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення. До типових позовів про присудження, які спрямовані на вчинення певних дій, належать позови, наприклад, про стягнення шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я. Позови про присудження, змістом яких є примушування відповідача до утримання від певних дій, полягають у тому, що позивач, наприклад, пред'явив вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю.
Позови про визнання — це такі позови, коли позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин. Вони пред'являються в тих випадках, коли порушення права позивача, як правило, немає, однак між сторонами виникли сумніви щодо існування між ними відносин.
Характерною ознакою позовів про визнання є те, що: а) вони пред'являються, як правило, якщо у сторін виникли сумніви в існуванні правовідносин і суд своїм рішенням повинен усунути ці сумніви, тобто визнати наявність чи відсутність правовідносин; б) рішення в цих позовах ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо за рішенням суду. Отже, позови про визнання спрямовані на підтвердження судом наявності між сторонами певних правовідносин (позитивні) або на відсутність між сторонами будь-яких правовідносин (негативні).
До позитивних позовів про визнання належать вимоги, зокрема про визнання батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК) або визнання авторських прав (глава 36 ЦК) тощо. До негативних позовів про визнання належать вимоги,
наприклад, про визнання недійсними правочинів, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 215—236 ЦК).
Перетворювальні (конститутивні) позови — це позови, які спрямовані на припинення, зміну чи створення між сторонами нового правовідношення.
Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетворювальні (конститутивні) позови поділяються на: а) позови, спрямовані на зміну правовідносин; б) позови, спрямовані на припинення правовідносин.
Наприклад, до перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на зміну правовідносин, можна віднести позови про набуття права власності на знахідку (ст. 338 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК) або про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) та у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), тощо.
Характерним прикладом перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на припинення правовідносин, є. зокрема, позови про припинення шлюбу внаслідок його розірвання (ст. 105 СК), про відмову від договору прокату (ст. 790 ЦК) або про припинення договору довічного утримання (догляду) (ст. 755 ЦК) тощо.
Між тим, деякі процесуалісти заперечують можливість виокремлення перетворювальних (конститутивних) позовів (А. Добровольський, С. Іванова, К. Юдельсон та інші). На їх думку, суд не вправі змінити, припинити правовідносини, а має право лише захищати права та інтереси, що охороняються законом.
Позаяк М. Гурвіч, спростовуючи викладену вище позицію, зазначав, що суд, ухвалюючи перетворювальне рішення, все ж таки не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення наявного правовідношення. При цьому слід враховувати, що: 1) правовідношення може бути змінене або припинене лише судом; 2) необхідність звернення до суду зумовлена відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну чи припинення правовідносин.
Чинне законодавство України підтверджує існування перетворювальних (конститутивних) позовів. Так, відповідно до положень цивільного законодавства способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, може бути "зміна правовідношення" (п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК). Далі також зазначається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Право на позов
Право на позов — це право на звернення до суду у визначеному процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.
Поняття "право на позов" як одна з найскладніших у теорії цивільного процесуального права категорія розкривається фахівцями по-різному. Пояснюється це тим, що законодавство вживає терміни "право на позов", "позов" та "позовна заява" в різних значеннях, та тим, що закон не визначає зміст цих понять.
Тому одні автори (К. Юдельсон, Н. Масленнікова та інші) зазначають, що право на позов — це поняття лише процесуального права і розглядається як забезпечена законом можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав. Інші процесуалісти (М. Гурвіч, В. Мусін, Н. Чечіна, Д. Чечот та інші) розглядають право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріальному розумінні. У першому випадку вони мають на увазі право на звернення до суду за судовим захистом, а у другому — це право на примусове здійснення свого матеріального права до відповідача. Третіх дослідників представляють А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, Ю. Червоний, які зазначають, що в складі права на позов поєднуються 2 правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову, і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову.
Для вирішення цього питання, незважаючи на його складність, необхідно звернутися до аналізу відповідних положень чинного законодавства, які стосуються питання щодо права на позов.
Так, норми Конституції зазначають, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55), а також те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). Характерно, що відповідно до ст. 64 Конституції право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.
Крім цього, в п. І резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води зазначено, що ч. і ст. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх
права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
В окремих випадках про наявність у особи права на позов безпосередньо зазначається в нормах матеріального права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, передбачених законом, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи. Згідно зі ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Положення сімейного законодавства у певних випадках також визначають певне коло осіб, які мають право на позов. Так, на підставі ч. З ст. 128 СК позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Тоді як право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 165 СК мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.
В свою чергу, порядок реалізації конституційного права кожної особи на позов деталізується в нормах процесуального законодавства. Наприклад, зазначається, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. І ст. З ЦПК), або що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформляється і передається судді в порядку черговості (ч. 1 ст. 118 ЦПК).
Право на позов є невід'ємним особистим правом кожного, а тому воно не може бути обмежене правочином. На підставі чого норми ч. З ст. З ЦПК зазначають, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Водночас, не є відмовою від права на звернення до суду, зокрема передача справи з одного суду до іншого (ст. 116 ЦПК), укладення між сторонами угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК), але крім випадків, встановлених законом, наприклад, справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду (ч. 5 ст. 235 ЦПК).
Отже, аналіз матеріального і процесуального законодавства показує, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільне процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму, які спрямовані на розв'язання усього спектру соціальних конфліктів, основою яких є спір про право, або
існує інша проблема в застосуванні права. Тому в цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту.
Таким чином, право на пред'явлення позову і право на задоволення позову є складовими права на позов, яке є суб'єктивним правом позивача. В свою чергу, самостійність кожної із зазначених правомочностей передбачає можливість їх об'єднання у визначенні поняття "право на позов".
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 400; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.140.188.174 (0.01 с.) |