Поняття, правова природа та особливості інституту наказного провадження

 

Одним із етапів судово-правової реформи в Україні стало реформування цивільного процесуального законодавства. Запровадження наказного провадження, за задумом законодавця, мало на меті прискорення судочинства. Як свідчить судова практика, велика кількість справ, що розглядаються в порядку позовного провадження, фактично є безспірними, оскільки вимоги позивача відповідачем не заперечуються'.

 

Можливість спрощення і скорочення процедури у встановлених законом випадках підвищує ефективність правового захисту та дозволяє звільнити суди від розгляду за повною процедурою безспірних за своєю суттю справ. У правовому механізмі цивільного судочинства, що закріплений у ЦПК, відбулось спрощення провадження у справах, які ґрунтуються на безспірних фактах.

 

Пошук шляхів оптимізації та раціоналізації правосуддя, досягнення мети спрощення, підвищення ефективності та диференціації цивільного процесу, обмежене число штатних одиниць у судовій системі сприяло відновленню правового закріплення інституту судового наказу у цивільному процесуальному законодавстві України2.

 

Нині такий спосіб здійснення судочинства або подібні до нього судові процедури успішно використовуються в багатьох країнах світу, зокрема Німеччині, Греції, Данії, Франції, Російській Федерації, Республіці Білорусь, Угорщині, Швейцарії, Швеції, Італії, Англії тощо:.

 

Правова регламентація процедури наказного провадження та вимог до судового наказу як особливої форми судового рішення здійснюється положеннями розділу 11 ЦПК. Однак вони визначають лише особливості здійснення наказного провадження. У разі відсутності в цьому розділі спеціальної норми щодо вирішення того чи іншого питання, діє правило застосування відповідних положень ЦПК. Наприклад, виходячи із положення, закріпленого у частинах 1 та 2 ст. 18 ЦПК, питання про видачу судового наказу вирішуються одноособово суддею, який діє від імені суду; правовий статус осіб, які беруть участь у наказному провадженні, визначається за ст.ст. 27—29 ЦПК.

 

Відповідно до законодавства України наказне провадження здійснюється у формі видачі судового наказу, а, власне, наказне провадження є структурним компонентом цивільного процесу, разом з позовним та окремим провадженнями2.

 

 

Наказне провадження, на відміну від інших видів цивільного судочинства, є "документарним" чи "письмовим", а не усним, оскільки всі дії у ньому вчинюються виключно у письмовій формі. Його ще можна назвати непротокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах (журналі судового засідання тощо)3.

 

Отже, наказне провадження — це спрощена ініційована процедура захисту майнових прав та законних інтересів кредитора, вимоги якого до боржника щодо стягнення грошових коштів або витребування майна ґрунтуються на безспірних документах та обставинах, що здійснюється за відсутності позову шляхом видачі судового наказу.

 

Особами, які беруть участь у справі, у наказному провадженні є заявник та заінтересовані особи, а також їхні представники. Не виключається можливість участі у процесі органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК.

 

Заявником виступає особа, що звертається до суду із заявою про видачу судового наказу і якій належить право вимоги, що є предметом судового вирішення, — стягувач. Заінтересованою є особа, з якої слід стягнути грошові кошти чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, — боржник.

 

Слід звернути увагу на запровадження законодавцем у тексті ЦПК кількох термінів, що позначають особу, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу. Так, у ч. 2 сі. 26, частинах 2-4 ст. 98, ч. 2 ст. 101, п. 6 ч. І ст. 103 ЦПК використовується термін "заявник", а в ч. 2 ст. 99, ст. 102, ч. З ст. 103, ч. 2 ст. 104, ч. 4 ст. 105 ЦПК — "стягувач". Це пов'язано з тим, що особа, яка звертається із заявою про видачу судового наказу, набуває прав та обов'язків стягувача лише в тому разі, коли суд видасть судовий наказ. Проте такий дуалізм термінів може призвести до негативної термінологічної плутанини у правозастосовній практиці.

 

Вирішення справи у порядку наказного провадження відбувається у формі видачі судового наказу, яким відповідно до ст. 95 ЦПК є особлива форма судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги за ст. 96 ЦПК.

 

Можливість стягнення на підставі судового наказу за заявленою вимогою заявника до боржника залежить від суб'єктивної та об'єктивної підстав.

 

Суб'єктивною підставою є воля особи, якій належить право вимоги, тобто заявника. Якщо особа вважає, що боржник не може пред'явити обґрунтованих заперечень проти її вимоги, і якщо із наданих нею письмових доказів безспірно вбачається право такої вимоги, вона може ініціювати наказне провадження, звернувшись до суду із заявою про видачу судового наказу. Якщо, на думку особи, справа вимагає складної юридичної оцінки,

 

 

вона може звернутися до суду із позовною заявою, тобто вимагати розгляду її вимоги у порядку позовного провадження.

 

Об'єктивною підставою стягнення на основі судового наказу с зміст вимоги, за якою він може бути виданий. Ця вимога має стосуватися стягнення з боржника грошових коштів. Перелік встановлених вимог, за якими видаються судові накази, визначений у ст. 96 ЦПК.

 

При визначенні правової природи судового наказу простежується тісний взаємозв'язок цивільного процесу і виконавчого провадження. Зокрема, сукупність правових норм, що регулюють відносини між судом, з однієї сторони, та заявником (кредитором), боржником, з іншої, які виникають при видачі судового наказу, є інститутом цивільного процесуального права. А регулювання правовідносин, пов'язаних з примусовим виконанням судового наказу, здійснюється за нормами законодавства про виконавче провадження.

 

Проте судовий наказ при цьому має істотну особливість, що виокремлює його серед інших судових актів. Адже він одночасно є як актом, що приймається органом судової влади, та процесуальним документом, так і виконавчим документом, що виконується органами державної виконавчої служби відповідно до процедури виконавчого провадження'. Така його подвійна правова природа є винятком із загального правила та зумовлена необхідністю захисту безспірних прав стягувача у спрощеному порядку на підставі безспірних доказів. Але при цьому, виходячи із принципу рівності сторін, до яких можна віднести стягувача та боржника — суб'єктів наказного провадження, боржнику також законом гарантується захист його прав шляхом спрощеної процедури скасування судового наказу2.

 

Узагальнюючи поняття судовий наказ, видається за необхідне виокремити такі його ознаки:

 

1) судовий наказ є судовим рішенням (у вигляді постанови), яке видається суддею одноособово;

 

2) судовий наказ видається у спрощеному порядку, без розгляду справи по суті;

 

3) судовий наказ наділяється силою норми матеріального права, а винесення судом наказу становить видання правозастосовного акту держави;

 

4) судовий наказ видається за доказами, наданими лише однією зі сторін (стягувачем);

 

5) судовий наказ видається з вимог, які можна назвати безспірними. У цьому випадку уточненню підлягає той аспект, що спір між стягувачем та боржником існує, оскільки стягувач звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, однак докази правочину для суду є безспірними, надані

 

 

стягувачем докази достатні для вирішення справи в порядку наказного провадження, інакше спір підлягатиме вирішенню за правилами позовного провадження;

 

6) судовий наказ видається за наявності певних умов:

 

— надання стягувачем разом із заявою про видачу судового наказу всіх доказів, що підтверджують зобов'язання боржника, з копіями доданих документів відповідно до кількості боржників;

 

— надані суду документи дають вичерпні відомості щодо обставин справи;

 

— заявлені стягувачем вимоги не викликають заперечень з боку боржника.

 

Таким чином, судовий наказ має відповідати вимогам законності та обґрунтованості. При цьому обґрунтованість повинна бути відображеною та висувається як вимога за аналогією з прийняттям рішень, які складаються з вступної та резолютивної частин. Судовий наказ відповідає принципам законності та обґрунтованості, якщо суддя при здійсненні необхідних процесуальних дій повністю врахував передбачені законом для його видання обставини і виніс постанову відповідно до них, хоча в самому правозастосовному акті цього не фіксується.

 

За своїм значенням, юридичною силою та наслідками судовий наказ має певні аналогічні ознаки зі звичайним рішенням суду, зокрема:

 

1) судовий наказ — один із видів судових рішень у цивільних справах;

 

2) судовий наказ — правозастосовний акт судової влади, який є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України;

 

3) судовий наказ — правозастосовний акт захисту цивільних прав;

 

4) судовий наказ — процесуальний документ, оскільки процесуальне законодавство передбачає вимоги щодо його процесуально-документального оформлення.

 

Однак якщо порівнювати судовий наказ із судовим рішенням, можна виділити ряд суттєвих відмінностей, виходячи з таких критеріїв:

 

1. За характером заявлених вимог.

 

Судове рішення ухвалюється у будь-якій цивільній справі позовного або окремого провадження, у ньому викладається владна правозастосовна позиція суду з будь-якої заявленої позивачем вимоги, яка ґрунтується на

 

 

положеннях процесуального закону. У наказному провадженні вирішується обмежене законом коло вимог, передбачених ст. 96 ЦПК, що означає неможливість видачі судового наказу в усіх інших випадках.

 

2. За процесуальною формою розгляду.

 

Судове рішення ухвалюється судом як результат змагальної форми процесу, з дотриманням принципів гласності та відкритості судового розгляду, де кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Судовий наказ видається без судового засідання, тобто без розгляду справи по суті, без виклику стягувача та боржника та на підставі письмових документів.

 

3. За правовим механізмом дослідження доказів.

 

Судове рішення ухвалюється після судового засідання, де сторони та інші особи, які беруть участь у справі, в силу принципу диспозитивності розпоряджалися своїми процесуальними правами, в якому надавалися та досліджувалися докази (пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновок експерта тощо), особи, які беруть участь у справі, виступали в судових дебатах, здійснювалося повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Судовий наказ видається на підставі ознайомлення судді з наданими документами.

 

4. За ознакою обґрунтованості.

 

Судове рішення має бути мотивованим. Зокрема, в мотивувальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом, і правовідносини, визначені відповідно до них, мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти, визначає, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи, інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду. Судовий наказ внаслідок своєї юридичної природи, на відміну від мотивувальної частини судового рішення, має частину, у якій міститься модель поведінки боржника, тобто зобов'язання виконати певні дії.

 

5. За порядком ухвалення.

 

Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті та проголошується прилюдно, при цьому головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Щодо видачі судового наказу має місце спрощена процедура. Однак базові та основні принципи правосуддя, які застосовуються у позовному провадженні, повинні забезпечуватись і при постановленні судового наказу.

 

 

6. За часом набрання законної сили.

 

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Судовий наказ набирає законної сили протягом 3 днів у разі ненадходження заяви від боржника після закінчення строку на її подання (10 днів з дня отримання копії судового наказу боржником) та за наявності даних про отримання боржником копії наказу, після чого суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання.

 

7. За своєю юридичною силою.

 

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити рішення, це віднесено до повноважень суду вищестоящої інстанції і лише в разі оскарження рішення. Судовий наказ, навпаки, може бути скасований судом, що його видав, за заявою боржника в разі заперечення проти вимог стягувача, про що судом постановляється ухвала.

 

8. За порядком оскарження.

 

Судове рішення може бути оскаржене з підстав та в порядку, передбаченому законом. Судовий наказ може лише оспорюватися, після чого він підлягає обов'язковому скасуванню, про що судом постановляється ухвала. В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

 

9. За своїм змістом.

 

Якщо розглядати судове рішення як процесуальний документ, то воно складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Судовий наказ складається лише зі вступної та резолютивної частин.

 

10. За суб'єктним складом.

 

Термінологія щодо стягувача і боржника як сторін наказного провадження була запозичена з виконавчого провадження, де ст. 8 Закону "Про виконавче провадження" визначає стягувача як фізичну або юридичну особу, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржника — як фізичну або юридичну особу, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

 

Отже, в наказному провадженні стягувачем є особа, якій належить право вимоги і яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, а боржником — особа, з якої стягувач просить здійснити стягнення.

 

 

Застосування поняття "заявник" пояснюється не помилкою законодавця, а тим, що особа, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, набуде процесуального становища стягувача лише в разі прийняття заяви про видачу судового наказу і, навпаки, не стане ним в разі відмови судом у прийнятті заяви про видачу судового наказу або в разі залишення ЇЇ без руху та поверненні заявнику.

 

11. За зверненням до виконання.

 

Судове рішення є підставою до виконання. На підставі судового рішення, що набрало законної сили (за винятком випадків негайного виконання рішення), видається виконавчий лист, що є виконавчим документом. Судовий наказ є виконавчим документом, тому отримання будь-яких інших документів у суді після його видачі не потрібно1.

 

Виходячи з ви ще в и кладеного, судовий наказ можна визначити як вид судового рішення, що видається у передбачених законом випадках, без розгляду справи по суті, на підставі наданих заявником документів за умови відсутності заперечень з боку боржника з метою захисту порушених прав та інтересів фізичних або юридичних осіб, яке має особливі формальні вимоги та процедуру виконання.

 

Видається за необхідне зазначити щодо особливості судового наказу як судового аналогу вчиненню виконавчих написів нотаріусами, відповідно до Закону України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат" та Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172. Запровадження в цивільному процесі наказного провадження не означає скасування повноважень нотаріусів вчиняти виконавчі написи. У будь-якому разі особа сама вирішує, звернутися їй до суду за видачею судового наказу чи до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Окрім того, законодавство не містить заборон щодо паралельного застосування обох цих заходів примушування боржника до виконання покладених на нього обов'язків. При цьому слід погодитися з позицією щодо того, що судова форма захисту прав та інтересів є досконалішою, оскільки може ефективніше оскаржуватись в суді.