Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Відмова від позову і визнання позову. Мирова угода сторінСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Відомо, що в процесі розгляду цивільних справ сторони наділяються широкими процесуальними правами (ст.ст. 27, ЗІ ЦПК). Зокрема, позивач, зокрема, має право відмовитись від позову, а відповідач — визнати позов. До
того ж, сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Форма реалізації цих прав знайшла відображення у ст.ст. 174-175 ЦПК.
Відмова від позову — це одностороннє вільне волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеної ним цивільної справи (ч. 2 ст. 31, ст. 174 ЦПК).
Право відмовитися від позову може бути реалізоване позивачем в попередньому судовому засіданні (ч. З ст. 130 ЦПК), а також в процесі розгляду справи по суті та не лише на його початку (ст. 173 ЦПК), а й протягом усього часу судового розгляду (ст. 174 ЦПК), тобто і під час судових дебатів (ст. 193 ЦПК) в суді першої інстанції. Таке право може бути реалізоване в апеляційній (ст. 306 ЦПК) та касаційній (ст. 334 ЦПК) інстанціях.
Заява про відмову від позову може бути усна або письмова. Положення ч. 1 ст. 174 ЦПК не передбачають, що усні заяви заносяться до протоколу судового засідання і підписуються, відповідно, позивачем, оскільки фіксування ходу судового засідання регулюється іншими нормами, й ці норми не передбачають наявності у протоколі судового засідання інших підписів, крім головуючого та секретаря судового засідання. Щодо адресованої суду письмової заяви про відмову від позову, вона підписуються позивачем і приєднується до справи.
Відмова позивача потопу - не крони реалізації принципу тому процесуальна здійснюється під контролем суду, а саме:
1) сул роз'яснює наслідки такої процесуальної, зокрема що и ньому вішалку справа закривається провадженням (її. З "і. І ст. 205 1.1 ПК). У разі закриття провадження у справі звернення до сулу з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Водночас наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку і прийняттям підмови позивача під позову не відповідача н ній справі права на звернення до сулу за вирішенням нього самого спору (ч. З ст. 206 11 ПК):
2) суд перевіряє чи не обмежений представник позивача, який кислотні намір вчинити ні дії. у повноваженнях на їх вчинення, адже відповідно до частин 1 і 2 ст. 44 ЦПК він мас такс право за відсутності застережень з нього приводу в довіреності;
3) сул перевіряє чи не суперечить відмова віл позову інтересам особи, яку представляє її законний представник (ст. 39 ЦПК). Ця вимога стосується і тих випадків, коди відповідно до ч. 5 ст. 39 ЦПК за дорученням законного представника справу веде інша особа.
У разі її прийняття відмови позивача від позову, за дотримання пише умов сул и нарадчій кімнаті постановляє окремим процесуальним документом ухвалу про закриття провадження у справі Такі ухвали сулу можуть бути оскаржені и апеляційному порядку окремо піл рішення сулу (п. 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК).
Таким чином, якщо позивач відмовився від позову н суді першої інстанції, рішення по суті не ухвалюється, а постановляється ухвала про закриття і нього приполу провадження у справі. Водночас у разі прийняття відмови позивача під позову в апетитніші (ст. 306 ЦПК) або касаційній (ст. 334 ЦПК) інстанціях, спочатку ухвалене по суті рішення суду першої інстанції, а потім вирішується з них питання про закриття принадження у справі.
Витання відповідачем — не одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем.
Право про пишання потону може бути реалізоване відповідачем и попередньому судовому засіданні (ч. З ст. 130 ЦПК). а також при розгляді справи по суті та не лише на його початку (ст. 173 ЦПК). а и протягом усього часу судового розгляду н суді першої інстанції (ст. 174 ЦПК). Реалізацій такою прана також можлива при розгляді справи в апеляційному та касаційному порядку.
Зайва відповідача про визнання потову може усна або письмова. З викладених пише підстав усна до протоколу не заноситься. Якщо визнання позову відповідачем викладено в адресованій сулу письмовій заяві, то вона до справи.
Право відповідача на визнання позову с проявом принципів і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення визнання відповідачем позову, що така дія не:
1) суперечить закону;
2) порушує права, свободи чи інтереси інших осіб;
3) суперечить інтересам особи, яку представляє її представник (ст. 39 ЦПК). Ця вимога стосується і тих випадків, коли відповідно до ч. 5 ст. 39 ЦПК за дорученням представника справу веде інша особа.
При ухваленні в попередньому судовому рішення у зв'язку з визнанням відповідачем позову (ч. 4 ст. 130 ПИК), необхідно враховувати положення ст.ст. 174. 175 111 ІК та до ухвалення такого рішення суд повинен сторонам наслідки вчинення такої процесуальної дії.
У разі визнаний відповідачем (або відсутності у дорученні відповідних обмежень) можливе лише ухвалення рішення про позову, а не про
задоволення позову частково чи про підмову в пою. Якщо для нього немає законних підстав, сул повинен постановити ухвалу про відмову в прийнятті позову і продовжує справи. пшону повинно бути безумовним, а якщо у справі беруть участь кілька. ухвалення рішення про задоволення позову та наявності законних підстав можливе лише у ран пишання позову всіма відповідачами Слід розмежувати відповідачем потону та ним обставин позову, що згідно з ч. 1 сі 61 ЦПК звільни позивача інше віл них обставин (п. 4 постанови Пленуму Верховною Сулу України від 12 черпни 2009 p. "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що проваджений у справі до судового розгляду").
Мирова угода сторін — не укладена сторонами угода, в силу якої позивач і відповідач шляхом взаємних поступок ліквідують цивільно-правовий спір, який виник між ними.
Положення ч. І ст. 175 ЦПК визначили, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору. Наприклад, якщо предметом спору є поділ спільного майна, то за цією нормою взаємні поступки сторін можуть мати місце лише в межах прав та обов'язків кожного з них на це майно.
Передбачено, що сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це сул, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. Хоча в ч. 2 ст. 175 ЦПК прямо не йдеться про можливість укладення мирової угоди між сторонами в усній формі, але з її змісту така можливість випливає. Головним у вчиненні цієї процесуальної дії є те. що сторони повідомляють суду про укладення мирової угоди спільною заявою. Про її письмову форму, в якій вона приєднується до справи, є вказівки лише щодо випадків, коли мирова угода або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві. Отже, спільна заява сторін про можливість укласти мирову угоду може бути викладена в адресованій сулу усній або письмовій формі.
Як і при відмові позивача від позову чи визнанні відповідачем позову до ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням мирової угоди, суд відповідно до ч. З ст. 175 ЦПК повинен роз'яснити сторонам наслідки такого рішення. Зокрема, про те, що у разі закриття провадження у справі (п. 4 ч. І ст. 205 ЦПК) повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (ч. З ст. 206 ЦПК). До того ж, зобов'язаний перевірити, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці процесуальні дії, у повноваженнях на їх вчинення.
Судовим рішенням, яке ухвалює суд у разі укладення сторонами мирової угоди, як це зазначено в ч. 4 ст. 175 ЦПК, є ухвала суду про закриття провадження у справі.
Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Водночас застережемо, що в разі, коли умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч. 5 ст. 175 ЦПК). Суд не визнає також мирової угоди, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії (дії особи, якій він доручив ведення справи) суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 6 ст. 175 ЦПК).
Викладення спочатку норми про закриття провадження у справі ухвалою в разі укладення мирової угоди, а далі норми про постановлення за клопотанням сторін ухвали про визнання мирової угоди не можна розуміти як необхідність постановлення 2 ухвал за наявності такого клопотання. Уявлення про необхідність 2 ухвал суперечило б змісту ст. 206 ЦПК про наслідки закриття провадження у справі, після якого може бути лише повторне звернення до суду у випадках, передбачених цією статтею.
Тому при укладенні мирової угоди суд постановляє одну ухвалу, але за наявності клопотання сторін у справі в цій ухвалі вирішуються питання як про визнання мирової угоди, так і про закриття провадження у справі. Звичайно, не повинно виникати ситуації, коли суд закриває провадження у справі, а у визнанні мирової угоди відмовляє.
Спеціальних вказівок щодо змісту ухвали в частині визнання мирової угоди ст. 175 ЦПК не містить. Тому це питання слід вирішувати, виходячи із загальних положень ст. 210 ЦПК про зміст ухвали суду, але відповідно до суті мирової угоди.
Так, взаємні поступки сторін у мировій угоді щодо своїх зобов'язань за своїм змістом є передбаченим ст. 202 ЦК правочином, а визнання мирової угоди ухвалою суду налає цьому правочину характеру офіційності Тому умови мирової угоди мають бути відтворені в ухвалі сулу про закриття провадження, таким чином, до правового змісту її не виникатиме питань.
Така чіткість викладення в ухвалі суду умов мирової угоди важлива і з огляду на можливу необхідність визначення підстав позову в разі звернення за судовим захистом при невиконанні стороною зобов'язання за мировою угодою.
Забезпечення позову
Забезпечення позову — це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.
Судова практика, на відміну від наукової, визначає забезпечення позову як сукупність процесуальних дій. які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог (преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 p. Х° 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Позивач, звертаючись до суду з позовом, може вимагати від суду певних гарантій того, що у випадку ухвалення рішення у справі на його користь це рішення можна буде виконати в примусовому порядку, якщо відповідач буде ухилятися від добровільного Його виконання. Тому суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову.
Між тим, в літературі висловлюється думка про те, що вжиття заходів забезпечення позову не надає відповідачу достатніх гарантій їх правомірності (зокрема при порушенні справи про банкрутство і запровадженні процедури зовнішнього управління), оскільки порушується загальноправовий принцип "audi alteram partem" (вислуховувати 2 сторони), і відсутні процесуально- правові гарантії для реалізації права на справедливий і публічний розгляд справи (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначається також, що забезпеченням позову порушуються принципи змагальності, рівноправності і гласності судочинства, а, власне, порядок забезпечення позову, що існує, не містить механізму, який би перешкоджав зловживанням у ході застосування заходів забезпечення позову.
Однак такі застереження спростовуються тим, що принцип рівноправності міститься у процесуальному законодавстві, і якщо воно дозволяє суду інколи ухвалювати рішення чи вживати заходів забезпечення на одностороннє прохання позивача, без заслуховування і навіть без виклику відповідача, то ці випадки, що пояснюються особливим умовами, є лише уявними порушеннями принципу рівноправності сторін, оскільки відповідач не позбавлений права оскаржувати ухвали суду. Тому, враховуючи надзвичайно важливе значення для судової практики інституту забезпечення позову, суди мають застосовувати його у чіткій відповідності до процедури, визначеної процесуальним законом. Отже, забезпечення позову можливе теоретично та практично.
Важливо наголосити, що від забезпечення позову слід відрізняти:
1) забезпечувальні заходи щодо зберігання речей, що є предметом спору. Це новий для вітчизняного права різновид зберігання, який був відомий ще за часів римського права як секвестр (від лат. — sequestrum). Зміст секвестру полягає в тому, що особи, між якими виник спір, на час його вирішення (судом або за згодою сторін), зобов'язані передати спірну річ третій особі — секвестратору, а останній, у свою чергу, повинен її згодом повернути тому, на користь кого буде вирішено спір. Зокрема, положення ч. 1 ст. 976 ЦК передбачають 2 види секвестрів: договірний та судовий;
2) забезпечення виконання зобов'язань, що регулюються главою 49 ЦК та іншими актами цивільного законодавства. Так, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК);
3) способи забезпечення доказів, які передбачені ст. 133 ЦПК. зокрема допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням тощо;
4) забезпечення виконання рішення суду (ст. 217 ЦПК). Відповідно до цієї норми суд, який ухвалив рішення, може не лише визначити порядок і строк його виконання, а також забезпечити його виконання (наприклад, на підставі Закону "Про виконавче провадження" або з врахуванням положень Указу Президента України від 24 березня 2008 р. № 261/2008 "Про додаткові заходи щодо підвищення ефективності виконання рішень судів").
Суб'єктом права вимагати забезпечення позову може бути як особа, яка пред'явила позов до суду, так і будь-яка інша особа, яка бере участь у справі, а саме: 1) позивач; 2) відповідач, який пред'явив зустрічний позов; 3) третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору; 4) органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Проте слід мати на увазі, що відповідна заява останньої групи осіб має бути у будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків від його забезпечення відповідно до ст. 155 ЦПК здійснюється лише за рахунок цієї особи (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Запроваджено норму щодо змісту заяви про забезпечення позову. Так, відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК у заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:
1) причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто об'єктивні обставини та (або) припущення щодо обставин, що мають реальну загрозу невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, тобто вказують на те, що невжиття заходів забезпечення
позову може ускладнити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду;
2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. До речі, вживання в цьому випадку терміна "вид" можна розглядати як своєрідне упорядкування субординації з визначеними ст. 4 ЦПК способами захисту, які застосовуються судом. Види забезпечення позову наведені в ч. 1 ст. 152 ЦПК.
Щодо змісту заяви про забезпечення позову, суб'єкт права вимагати виконання таких дій зобов'язаний вказати не лише вид забезпечення позову, який він вважає за доцільне застосувати, а й навести належні мотиви щодо застосування саме цього заходу;
3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Зазначені відомості залежать від характеру спірних правовідносин, виду забезпечення позову, стадії розгляду справи, на якій вони застосовуються, та від інших обставин, які належать до істотних в контексті позитивного вирішення такої заяви.
Відповідно до ч. З ст. 151 ЦПК забезпечення позову допускається на будь- якій стадії розгляду справи. Хоча у переважній більшості випадків заходи забезпечення позову вживаються під час попереднього судового засідання (п. 7 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Але якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або її не вирішив суд першої інстанції, то заява про забезпечення позову допускається на стадії апеляційного провадження. Однак, оскільки, на відміну від п. 7 ч. 1 ст. 301 ЦПК, у гл. 2 розділу V ЦПК не передбачено забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у разі надходження відповідної заяви її повертають заявникові (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
За загальним правилом звернення до суду, як вбачається із норм ЦПК, заява про забезпечення позову подається одночасно із позовною заявою. Про це також зазначається в Методичних рекомендаціях щодо забезпечення позову, затв. наказом Державного комітету України по водному господарству від 22 вересня 2004 р. № 245.
Водночас норми ч. 4 ст. 151 ЦПК допускають вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, якщо це потрібно для запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До такої заяви додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову (частини 3, 4 ст. 151 ЦПК). Отже, лише у зазначених
випадках може подаватися заява про забезпечення позову до подання позовної заяви.
У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом 3 днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову (ч. 5 ст. 151 ЦПК).
Вид и забезпечення позову
Зокрема, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.
Наведений перелік видів забезпечення не є вичерпним, а тому за наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, установлених ч. 4 ст. 152 ЦПК.
До того ж, суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов'язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо).
У справах про захист трудових чи корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов'язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов'язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Застосування заборони вчиняти певні дії інколи використовується для блокування (нейтралізації) виконання рішення суду, ухваленого в іншій справі, що набрало законної сили. Відповідно, додатково наголошується про недопустимість забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових
рішень, що набрали законної сили (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (ч. 6 ст. 152 ЦПК). У порядку забезпечення позову не можна забороняти вчиняти дій, які прямо дозволені законом під час розгляду спору.
Р озг ляд заяви про забезпечення по зову
Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 153 ЦПК). Закон не визначає, який саме суд зобов'язаний розглянути заяву про забезпечення позову, подану до подання позовної заяви. Логічно, що за таких обставин заінтересованій особі необхідно звертатися до того самого суду, який уповноважений відкрити провадження у справі за позовною заявою, яка в майбутньому має бути подана.
Заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається відповідним судом не пізніше 2 днів з дня її подання. За обґрунтованості вимоги заявника заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю, без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову. При цьому, розглядаючи цю заяву, суд може вимагати від заявника подати додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову (частини 2 і 3 ст. 153 ЦПК). У будь-якому разі, допускаючи забезпечення позову, суд може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим за розмір ціни позову (ч. 4 ст. 153 ЦПК).
Про вжиття заходів до забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо вона призначена. Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або частково. Така ухвала постановляється в порядку, визначеному ст. 209 ЦПК, і повинна включати мотивувальну частину, де разом із зазначенням мотивів, з яких суд (суддя) дійшов висновку про обґрунтованість припущення про те, що невжиття заходів забезпечення може в майбутньому ускладнити чи зробити неможливим виконання судового рішення, наводяться посилання на закон, яким суд керувався при постановленні ухвали.
Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, а якщо її постановлено без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, негайно після її виконання. Ухвала виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про забезпечення позову звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі. Оскарження ухвали про забезпечення оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання і не перешкоджає подальшому розгляду справи, а оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення позову іншим зупиняє виконання цієї ухвали (частини 5-7, 9- 11 ст. 153 ЦПК).
Особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом (ч. 12 ст. 153 ЦПК), зокрема, передбачену ст. 155 ЦПК.
Якщо заяву про забезпечення позову було подано без дотримання вимог ст. 151 ЦПК, суд своєю ухвалою повертає її заявнику (ч. 8 ст. 153 ЦПК).
Положеннями ст. 154 ЦПК визначено, що суд, зважаючи на пояснення другої сторони, може за заявою однієї зі сторін допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. Така заява розглядається судом у строки, встановлені ч. 2 ст. 153 ЦПК. На заміну способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, за винятком випадку, визначеного ч. 2 ст. 154 ЦПК, а саме випадку забезпечення позову про стягнення грошових коштів, коли відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення позову внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену у позовній заяві (частини І, 2 ст. 154 ЦПК). Вжиті заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу (першої, апеляційної чи касаційної інстанцій). Особа, щодо якої вжито заходів забезпечення позову без її повідомлення, протягом 5 днів з дня отримання копії ухвали (ця дата визначається за відомостями про поштове доставлення, вручення копії ухвали, за іншими фактичними даними) може подати до суду заяву про їх скасування, і ця заява розглядається судом протягом 2 днів (ч. 4 ст. 154 ЦПК). При пропущенні строку на подання цієї заяви настають наслідки, передбачені ст. 72 ЦПК.
Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, але їх неявка не перешкоджає вирішенню судом цього питання (ч. 5 ст. 154 ЦПК).
При відмові у задоволенні позову, закритті провадження у справі чи залишенні заяви без розгляду вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Разом з тим суд може одночасно з ухваленням такого судового рішення або після цього
постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову (ч. 6 ст. 154 ЦПК). За змістом цієї норми є підстави вважати, що при визначенні у судовому рішенні, що заходи забезпечення позову діють до дня набрання судовим рішенням законної сили, з настанням цього моменту ухвала суду про скасування заходу забезпечення позову не постановляється, ці заходи скасовуються відповідно до судових рішень, які набрали законної сили.
Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, суд скасовує своєю ухвалою також у разі неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами ч. 5 ст. 151 ЦПК, повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі (ч. 7 ст. 154 ЦПК).
У ст. 154 ЦПК не йдеться про долю вжитих заходів забезпечення позову в тому випадку, коли позов було задоволено і питання про їх скасування не вирішувалося. Оскільки забезпечення позову допускається, якщо невжиття їх може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч. З ст. 151 ЦПК), не буде помилковим вважати, що вжиті заходи забезпечення позову діють до виконання рішення суду, якщо суд, який ухвалив рішення до цього, за заявою відповідача їх не скасує чи не змінить. Немає сумніву, що у зазначеному випадку суд, одержавши повідомлення про виконання рішення, має вчинити відповідні дії для припинення заходу забезпечення позову.
Щодо реалізації конституційного права на оскарження судових рішень, слід звернути увагу на те, що відповідно до частин 9, 10 ст. 153 ЦПК ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування цього забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.
За змістом ст. 293 ЦПК окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову, а також про його скасування, проте ухвали про відмову в забезпеченні позову оскарженню не підлягають.
Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, ця ухвала відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК у касаційному порядку оскаржена бути не може (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 277; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.99.39 (0.02 с.) |