Мирова угода в процесі виконання. Зміна та встановлення способу і порядку виконання рішення суду

 

Чинним законодавством передбачена можливість та врегульовано укладення мирової угоди між сторонами на стадії виконання ухваленого рішення суду, а також вчинення відмови стягувача від його примусового виконання. Оскільки визначені у ст. 12 Закону "Про виконавче провадження" права й обов'язки сторін у виконавчому провадженні, у тому числі право стягувача подати заяву про відмову від стягнення та право сторін укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, стосуються всіх виконавчих документів, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, правила ст. 372 ЦПК про мирову угоду й відмову від примусового виконання рішення мають застосовуватися загальним судом у виконавчому провадженні як за судовими рішеннями, так і за іншими виконавчими документами (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження").

 

Специфіка цієї мирової угоди пов'язана із тим, що на відміну від дефініції ч. 1 ст. 175 ЦПК, де сформульовано поняття мирової угоди на стадії до вирішення спору судом, мирова угода в процесі виконання не може укладатись з метою врегулювання спору. Передбачається, що спір вже врегульований певним судом рішенням, яке набрало законної сили, за цим рішенням видано виконавчий документ, що надійшов для примусового виконання державному виконавцю. З огляду на це, мирова угода в процесі виконання не може стосуватись питань про визначення фактичних обставин та відповідних правовідносин, основною метою такої угоди є встановлення (зміна) способу та порядку виконання ухваленого судового рішення, що може ґрунтуватись на взаємних поступках і, безумовно, стосуватись лише прав та обов'язків сторін й предмета спору. Така мирова угода не може виходити за межі спірних правовідносин, стосуватися прав та обов'язків осіб, які не є

 

 

сторонами у спорі, створювати права та обов'язки для них тощо. Мирова угода, що розглядається, покликана сприяти закінченню виконавчого провадження, зокрема шляхом визначення конкретних заходів, дій, рішень тощо, що сторони беруться вчинити.

 

Окрім укладення мирової угоди, стягувач має право відмовитись від примусового виконання рішення, зробивши про це відповідну заяву. Слід відрізняти відмову стягувача від примусового виконання рішення від відмови позивача від позову, ці процесуальні дії не тотожні за своїм змістом, наслідками та формою тощо. Одним із основних наслідків відмови позивача від позову є неможливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав згідно із ч. З ст. 206 ЦПК. Перешкодою для виникнення цивільного процесу в такій ситуації буде не визнана мирова угода або прийнята судом відмова від примусового виконання, а судове рішення, що стало підставою відкриття такого виконавчого провадження (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК).

 

І визнання мирової угоди в процесі виконання рішення, і прийняття судом відмови від примусового виконання обумовлені певною процедурою, що викликає необхідність подання цих документів у письмовій формі спочатку державному виконавцеві, який не пізніше 3-денного строку зобов'язаний передати їх до суду за місцем виконання рішення для визнання або прийняття.

 

Питання про визнання мирової угоди та прийняття відмови від примусового виконання є підсудним тому судові, що розташований за місцем виконання відповідного рішення; слід вважати таким судом загальний місцевий суд, розташований на території відповідного підрозділу державної виконавчої служби, тобто за місцем проведення виконавчих дій.

 

При розгляді заяви про відмову від примусового виконання та мирової угоди суд має встановити, чи відповідають вони вимогам закону, чи не стосуються прав та обов'язків інших осіб, які не є учасниками цього спору, чи не вчинено їх з недоліками волі тощо.

 

За результатами дослідження обставин, викликаних необхідністю визнання мирової угоди або прийняття заяви про відмову від примусового виконання, суд має постановити ухвалу.

 

За правилом ст. 217 ЦПК суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. У тому випадку, коли суд не встановив порядку виконання свого рішення під час його постановлення в разі відсутності для цього об'єктивних підстав, або у подальшому виникнуть обставини, які вимагатимуть від суду встановлення або зміни способу і порядку виконання рішення, він вправі вирішити таке

 

 

питання вже після відкриття виконавчого провадження у зв'язку з виникненням чи наявністю обставин, що ускладнюють його виконання.

 

Відповідно до ст. 373 ЦПК відстрочка і розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання має стосуватися виконання лише судових виконавчих документів. Суб'єктом звернення є державний виконавець або сторона (виконавчого провадження); формою процесуального документа, за яким розпочинається подібний розгляд, є заява. Належним судом є суд, який розглядає справи в порядку цивільного судочинства та видав виконавчий документ; для розгляду подібних заяв встановлено виключну підсудність.

 

Надання відстрочки і розстрочки виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання у судовій практиці мають носити винятковий характер. Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 373 ЦПК і ст. 121 ГПК їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визнає, виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).

 

Відстрочка виконання рішення — відтермінування у часі належного строку виконання рішення суду в цілому, тобто перенесення строку виконання рішення, встановленого законом або судом, на більш пізній період. Надання відстрочки судом полягає у визначенні нової, більш пізньої ніж первинна, дати, з настанням якої й після завершення строку відстрочки рішення має бути виконано повністю. Відстрочка виконання рішення може стосуватись його в цілому, а також бути надаватися лише щодо окремих задоволених позовних вимог.

 

Розстрочка виконання рішення — це розподіл виконання рішення на частини, що підлягають виконанню протягом певного періоду часу або через певні періоди часу, що призводить до перенесення строку виконання рішення на пізніші періоди; зокрема, полягає в розподілі належних до сплати сум платежу на певні частини з встановленням конкретного строку для виконання кожної з визначених частин рішення. Суд має встановити, в яких частинах та в які строки має бути виконане рішення суду; зазвичай відбувається виконання рівними частинами через певні однакові проміжки часу.

 

 

В чинному законодавстві не міститься граничних строків для відстрочки та розстрочки виконання рішення суду, втім в цьому останній має виходити з міркувань доцільності та об'єктивної необхідності наданих саме таких строків відтермінування виконання рішення в цілому; наявність підстав для відтермінування має бути доведена боржником або іншою заінтересованою особою. Таким чином, строки такого відтермінування знаходяться у прямій залежності від обставин, що викликають необхідність надання такого додаткового строку до повного виконання рішення суду.

 

Способи виконання рішення суду слід визначати через ті заходи, що вживаються задля досягнення мети захисту порушених прав та свобод осіб, їх відновлення. Основні з них передбачені у ст. 4 Закону "Про виконавче провадження", зокрема такі заходи майнового характеру, як звернення стягнення на майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні. Серед заходів немайнового характеру згадуються такі, за яких боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

 

Визначається, в яких організаційно-правових та процедурних формах має відбутись виконання рішення суду, зокрема, порядок виконання рішення визначає місце його виконання, час проведення виконавчий дій, оформлення виконавчого провадження, послідовність дій тощо. Наприклад, якщо у виконавчому документі про стягнення грошових коштів зазначений певний номер рахунка, з якого мають бути стягнені грошові кошти, то в разі відсутності коштів на цьому рахунку державний виконавець не пізніше місячного строку з дня відкриття виконавчого провадження звертається до органу, який видав виконавчий документ, з клопотанням про заміну способу та порядку виконання рішення шляхом звернення стягнення на майно боржника або встановлення іншого способу та порядку виконання рішення.

 

За наявності обумовлених обставин суд вправі змінити встановлені ним або законом спосіб і порядок виконання рішення на інші, передбачені законодавством. Суд не може встановити новий спосіб захисту порушеного права, його дії щодо зміни чи встановлення способу і порядку виконання повинні бути спрямовані лише на забезпечення виконання резолютивної частини рішення, відповідати його меті, не спотворювати його змісту.

 

Єдиною підставою для відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання є наявність обставин, що ускладнюють виконання рішення. Примірний перелік, що не є вичерпним, підстав для відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання міститься в ст. 373 ЦПК, зокрема ними є хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо. Ці обставини об'єднуються їх об'єктивним та надзвичайним характером, незалежністю їх настання та перебігу від волі

 

 

боржника, причинним зв'язком між настанням цих обставин та ускладненням виконання рішення.

 

Категорія "обставин, що ускладнюють виконання рішення" має оціночний характер, віднесення тих чи інших обставин до них залежить від судового розсуду, а також від наданих доказів, що доводять наявність подібних обставин. При цьому не може бути підставою для невиконання судових рішень, які набрали законної сили, відсутність фінансування певних витрат у державному або іншому бюджеті, зокрема прийняття закону про державний бюджет (його зміст, що не передбачає витрат певного виду).

 

Окрім загального правила ст. 373 ЦПК щодо зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення суду законом встановлено спеціальні правила щодо окремих правових ситуацій, пов'язаних з необхідністю втручання суду в процес виконання рішення суду. Такі ситуації викликані особливим їх значенням та охоплюють вирішення питань про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу, оголошення розшуку боржника або дитини, примусове проникнення до житла чи іншого володіння, звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках, тощо (ст.ст. 374—379 ЦПК).