Міжгалузеві принципи, що властиві правосуддю в цілому

 

Принципами правосуддя є такі: здійснення правосуддя виключно судами; незалежності суддів і підкорення їх лише закону; здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом; здійснення судочинства державною мовою; гласності та відкритості судового розгляду; змагальності; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; обов'язковості судових рішень.

 

До міжгалузевих принципів належать також принципи: диспозитивності: процесуальної рівності сторін.

 

Зд ійснення правосудд я виключно суд ами

 

Відповідно до ст. 124 Конституції, ст.ст. 15, 107 ЦПК і ст. 5 Закону "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі та суспільстві. Всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, у разі виникнення спору можуть бути предметом судового розгляду.

 

Принцип незалежності суд д ів і під корення їх лише закону

 

Відповідно до ст. 6 Закону "Про судоустрій і статус суддів" суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу.

 

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.

 

 

Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, яке ґрунтується на вимогах закону.

 

У ст. 47 Закону "Про судоустрій і статус суддів" визначаються гарантії незалежності суддів. Незалежність суддів забезпечується: 1) особливим порядком їх призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; 2) недоторканністю та імунітетом суддів; 3) незмінюваністю суддів; 4) порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; 5) забороною втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді; 7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів; 9) функціонуванням органів суддівського самоврядування; 10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, членів їх сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; 11) правом суддів на відставку.

 

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією гарантій незалежності судді.

 

Р івність усіх учасників цивільног о процесу перед законом і суд ом

 

Рівність всіх учасників перед законом і судом закріплена п. 2 ч. З ст. 129 Конституції. Відповідно до ст. 24 Конституції не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників цивільного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

 

Принцип рівноправності означає, що дія законів однаковою мірою обов'язкова для всіх осіб, водночас всі особи мають рівні процесуальні можливості для здійснення і захисту своїх прав, інтересів та свобод. Цей принцип закріплений у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини і в конституційних законах більшості країн світу. Права людини належать їй від народження, є невідчужуваними, а тому немає людей із більшим чи меншим обсягом прав — всі від природи наділені одними і тими самими правами.

 

До складу принципу рівноправності входять принципи: 1) рівності усіх учасників процесу (зокрема цивільного) перед законом і судом; 2) змагальність сторін.

 

 

Принцип рівності у цивільному процесі поділяється на 2 складові — рівність перед законом і рівність перед судом, що підкреслює подвійність відносин, які мають місце у цивільному процесі, а саме — матеріальних відносин, які існують між сторонами цивільного процесу, та процесуальних відносин, які існують між сторонами та судом.

 

Цей принцип передбачає рівну можливість усіх осіб брати участь у судовому процесі, мати цивільний процесуальний статус, визначений ЦПК, здійснювати закріплені процесуальним законом права та обов'язки. Суд зобов'язаний охороняти права учасників цивільного процесу, роз'яснювати сторонам і іншим суб'єктам їх процесуальні права та обов'язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими правами.

 

Близьким до принципу рівноправності усіх учасників цивільного процесу перед законом і судом є принцип процесуальної рівноправності, який є проявом принципу рівності громадян перед законом і судом.

 

Іноді у процесуальній літературі наголошують, що наявність принципу процесуальної рівноправності сторін і його закріплення в нормах цивільного процесуального права обумовлено не лише проявом загальноправового принципу рівності громадян перед законом і судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах, але й самостійністю і рівним становищем суб'єктів у цивільних, сімейних та інших приватноправових правовідносинах, які становлять предмет судової діяльності в цивільному процесі. Однак принцип процесуальної рівноправності сторін становить обов'язкову основу під час розгляду будь-якого цивільного спору в суді. Учасники цивільних процесуальних правовідносин наділяються рівними можливостями обстоювати правомірність своєї позиції.

 

Зміст принципу процесуальної рівноправності складається з наступних елементів: 1) рівність сторін при зверненні до суду: позивач полає позов, а відповідач вправі пред'явити заперечення проти позову; позивач порушує справу, а копія позовної заяви надається відповідачеві тощо; 2) рівність можливостей захисту прав у суді: позивач може відмовитися від позову, а відповідач — від заперечення проти позову, відповідач може визнати позов, подати зустрічний позов, сторони можуть укласти мирову угоду тощо, суд повинен рівною мірою прагнути забезпечити участь у процесі обох сторін; 3) рівні можливості участі сторін у доказовій діяльності.

 

За своєю правовою природою принцип процесуальної рівноправності є законодавчо закріпленою гарантією справедливого судового розгляду. Крім того, він є одним із проявів загально-правового принципу верховенства права: сторони у цивільному процесі знають, якими процесуальними правами наділені як вони, так і їхні процесуальні супротивники.

 

Гласність і від критість цив ільног о процесу

 

Пункт 7 ч. З ст. 129 Конституції передбачає дію принципу гласності в українському судочинстві, що сприяє демократизації судочинства. Принцип гласності означає, що розгляд в цивільних судах є відкритим, що дозволяє присутність на слуханні справи будь-якої особи, тобто передбачається можливість вільного доступу до залу судового засідання не тільки осіб, що беруть участь у справі, але й всіх інших осіб, що виявили бажання бути присутніми при вирішенні спору. З метою висвітлення ходу процесу і його результатів у залі можуть бути присутніми працівники засобів масової інформації.

 

Відкритий розгляд справ дає можливість особам безпосередньо ознайомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення справ, сприяє зниженню суб'єктивізму суддів і дозволяє всім бажаючим переконатися в дотриманні встановлених процесуальним законом правових процедур розгляду справи.

 

Принцип гласності реалізується за допомогою правила, що розгляд справ в цивільних судах проводиться відкрито. Визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, полягає в їх праві ознайомитися з ними, в обов'язковому їх інформуванні про час і місце судового засіданні і про виконання окремих процесуальних дій.

 

Принцип гласності реалізується у наданому законодавцем праві кожній особі ознайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили.

 

Фактичні і юридичні передумови для реального забезпечення гласності судового процесу в суді створюються можливістю присутніх в залі засідання робити письмові замітки, вести стенограму й звукозапис. Кіно - і фотозйомка, відеозапис, а також трансляція судового засідання по радіо й телебаченню допускаються з дозволу суду, що розглядає справу.

 

Проведення в залі судового засідання фото - і кінозйомки, відео -, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, фіксування за допомогою власних записів та портативних аудіо-технічних засобів та поширення у подальшому відповідної інформації у СМІ є засобом, за допомогою якого не тільки присутні на судовому засіданні особи мають змогу ознайомитися з ходом засідання, тобто принцип гласності передбачає 2 форми отримання інформації з зали суду: а) безпосереднє сприйняття інформації в залі суду і

 

 

право фіксувати її різними засобами; б) сприйняття інформації про судовий процес за допомогою ЗМІ. Можна говорити і про третю форму — отримання можливості ознайомитися із судовим рішенням за допомогою офіційного реєстру судових рішень в мережі Інтернет. Це стало можливим з прийняттям Закону України від 22 грудня 2005 р. "Про доступ до судових рішень", на виконання якого був виданий Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 р. № 740 (частково цю функцію здійснюють також інформаційні системи).

 

Таким чином, гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі, інформувати про них по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації.

 

Законом передбачені винятки з конституційного принципу гласності. Закритий судовий розгляд допускається, якщо це необхідно: а) щоб запобігти розголошенню державної чи іншої таємниці, що охороняється законом; б) щоб запобігти розголошенню обставин особистого та сімейного життя людини; в) в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

 

В інших випадках проведення закритого засідання проводиться тільки за клопотанням особи, що бере участь у справі, і у випадку наведення нею доказів того, що в такому засіданні може бути розголошена комерційна, службова або інша охоронювана законом (наприклад, нотаріальна) таємниця. Задоволення клопотання провадиться на розсуд суду.

 

Присутніми на закритому засіданні (тобто перебувати в залі) можуть бути лише: а) особи, що беруть участь у справі (наприклад, сторони, треті особи, прокурор); б) в разі необхідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

 

Факт проведення закритого судового засідання не означає, що розгляд проводиться за спрощеною процедурою, всі правила судочинства повинні бути неухильно дотримані.

 

Під час судового розгляду справи в судовому засіданні має забезпечуватися повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Фіксація судового засідання за допомогою технічних засобів є новелою в процесуальному законодавстві. Цивільні процесуальні кодекси Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і інших країн СНД передбачають фіксацію ходу судового засідання в протоколі, який складається секретарем судового засідання. Для забезпечення повноти складання зазначеними кодексами дозволяється використання засобів звукозапису, зміст якого повинен бути відображений в протоколі судового засідання. Не є фіксація технічними засобами

 

 

обов'язковою і в європейських країнах. Наприклад, в Німеччині не допускається аудіо-і відеозапис судових засідань.

 

Разом з тим фіксація судового засідання за допомогою технічних засобів є однією з гарантій захисту прав, свобод і інтересів осіб, оскільки дає можливість апеляційній та касаційній інстанціям достовірніше встановити хід судового засідання.

 

Деякі процесуалісти вважають за можливе у разі відсутності у суду технічних засобів клопотати про самостійний запис процесу (за допомогою власного диктофона). Однак такі клопотання не підлягають задоволенню, оскільки офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом. Це означає, що хоча і аудіо - і відеозаписи судового засідання можуть здійснюватися не тільки працівниками суду, а іноді і без відома суду, проте приєднати ці аудіо - відеокасети до матеріалів справи як офіційний запис судового засідання не можна.

 

Це справедливо, оскільки незважаючи на конституційне правило про гласність судочинства, все, що відбувається в залі судового засідання, повинно здійснюватися під контролем суду. Це не виключає право осіб, що беруть участь в справі, використовувати диктофони в ході відкритого судового засідання, що узгоджується з принципом гласності судочинства, проте такий запис не може вважатися офіційним записом засідання.

 

Однією з гарантій забезпечення принципу гласності у процесі є правило, що рішення суду, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується публічно. І навпаки: для забезпечення нерозголошення відомостей, що стали відомі суду в закритому процесі, рішення суду прилюдно не оголошується, однак результат розгляду має бути відомим присутнім, тому публічно проголошується лише резолютивна частина рішення.

 

Змагальність сторін

 

За своєю суттю цивільний процес є змаганням осіб у доказуванні перед судом своєї позиції (наявності порушеного права, що потребує захисту, або його відсутності). Принцип змагальності — один з основних принципів цивільного судочинства, а забезпечення змагальності — одне з головних завдань судової реформи. Цей принцип створює необхідні умови для виявлення всіх обставин, що мають істотне значення для справи, та винесення обґрунтованого рішення.

 

Суть змагальності полягає утому, що кожна з сторін пред'являє свої докази

— позивач в обґрунтування своїх вимог, відповідач — в обґрунтування

 

 

заперечень про них чи визнання вимог, а суд аналізує їх та робить свої висновки.

 

У силу дії принципу змагальності сторони, інші особи, що беруть участь у справі, якщо вони прагнуть найсприятливішого рішення для себе чи осіб, на захист прав яких пред'явлений позов, зобов'язані повідомити всі істотні для справи юридичні факти, пред'явити докази, здійснити інші процесуальні дії, що мають переконати суд у правоті цієї сторони. Цей принцип передбачає реальне покладення обов'язку з доказування обставин, що мають значення для справи. А у випадку невиконання цього обов'язку чи у випадку неактивності у процесі сторона може зазнати негативних наслідків у вигляді несприятливого для неї рішення.

 

Змагальність у цивільному судочинстві полягає в такому: 1) дії суду залежать від вимог позивача й заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог; 2) можливість вільного використання сторонами засобів доказування; 3) можливість дня сторін брати участь у розгляді справи особисто або через представника; 4) кожна сторона самостійно доводить факти, що є обґрунтуванням її вимог і заперечень.

 

Умовою реалізації принципу змагальності є процесуальна рівність сторін, оскільки змагатися у обстоюванні своїх прав та інтересів сторони можуть лише у однакових правових умовах. І навпаки, принцип процесуальної рівноправності сторін забезпечується змагальною формою судочинства, яка надає їм можливість рівною мірою "змагатись" перед судом.

 

Забезпечення апеляційног о та касаційног о оскарження рішень суд у

 

Судочинство не може існувати без визначених шляхів виправлення помилок, наприклад, судами вищих інстанцій. Тому особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень суду у випадках та порядку, встановлених ЦПК.

 

Обов'язковість судових рішень

 

Статтею 13 Закону "Про судоустрій і статус суддів" закріплене положення, згідно з яким рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

 

 

Це положення визначає особливу роль суду серед інших органів державної влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у приватній сфері.

 

Основою цієї норми є принцип загальнообов'язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов'язковість рішень суду, що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо та їх посадовими чи службовими особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; 2) ці органи та особи не можуть приймати акти, що суперечать рішенню суду, яке набрало чинності, виходячи із припущення про його неправильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може скасувати рішення суду, що набрало чинності.

 

Невиконання	судового рішення	може потягти	кримінальну,
адміністративну	або дисциплінарну	відповідальність.	Так, умисне

невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повноважень

повинна вжити заходів щодо виконання рішення, ухвали, постанови у справі, або перешкоджання нею їх виконанню тягне кримінальну відповідальність за ст. 382 Кримінального кодексу України (КК), згідно з якою умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню карається штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3 років. Ті самі дії, вчинені службовою особою, караються штрафом від 750 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до З років. Указані дії, вчинені службовою особою, яка обіймає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за такий самий злочин, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, караються позбавленням волі на строк від З до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини карається позбавленням волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

 

Раніше ця стаття також передбачала кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішень суду або перешкоджання їхньому виконанню, але лише для службових осіб. Тепер же кримінальна відповідальність у вигляді штрафу від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до 3 років поширюється на всіх осіб.

 

 

У випадку, коли службова особа не вживає заходів щодо виконання такого судового рішення, як окрема ухвала, чи окрема постанова суду або судді, вона може бути притягнута до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), згідно з якою умисне залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді - тягнуть накладення штрафу від 5 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 

За невиконання службовою особою судового рішення, якщо в її діянні немає ознак злочину або адміністративного правопорушення, можливе притягнення цієї особи до дисциплінарної відповідальності.

 

Відповідно до ст. 89 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження" (в редакції Закону від 4 листопада 2010 p.) у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб — від 20 до 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника — юридичну особу — від 40 до 60 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання

 

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.

 

Принцип зд ійснення суд очинства д ержавною мовою

 

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Згідно з ст. 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Мова судочинства визначається також ст. 21 Закону У PCP від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській PCP". Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства визнання української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами.

 

 

Державною мовою здійснюються ведення судового процесу, складання судових документів та інші процесуальні дії.

 

Норми процесуального законодавства гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право користуватися в судовому процесі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють (ч. 2 ст. 7 ЦПК). Відповідно до ст. 12 Закону "Про судоустрій і статус суддів" суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. У судах, разом з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України від 15 травня 2003 р. "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів державного бюджету України.

 

Незалежно від того, якою мовою провалиться судочинство, на суд покладено обов'язок всі судові документи складати державною мовою.

 

Таким чином, як і раніше, судочинство здійснюється тільки українською мовою, тобто суддя веде справу та складає документи українською мовою. Іншим учасникам процесу закон дозволяє використовувати мови нацменшин, що традиційно використовуються в межах певної території держави, і подавати до суду документи на них. Якщо мову нацменшини в суді не розуміють, то відповідно до процитованої ст. 12 Закону "Про судоустрій і статус суддів" має бути залучений перекладач за державний рахунок (сьогодні подібні витрати не передбачені державним бюджетом).

 

Принцип диспозитивності (від лат.— розпоряджаюся) є одним з основних демократичних принципів процесу, який передбачає можливість розпоряджатися процесуальними засобами захисту, є втіленням свободи прав особи, гарантованої Конституцією.

 

Принцип диспозитивності — це принцип, відповідно до якого заінтересовані особи, які беруть участь у справі, мають можливість вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів.

 

Тобто розгляд цивільного спору в порядку цивільного судочинства виникає, як правило, з ініціативи заінтересованих осіб, і суд вирішує тільки ті вимоги за суттю, про вирішення яких заявляють сторони, і не може вийти за межі цих вимог. Дії суду залежать від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог. Суд

 

 

може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін.

 

Диспозитивний характер мають права сторін, передбачені ЦПК. В літературі відзначають, що принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це — vigilantibus jura scripta sum; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum поп fil injuria; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogère cogiiur, немає судді без позивача — nemo judex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — res in judicum dedueta.