Засоби, способи (методи) та типи правового регулювання.

За допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, саме через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки.

Терміни «спосіб», «засіб», «метод» близькі за змістом і у значній мірі збігаються.

Правові засоби — це певні юридичні категорії та діяння суб'єктів з їх застосування з метою досягнення конкретного результату.

У політології під засобами розуміють не тільки політичні норми, цінності, декларації, а й певні дії (мітинги, пікети, вибори, референдуми), які впливають на досягнення поставлених цілей.

До правових засобів Ю. Тихомиров відносить також дії: видання підзаконних нормативно-правових актів на основі, на виконання та у відповідності із законом, процес відміни та зміни цих актів, правильне застосування законів тощо.

Своєрідність правових засобів полягає у тому, що:

— вони мають певну соціальну цінність, оскільки забезпечують досягнення поставлених цілей;

— відображають інформаційні якості права;

— поєднуючись між собою, створюють умови для дії права;

— викликають певні юридичні наслідки;

— забезпечуються примусовою силою держави.

Професор В. Горшеньов поділяє засоби правового регулювання на засоби впливу (зовнішні фактори щодо волі суб'єктів — це дозволи та заборони) та засоби реалізації права (результат реагування суб'єктів на правовий вплив — здійснення дозволених законом дій та утримання від заборонених дій).

У юридичній літературі засоби правового регулювання класифікують за певними критеріями.

Залежно від ступеня складності розрізняють:

— прості (суб'єктивні права та юридичні обов'язки; заохочення і покарання; пільги та заборони);

— складні (норма; інститут).

Залежно від функціонального призначення:

— регулятивні (дозволи);

— охоронні (засоби захисту).

За предметом правового регулювання:

— конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні тощо.

За характером:

— матеріальні (рекомендації);

— процесуальні (позов).

За часом дії:

— постійні (громадянство);

— тимчасові (премія).

Залежно від виду правового регулювання:

— нормативні (заборони, встановлені нормами права);

— індивідуальні (акт застосування права).

Залежно від інформаційно-психологічної спрямованості:

— стимулюючі (заохочення);

— обмежуючі (примус).

Заслуговує на увагу позиція С. Бобровник та О. Скакун, які виокремлюють три основні способи правового регулювання: дозволи, заборони та зобов'язання, що відповідають регулятивно-статичній і регулятивно-динамічній функції права.

Дозволи — важливий елемент правового регулювання, які забезпечують соціальну свободу та активність людини. Вони набувають юридичного характеру з моменту їх закріплення в уповноважуючих нормах у вигляді суб'єктивних прав та реалізуються у формі використання, що визначає добровільний характер, їх залежність від бажання суб'єкта, якому належить суб'єктивне право.

Заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів, покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права. Вони — важливий засіб забезпечення організованості суспільних відносин, створення перешкод для небажаної, суспільно небезпечної чи шкідливої поведінки. Заборони мають обов'язковий характер, забезпечуються засобами юридичної відповідальності та знаходять закріплення у забороняючих нормах, реалізуються у формі дотримання правових норм.

Зобов'язання — це нормативне закріплення юридичного обов'язку вчиняти певні дії в інтересах суб'єктів права. Даний вид юридичного обов'язку має активний характер, передбачає певну поведінку, є гарантією використання суб'єктивних прав і реалізується у формі виконання правових норм.

За допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми. Саме, через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки. Способам правового регулювання відповідають регулятивно-статична та регулятивно-динамічна функції права. Покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права, заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів; дозволи забезпечують соціальну активність суб'єктів та певний рівень їх свободи; зобов'язання сприяють реалізації покладених на осіб обов'язків, їх виконання гарантується з боку держави у вигляді застосування юридичної відповідальності. Крім основних способів правового регулювання, виділяють ще і додаткові, такі як: стимулююча дія норм права, застосування засобів примусу, попереджувальна дія норм права. Виділення названих способів як додаткових пояснюється тим, що вони розглядаються як певний вид обов'язку. За допомогою цих засобів забезпечується належне використання наданих прав та виконання покладених на суб'єктів обов'язків, здійснюється утримання від заборон.

Застосування того чи іншого способу правового регулювання залежить від типу правового регулювання (загально-дозвільний, спеціально-дозвільний), на формування якого впливає зміст правових відносин.

Тип правового регулювання — це спосіб поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.

Загальнодозвільний тип правового регулювання передбачає дію принципу: «дозволено все, окрім прямо забороненого законом» та має місце у процесі регулювання цивільних, трудових, житлових, сімейних та інших відносин. Даний тип правового регулювання сприяє розвитку ініціативності, самостійності у прийнятті рішень.

Спеціально-дозвільний тип правового регулювання встановлює використання заборон, у рамках яких норма права передбачає конкретні дозволи, що відображається у вигляді принципу: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». Цей тип правового регулювання називають дозвільним, а тому він застосовується найчастіше у адміністративному праві та потребує чіткого впорядкування суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності.

П. Рабінович вказує на певні критерії класифікації різновидів типів правового регулювання. За способом сполучення дозволів та заборон виділяють загальнодозвільний та спеціально-дозвільний вид правового регулювання; за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання, ділиться на централізоване та нецентралізоване; за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, виділяють загальне (нормативне) та індивідуальне правове регулювання.

Питання щодо методів, способів і типів правового регулювання має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення.

На думку Е. Трубецького, при створенні та розвитку права необхідно враховувати два фактора: з одного боку, історичний досвід правового життя суспільства, а, з іншого — ідеї розумного впливу на соціальні процеси; і тоді будуть підібрані найбільш ефективні методи, способи, типи і режими правового регулювання.

У підходах щодо видів правового регулювання існують різні погляди. Поділу на нормативне й індивідуальне правове регулювання дотримуються С. Бобровник, О. Скакун, вважаючи, що ці види регулювання пов'язані між собою.

Нормативне регулювання повинно забезпечувати єдиний порядок та стабільність в регулюванні суспільних відносин за допомогою прийняття нормативно-правових актів, розрахованих на багаторазове застосування. Індивідуальне регулювання базується на нормативному і має враховувати конкретну життєву ситуацію чи конкретну особу, шляхом прийняття актів застосування права.

Дещо по-іншому підходить до вирішення даного питання В. Нерсесянц, поділяючи правове регулювання, що існує у абстрактно-загальній формі, яка передбачає, що норма права ще не має конкретизуючого регулятивно-правового значення стосовно конкретної поведінки конкретної особи у конкретних умовах, та правове регулювання у гранично-конкретизованій формі — це конкретизуюча регулятивно-правова дія норми права щодо конкретної поведінки конкретної особи у конкретній ситуації.

 

 

56. Поняття, основні елементи та стадії механізму правового регулювання.

Правове регулювання — це процес, що триває в часі, який є досить складним і довготривалим. Процес правового регулювання охоплює кілька стадій або етапів. Першим з них є правова регламентація суспільних відносин — це стадія, на якій відбувається розробка юридичних норм, здійснюється загальне не індивідуалізоване регулювання суспільних відносин.

Перший етап правового регулювання тісно пов’язаний із правотворчістю — діяльністю, спрямованою на створення правових норм, яка починається з виявлення потреби у правовому регулюванні і закінчується прийняттям і введенням у дію правових розпоряджень. В сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою правотворчість — це процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб’єктами в межах відповідних процедур. Нормативні рішення мають носити істинно правовий характер, прийматись з урахуванням усього спектра умов життєдіяльності суспільства та реальних суспільних потреб.

Другим етапом виступає конкретизація прав і обов’язків у випадках, коли настає ситуація, передбачена нормою права (певний юридичний факт), у результаті якої суб’єкти вступають у правовідносини і у них виникають взаємопов’язані суб’єктивні права й юридичні обов’язки. Проте не завжди для виникнення правових відносин достатньо самих юридичних фактів. Як відомо, деякі відносини можуть розпочатись лише за участі спеціально уповноважених органів, що приймають індивідуальне рішення, на основі якого суб’єкти наділяються правами та обов’язками. Такі правозастосовчі рішення самі виступають у ролі юридичних фактів, які в окремих випадках мають вирішальне значення.

Третій етап правового регулювання є кінцевою стадією процесу правового регулювання, який завершується фактичною реалізацією, впровадженням у життя прав і обов’язків суб’єктами правових відносин у формі використання, дотримання і виконання. Реалізація права є результатом правового регулювання і постає як завершальний підсумок специфічного правового впливу, що здійснюється як суто правовими засобами, так і внаслідок виховного, інформаційного, ідеологічного та іншого впливу права на поведінку суб’єктів. На цій основі встановлюється режим законності і правопорядку.

Використання у певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта — нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один із яких — нормативно-правовий, а інший — акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта — правомірної чи неправомірної.

Розглянемо складний процес правового регулювання.

1. Перша стадія механізму правового регулювання — стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості).Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можлива лише за наявності норми права, об'єктивованій у законі про пенсії. Однак, як загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, здійснювані на другій стадії.

2. Друга стадія механізму правового регулювання пов'язана з виникненням конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права). Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення про призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.

Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок.

Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину С. (індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб'єктивного права на одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб'єктивного обов'язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб'єктивного юридичного обов'язку органу соціального забезпечення — видача пенсії. У разі правомірної поведінки суб'єктів правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

3. Третя стадія механізму правового регулювання — застосування санкцій правової норми — виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона — правопорушники — зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної відповідальності). Зобразимо основне із сказаного у вигляді схеми трьох стадій механізму правового регулювання:

Стадії механізму правового регулювання (варіант правомірної поведінки) можна представити і в більшій кількості, розбивши другу стадію в запропонованій схемі на такі:

• виникнення суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

• безпосередня реалізація суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

• застосування права (як факультативна — можлива, але не обов'язкова стадія).

Елементами, що забезпечують динамічну сутність механізму правового регулювання, визначають рух реальних правовідносин, виступають юридичні факти. Режим сприяння механізму правового регулювання забезпечується законністю, державною дисципліною, які разом із правосвідомістю і правовою культурою є обов'язковими протягом усієї його дії.

57. Ефективність правового регулювання.

Ефективність механізму правового регулювання - це міра досягнення очікуваного результату правового регулювання, тобто співвідношення між установленою метою правового регулювання суспільних відносин і реальними результатами (м е т а -р е з у л ь т а т). Ефективність правового регулювання є одним із визначальних показників його якості поряд з цінністю (задоволення потреб, інтересів, розвитку людини, соціальних груп, суспільства) і економністю (адекватність обсягу соціальних витрат результатам правового регулювання суспільних відносин). Ефективність механізму правового регулювання означає оптимальний захід цілеспрямованого впливу права на суспільні відносини, тобто досягнення мети - одержання передбачуваних і бажаних для творця правових норм результатів їх здійснення. Мета, якщо її зміст становлять юридичні наслідки, є найкращим задоволенням двох основних конфліктуючих потреб людини та суспільства: справедливості (свободи)! безпеки (порядку). У нормотворчого органу можуть бути й інші цілі (економічні, екологічні, політичні, соціально-культурні), крім юридичних. У такому разі ефективність правового регулювання визначається досягненням усіх цілей.

Критерієм ефективності механізму правового регулювання є ступінь відповідності первинних правових способів (дозволів, зобов'язань, заборон) регулювання суспільних відносин відповідним формам реалізації норм права (використання, виконання, додержання).

Ефективність механізму правового регулювання можна вивчати в різних "вимірах". Ефективність механізму правового регулювання за рівнем досягнення мети:

o поведінкова як рівень досягнення безпосередньої (поведінкової) мети - поведінки адресатів, що відповідає нормам права (наприклад, зниження кількості порушень водіями на дорогах унаслідок підвищення рівня дисципліни);

o фактична як рівень досягнення опосередкованої мети - діяльність, вчинена відповідно до норм права (наприклад, зниження кількості нещасних випадків на дорогах як кінцевий результат, що настав завдяки досягненню поведінкової мети).

Ефективність механізму правового регулювання за часом досягнення мети (темпоральні цілі): найближча (законодавче забезпечення формування недержавних форм власності);

перспективна (створення ринкової економіки). Ефективність механізму правового регулювання за спрямованістю мети:

прогресивна - спрямована на зміни, зумовлені новими суспільними процесами або формуванням нової ситуації (приватизація квартир);

"негативна" - спрямована на витіснення або зменшення явищ, небажаних для суспільства (ліквідація злочинів, пов'язаних із терористичними акціями).

58. Поняття джерела (форми) права. Співвідношення понять “форма” та “джерело” права.

В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм. Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —

це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні. Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Поняття «форма права» та «джерело права» тісно взаємопов'язані, але не збігаються. Якщо «форма права» показує, як зміст права організовано і виражено зовні, то «джерела права» - це витоки формування права, систему чинників, що зумовлюють його зміст і форми вираження. Джерело права визначається в юридичній літературі неоднозначно: і як діяльність держави щодо створення правових приписів, і як результат цієї діяльності. Зміст і форма права не є результатом довільного конструювання законодавця. Їх першопричини закладені в системі суспільних відносин, що виключають монізм джерела і зумовлюють різноманіття форм зовнішнього виразу права.

У правознавстві розрізняють матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права. Матеріальні - кореняться насамперед у системі об'єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Однак суспільні потреби повинні бути усвідомлені і скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності становлять джерело права в ідеальному сенсі.

59. Види джерел (форм) права.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист. Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою. У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності. Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга­дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону. Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства. З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі. Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому. Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра­рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

60. Нормативно-правовий акт як джерело права. Класифікація нормативно-правових актів.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб'єктами нормотворчості, який установлює, змінює чи скасовує норми права. Нормативно-правовий акт з'являється на ранніх етапах розвитку державності, поступово заміщує правові звичаї і стає для більшості правових систем основним джерелом права. З посиленням державної влади та її централізацією нормотворча діяльність органів державної влади набуває пріоритетного значення, а право одержує нову зовнішню форму вираження – закон.

Нормативно-правовий акт характеризується такими ознаками:

– приймається уповноваженими суб'єктами нормотворчості і в межах їх компетенції;

– є чітко структурованим (поділений на глави, розділи, пункти, статті тощо);

– має письмову форму й оприлюднюється в офіційних виданнях;

– розробляється і приймається з додержанням нормотворчої процедури;

– може бути оперативно змінений відповідно до потреб соціальної практики;

– входить до складу системи законодавства;

– є обов'язковим до виконання, забезпечується санкціями в разі його порушення.

Нормативно-правові акти покликані забезпечити ефективне правове регулювання у відповідних сферах суспільних відносин. Вони:

– диференційовані за видами суб'єктів, які їх видають;

– конкретизовані за видами суспільних відносин, які ними регулюються (предметом правового регулювання);

– складають ієрархічну систему, побудовану з урахуванням їхньої юридичної сили.

У системі нормативно-правових актів держави найвищу юридичну силу має Конституція, яка розглядається як Основний Закон. Залежно від способу вираження конституції можуть бути писаними і неписаними. Наступний щабель в ієрархії нормативно-правових актів займають закони, які приймаються парламентом і мають вищу юридичну силу порівняно з нормативними актами інших державних органів. Закони розрізняються за своїм змістом, формою, юридичною силою та порядком прийняття. Найбільш поширеними є конституційні і поточні закони. Система нормативних актів включає також інші підзаконні акти, прийняті центральними і місцевими органами виконавчої влади (регламенти, накази, інструкції тощо), органами місцевого самоврядування. Такі акти мають бути заснованими на законах, покликані конкретизувати їх зміст, не можуть їм суперечити.

61.Дія нормативного акта в часі, просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:

- момент вступу нормативно-правового акта в дію;

- момент припинення дії нормативно-правового акта;

- зворотна дія нормативно-правового акта.

У теорії права розглядаються такі варіанти вступу нормативно-правового акта в дію:

- якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем;

- з моменту ухвалення (Конституція України);

- з моменту опублікування;

- нормативно-правові акти, у яких не вказано час набрання чинності і щодо якого не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування;

- нормативно-правовий акт (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.

Момент припинення дії нормативно-правового акта настає внаслідок:

- закінчення терміну дії, на який видавався акт (за умови, що він був зазначений в нормативно-правовому акті);

- прямої відміни конкретного акта;

- фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання;

- із зміною обставин, для врегулювання яких було прийнято нормативно-правовий акт2.

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну, адміністративну відповідальність особи; Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але Існують винятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві передбачено, що у випадку коли нормативний акт, що був прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то він має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує відповідальність особи -то норми даного акту зворотної сили не мають.

Дія нормативних актів у просторі характеризується розповсюдженням їх впливу на певну територію:

- державу в цілому;

- відповідний регіон;

- адміністративно-територіальну одиницю;

- відповідне підприємство, установу, організацію.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території Його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян, осіб з подвійним громадянством, на всі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники (питання про притягнення їх до юридичної відповідальності вирішується на підставі юридичних угод), а також вищі посадові особи інших держав, які перебувають в Україні з офіційним візитом.

62. Поняття та ознаки закону. Види законів.

Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає від­правні засади правового регулювання суспільних відносин. Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками. Вони:

а) приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б) регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, органі­зація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого са­моврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відпові­дальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дис­циплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;

в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб держав­ної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Кон­ституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за пев­ною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підго­товку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та вве­дення в дію законів.

Види законів за значенням в механізмі правового регулювання:

1) основні (первинні) - здійснюють первинне правове регулювання суспільних відносин:

а) Конституція;

б) кодекси - закони, що регулюють сферу суспільних відносин у повному обсязі і, зазвичай, виключають підзаконне регулювання;

в) базові закони - закони, що визначають основи регулювання

певної сфери суспільних відносин і розраховані на їх конкретизацію в підзаконних нормативно-правових актах або актах об'єднань громадян;

2) допоміжні (оперативно-забезпечувальні) - доповнюють, змінюють чи скасовують їх, надають чинності іншим законам, міжнародним договорам (їх підтверджують):

* реформуючі - закони, що вносять доповнення або зміни до законів і кодексів;

o імплементаційні - закони, що регулюють порядок (процедуру) введення в дію інших законів;

o ратифікаційні - закони, що дають згоду на обов'язковість міжнародних договорів;

* скасувальні - закони, що припиняють дію законів (пряма відміна).

63. Конституція - основний закон держави та громадянського суспільства.

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення, заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти імператорської влади.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян.

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму національно-територіального устрою, організацію і систему державної влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування, визначає основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, створює політико-пра-вові умови формування структур громадянського суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об'єкт регламентації та впливу. Так, Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин — політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадян.

3. Конституція має народний х