Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світо­вої війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захис­ту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захис­ту прав людини. З початку 50-х років почали виникати ре­гіональні міжнародні організаційно-правові механізми за­хисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливос­тях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав лю­дини поділяють насамперед на універсальні та регіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захи­сту прав людини. Універсальні органи із прав людини ма­ють компетенцію, що поширюється на значну кількість дер­жав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учас­ницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.).

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів держа-вами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує су­дову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів держа-вами-учасницями. Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.

Особливе місце посідає Комісія з прав людини — універ­сальний орган, повноваження якого не пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав — членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав лю­дини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері1. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискри­мінації прав і захисту меншин.

Важливим повноваженням Комісії із прав людини є роз­гляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. З 1967 р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. У 1970 р. ЕКОСОР в резо­люції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові порушення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не ви­черпав національні засоби правового захисту.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких оби­рають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комі­тет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про захо­ди щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пак­ту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, вста­новленому в цій статті, повідомлення від інших таких дер­жав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пактом.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрис­дикцією держав, що ратифікували Факультативний прото­кол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не ви­черпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжна­родному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнарод­ною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підляга­ють опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями2.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав люди­ни створюються на підставі міжнародних договорів окре­мих груп держав, як правило в межах географічних регі­онів. На цей час регіональні механізми захисту прав люди­ни створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рам­ках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Аме­риці — згідно з американською Конвенцією про права лю­дини 1978 р.; в Африці — згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД та­кож було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р.3. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав — учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Імену­вання таких органів «регіональними» до певної міри умов­не, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходять­ся під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжаме­риканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соц­іальною хартією), конвенційні органі (Європейський комі­тет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Євро­пейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдсь­кому або такому, що принижує гідність, поводженню чи по­каранню).

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про по­рушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави —Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхід­ності може провести розслідування. Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб’єкта подачі заяви. По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заяв­ник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ух­валення останнього рішення у цій справі внутрішньодер­жавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вка­зувати його ім’я в разі офіційного опублікування резуль­татів розгляду скарги6; заяви, які одного разу вже були роз­глянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положен­нями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. 3 ст. 35).

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав люди­ни. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяль­ності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих дер­жавах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайом­лення громадськості та надання їх міжнародним міжурядо­вим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.