Становлення європейської системи захисту прав людини.

СПЕЦКУРС

«Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

І практика її застосування»

 

Становлення європейської системи захисту прав людини.

Конвенція була вчинена урядами держав – членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Конвенція набула чинностi 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачi на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і ста­новленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редак­ції Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року). Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорі­внювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істо­тно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішен­ня в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Євро­пейський суд з прав людини приділятиме розглядові ін­дивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил. Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як ав­торитетна й ефективна міжнародна судова установа.

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовт­ня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу са­мим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокре­ма, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам бу­ло надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, по­лягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У тако­му разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до тепе­рішнього часу). Реформа контрольного механізму та діяльність нового Суду

Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало почат­ком якісно нового етапу функціонування конвенцій­ного контрольного механізму.

Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Кон­венції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Євро­пейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Та­ким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повнова­ження щодо контролю за виконанням рішень Євро­пейського суду з прав людини, але його квазісудові по­вноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конве­нції є обов'язковою для всіх Сто­рін. Істотно змінилися організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв.

Отже, запроваджена Протоколом № 11 до Конвен­ції реформа спрямована передусім на перебудову сис­теми з метою скорочення тривалості «страсбурзького» провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної си­стеми захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.

 

Ратифікація Україною Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ). Правові наслідки ратифікації.

Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями) і для нашої держави вона набула чинності 11 вересня того ж року. Тим самим Україна взяла зобов’язання привести своє законодавство до міжнародних стандартів, закріплених в Конвенції. Зокрема, цим має займатися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У 1999 році Парламентська асамблея Ради Європи порушила питання про можливе припинення членства України в РЄ через те, що країна не поспішала змінювати своє законодавство у сфері прав людини відповідно до прийнятих нею міжнародних пактів. У жовтні того ж року для вивчення ситуації в Україну приїхали представники РЄ, за результатами їхніх висновків застосування санкцій було відкладено.

Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів РЄ, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Станом на грудень 2011 р. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. З групи дванадцяти конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи п’яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню – до 2; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії – до жодної з п'яти (підписані – дві); з групи конвенцій з соціальних питань – до жодної з 15-ти; з групи конвенцій щодо охорони здоров’я – до жодної з 18-ти; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту – до однієї з 14-ти (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права – до 9 з 22-х (підписана 1), з групи конвенцій з загального права та захисту інформації – до двох з 8; з групи конвенцій з біоетики – до жодної з двох.

Характеристика шестимісячного строку з дати винесення національними органами кінцевого рішення у справі як одна з умов прийнятності заяви.

Скарга може бути прийнятою до розгляду Судом, якщо з дня прийняття останнього рішення національними органами в даній справі пройшло не більше ніж шість місяців (ч.1 ст.35 Конвенції).

Дане правило жорстко пов’язане з питанням про вичерпання всіх національних засобів захисту, оскільки термін в шість місяців починає відлік саме з моменту вичерпання таких засобів. Як і питання про вичерпання всіх національних засобів захисту, правило шести місяців залежить від особливостей національного процесуального законодавства.

Листування з Судом

1. Після отримання від Вас першого листа або формуляру заяви Секретаріат Суду надсилає відповідь з повідомленням про те, що за Вашим іменем було відкрито справу, номер якої потрібно зазначати в усіх наступних листах до Суду. Надалі до Вас можуть звернутися за додатковою інформацією, документами чи роз’ясненнями, пов’язаними із заявою.

Секретаріат Суду не надає інформації щодо законодавства держави, проти якої спрямовано заяву, а також не надає юридичних консультацій стосовно застосування або тлумачення національного права.

2. Ви маєте своєчасно і сумлінно відповідати на листи Секретаріату Суду. Будь-яка затримка з відповіддю може розцінюватися як те, що Ви не зацікавлені у продовженні провадження в Суді, і розгляд заяви, відповідно, припиняється.

3. Якщо Ви вважаєте, що Ваша заява стосується одного з прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, і що всі умови прийнятності, викладені вище, задоволені, Ви повинні ретельно і розбірливо заповнити формуляр заяви і повернути його до Суду в найкоротші строки та у будь-якому випадку не пізніше шести місяців з дати направлення першого листа до Секретаріату Суду. Якщо формуляр та всі необхідні документи не будуть надіслані до Секретаріату Суду до спливу вказаного строку, це буде розцінено як те, що Ви не бажаєте підтримувати заяву в Суді і, відповідно, Вашу справу буде знищено.

Питання про смертну кару в контексті статті 2 та 15 Конвенції.

Право каждого лица на жизнь охраняется законом. Никто не может быть умышленно лишен жизни или казнен.

Сначала смертная казнь была разрешена – «Никто не может быть умышленно лишен жизни иначе как во исполнение смертного приговора, вынесенного после признания его виновным в совершении преступления, за которое законом предусмотрено такое наказание».

Потом после Протокола №6 она разрешалась только за военные преступления в военное время - Государство может предусмотреть в своем законодательстве смертную казнь за действия, совершенные во время войны или при неизбежной угрозе войны; подобное наказание применяется только в случаях, предусмотренных законом и согласно его положениям. Государство сообщает Генеральному секретарю Совета Европы соответствующие положения этого закона».ст 15. – «Во время войны или при иных чрезвычайных обстоятельствах, угрожающих жизни нации, любая из Сторон может принимать меры в отступление от ее обязательств, исключительно в тех пределах, которых требует острота положения, и при условии, что такие меры не противоречат другим ее обязательствам по международному праву».

В 2000 Протокол №13 полностью отменил казнь и установлен запрет отхода от этого правила. По ЕК право на жизнь – с момента рождения.

Государство в виде гос. органов не может лишать человека жизни, кроме случая когда в этом есть необходимость:

а) при защите любого лица от противоправного насилия;

b) при осуществлении законного задержания или предотвращения побега лица, законно держится под стражей;

c) при совершении правомерных действий для подавления бунта или мятежа.

Т.о. должна быть правомерность, абсолютная необходимость и надлежащая подготовка.

СПЕЦКУРС

«Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

І практика її застосування»

 

Становлення європейської системи захисту прав людини.

Конвенція була вчинена урядами держав – членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Конвенція набула чинностi 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачi на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і ста­новленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редак­ції Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року). Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорі­внювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істо­тно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішен­ня в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Євро­пейський суд з прав людини приділятиме розглядові ін­дивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил. Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як ав­торитетна й ефективна міжнародна судова установа.

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовт­ня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу са­мим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокре­ма, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам бу­ло надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, по­лягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У тако­му разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до тепе­рішнього часу). Реформа контрольного механізму та діяльність нового Суду

Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало почат­ком якісно нового етапу функціонування конвенцій­ного контрольного механізму.

Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Кон­венції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Євро­пейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Та­ким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повнова­ження щодо контролю за виконанням рішень Євро­пейського суду з прав людини, але його квазісудові по­вноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конве­нції є обов'язковою для всіх Сто­рін. Істотно змінилися організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв.

Отже, запроваджена Протоколом № 11 до Конвен­ції реформа спрямована передусім на перебудову сис­теми з метою скорочення тривалості «страсбурзького» провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної си­стеми захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.