ТОП 10:

Принцип автономного тлумачення.



З огляду на багатоманітність правових систем держав-членів Ради Європи, Страсбурзькому суду нерідко доводиться мати справу з великою кількістю правових понять, що не мають єдиного визначення в різних європейських країнах. Це практично унеможливлює тлумачення деяких термінів Конвенції відповідно до їхнього буквального значення. За цих умов Суд пішов шляхом пошуку "спільного знаменника" у розумінні відповідних понять. Причому наявність законодавчого визначення того чи іншого терміну в національному праві держави, що виступає відповідачем у справі, ще не означає, що результат розгляду справи є заздалегідь визначеним.

Таким чином, Європейський суд з прав людини під час розгляду конкретних справ найчастіше дотримується принципу автономного тлумачення конвенційних норм, пояснюючи це потребою враховувати "завдання та цілі Конвенції", що указує на взаємозв’язок і взаємообумовленість принципів автономного та ефективного тлумачення.

На даний момент, у результаті тривалої інтерпретації Судом положень Конвенції була сформована ціла система автономних понять – у його рішеннях можна знайти специфічні визначення таких термінів, як "цивільний" (civil), "кримінальний" (criminal), "обвинувачення" (charge), "особисте життя" (private life), "сімейне життя" (family life), "житло" (home), "кореспонденція" (correspon-dence), "майно" (property), закон (law) тощо. Зрозуміло, щоавтономне значення цих понять повинно враховуватися і національними органами законодавчої, виконавчої та судової влади під час застосування ними положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Принцип пропорційності та забезпечення рівності інтересів.

Виділяють три види прав людини та основні свободи, гарантованих Конвенцією:

  • абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі – незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя; заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);
  • права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі (специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість; право на справедливий суд);
  • права та свободи, користування якими може бути пов’язано з низкою дещо ширше сформульованих конфліктуючих інтересів (скажімо, у статті 9 Конвенції йдеться, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав i свобод інших осіб;)

Необхідно підкреслити, що у тих випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд завжди звертає увагу на кілька параметрів, встановлених Конвенцією,яким мають відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав, а саме:

  • наявність правових підстав для обмеження прав і свобод (права та свободи можуть бути обмежені лише в порядку, встановленому законом);
  • наявність легітимної мети для застосування обмежень;
  • пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав і свобод з огляду на легітимну мету, якої держава намагалася досягти.

Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення Конвенції.

Отже, враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що будь-яке обмеження прав і свобод повинно обов’язково пропорційно співвідноситися з легітимною метою, навіть, у тому випадку, коли таке обмеження прямо передбачене законом. Оскільки встановлення конкретних стандартів правозастосування конвенційних норм, в кінцевому рахунку, є прерогативою Європейського суду з прав людини (з огляду на положення ст. 32 Конвенції, яка визначає межі юрисдикції Суду), то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід звертати увагу при тлумаченні Конвенції.

Звернення Європейського суду з прав людини до національного права держав-учасників ЄКПЛ.

Європейський Суд з прав людини не застосовує національне право держав-учасниць Конвенції і не виносить рішення на його підставі. Але це не означає, що Суд не звертається при розгляді матеріалів справи до національного права. Скарга, що направляється до суду, повинна супроводжуватися детальними посиланнями на національні нормативно-правові акти, які були (чи не були) застосовані національним судом при вирішенні справи.

Звернення Суду до національного права може бути пов’язане:

а) З встановленням невідповідності чи відповідності національного права нормам Конвенції в зв’язку зі справою, що розглядається.

б) З встановленням прогалин в національному праві у сфері дії Конвенції. В цьому випадку Суд констатує відсутність у національному праві відповідної норми Конвенції, на основі якої повинно було бути прийняте рішення, але воно не було прийняте. Суд ні в якому випадку не розглядає прогалини в національному законодавстві як підставу для невиконання державами своїх зобов’язань згідно з Конвенцією

в) З рекомендаціями відносно вдосконалення національного законодавства з метою його більш повної відповідності нормам Конвенції.

Практика суду стала, врешті-решт, підставою для внесення державами-учасницями Конвенції значних змін до свого законодавства.

Суб’єкти звернення до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Суб’єкти звернення до Європейського суду: 1. фізичні особи; 2. Держава-учасниця ЄК; 3. група осіб; 4. організація; 5. юридична особа. Зараз стоїть питання про включення релігійних організацій.

До компетенції Європейського суду з прав людини входить розгляд як міждержавних справ, так і індивідуальних скарг. У першому випадку скарга подається в порядку ст. 33 Конвенції, де сказано, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції і протоколів до неї, яке було допущене іншою Високою Договірною Стороною. У другому випадку Страсбурзький суд розглядає індивідуальні скарги на підставі ст. 34 Конвенції, яка встановлює, що Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової органі­зації або групи осіб, котрі вважають себе потерпілими від порушення однією з держав, що ратифікували Конвен­цію, закріплених в ній прав і свобод.

Слід зазначити, що індивідуальну скаргу до Євро­пейського суду з прав людини може подати будь-яка фі­зична особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави-учасника Конвенції. При цьому не має значення, закон­но або незаконно перебуває дана особа на території держави.

Конвенція не встановлює обмежень правоздатності та дієздатності осіб. охочих подати скаргу до Страсбур­зького суду. тому дія статті 34 Конвенції розповсюджу­ється також на неповнолітніх. душевно хворих. інвалідів і ін.

Другу категорію потенційних заявників до Суду згі­дно з положеннями ст. 34 Конвенції складають неурядові організації. У такому статусі можуть виступати громадські організації, що утворили або не утворили юридичну особу. профспілки. різні асоціації соціального й добро­дійного характеру. політичні пар­тії, а також юридичні особи. що займаються господарсь­кою діяльністю.

Коли йдеться про групу осіб, котрі бажають подати заяву у порядку ст. 34 Конвенції, необхідно враховувати, що дана група повинна виникнути внаслідок ідентично­го й одночасного порушення прав осіб, що утворюють цю групу.

Кожен член групи повинен самостійно довести, що він є жертвою порушення в сенсі ст. 34 Конвенції. Тому заявниками не можуть бути етнічні групи або націона­льні меншини, оскільки вони прагнуть захистити права співтовариства як такого.

Отже обов'язковою умовою успішного розгляду ска­рги в Європейському суді з прав людини є визнання за­явника жертвою порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.219.167.194 (0.004 с.)