Правовий статус осіб без громадянства та осіб із подвійним громадянством

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.
Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права Грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип оправа крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.
Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).
Натуралізація — прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи — також може породити ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнаної громадянином іншої держави.
Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на основі міжнародного договору.
Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Деякі держави заохочують біпатризм (зазвичай з політичних міркувань). Він має певні негативні наслідки. Серед них слід відзначити:

а) наслідки, пов'язані з наданням дипломатичної захисту особам з біпатризмом;

б) наслідки, пов'язані з військовою службою осіб з біпатризмом.

У першому випадку можливі дві ситуації. Перша ситуація: дипломатичну захист особи з біпатризмом намагається надати одна з держав, громадянство якої ця особа має, проти іншої держави його громадянства. У цьому випадку питання про дипломатичної захист практично відпадає. Точніше, спроба її надати допустима, але такий захист буде відхилена на тій підставі, що відповідна особа має громадянство держави, проти якого здійснюється захист. Друга ситуація: особа з біпатризмом опиняється на території третьої держави, і на території цієї держави постає питання про надання такого особі дипломатичної захисту з боку держав його громадянства.
Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзначалося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.
Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.
Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави.
Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, наприклад при:
а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі;
б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що дається через 5-10 років;
в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія);
г) у результаті народження від батьків, які втратили громадянство;
д) позбавленні громадянства і т.д.

Безгромадянства може бути абсолютним і відносним.

Абсолютне безгромадянства - безгромадянства з моменту народження. Відносне безгромадянства - безгромадянства, що настало в результаті втрати громадянства. Безгромадянства являє собою правову аномалію. Держави борються з ним, прагнучи його обмежити.

Особи без громадянства (апатриди) не повинні бути безправними. В принципі їх правове положення визначається внутрішнім законодавством держави, на території якого вони проживають. Усі держави зобов'язані поважати основні права людини та у відповідності з цим забезпечити для осіб без громадянства відповідний режим. У кожній державі він, однак, має свої особливості.

Є два багатосторонні конвенції, присвячені особам без громадянства: Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 року і Конвенція про скорочення без-громадянства 1961 року. Метою Конвенції 1954 є не ліквідація самого безгромадянства, а встановлення на території держав-учасників певного режиму для осіб без громадянства. Вона захищає їх особистий статус, майнові права, передбачає свободу підприємництва для осіб без гражпанства деякі пільги у сфері отримання освіти, працевлаштування і т. д.

При розробці Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 розбіжності між зацікавленими державами були досить великі, тому сфера її застосування виявилася порівняно вузькою. Особливістю конвенції є те, що вона містить положення, що передбачають створення міжнародного органу, в який можуть звертатися безпосередньо особи без громадянства зі скаргами на невиконання учасниками Конвенції її постанов. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН функції згаданого органу покладені на Верховного комісара ООН у справах біженців.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці

II. 85. Поняття та види притулку
Право притулку - це суверенне право держави надавати особі, переслідуваному за мотивами, визначеним міжнародним правом, право безпечного проживання на своїй території, а також гарантія такій особі прав і основних свобод з боку держави-притулку.
Під політичним притулком розуміється надання державою будь-якій особі або особам можливості сховатися від переслідувань з політичних мотивів, яких вони зазнавали в країні свого громадянства чи місця проживання. Під переслідуванням з політичних мотивів розуміється переслідування не тільки за політичні переконання, але за громадську діяльність, релігійні переконання, расову чи національну приналежність і т. п.
Притулок, надане з дотриманням всіх міжнародних норм, має поважатися усіма іншими державами. Відповідно до норм, закріпленими в міжнародних документах, виділяють основні риси права притулку:
1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
2. Кожна держава має право надавати переслідуваним особам притулок на своїй території
3. Держава сама оцінює підстави для надання притулку.
4. Притулок не може бути надано в разі переслідування за вчинення неполітичного злочину
Розрізняють територіальний і дипломатичне притулок. Територіальне притулок - надання будь-якій особі або особам можливості сховатися від переслідувань з політичних мотивів на своїй території. Дипломатичне притулок - надання будь-якій особі або особам можливості сховатися від переслідувань з політичних мотивів у приміщенні дипломатичного представництва іноземної держави, консульського представництва іноземної держави або іноземною військовому кораблі. У сучасному міжнародному праві склалося правило, забороняє надання дипломатичного притулку, хоча в Латинській Америці воно визнається.
Необхідно розрізняти право притулку як інститут міжнародного права та інститут внутрішньодержавного права. Мається на увазі сукупність у першому випадку міжнародно-правових, а в другому - внутрішньодержавних норм, що відносяться до надання політичного притулку. Таким чином, практично існує стільки внутрішньодержавних інститутів політичного притулку, скільки існує держав, які взяли відповідні юридичні норми.
Саме по собі звернення з проханням про надання політичного притулку не означає, що такий притулок автоматично буде надано. Інститут політичного притулку в міжнародному праві є переважно звичайно-правовим. У рамках Організації Об'єднаних Націй була зроблена спроба кодифікувати ці норми: Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1967 прийняла Декларацію про територіальний притулок Найважливіше положення міжнародного права, що відноситься до надання територіального притулку, полягає в наступному (воно закріплене в п. 1 ст. 1 декларації): притулок, що надається якою-небудь державою в порядку здійснення свого суверенітету, має поважатися усіма іншими державами. Іншими словами, надання притулку - це суверенне право держави. Воно може її надати будь-якій особі або особам, може в ньому і відмовити. Але якщо держава реалізувала це право, надавши будь-якій особі або групі осіб притулок, виникає ряд міжнародно-правових наслідків.
Підстави і процедура (судова, адміністративна) надання політичного притулку, а також статус осіб, які отримали притулок, залежать від внутрішнього законодавства держави. У вітчизняній практиці для визначення осіб, які отримали політичний притулок, вживається термін «політичні емігранти».

Якщо перелік підстав, за якими політичний притулок може надаватися, залежить від внутрішнього законодавства, то зобов'язання держав не надавати такого притулку певним категоріям осіб передбачається вже нормами міжнародного права (принципами, договірними і звичайними нормами). Поняття «військові злочинці» і «особи, винні у злочині проти людства» знайшли відображення в ряді міжнародних документів, зокрема в Конвенції про незастосовність терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року і в Статуті Нюрнберзького трибуналу, який є частиною Лондонського угоди від 8 серпня 1945 р. Принципи Статуту були одностайно підтверджені в резолюції Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1946 р. як загальновизнані принципи міжнародного права.