Загальні засади правового статусу фізичних осіб як суб'єктів міжнародного приватного права 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Загальні засади правового статусу фізичних осіб як суб'єктів міжнародного приватного права



Серед суб'єктів МПП значне місце посідають фізичні особи — громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об'єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми МПП, з урахуванням особливостей їх правового становища належать також біженці, особи, яким надано політичний притулок, тощо. Норми МПП регулюють цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб, отож, ці особи наділяються певним правовим статусом у між­народних приватноправових відносинах.

У загальному розумінні правовий статус суб'єкта — це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав та обов'язків даного суб'єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб'єктів МПП — це сукупність усіх прав, свобод та обов'язків, що належать їм. Особливість правового статусу фізичної особи в МПП полягає у тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується одночасно двом правопорядкам: своєму вітчизняному (закону грома­дянства (lex patriae) чи закону постійного місця проживання (lex domicilii), оскільки зберігає правовий зв'язок з державою свого грома­дянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадяни­на своєї держави, користується і"ї захистом, підкоряється і"ї законам та правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Основоположне значення для визначення правового становища фізичних осіб мають загальновизнані принципи і норми міжнарод-


Розділ IV. Суб'єкти міжнародного приватного права

НОГО права стосовно прав та обов'язків людини, що містяться у Загальній декларації прав людини 1948 p., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 p., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та ін. (напри­клад, заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статі тощо). Статус фізичних осіб у МПП визначається також між­народними угодами, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців від 28 липня 1951 p.. Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 p., іншими міжнародними угодами, що визначають права та обов'язки фізичних осіб у кон­кретних правовідносинах.

Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовий статус іноземців визнавався не завжди. У римському праві іноземці не ви­знавалися суб'єктами права; іноземець був ворогом (hostis), що пере­бував поза охороною закону. Лише з 212 р. їм було надано статусум* gentium. За часів феодалізму правове становище іноземців характе­ризувалося повною незабезпеченістю прав, фактичним безправ'ям. Французька революція XVIII ст. викликала зміни у становищі іноземців, проголосивши принципову рівність усіх перед законом та зрівнявши іноземців у правах з власними громадянами. У XIX ст. розвиток міжнародної торгівлі, економічних та культурних зв'язків спонукав до суттєвого зміцнення прав іноземців, надання їм цивільної правоздатності без укладення спеціальних міжнародних угод. Обме­ження прав іноземців набули характеру спеціальних законів, винятків із загальних засад надання іноземцям національного режиму. Осо­бливого значення у спеціальному законодавстві про статус іноземців набули реторсії. Так, у ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»' передбачено, що у разі застосу­вання іноземною державою будь-яких обмежень дискримінаційного характеру до нашої держави, наших громадян чи юридичних осіб, уповноважені державні органи можуть у відповідь застосувати за­ходи обмежувального характеру до даної іноземної держави, її гро­мадян та юридичних осіб. Метою таких заходів є скасування обме­жень, уведених іноземною державою, та нормалізація відносин між державами.

Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 23. - Ст. 161.


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

1.2. Поняття та колізійні питання громадянства

Питання громадянства на міждержавному рівні врегульовано за допомогою численних нормативно-правових актів, серед яких можна назвати:

Конвенцію про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р. (набула чинності 11 серпня 1958 p., ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 28 серпня 1957 p.);

Конвенцію про скорочення випадків багатогромадянства та про військо­ву повинність у випадках багатогромадянства від 6 травня 1963 p.;

Конвенцію щодо спрощеного порядку набуття громадянства гро­мадянами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 19 січня 1996 р.;

Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р. (укладена у м. Страсбург, діє щодо держав-членів Ради Європи)';

Двосторонні міжнародні договори за участю України про усунення випадків подвійного громадянства (наприклад, Договір між Україною та Республікою Узбекистан про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства від 5 грудня 1996 p., Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного грома­дянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28 жовтня 1997 p.);

Конвенцію, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство, від 12 квітня 1930 р. (Україна не бере участі);

Конвенцію про скорочення без громадянства від ЗО серпня 1961 р. (Україна не бере участі).

У зазначених нормативних актах визначено поняття громадянства, відповідно до якого — це правовий зв'язок між особою та державою^ незалежно від етнічного походження особи. У деяких випадках фізична особа може мати подвійне (множинне) громадянство, що означає одно­часну належність особи до громадянства двох або більше держав (таких осіб прийнято називати біпатридами); або ж не мати громадян­ства жодної країни, — і тоді йдеться про особу без громадянства (апа­трида). Кожна держава самостійно визначає належність особи до свого громадянства.

' Відом. Верхов. Ради України. ~ 2006. - № 45. - Ст. 437.

- Див., напр., ст. 2 Європейської конвенції про громадянство від 6 листопада 1997 р.


Розділ IV. Суб 'єкти міжнародного приватного права

ВІДПОВІДНО до положень Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» громадянством України визнається правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках, а громадянином України називається особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому за­конами України та міжнародними договорами України',

Проаналізувавши зміст ст. 1 Закону України «Про громадянство України», можна виділити такі категорії фізичних осіб за ознакою громадянства: громадяни України, іноземні громадяни (піддані), особи з подвійним громадянством (біпатриди) та особи без громадянства (апатриди).

У тексті зазначеного Закону закріплено принципи, на яких будується законодавство України про громадянство: 1) єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України; 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автома­тичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подрз'жжя; 6) рівності перед законом громадян України не­залежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Одним із визначальних з названих принципів, що має неабияке зна­чення для врегулювання колізійних питань громадянства в Україні, є принцип єдиного громадянства, закріплений у Конституції України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої дер­жави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; якщо ж іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він також визнається лише громадянином України. Однак, незважаючи на це. Закон України «Про громадянство України» містить винятки, що допускають виникнення подвійного громадянства, до яких, зокрема, віднесено випадки, коли: а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають

' Відом. Верхов. Ради України. -2001. -№ 13. - Ст. 65.


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


ш


також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в) гро­мадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно доку­мент, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Відповідно до положень названих міжнародниіі конвенцій з питань громадянства. Закону України «Про громадянство України» кожна держава в односторонньому порядку визначає своїх громадян. Підставами для набуття громадянства можуть бути походження, територіальний принцип, прийняття до громадянства, поновлення у громадянстві, усиновлення, встановлення опіки чи піклування над дитиною тощо. При цьому, як відмічає О. Р. Кибенко, різноманітні колізійні питання (громадянство дітей, громадянство осіб при зміні їх родинного статусу, встановлення над ними опіки та піклування тощо) вирішуються національними законами, як правило, на користь влас­ного громадянина. Внаслідок такого підходу у фізичних осіб часто виникає подвійне громадянство, що становить основну колізійну про­блему в МПП'. Отже, подвійність громадянства виникає внаслідок колізій законодавства різних країн щодо набуття і втрати громадянст­ва, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями тощо^.

Слід зазначити, що біпатриди користуються правами і виконують обов'язки відносно держав, громадянами яких вони є. У п. 1 ст. 2 За­кону України «Про громадянство України» закріплений підхід щодо біпатридів, який застосовується у переважній більшості країн, відповідно до якого така особа у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. Однак складними проблема­ми, що виникають у МПП та потребують розв'язання стосовно біпатридів, є, наприклад, проблеми їх участі у приватизаційних про­цесах, реалізації ними права власності на землю, нерухоме майно, реалізації права на житло, освіту, виконання військового обов'язку-*.

' Кибенко, Е. Р. Международное частное право [Текст] / Е. Р. Кибенко. - Харь­ков : Эспада, 2003. - С. 50-51.

^ Докладніше див.; Фединяк, Г. С Міжнародне приватне право [Текст]: підручник / Г. С Фединяк, Л. С Фединяк. - С 103.

^ Правила щодо порядку виконання військового обов'язку біпатридів містяться, напри­клад, у Конвенції про скорочення вршадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства віц 6 травня 1963 p., відповідно до якої військова површність виконується лише щодо однієї з держав, громадянство яких має фізична особа.


Розділ IV. Суб'єкти міжнародного приватного права

Особливо відчутно виявляється це у разі, коли біпатрид перебуває на території третьої країни, громадянином якої він не є. У такому випад­ку виникає колізія з питання визначення особистого закону такої осо­би, що має бути застосований до вирішення тих чи інших приватно­правових питань.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 209; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.87.33.97 (0.009 с.)