Особливості участі держави в міжнародних приватних відносинах. Поняття та види імунітету

Міжнародне співробітництво, різноманітне за формами, сферами здійснення, реалізується різними суб'єктами, серед яких важливе місце посідають і держави. Причому останні виступають не тільки як суб'єкт міждержавних відносин публічно-правового характеру, що регулюють-

' Офіц. вісн. України. -2008. -№ 62. - Ст. 2113. 116

Розділ IV. Суб'єкти міжнародного приватного права

СЯ міжнародним правом, а й як суб'єкт цивілістичних відносин майно­вого та немайнового характеру, які підпадають під дію МПП.

У зовнішній сфері держава може виступати в різноманітних видах відносин. По-перше, її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання позик, уступати території, здійснювати спів­робітництво в конкретних сферах, укладати військові та політичні союзи тощо). По-друге, держава може вступати в майнові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами (наприклад, прид­бання земельних ділянок для розміщення посольських і консульських місій, надання в концесію ділянок надр для розроблення корисних копалин, передання в оренду будівель і споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видання гарантій тощо)'.

Крім того, держава може виступати в цивільному обороті як спадкоємець так званого відумерлого майна (ст. 1277 ЦК України) або спадкоємець за заповітом (ст. 1235 ЦК України). Різним є станови­ще держави і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації).

Існує декілька поглядів на державу як на суб'єкта МПП. Одні ав­тори вважають державу особливим суб'єктом права, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, що регулю­ються нормами як міжнародного публічного права, так і МПП. Інші додержуються точки зору, згідно з якою держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не як дві особи (як «каз­на» — суб'єкт влади і як «купець» — суб'єкт цивільних правовідносин), а як суверен.

З давніх часів іноземна держава вважається особливим суб'єктом права, до якого неприпустимі будь-які примусові заходи (накладення арешту на майно, примусове стягнення, вчинення позову тощо). Дово­диться, що іноземна держава володіє імунітетом^.

Імунітет — один з найстаріших інститутів міжнародного права. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували

' Ануфриева, Л. П. Международное частное право [Текст]: в 3 т. - Т. 2. Осо­бенная часть: учебник / Л. П. Ануфриева. - М.: БЕК, 2001.- С. 69.

^ Імунітет (від лат. immunitas) - звільнення, позбавлення чогось. Стисло зміст імунітету викладено в максимах, які відомі ще з часів римського права: «par in parent поп habet imperium» («рівний над рівним не має влади»), «par in parent поп habet potestas» («рівний над рівним не має повноважень»), «par in parent поп habet jurisdictionen» («рівний над рівним не має юрисдикції»).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

право іноземної держави (суверена) на імунітет міжнародною ввічливістю {comitas gentium). Але вже на початку XIX ст. американсь­кі суди розглядали імунітет іноземної держави як сформованиії міжнародно-правовий звичай. До початку XX ст. імунітет держав вва­жався абсолютним, тобто держава користується всіма елементами даного інституту без обмежень, і ні за яких умов, крім згоди самої держави, на неї не може бути поширено іноземну юрисдикцію.

Але з часом багато країн прийняли спеціальне законодавство щодо імунітету іноземних держав, оскільки абсолютний імунітет став супе­речити статусу держави, яка проводить активну зовнішньоекономічну діяльність (держави, яка веде торгівлю). Згідно із законодавством США, Великої Британії, Канади та багатьох країн ЄС судові органи у кожному конкретному випадку уповноважені вирішувати, чи по­ширюється імунітет на той або інший акт іноземної держави. Основним критерієм виступає розмежування функцій держави на публічно-правову та приватноправову, тобто в основі такого підходу лежить теорія функціонального імунітету. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона виконує суверенні дії {acta imperii; de jure imperii): направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства тощо. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру {acta gestionis), тобто веде торговельну діяльність {de jure gestionis) — укладає торговельні угоди, то вона імунітетом не користується.

На думку переважної більшості дослідників цієї проблеми, теорія функціонального імунітету має багато недоліків, оскільки ні доктрина, ні судова практика не встановили критеріїв, за допомогою яких можна чітко розмежувати дії держави як суверена чи приватної особи. Тому останнім часом набуває поширення теорія обмеженого імунітету, ідея якої полягає в тому, що держава має право відмовитися від свого імунітету в цілому або від окремих його елементів, до того ж у законодавстві встановлено вичерпний перелік обставин, за наявно­сті яких держава не користуватиметься імунітетом. Такий підхід успіш­но втілено у декількох багатосторонніх міжнародних конвенціях з пи­тань імунітету держав.

У теорії та судовій практиці виокремлюють такі види імунітету держави.

Імунітет від дії законодавства іноземної держ:ави забезпечуєть­ся такими складовими частинами суверенітету, як незалежність

Розділ IV. Суб'єкти міжнародного приватного права

І рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без іТ згоди підпорядкувати її дії іноземному закону. Дії держави визнача­ються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законо­давству, якщо вона не погодилася на інше. Внаслідок цього при укладенні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою у разі, якщо сторони не визначили застосу­вання до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид імунітету міс­тить:

- імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- імунітет від попередніх дій;

- імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно зазначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження імунітету, але все ж таки розрізняють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий імунітет у вузькому розумінні) та імунітет від виконавчих дій. Наприклад, в ак­тах Австралії, Великої Британії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевій юрисдикції не озна­чає згоди на застосування заходів щодо попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид імунітету означає на­самперед непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або юридичної особи. Однак заявления позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливе, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спе­ціальний акт стосовно даного випадку.

Правило про непред'явлення позову в суді до іноземної держави поширюється на всі категорії позовів, будь це позови, що заявляються безпосередньо державі (inpersonam — прямі позови), або непрямі по­зови (ш rem), коли вимога пов'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу дер­жавних морських або повітряних суден.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до цього імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не має права застосовувати будь-які заходи щодо попереднього забезпечення позову, оскільки вони мають примусовий характер. Часто заходи щодо забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушен­ня і слухання справи за участю держави. У будь-якому разі, якщо такі заходи стосуються держави та її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користувати­ся своїм майном та ін.), то з огляду на імунітет вони є неприпустимими.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи щодо виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

У ході багаторічної практики вироблено окремі винятки із цього правила, що дозволяють у разі відмови іноземної держави від вико­нання судового рішення застосовувати примусові засоби відносно власності останньої.

Однак, за загальним правилом, навіть якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути ви­конане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання чи забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недотор­канності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стяг­нення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо перебуває у володінні осо­би, яка не має імунітету. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елемента змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою. Наприклад, у рішенні англійського суду, що дістало ви­знання у світі, у справі судна «Cristina» (1938 p.) підкреслюється, що незалежно від того, є суверен стороною в процесі або ні, суди не мо­жуть виносити рішення про захоплення або затримання власності, що йому належить або перебуває у його володінні чи під його контролем'. На такій позиції ґрунтуються і міжнародно-правові акти.

' Международное частное право [Текст]: учебник / под ред. Г. К. Дмитриевой. М.: ПБОЮЛ Гриженко Е. М. (Проспект), 2001. - С. 257.

Розділ IV. Суб 'єкти міжнародного приватного права

Імунітет угод держави. Оскільки держава внаслідок імунітету вільна від примусових заходів щодо здійснення іноземних законів, адміністративних розпоряджень та ін., з цього випливає, що при­ватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці і закріплено в міжнародних договорах.

Найбільш важливим підтвердженням цього є Вашингтонська кон­венція про порядок розгляду інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р.', ратифікована Законом України від 16 березня 2000 р. «Про ратифікацію Конвенції про по­рядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами»^, згідно зі ст. 42 якого інвестиційний спір за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; у разі відсутності такого вибору застосовується право держави, яка виступає стороною у спорі.