Поняття і способи набуття громадянства

Інститут громадянства в історії людської цивілізації з¢явився з виникненням перших держав, ще в період рабовласницької доби існування людства. Його метою було визначити належність людини тому чи іншому місту, державі, та встановити певний обсяг правоздатності для цієї людини. Нині, в конституційному суспільстві інститут громадянства, який прийшов на зміну підданству, став одним з проявів принципу рівноправ’я всіх членів суспільної громади. Найбільшого поширення у зарубіжній юриспруденції набуло визначення поняття „громадянства” як особливого правового зв¢язку між особою та державою, що породжує для них взаємні права і обов¢язки”. В межах конституційної теорії і практики розрізняються дві сторони громадянства – державно-правова та міжнародно-правова.

Громадянство являє собою одночасно і основу правового статусу людини в державі, і об¢єктом одного з найважливіших його прав: саме володіння громадянством надає людині можливість реалізовувати свої різноманітні права і свободи, в тому числі й участь в управлінні державою, і водночас тягне виконання в повній мірі обов¢язків стосовно держави, включаючи її захист. Громадянство привносить ясність та визначеність у статус людини.

Слід також вказати, характеризуючи поняття громадянства, на вже згадану вище сталість відповідного правового зв¢язку, який виникає між особою та державою. Така сталість існує в просторі та часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі її виїзду за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов¢язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Однак, це не означає, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов¢язки особи реалізуються саме під час її перебування за межами держави, громадянином якої він є.

Сталість громадянства в часі виявляється в його безперервності, тобто – наявності з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча самий стан при цьому залишається незмінним. Разом з цим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових обов¢язків, що виникають між державою та іноземцями, які тимчасово або постійно перебувають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно ґрунтується на фактичному зв¢язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв¢язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку існують випадки, коли громадянин втрачає зв¢язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:
—філіація;
—натуралізація (іноді именована укоріненням);
—оптація і трансферт;
—змішана система набуття громадянства.
Філіація (від лат. filius — син) — набуття громадянства за народженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів:
—громадянство за принципом «права грунту» (jus soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення. Принцип «права грунту», який ще називають територіальним принципом, застосовується в основному в країнах Латинської Америки. Водночас слід враховувати, що принцип «права грунту» у чистому виді не застосовується ніде;
—громадянство за принципом «права крові» (jus sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Існує дві концепції «права крові». Перша з них заснована на принципі «єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чоловіка, її значення полягає в тому, що при розрізненні громадянства батьків дитина слідує громадянству батька, і лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері. Друга концепція заснована на рівноправністі батьків і, відповідно до неї, дитина при різному громадянстві батьків одержує громадянство батька або матері. В Україні принцип «права крові». Принципи «права крові» і «права грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав,

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадянства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами.
У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства.
Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінсти-тутів слугує визнання громадянства країни або права на його набуття за особами, які знаходяться за кордоном, особливо — не з їх волі або за згодою держави
Визначаючи приналежність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі і держав СНД, мають на увазі лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини населення, а також до осіб, які перебувають за кордоном і мають стійкий зв'язок із державою.
Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийняття) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апатрид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповідно до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави.
Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Вони звичайно стосуються певного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. В Україні, у відповідності зі статтею 9 Закону України від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є:
1)визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2)зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві
Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.
3)безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.
Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;
4)отримання дозволу на постійне проживання вУкраїні.
Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року 5)володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6)наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої статті 9 не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.
Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, (стаття
Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.
Дитина, яка проживає на території України та з особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна а яких є громадянином України, а друга — іноземцем, став громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набував громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.
У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України.
Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.
Репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. переміщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору громадянства.
Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.
До способів набуття громадянства, пов'язаних із територіальними змінами, належать оптація і трансферт.
Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію свого проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.
Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на основі добровільного вибору громадянства.
Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.
Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року в ході конференції в Лозанні (Швейцарія)