Співвідношення внутрідержавного (національного), регіонального і міжнародного права

 

Внутрідержавне (національне) право, регіональне і міжнародне право є різними, самостійними системами права, що мають як загальні риси, так і особливості. Внутрідержавне право регулює відносини усередині країни, на її території. Міжнародне право регулює відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрідержавного права:

1) концепція примату міжнародного права. Внутрідержавне законодавство, конституції багатьох держав закріплюють пріоритетне значення міжнародного договору у впливі на внутрідержавні відносини. При розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми міжнародного права. Разом з тим визнання зростаючої ролі міжнародного права не означає, що внутрідержавна правова система замінюється єдиною світовою правовою системою. Примат міжнародного права не означає повного підпорядкування йому національного права;

2) концепція примату внутрідержавного права – прихильники цього підходу розглядають міжнародне право всього лише як суму зовнішньодержавних прав різних держав. При цьому норми міжнародного права застосовуються лише в тому випадку, якщо вони не суперечать внутрідержавному праву;

3) дуалістична концепція ґрунтується на визнанні існування двох різних, взаємодіючих між собою систем права: внутрідержавного і міжнародного.

У сучасній юридичній науці домінуючим є помірно дуалістичний підхід, через який признається примат міжнародно–правових норм, якщо вони визнані державою і включені до системи національного права. Прихильники цього підходу виділяють такі форми взаємодії внутрідержавного і міжнародного права:

1) внутрідержавне законодавство визначає організацію та діяльність держави, її політику усередині країни і на міжнародній арені;

2) внутрідержавне право знаходить вираз у зовнішній політиці та дипломатії держави;

3) норми міжнародного права закріплюються в Конституції держави, інших правових актах.

Для того, щоб регулювати внутрідержавні відносини, норми міжнародно–правових актів повинні увійти до системи права цієї держави, тобто бути імплементовані до національного права. Важливим засобом імплементації норм міжнародного права є їхня трансформація.

Форми трансформації норм міжнародного права:

1) пряма – норми укладеного і ратифікованого міжнародного договору безпосередньо набувають силу закону;

2) опосередкована – означає ухвалення особливого закону, іншого нормативно–правового акту, що переводить норму міжнародного договору у внутрідержавну норму права;

3) змішана – є поєднанням елементів перших двох видів і є найбільш поширеною.

Проблема співвідношення внутрідержавного (національного) і міжнародного права визначається, з одного боку, об’єктивним процесом розвитку співпраці держав на міжнародній арені, з іншого боку – підвищенням ролі правового регулювання, зокрема – міжнародного – в економічних, соціальних, політичних, культурних відносинах усередині країни. Так, наприклад, правовий статус особи у всіх сучасних державах формується відповідно до міжнародних стандартів прав людини, регулювання економічних відносин «підстроюється» під стандарти Світової Організації Торгівлі тощо.

Останнім часом набуло актуальності питання про співвідношення регіонального (зокрема, європейського) права і національного права. Право Європейського Союзу створювалося з урахуванням і під прямим впливом національного права держав–членів. У свою чергу право Європейського Союзу часто визначає рамки застосування національного права, є стимулятором його розвитку. Існують специфічні форми взаємопроникнення права ЄС та національного права, наприклад, через рішення Суду Європейських Співтовариств. У разі розбіжностей між регіональним і національним правом національні суди держав–членів мають право звернутися до Суду ЄС за роз’яснюючим висновком, що, як правило, зумовлює рішення національного суду.

У теорії та практиці утвердилися два основні принципи, що визначають співвідношення права ЄС і національного права:

1) пріоритет права ЄС щодо національного права, який знайшов віддзеркалення в конституціях держав–членів;

2) принцип прямої дії права ЄС на території держав–членів. Фізичні та юридичні особи мають право посилатися на норми права ЄС при рішенні конкретної справи.

Поняття «регіональне право» може мати не тільки міждержавний, але й внутрідержавний характер. У федеральних державах з безліччю суб’єктів і правових систем регіональне право предстає як право суб’єктів федерації, яке щодо федерального права виступає як система підлеглого порядку. Як правило, нормативному регулюванню з боку суб’єкта федерації підлягає тільки обмежене коло відносин, визначене основним федеральним законом держави.

 

Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення системи права.

2. Охарактеризуйте структурні елементи системи права.

3. Складіть схему «Система права».

4. Наведітьприклади галузевих та міжгалузевих інститутів права.

5. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці «Методи правового регулювання»

 

1. Імперативний метод	А. Встановлює нерівність учасників правових відносин, підпорядкованість одного з них іншому
2. Диспозитивний метод	Б. Встановлює рівність учасників відносин
3. Метод обмежень	В. Надає можливість самостійно встановити правила своєї поведінки в рамках закону
4. Метод автономії	Г. Юридичне схвалення суспільно корисної поведінки
5. Метод субординації	Д. Встановлення заборон і покарань за порушення заборон
6. Метод заохочень	Є. Метод владних розпоряджень

 

6. Визначте предмет та метод правового регулювання основних галузей права України за схемою:

 

	Галузь права	Предмет правового регулювання	Метод правового регулювання	Основний правовий акт
Публічне право
Приватне право

 

7. Наведіть приклади галузей матеріального та процесуального права.

8. Охарактеризуйте співвідношення внутрідержавного, міжнародного та регіонального права.

 

Додаткова література

Байтин М.И., Петров Д.Е. Метод регулирования в системе права: Виды и структура //Журнал российского права. - 2006. - № 2. - С. 84-95.

Байтин М.И., Петров Д.Е. Основные отрасли современного права //Право и политика. -2004. - № 1. - С. 19 - 30

Байтин М.И., Петров Д.Е. Соотношение отрасли права и отрасли законодательства //Правоведение. -2004. - № 4. - С. 29 - 40

Баландин В.Н., Павлушина А.А. Проблема соотношения «материального» и «процессуального» в праве и ее значение для определения понятия «юридический процесс»// Журнал российского права. – 2002. – № 6. – С.93-101.

Богданов Е. Соотношение частного и публичного в гражданском законодательстве // Российская юстиция. - 2000. - № 3. – С. 23-25.

Ківалова Т.С., Смелянець Г.Є. До питання про поняття і складові методу правового регулювання // Актуальні проблеми держави і права. –Одеса: Юрид.літ, 2003. – Вип.21. – С.33-37.

Кононов А.А. Общенаучная концепция системы права // Правоведение. – 2003. - №3. – С.12-21.

Чабаненко М. Імперативні та диспозитивні способи правового регулювання на сучасному етапі розвитку аграрного права як галузі // Право України. – 2004. - №11. – С.109.

Ющик О.І. Галузі та інститути правової системи (міфи і реальність). – К.: Оріон, 2002. – 112 с.

 

Розділ 15. Форми права

 

Джерела і форми права

 

Поняття «джерело права» уживається в юридичній літературі в чотирьох значеннях[26]:

1) джерело права в матеріальному сенсі – це система об’єктивних потреб суспільного розвитку, зокрема, суспільні відносини та інтереси, що потребують юридичного оформлення;

2) джерело права в ідеальному сенсі – це віддзеркалення матеріального джерела права в правосвідомості законодавця та інших суб’єктів правотворчості, усвідомлення ними об’єктивних потреб суспільного розвитку;

3) джерело права в пізнавальному сенсі – це підготовчі документи і матеріали, проекти нормативно–правових актів, які використовуються в тлумаченні юридичних текстів. Такий же характер мають юридично нечинні історико–правові пам’ятники – Закони Хаммурапі, Руська Правда тощо;

4) джерело права у формальному сенсі – це юридично оформлений результат ідеологічного усвідомлення об’єктивних потреб суспільного розвитку. Інакше кажучи, формальне (юридичне) джерело права – це форма права. Поняття «форма права» показує, як зміст права організований і виражений зовні.

Види форм (юридичних джерел) права:

1) правовий звичай – стійке правило поведінки, що стихійно склалося і офіційно визнане державою. У сучасному світі правовий звичай використовується рідко: у цивільному праві (звичаї ділового обороту), в міжнародному праві (дипломатичні звичаї);

2) юридичний (судовий або адміністративний) прецедент – рішення у конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ. Юридичний прецедент поширений у Великій Британії та США, використовується міжнародною юстицією. Своєрідним варіантом прецеденту в країнах романо–германського типа права є судова практика, яка поглиблює розуміння закону і служить додатковим джерелом при ухваленні рішень;

3) нормативно–правовий акт – письмовий документ, який виданий в установленому порядку компетентним органом держави і містить правові норми загального характеру. Загальний характер приписів відрізняє нормативно–правовий акт від юридичного прецеденту. У системі права України та більшості інших країн нормативно–правовий акт є основним джерелом права;

4) нормативний договір – це угода між двома і більше суб’єктами правотворчості, що містить обов’язкові для них приписи. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, але використовується і в національних системах права;

5) юридична доктрина – це науково оформлені концептуальні ідеї, направлені на вдосконалення права, що містяться в працях учених–юристів. У системі національного права України та деяких інших країн юридична доктрина використовується при розробці нових законів. У системі міжнародного права юридична доктрина використовується як самостійне, хоч і допоміжне, джерело;

6) релігійний текст – це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить, разом із релігійними, правові норми.

У різних правових системах співвідношення та взаємодія між джерелами права має свої особливості. Наприклад, у правовій практиці в Україні не використовуються релігійні тексти, виключно рідко застосовуються юридичний прецедент і правовий звичай. Навпаки, у ряді держав Африки та Океанії правові звичаї зберігають своє значення і є основою правової системи. В Англії основною формою права залишається юридичний прецедент. Основними джерелами мусульманського права є Коран і Сунна (життєпис пророка Мухаммеда).

Правовий звичай

 

Правовий звичай – це стійке правило поведінки, що стихійно склалося і офіційно визнане державою. У давнину, в умовах відсутності або низької письменності населення, правовий звичай був основною і найчастіше єдиною формою права. Їх система складала звичаєве право. У сучасній державі звичаєве право як система не існує, можна говорити лише про окремі правові звичаї, визнані державою і забезпечувані її примусовою силою.

Державне визнання правових звичаїв може носити законодавчий або мовчазний характер. Воно виявляється в тому, що державні органи у своїй діяльності використовують правові звичаї як нормативну основу для винесення владно–розпорядних рішень, видання судових і адміністративних актів. Іноді відсилання до правового звичаю прямо даються в законі або іншому нормативному акті. Учасники правових відносин мають право обґрунтовувати свої вимоги і захищати права посиланнями на сформовані правові звичаї.

Ознаки правового звичаю:

1) багатократність і тривалість застосування, аж до того, що витоки звичаю зникають «у вікопомній давнині». Ця межа звичаю розумілася як основна вже у середньовіччя. Наприклад, Перший Вестмінстерський статут в Англії (1275 р.) встановлював, що правовими звичаями вважаються тільки ті правила, які сформувалися до 1189 р. (початку правління короля Ричарда Левове Серце). Середньовічні юристи континентальної Європи виходили з того, що звичаєм можна вважати тільки правило, що діє не менше 40 років;

2) авторитетність, яка, перш за все, пов’язана з давністю звичаю, який позначається у формулі «чим старіше, тим вірніше». Наприклад, стародавні римляни вважали звичаї проявом розуму вищого порядку – розуму предків, який за своєю мудрістю перевищував розум сучасників. Пошана і навіть любов до звичаїв властива і нині існуючим традиційним спільнотам;

3) своєрідність форми, а саме – менша, порівняно з іншими джерелами права, формалізованість, вираз у вигляді міфу, афоризму, прислів’я тощо;

4) визнання (мовчазне або законодавче) нормативної дії звичаю державою. Наприклад, ст.7 Цивільного кодексу України допускає, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, якщо він не суперечить актам цивільного законодавства або договору. Відзначимо, що принцип плюралізму дозволяє вважати звичай правовим як через пряму санкцію держави, так й унаслідок визнання його соціальними спільнотами (племенами, кастами, релігійними общинами тощо).

Види звичаїв залежно від їхньої ролі у правовому регулюванні[27]:

1) звичаї secundum legem (на додаток до закону). Вони грають допоміжну роль, допомагаючи тлумачити закон;

2) звичаї praeter legem (окрім закону). Вони застосовуються за наявності прогалин у праві;

3) звичаї adversus legem (проти закону). Звичаї, які застосовуються разом із законами, але поступаються йому силою.

Правові звичаї застосовуються у банківській практиці, комерційному обороті, сфері страхування, міжнародній торгівлі. Для країн англо–американської правової сім’ї характерними є конституційні звичаї (наприклад, неприсутність монарха на засіданнях парламенту, за винятком його відкриття). Різновидом правового звичаю є звичаї ділового обороту – сформовані і широко вживані в різних сферах управлінської або підприємницької діяльності правила поведінки, не передбачені законодавством, незалежно від того, чи зафіксовані вони в якому–небудь документі.

Крім того, правові звичаї мають місце в системі міжнародного права. Міжнародно–правовий звичай – це сформоване на практиці неписане правило поведінки, за якою суб’єкти міжнародного права визнають юридично обов’язкову силу. У формуванні звичаю виділяються два елементи: об’єктивний – співпадаюча практика держав і суб’єктивний – визнання суб’єктами міжнародного права за правилом, що склалося на практиці, юридично обов’язкової сили (opіnіo jurіs sіve necessіtatіs).

Ще недавно правовий звичай розглядався як відживаюче джерело права. Його співвідносили в кращому разі із стародавніми системами права і суспільства. У гіршому – норми звичайного права виключалися з поняття права в цілому і розглядалися лише як норми моралі, звичаї або мононорми. Особливо критичне відношення до правового звичаю простежувалося в країнах романо–германської правової сім’ї, що обумовлено традиційним для цих країн принципом верховенства закону. Склалася стійка думка, що правові звичаї гальмують розвиток права і консервують відсталість суспільства.

Причиною недооцінки правового звичаю з’явився також європоцентрізм юридичної науки, через яке не зверталося належної уваги на особливий характер правового життя східних цивілізацій та цивілізацій природних спільнот. У суспільствах східного та африканського типа не було понять, адекватних західному розумінню права, що й зумовило таку зневагу.

Зростаючий нині інтерес до правових звичаїв як до джерела права обумовлений як зростанням значення в сучасному світі неєвропейських співтовариств, так і своєрідністю ситуації в сучасній правовій науці, яка все більш переходить на позиції методологічного плюралізму.

Підвищений інтерес до звичаєвого права і правових звичаїв висловлюється і на внутрідержавному рівні. Необхідність вироблення політики щодо національних меншин і корінних народів з метою збереження їхніх традиційних норм і способу життя вимагає вивчення і визнання правових звичаїв як форми права. Наприклад, у корінних народів Півночі Росії є звичаї, що регулюють розселення етносу на певній території та контроль над нею, вирішення тяжб із тими, хто посягає на ці території. Тому закони Російської Федерації про правовий статус корінних народів (зокрема Закон «Про гарантії прав корінних нечисленних народів РФ») в деяких випадках санкціонують звернення до звичаєвого права. Слід зазначити, що правові звичаї в сучасних державах не залишаються декларацією, а успішно застосовуються на практиці. Так, Верховний суд Норвегії в 2001 р. на основі правових звичаїв корінного народу – саамів – визнав за ними право власності на оленярські пасовища в одній з провінцій держави.

 

Юридичний прецедент

 

Юридичний (судовий або адміністративний) прецедент – рішення судового або адміністративного органу у конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ.

Ознаки юридичного прецеденту:

1) юридичний прецедент є волевиявленням правозастосовчого органу, що має право формулювати юридичні норми; містить норму або принцип права;

2) має письмову юридичну зовнішню форму виразу;

3) виникає за наявності прогалин у нормативно–правовому регулюванні;

4) застосовується при розгляді аналогічних справ і поширює свою дію тільки на них;

5) має обов’язковий характер, що забезпечується державою.

Юридичний прецедент є однією з основних форм права в Англії, США і деяких інших країнах – колишніх колоніях Великої Британії. Розрізняють судові та адміністративні прецеденти.

Судовий прецедент – це загальне офіційне правило, яке встановлюється судом при рішенні конкретної справи, тоді, коли він виявив, що зі всіх чинних правових норм жодна не підходить до даного випадку. Це загальне правило стає частиною чинного права, стає обов’язковим і підлягає застосуванню судами, рівними за статусом цьому суду, а також всіма нижчестоящими суднами.

Правила застосування судових прецедентів:

1) суд, що розглядає справу, зобов’язаний звертатися до справ, які розглядалися судами раніше;

2) згідно принципу stare decіsіs (стояти на вирішеному) суди не мають права переглядати прецеденти на свій розсуд;

3) прецедентом є тільки та частина рішення суду, яка відображає позицію більшості суддів, що розглядали справу у складі колегії. Якщо думки суддів розходяться, то судді, що залишилися в меншині, висловлюють свою думку окремо, і воно вже не є прецедентом;

4) рішення суду складається з двох частин, які мають неоднакове значення: ratіo decіdendі (мотив рішення) і obіter dіctum (випадкове зауваження). Ratіo decіdendі – це частина рішення, в якій виражена норма або принцип права, на підставі якої/якого була вирішена ця справа. Вона є обов’язковою для вирішення наступних аналогічних справ. Obіter dіctum – це зауваження суду з питань, які безпосередньо не входять до предмету судового рішення. Воно носить характер додаткового, але необов’язкового аргументу.

Обов’язок підшукати необхідний прецедент лежить на адвокатах сторін, а результати пошуку повинні бути представлені суду. Але суд може посилатися і на інші авторитетні джерела права, про які адвокати не заявили. Крім того, суд може відхилити пред’явлений йому прецедент, якщо він не повною мірою відповідає фактичним обставинам справи.

Види судових прецедентів в англійському праві:

1) обов’язкові прецеденти. Вони формуються, як правило, тільки рішеннями Вищих судів (Палата лордів, Високий суд, Суд корони та Апеляційний суд);

2) переконливі прецеденти. До їх числа відносяться: obіter dіctum рішення Палати лордів; всі рішення нижчестоящих судових інстанцій; рішення судового комітету Таємної ради; рішення судів Шотландії; рішення, прийняті судами загального права інших держав; прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних роботах; рішення, винесені паралельними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов’язковими, або не є ratіo decіdendі; рішення судів Європейського Союзу.

Прецедент може бути переглянутий (знову визначений) прямою вказівкою статуту (нормативно–правового акту) або рішенням вищестоящого суду.

В американській правовій системі обов’язковими вважаються прецеденти федеральних суден всіх інстанцій і вищих судів штатів; рішення судових органів інших штатів розглядаються всього лише як переконливі прецеденти. Верховний Суд США та вищі суди штатів не зв’язані власними попередніми рішеннями. Так, у 1896 р. Верховний Суд США в рішенні у справі «Плессі проти Фергюссона» визнав законною сегрегацію (розділення послуг, установ, шкіл за расовою ознакою). Через багато років, у 1954 р. Верховний Суд США прийняв, як вважається, найзнаменитіше і велике за значенням рішення у своїй історії – рішення у справі «Браун проти освітянської ради міста Топеки» – яким визнав сегрегацію в школі неконституційною і, відповідно, такою, що підлягає скасуванню.

Адміністративний прецедент – рішення органу виконавчої влади у конкретній справі, обґрунтування якої стає правилом, яке застосовується при рішенні аналогічних справ. Сфера застосування адміністративних прецедентів є вужчою, ніж у судових прецедентів. Як приклад можна навести «прецедент Вашингтона»: коли Джорджа Вашингтона другий раз обирали президентом США, він заявив, що цей другий строк повноважень буде одночасно й останнім для нього. На основі цього склався прецедент, що протримався більше 100 років: одна і та ж особа не може бути обрана президентом більше двох разів підряд.

Юридичний прецедент як форма права має як свої переваги, так і недоліки. Переваги прецеденту полягають в наступному:

1) визначеність. Прецедент забезпечує одноманітність судової практики;

2) здатність до розвитку. За допомогою прецедентів право може оперативно оновлюватися;

3) конкретність. Оскільки прецедент створюється на основі конкретної справи, він дозволяє врахувати деталі, які вислизають при абстрактному формулюванні правових норм;

4) практичність. Створюються тільки дійсно необхідні норми, регулюючі вже виниклі відносини;

5) гнучкість. Ratіo decіdendі може поширюватися на значну кількість реальних ситуацій.

Недоліки юридичного прецеденту як форми права:

1) строгість. Відхилення від прецеденту не допускається, навіть якщо він помилковий або застарілий;

2) небезпека непослідовності. Судді, які не бажають слідувати прецеденту, можуть мотивувати своє рішення нібито виявленими ними тонкими відмінностями. Це приводить до наростання нелогічності права;

3) громіздкість і складність. Обсяг прецедентів в англійському праві такий великий (понад 350 тис.), що розібратися в них може далеко не кожен юрист–професіонал, не говорячи вже про звичайних людей;

4) повільність змін. Виникнення прецеденту залежить від розгляду конкретної справи. Тому розробка нової норми права може затягнутися на роки, якщо ситуація, що вимагає врегулювання, не опинилося у полі зору суду/адміністративного органу;

5) ізольованість ratіo decіdendі. Цей недолік пов’язаний з тим, що власне право виявляється ізольованим від того судового контексту, в якому воно розвивається. Тому в тих випадках, коли ratіo decіdendі встановити складно, це не додає праву визначеності;

6) певна суб’єктивність при виборі прецеденту. Вибір прецеденту залежить від оцінки, яку дає суддя фактам, що лежать в основі справи: він може виходити із строгих логічних побудов або із прагнення до справедливості.

В Україні, яка тяжіє до романо-германської правової сім’ї, офіційно судовий/адміністративний прецедент не визнається формою права. Разом з тим всього більшого значення набувають правозастосовчі прецеденти (тобто усталена судова та адміністративна практика вирішення певних категорій справ) і правороз’ясняюючі прецеденти (рішення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого Господарського суду України, що містять тлумачення правових норм).

Нормативний договір

 

Нормативний договір – це угода між двома і більше суб’єктами правотворчості, що встановлює правові норми, обов’язкові для невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне застосування. Нормативний договір є основною формою в системі міжнародного права, і все ширше використовується в національних системах права (наприклад, Федеральний договір Російської Федерації в 1992 р.).

Ознаки нормативного договору:

1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як носії публічних інтересів (держава, її органи, соціальні колективи);

2) створюється двома і більше суб’єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної згоди;

3) має форму офіційно опублікованого письмового правового акту;

4) містить в собі нормативно виражені взаємні права і обов’язки сторін (конвенціональні норми);

5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу процедуру розгляду спорів, конфліктів;

6) має триваючий в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разових угод про співпрацю;

7) у вигляді конкретизації нормативного договору виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами.

Нормативні договори разом з правовими звичаями з’явилися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір (consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим.

Класифікація нормативних договорів в науці не устоялася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміністративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ всіх нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію грають важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визначаючи компетенцію органів державної влади і розмежовуючи предмети їх ведення. Наприклад, таку роль зіграв Конституційний договір України від 8 червня 1995 р., яким розмежовувалися предмети ведення і повноваження найвищих органів державної влади. Договори про взаємодію виглядають як численні угоди про дружбу і співпрацю між державами, договори між суб’єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом в рамках соціального партнерства.

Крім того, розрізняють координаційні та субординаційні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договірних сторін (наприклад, між державами або суб’єктами федерації). Субординаційні нормативні договори укладаються між нерівними за статусом суб’єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб’єктами (наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).

За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрідержавні договори. Міжнародний договір – це угода між суб’єктами міжнародного права і, в першу чергу, між державами, покликана регулювати виникаючі між ними відносини шляхом встановлення, припинення або зміни їхніх взаємних прав і обов’язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, економічні договори і договори, що укладаються із спеціальних питань. У ряді держав (в т.ч. в Україні) міжнародні договори, в яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної правової системи.

Яскраво вираженим прикладом внутрідержавного нормативного договору може служити колективний договір, що укладається на підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зобов’язання сторін з питань праці, заробітної платні, відпусток, медичного обслуговування та соціального забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, з питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Всі умови і зобов’язання сторін мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюються. У них містяться загальнообов’язкові правила поведінки, що мають, проте, строго обмежений, локальний характер.

 

Релігійний текст

 

Релігійний текст – це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить, разом з релігійними, правові норми. Точніше кажучи, в такому тексті релігійні і правові приписи складають нерозривну єдність. Прикладом релігійного тексту може служити Біблія, Тора, Коран, енцикліки (вселенські послання) римського папи тощо.

Ознаки релігійного тексту як джерела права:

1) документальний (письмовий) вираз нормативних приписів;

2) богонатхненний характер. Передбачається, що викладені в релігійному тексті норми стали відомими людям завдяки одкровенню (діалогу Бога і людини), випробуваному пророком, святим, блаженним. Наприклад, Декалог (Десять заповідей), за переказами, були дані Мойсею Богом на горі Синайській, а він, у свою чергу, ознайомив з ними єврейський народ;

3) переплетення правових і релігійних, а іноді й моральних норм в рамках одного документа. Наприклад, припис Корану про майнові права жінки свідчить: «А коли ви віддаєте їм їх майно, то беріть до них свідків. І досить Аллаха як рахівника!»;

4) персональний характер, інакше кажучи, на відміну від інших правових форм, релігійний текст поширюється тільки на віруючих, що належать до певної релігії (або конфесії/толку в рамках релігії). Наприклад, індуїзм як релігія та система права визнає поділ людей на касти, але він поширюється тільки на індусів;

5) метафорична і, як правило, казуїстична форма викладу розпоряджень. Наприклад, Сунна свідчить, що пророк Мухаммед подарував своїй дочці подушку, коли вона виходила заміж: на основі цієї притчі склався правовий інститут приданого в мусульманському праві.

Норми, що містяться в релігійних текстах, неоднорідні за своїм характером. Їх можна підрозділити на доктринальні (віроповчальні), етичні, обрядово-богослужебні, правові. І хоча ці види норм тісно пов’язані між собою, між ними є певні відмінності як за функціональним призначенням, так і за характером впливу на соціальні відносини.

Правовими нормами слід вважати релігійні норми, які через їх визнання державою або через характер самих суспільних відносин, або з інших причин набули властивості норм права. Такі норми в різних релігіях можуть мати еклектичний характер або утворювати цілі системи.

Релігійні тексти признаються як нормативно-правові акти в рамках систем канонічного (християнського) права і мусульманського права. Крім того, в Ізраїлі релігійний текст – Тора – діє разом з світським правом. Додатковим по відношенню до релігійного тексту джерелом права виступають його тлумачення, розроблені богословами, мудрими людьми, церковними авторитетами. Наприклад, як таке додаткове джерело тлумачення для Тори виступає Талмуд, для Корану – фетви, що виражають окремі релігійно-правові течії мусульманського вчення про право (суннітські, шиїтські тощо).

 

Юридична доктрина

 

Специфічним джерелом права, яке існує з якнайдавніших часів, є доктрина. Наприклад, давньоримськими правознавцями і владою як джерело права визнавалися відповіді знавців права (responsa).

Юридична доктрина – це науково оформлені концептуальні ідеї, направлені на удосконалення правового регулювання. У системі національного права України і деяких інших країн юридична доктрина використовується при розробці нових законів. У системі міжнародного права юридична доктрина використовується як самостійне, хоча й допоміжне, джерело.

Специфіка цього джерела полягає в тому, що воно не є результатом нормотворчої діяльності органів держави або певних соціальних спільнот, вираженим в нормативно-правових актах, договорах, судових рішеннях і звичаях. Юридична доктрина – це розроблені і обґрунтовані вченими-юристами положення з проблем права, які мають властивості соціального регулятора суспільних відносин.

Юридична доктрина права включає обґрунтування і розробку принципів, понять, термінів, конструкцій, юридичних засобів, трактувань етимології, генезису, суті, поняття, системи, структури, розробки, дії, вдосконалення позитивного права, наслідків його порушення тощо.

Ознаки юридичної доктрини як джерела права:

1) соціальна значущість. Джерелом права є не будь-яка концепція, а тільки така, яка є теоретико-прикладною розробкою актуальної для суспільства юридичної проблеми. Наприклад, теорія розподілу властей, розроблена Дж.Локком і Ш.Л.Монтеск’є, була затребувана практикою перевлаштування держави в епоху ранньобуржуазних революцій;

2) наукова обґрунтованість. Джерелом права може бути тільки логічно викладена, аргументована наукова теорія, яка підтверджена практикою;

3) авторитетність. Необхідно, що доктрина була запропонована висококваліфікованим ученим відповідній доктрині спеціалізації. Наприклад, в міжнародному праві існує доктрина Кальво про неприпустимість збройного втручання з боку якої-небудь держави у внутрішні справи іншої держави з метою стягування з останньої боргів. Автор вказаної доктрини був відомим аргентинським юристом і дипломатом;

4) практичне значення. Юридична доктрина є джерелом права тільки тоді, коли її можна використовувати для розвитку та/або удосконалення законодавства, впорядкування суспільних відносин, не врегульованих правом. Загальновідомою є роль доктрини природного права для формування інституту прав людини і громадянина. Проте й у правозастосовчій діяльності непоодинокими є звернення до доктрини. Наприклад, в судах загального права Англії допускаються посилання на такі авторитетні видання, як книга Г.Бректона «Про закони та звичаї Англії». У н